І
Наскільки мені відомо, немає спеціальної монографії про Глухів, (нині районний центр Сумської області, що має 29 000 населення), а головне – про глухівський період української історії. Сам термін «глухівський період» теж практично не зустрічається в науковій літературі, хоч він тривав майже все XVIII ст., від 1707 по 1786 р.
У ті часи Глухів, сотенне місто Ніжинського полку, був столицею Малої Росії, як тоді називалася держава Війська Запорозького на Лівобережжі. В ній знаходилася резиденція гетьманів, або замість неї, як у рр. 1722–1727 та 1764–1786, комітет, названий Малоросійською колегією.
Глухів був тоді доволі великим містом: 1782 р. налічував 6600 жителів (Київ мав тоді майже 10 000). У місті сформувалися цікаві урядові традиції.
У 1758 р. Глухів знищила страшна пожежа, але після неї місто почало розбудовуватися заново, згідно з планом. Це мало ще й той наслідок, що в 1760–1780 рр. у Глухові сформувалася перша українська школа архітектури, яку умовно можна назвати глухівською. Ця, переважно секулярна, архітектура, мала великий вплив на будівництво в лівобережній Україні кінця XVIII – початку ХІХ ст. Новий Глухів розбудовували Андрій Квасов (сучасник Растреллі) та його місцеві учні Федір Савич (із відомого старшинського роду) та Максим Мосципанов (син посполитого із Кролевецької сотні). До речі, саме у Глухові відкрито в 1736 р. першу в Україні школу для підготовки співаків і музикантів для хорів та оркестрів. Завдяки їй пізніше з’явилися українські генії Дмитро Бортнянський та Максим Березовський.

ІІ
Органом, за допомогою якого гетьмани Малоросії здійснювали свою військову та цивільну владу, була Генеральна (або, як тоді писали, Єнеральна) Військова канцелярія, створена ще Богданом Хмельницьким у Чигирині. У цій інституції зосереджувалося адміністративне, судове і фінансове управління країною, складалися гетьманські державні документи (універсали), велося дипломатичне листування, розглядалися судові та цивільні справи козаків, селян, городян тощо. У Глухові переховувався й державний архів.
Генеральною військовою канцелярією офіційно керував Генеