Перетин кордону, навіть уявного, річ досить важлива для інтелектуального сприйняття. Особливо це стосується доби Просвітництва та трішечки пізніших часів. Просвітник зі своєю раціональністю прагне пояснити різницю звичаїв та висвітлити географічні й статистичні дані як для подорожнього, так власне й управлінця тих територій. Поруч із тим, описи мандрів та перетину кордонів носять у собі чимало досить складних ознак, які пізніше відіграють знакову роль для створення ідеологій та пропагандистьких міфологем, служать важливим чинником для геополітичних узагальнень й підставою для досліджень з інтелектуальної історії.

 У даному разі йдеться про подорожні нотатки одного із найвідоміших німецьких мандрівників белетристів Йоганна Ґеорґа Коля.

     Йоганн Ґеорґ Коль (28. IV. 1808 – 28. Х. 1878) – визнаний майстер подорожнього жанру. Він народився й помер у Бремені. Ще й сьогодні одна з вулиць цього міста носить його ім’я. Вивчав право. Тяга до мандрів і потреба заробити на прожиток змусили Коля працювати в Прибалтиці домашнім учителем, звідки він через російські столиці і вирушив до України, ведучи ретельні подорожні нотатки. Наприкінці 1837 р. він приїхав до Харкова, а вже через рік був у Дрездені, де видав кілька книг про Росію. Впродовж 1841–1858 рр. Коль мандрував Європою та Америкою. Його праці про американський континент і досі не втратили свого значення. Їх не раз перекладали й рясно цитували. З 1858 р. і до кінця життя Йоганн Ґеорґ Коль працював бібліотекарем у рідному Бремені¹ .
Враження цього мандрівника-письменика від України відображені насамперед у його творі «Подорожі до внутрішньої Росії та до Польщі» (1841)², чия друга частина має назву «Україна, Малоросія»³. Щоправда, на перших ста двадцяти п’яти сторінках Коль описує свою подорож із Москви та враження від Білгорода, а вже подальші двісті сімдесят чотири сторінки присвячено власне українським реаліям. Художньо описуючи свою подорож від Білгорода до Харкова (цей опис завершує російську частину мандрівки), Коль у цілком інакшому стилістичному ключі розпочинає розповідь про Харків з екскурсу в українську історію. Зазначмо, що цей мандрівець чітко асоціює Харків саме з “малоросійським” минулим. Судячи з ретельності опису, Коль наприкінці 1837 року на якийсь час замешкав у Харкові, побував на славнозвісному ярмарку на Водохрещу (c. 135–264), а вже після цього вирушив до Полтави повз Диканьку, роблячи дорогою принагідні начерки про українських поміщиків, занотовуючи спостереження про українське весілля, українські річки, особливості селянського життя, враження від Полтави (c. 265–338). Ці розділи Коля – своєрідна “енциклопедія” побуту та настроїв українського суспільства 30-х рр. XIX cт.  Насамкінець мандрівник присвячує чималий розділ порівнянню “великоросів та малоросів” (c. 339–399), визнаючи українську окремішність навіть на антропологічному рівні, єдність “малоросіян” на просторах від Галичини до Слобожанщини, й пророкуючи їм окреме майбутнє. Твір Йоганна Коля цілком би міг би бути взірцевим щодо констатації етнічної та національної окремішності українців. Однак напевно ж йому не пощастило.

   Не перекладені в Росії з огляду на своєрідне ставлення Коля до росіян, а також через антизахідну істерію 40-х рр. ХІХ ст., спричинену твором Астольфа де Кюстіна⁴, записки Коля подають масу не дослідженого матеріалу українськими і російськими істориками.
   Єдиним відомим нам українським мислителем, хто охоче в XIX столітті користувався спостереженнями Йоганна Коля щодо українців, зазначаючи про масу помилок, був Михайло Драгоманов⁵.

   Не перебільшуймо, розповідь Коля – щонайкраща характеристика українських реалій чужоземцями 30-х рр. XIX століття, часу, про який існує доволі мало праць в українській історіографії. Зауваження Йоганна Коля щодо українців були відомими у Західній Європі⁶. Коля багато цитують Володимир Січинський у своїй відомій популярній роботі “Чужинці про Україну”⁷ та Дмитро Дорошенко у своїй хрестоматійній на сьогодні “Україні та Німеччині”⁸. Колеві записки про різні та однакові⁹ “Україну”, “Малоросію”, “Галичину”, “Буковину” до сьогодні є цитовані (з англійського перекладу) у знакових роботах з історії України Івана Лисяка-Рудницького, Зенона Когута, Ярослава Грицака¹⁰. Звертали увагу на харківську частину вражень Йоганна Коля, переказуючи її, відомі харківські історики Дмитро Багалій та Дмитро Міллер¹¹. Зважають на твір Коля й окремі  сучасні дослідники харківського минулого¹².
Українська гуманітаристика потребує повного й добре прокоментованого перекладу книжок спостережень Йоганна Коля.

     Роботу над перекладом твору Йоганна Ґеорґа Коля ми розпочали на початку 2002 р., переклавши практично всю “харківську” частину й опублікувавши уривок спогадів про Харківський університет у збірнику «Проблеми періодизації історії та історіографічного процесу»¹³, пізніше у Збірнику Харківського історико-філологічного товариства ми надрукували перекладений і прокоментований розділ про Харків 1837 – 1838 рр. ¹⁴.

     Читачам же “…” хочеться запропонувати  переклад вступної частини Колевих спостережень про Україну, найсентиментальнішу, як на нас, і тому напевне й цікаву. Із Курська Коль мандрував із невідомою нам чарівною супутницею й доволі дивним професором. Розповідь мандрівника про шлях від Білгорода до Харкова розпочинається як такий собі жарт розмова між німецьким добродієм та жіночкою супутницею. Але не слід головним чином зважати на популярну інтригу розмови чоловіка з жінкою під час мандрів¹⁵.  Найважливіше – тема розмови: “новий незвичний світ” українського села, у яке потрапляє Коль після мандрівки центральною й південно-західною Росією. Зазначмо важливу рису – подорожній, у випадку Йоганна Ґеорґа, уже готовий на сприйняття інакшості. Він певно читав та чув про особливу природу “Малоросії”. У російських столицях усе ще тривала мода на “малоросійські подорожі”. Україна сприймалася як стародавнє осердя православної цивілізації й державності (як Греція та Італія для освічених мешканців Західної Європи). Вважалося, що мешканці України зберегли первозданну чистоту звичаїв, простоту відносин й набожності. Такий образ підсилювався творчістю маси письменників та поетів, як за походженням з України (найяскравіший приклад Микола Гоголь), так і тих хто охоче брав сюжети з української історії для висвітлення проблем волелюбства, зради, кохання й маси інших “вічних тем” (узяти хоча б для прикладу “Войнаровського” Кіндрата Рилєєва чи “Полтаву” Олександра Пушкіна)¹⁶.

     Перед початком публікації хотілося бодай дещо зауважити щодо харківської проблематики в подорожніх та белетристів.
     Харків – прикордонне місто й ця історична функція й відповідний образ зберігався за ним повсякчас. Це досить цікава тема для дослідження й узагальнень. Здається уперше перетин українсько-російського кордону не нанесеного на мапи, однак відчутливого за зміною звичаєвої палітри описав, подорожуючи імперією 1782 р. академік Василь Зуєв. Першим відмінним поселенням виявлялася слобода Липці біля Харкова¹⁷. Подальші подорожні теж описували масу вражень від прикордонного світу. Після Коля своїми враженнями ділиться відомий російський слов’янофіл Іван Аксаков¹⁸.  Відчуття “других лиц”, що “смотрят иначе” притаманні для описування зміни устоїв, порівняння українців та росіян після перетину межі етнічної осілості тих чи інших¹⁹. Хоча існують й доволі незвичні асоціації.  Так, досить своєрідними були враження про перетин такого кордону у відомого українського діяча кінця XIX –  початку XX ст. Євгена Чикаленка (1883) : “Як тільки між Білгородом та Харковом я побачив першого жида, то мало не розцілував його, бо він свідчив, що я знов з ненависної мені Московщини, де жидам не вільно було жити, приїхав на рідну Україну”²⁰.
     Та напевно чи не найкраще після Коля враження від в’їзду до Харкова уже 50-х рр. XIX cт. відобразив Олекса Стороженко в своєму “Закоханому чорті”. Стороженко вміло зауважує зміну звичаїв «з Липець наша Україна теперечки якось Московщиною дивиться», але як перехопишся через річку Харків, то «се божа сторона». Особливо в неділю чи в празники, коли до Харкова збирається сила «народу». Не можемо на закінчення не зацитувати чудесну оповідь прозаїка про приїзд до Харкова, де понад дорогою в неділю чи празник зібрався, веселячись простолюд: “Їдеш було, дивишся-дивишся та й не втерпиш: вилізеш з тарантаса і підійдеш до якого-небудь товариства. "Хліб та сіль, люди добрі!" – скажеш. "Спасибі, – одкажуть і просять: – Сідайте не погребуйте хлібом Божим!" Сядеш, було, до гурту, вип’єш корячок горілки, з’їси шматок сала, побалакаєш і свого додаси веселого слова. Боже милий, як же то вони дякують!.. Станеш прощатися, то так і загомонять: "Пошли вам, Господи, усякого щастя за те, що простих людей не цураєтесь!" Буває й таке, що яка-небудь молодиця, червона як маківка, схопиться, обійме та й поцілується на прощання. "Се, – каже, – щоб не скоро забули нашу хліб-сіль!" Сміху такого наробить вража молодиця – так усі і покотяться, ухопившись за животи. Що то за втішні та швидкі тії харківські молодиці – нехай їм легенько ікнеться”²¹ .

***
  
   
     
     Йоганн Ґеорґ Коль.
     
З Білгорода до Харкова

                            Хто під зірками в тишині
                            Так пізно їде на коні?
                            То чий кінь невтомно лине
                            Через байраки та долини?*  

   “І що вже кінець?” – сказала моя красива супутниця. “Так, моя найкоштовніша, чи задоволені Ви мною?” “Я мушу сказати, що Ви вірно зобразили, те що відбулося. Проте вашому описові бракує, якщо Ви дозволити мені зауважити, певного запалу і певного красномовства, які роблять всі зображення даного кшталту такими приємними. Також Ви завжди дужче наголошуєте на корисному ніж на цікавому, і я не знаю, чи ваші книжки цінні подорожні відчуття, котрі завжди надихали до подальших поїздок країнами? (Зазначу, що читач мусить те відчувати, якщо його інтерес постійно збуджується). Також мені впало у вічі, що ви так мало описуєте наше затишне вечірнє чаювання, котре видається таким приємним на пустельному тлі цих місцин. І особливо куцо Ви зображуєте нашу першу красиву ніч в Україні, про яку можна висловити скільки розмаїтостей”.
    “Але, прошу, наведіть мені приклад?”
     “Я б дала Вам зображення цієї ночі, таким якою б я її описала в моєму щоденнику, якщо в мене стане зусиль його завести”.
     “Ах, чудесно, отже, Ви зробите це, але прошу як …?” – “Добре! Слухайте. Я почну там де ви припинили: Ми піднялися на другий бік милого Білгорода на таку круту гору, що всі мусили йти пішки. І в цей час мій хороший німець вирішував як шукати…” “Як? Стоп! Я прошу! “Хороший німець”. Це ж, виходить, я”.
     “Ну, так, Ви цим не задоволені ?”.
     “Ні, вірніше кажучи, незадоволений. Мене змушує повсюду червоніти, коли мене в Росії називають хорошим німцем”.
     “Ну, добре, а як же я повинна вас тоді називати?” – “Називайте мене хорошим. То я визнаю те, в тому стосунку, коли я не вважаю себе поганим. Ви називаєте мене також німцем. Я охоче припускаю, в цьому разі, те, що я радий всією душею, належати до цієї чудової нації. Але, ради Бога, тільки не хороший німець. В цьому поєднанні в обох словах знаходиться образа для всієї моєї укоханої нації. Цього я не можу і неспроможний терпіть”.
     Що ж, отже, я буду називати “мій любий німець”, або “мій хороший сусід” чи “вчений добротун”, годі, домовились. Хоч ми були в Білгородських горах 300 чи 400 кроків заввишки, але мені здалося, що ця висота тут, в місцині витоків Дінця вельми примітна. Під час цього я порахувала миленькі зіроньки на небі, котрі випірнали зі зниклого сонячного світла й щиро зраділа, що й тут в так малознаній і ще так рідко хваленій землі є так багато приємного й красивого. При продовженні подорожі ніч ставала все темнішою й зорянішою, нарешті весь небозвід було зведено й красиво завершено, зі всіма прикрасами палацу королеви ночі в усій своїй пишноті, тоді ми й зайшли в перше українське село. – Тут всенькі околиці і вся природа здалися нам такими чарівними, що й не захотіли заходити до трактиру. – Ми, мій німецький супровідник, як і мій російський вчений і я – сіли під мостом над річкою що протікала повз село.
     Усі будинки були покриті кущами, а із тиші ночі [віяло] таким принадливим життям, що професор не міг утриматися, щоб не процитувати кілька місць з красивого пушкінського вірша “Полтава”, де чарівливо зображувалася українська ніч. Оскільки він декламував російською, то я не зрозуміла жодного слова і мій добрий, люб’язний, вчений попутник переклав мені початок таким чином:
     Спокійна українська ніч.
     Прозоре небо. Зорі сяють.
     Дрімоти-сну не гонить з віч
     Повітря тепле. Ледве мають
     Тополі листям срібляні.
     І місяць ген в височині
     Над Білу Церкву випливає
     І гетьмана сади рясні
     Та замок давній осяває
     І тихо, тихо все кругом;*
     Село було нескінченно великим, як усі українські села, й помешкання тулилися до помешкання, садиба до садиби й так наповнювалася вся провінція. З садів селян повсюдно витикалися червоно-полум’яні маки, безбарвно дрімаючи при мерехтінні зорь, жовті соняшники, якими малоруські дівчата прикрашають своє волосся, й серед цього висувалися й кущі троянд. Зворушливим для нас було чути в цьому селі солов’їв, й так багато [неначе] кожен селянин тримав в своєму саду наповнений ними бузковий кущ. Вони витьохкували один поперед одного немов канарки при виведенні пташенят благословенного острова. Своєрідніше але лунко [було чути] меланхолійний спів людей, котрий жвавішав на всіх дорогах і стежках села. Малороси, можливо найспівучіший народ світу, і хоча вони подібно до іншої Європи [ще не дали світові] відомих композиторів, однак, співають як вночі, так і вдень, як при лінощах, так і за роботою. Нас настільки вразив цей спів, що [здалося] наші вуха натрапили на захопливий, новий і незвичайний світ. До цього додавалося перехававкування перепелів, які ніде так часто не кричать як поблизу українських сіл, і, нарешті, кукурікання тисячів далеких і близьких півнів, котрих незчисленно тримають в тутешніх дворах.
     До всього в звуковій гамі українського села, яке, дрімаючи літньої ночі співає й дихає, не можна забути [кумкання] джерелянки. Джерелянки так розповсюджені в водоймах України, як у нас жаби, і не припиняють кумкати своїм печальним квакотом цілісіньку ніч. Повітря було спокійним і свіжим й дихалося так гарно як деінде в саду Гесперид.
     На широкому шляху, котрим ми мандрували далі, повсюдно спалахували вогні караванів волів, які їхні погоничі тримали як розпізнавальний знак своїх мандрованих повз ніч колоній. Часом ми натрапляли на маленькі гаї, котрі тут, на цих землях утворюються з багатьох різних дерев: із вільх, кленів, тополь, лип і дубів, що всі згруповуються в дуже строкату й мальовничу мішанину. Ці маленькі ліси, між якими завше знаходяться надзвичайно безлісі ділянки, тут, так само як і села, є місцями прихистку всьому пташиному братству нив, котру й тут, де йому не заважає жодний мисливець, без ліку мостить свої гнізда. – Особливо численні є пугачі найрізноманітніших видів, вони жахітно кричали іноді по шість на одній гілці. Так само чисельними в цих лісах є голуби, котрі слугують їжею для пугача, – горлиці й вишукані єгипетські голуби*, котрі воркують в кожному кущі. Ми непомалу дивувалися тому різнобічному інтересу, що надала нам швидка нічна подорож в цій нововідкритій країні і впевнені, що наша перша ніч в Україні найприємніше з нашої мандрівки”.
     До того ж, на станції, де ми зустріли ранок, люди ще не [втратили] звучання приязних струн в своїх душах, що, однак, не часто трапляється на російських поштових станціях. З бідолашними ямщиками та поштарями зазвичай поводяться не по людські суворо. Панам, котрі з ними їздять, не випадає втямити, що вони [теж] турботливі батьки, ніжні сини, люблені брати, за котрими люблячи сумують вдома матері й сестри. Передусім, про тих, хто сидить на козлах, здається, думають, що ті ямщики* тільки бездушні машини, які тоді швидше їм прислужаться, коли на них більше гримати й тиснути. Нам спало на гадку одного разу зайти до будинку, в котрому, як ми чули [мешкав] наш поштар, що мав нас супроводжувати до кінцевої станції – Харкова, й за мить він сидів перед нами готуючись до подорожі. Ми знайшли його в покоях будинку, коли він вживав таганрозьку рибу, разом з хлібом і сіллю. Він був цілком юним, жвавим парубком, як свідчила статура, з червоними щоками і полум’яними очима. Він одразу підхопився із ліжка, щойно його сполохав кондуктор, і став поруч своєї старої матері. Старенька також встала і присіла поблизу сина, турбуючись йому за їжу й питво. Я, звичайно, спочатку не подумала, в якому стосунку матінка перебуває до молодика і запитала чи це її син. – “Так” відповіла та з радісною гордістю у вимові тієї фрази – “Це мій син Іван”. – Балалайка (російська цитра) лежала на лаві й ми запитали, хто на ній грає – “Я” відказав син. – “Чи він добре грає?” запитав мій хороший німець матір. – “Ох, батеньку, мій син грає славно. Він найкращий у всьому селі”. Слово “славно” вимовлено з сильним наголосом і ми мусили дивуватися, що такий грубий інструмент спроможний викликати такі захопливі відгуки. Ми охоче пообіцяли доплатити до угоди, хоча не знали, що на такі витвори потрібен і час і натхнення, котру не кожної миті припадає в душу. Треба щоб тут були дівчата. Треба дві години пиячити й танцювати. Дух повинен налаштуватися, як і інструмент, треба, щоб інші грали і лише тоді він зволив забажати, коли чорна хутряна шапка була натягнута на голову веселого хлопця*, тоді з цим на світ з’явилася й та “Славна іґра”**. Коли кондуктор зайшов вже вдруге й покликав їх, стара мати одягнула своєму Івану каптан, дбайливо застебнула його, дала йому настанови до Харкова і, нарешті, залишила його без жодного ніжного поцілунку. Ми зараз же вирушили [в путь] з хорошим сином й цілковито [мандруємо] й дотепер”.
     “Ох, моя дорогоцінна сестронько, Шахрезадо” – підвівся я – “Ви розповідаєте так приємно, що я охоче получав би те й далі. Однак чи не хочете Ви ще щось розказати про нашу українську ніч”.
     “Так, ще дещицю, для того щоб поєднати навчальне з приємним. Мені впала у вічі велика різниця між малоруськими й великоруськими іконами. В кімнаті великороса зазвичай лише одне єдине зображення почеплене на стіні. В Малоросії навпаки – це “Образ”***, далеко барвистіший й складніший. Головне зображення висить в кутку кімнати. По обидва боки від нього, там само проходить маленька галерея на стіні, котра зроблена з тонких, барвисто пофарбованих паличок. Посередині цієї огорожі на галереї стоїть ще багато малих і великих ікон. Перед великим зображенням посередині висить лампада, що горить. На галереї повсюдно довкіл приліплено численні воскові свічки і між ними увіткнуті барвисто прикрашені стебла квітів, частково, дійсно, з тієї пори року, коли вони цвітуть, частково зроблені взимку. Тоді ще чіпляють [згори чи збоку] довкола зображень медалі солдата, чи строкаті стрічки і розмальовані писанки дівчат та інші пожертвування. В цілому все гарно зриштовано, все оправлено довгими рушниками, чиї кінці звисають з обох боків ніби ґардини. Ці довгі кінці на додачу завжди мило вишиті чи зметані червоними чи срібними нитками. До всього, нарешті, біла стіна позаду образів зазвичай заклеєна барвистими шматками шпалер. Усе це виглядає так фантастично барвисто, особливо увечері, при мерехтінні маленької лампадки, так затишно, так мило, що можна повірити, що поетичні діти домашніх пенат прикрасили цей вівтар”.
     “Так воно і є”, зауважив я. “Що не натрапляю на рушники, які ви згадували, так ще дужче впадає у вічі, яку особливо важливу роль вони всюди відіграють в слов’янських народів*. Звичайно, ці народи** шанують рушник дужче ніж ми, у них він вважається символом чистоти й порядку і йому приділяють особливу увагу”.
     “Можливо!” – сказала моя красива подруга. “Однак погляньте, як швидко нас привіз наш Іван. Лише четверта година ранку, а ми вже досягли мети нашої подорожі, перших будинків міста Харкова”.
     “Отже, моя дорогоцінна” – сказав я. “Ви можете трішки перепочити. Я ж тим часом потурбуюсь за ваші речі, потім ми разом відбудемо нашу останню спільну каву. Оскільки повинні квапитися за різними призначеннями. І між тим прощавайте”.

 
     Перекладено за виданням:
      Kohl J.-G. Reisen im Inneren von Russland und Polen. – Leipzig; Dresden, 1841. –Theil II: Die Ukraine, Kleinrussland. – С.125 – 134.
     
     Передмова, переклад, коментарі:
     Володимир Маслійчук
      
1. Meyers grosses konversations Lexikon. Aufl. 6. – Leipzig; Wien, 1908. – Bd. 11. – С.229.
2. Kohl J.-G. Reisen im Inneren von Russland und Polen. – Leipzig; Dresden, 1841. –Theil II: Die Ukraine, Kleinrussland.
3. Зазначмо, що Коль опублікував ще й третю частину «Подорожей до внутрішньої Росії та до Польщі» під назвою «Буковина, Галичина, Краків та Моравія» (Kohl J.-G. Reisen im Inneren von Russland und Polen. –  Leipzig; Dresden, 1841. – Theil III: Die Bukovina, Galicien, Krakau und Mähren)  (див. пререкладені уривки Коль Й. Буковина. Галіція // Пам’ять століть. – 2003. – № 6. – С. 11–34.). Того ж таки 1841 р. окремим виданням вийшла книжка «Подорож до Південної Росії» (Kohl J.-G. Reisen in Südruβland. –  Leipzig; Dresden, 1841).
4. Йдеться про  твір маркіза Астольфа де Кюстіна “La Russia en 1839” (Росія в 1839 році), що побачив світ 1843 року. У книзі описувалися підневільний стан росіян та моральна деградація дворянства. Впродовж десятиліття книга була перекладена основними європейськими мовами, а її загальний наклад досяг 200000, неймовірне число на ті часи. Див. Кюстин А. Николаевская Россия. – М.:Политиздат, 1990.
5. Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи (1764 – 1880 ). – Женева, 1881. – С.6, 7, 8, 9.
6. Записки Коля  користувалися  попитом, бо вже через три роки після виходу побачив світ їх англомовний варіант, чомусь популярніший серед українських дослідників, під назвою «Росія» (1844) (Kohl J.-G. Russia: St. Peterburg, Moscow, Kharkoff, Riga, Odessa, the German Provinces of Baltic, the Steppes, the Crimea, and the Interior of the Empire. – London, 1844), де більшу частину складали усе ж ті українські сюжети.
7 .Cічинський В. Чужинці про Україну. – Львів, 1991. – С.72 – 73.
8. Doroschenko D. Die Ukraine und Deutschland. Neun Jahrhunderte Deutsh-Ukrainischer Beziehungen. – München, 1994. – С.121 – 127.
9. Коль один із перших західних мандрівників, що зазначав про «однаковість» українців, що живуть на Буковині й Галиччині із надніпрянцями (див. Kohl J.-G. Reisen im Inneren von Russland und Polen. – Leipzig; Dresden, 1841. –Theil II: Die Ukraine, Kleinrussland. – С.325 – 326, 342 – 343; Kohl J.-G. Reisen im Inneren von Russland und Polen. –  Leipzig; Dresden, 1841. – Theil III: Die Bukovina, Galicien, Krakau und Mähren. – С.32, також Драгоманов М. Назв. праця. – С.9.
10. Грицак Я. Нарис з історії України. Формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття. – Київ, 2000. – С.25; Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини. 1760–1860. – Київ, 1996. – С.238 – 239. Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Київ, 1994. – Т. 1. – С. 161.
11. Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его существования. – Харьков, 1912. – Т. 2. – С.968 – 971.
12. Див. цікаву роботу з історії архітектурної забудови Харкова: Лейбфрейд А. Ю., Полякова Ю. Ю. Харьков: от крепости до столицы. Заметки о старом городе. – Харьков, 1998. – С.222 (Переклад про звичаї на дворянському зібранні 1837 р.).
13. Маслійчук В. Л. Харківський університет 1838 р. в подорожніх записках Й. Ґ. Коля // Проблеми періодизації історії та історіографічного процесу. Харківський історіографічний збірник. – Харків, 2002. – Вип. 5. – С. 95–100.
14. Маслійчук В.Л. Йоганн Ґеорґ Коль та його мандрівка  Україною 1837 – 38 рр.; Йоганн Ґеорґ Коль. Харків // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. –Харків, 2005. – Т.11. – С.215 – 244.
15. До речі  сюжет подорожі чоловіка та жінки знайшов відображення й в українській літературі: Йогансен М. Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки, прекрасної Альчести у слобожанську Швайцарію. – Харків, 1930.
16. Про українські сюжети в російській літературі див. Сиповський В. Україна в російському письменстві. – Київ, 1928. – Ч. 1: 1801–1850; про вплив вражень від України на історіографію див. Толочко О. Києво-руська спадщина в історичній думці України початку ХІХ ст. // Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. П. Україна і Росія в історичній ретроспективі. Українські проекти в Російській імперії. – Київ, 2004. – Т. 1. – С. 250–350.

17. Зуев В. Путешественные записки Василья Зуева от С-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году. – Спб.: Имп. Акад. Наук…, 1787. – С. 179 – 186.
18. Аксаков И. Исследование о торговле на украинских ярмарках. – Санкт-Петербург, 1858. – С.5 – 9.
19. Про це з покликаннями на літературу див. Драгоманов М. Назв.праця. – С.6 – 8.
20. Чикаленко Є. Твори. Том І. Спогади 1861 – 1907. – Київ: Рада, 2003. – С.91.
21. Стороженко О. Закоханий чорт. Історико-фантастичні повісті та оповідання. – Київ, 2001. – С.49.

*             Wer may bei Mond und Sternenschein

                Der Wandersmann, der Späte sein?

                Und weß Gespann so unversagt

                Hin durch die wiene Steppe Jagt?

Рядки з поеми О. Пушкіна “Полтава” певно перекладені Колем.

Ориґінал:             Кто при звездах и при луне

                               Так поздно едет на коне?

                               Чей это конь неутомимый

                               Бежит в степи необозримой?

А.С. Пушкин Полтава. Поэма. 1828-1829. О.С. Пушкін Полтава. Поема. – Харків: Прапор, 1974. – С.32-33 (Пер. А. Малишка та М. Рильського).

* А.С. Пушкин Полтава. Поэма. 1828-1829. О.С. Пушкін Полтава. Поема. – Харків: Прапор, 1974. – С.59 (Пер. А. Малишка та М. Рильського). Воліємо зважити на деякі нюанси.

¹ в Kohl sloß (?)

² weiße Kichlein – біла церквиця, Колю поплутали назву міста.

Відзначимо, що переклад доволі талановитий, римований, але більший на два рядки за ориґінал із зайвими додатками.

* Йдеться про кільчасту горлицю (індійська горлиця) Streptorelia decaocto. яка, однак, з’явилася в Україні лише в 40-х рр. ХХ ст. Повідомлення Коля з цього приводу надзвичайно цікаві.

* Jamschtschiks.

* Chlopzа – (поясн. Коля) – малоруський молодий парубок.

** Slawna igra.

*** В Коля “Obros” (отже образ) і пояснення – “полиця з картинами”, загалом в Україні цю частину хати називають “покуть” (В.М.).

* Nationen.

** Völker.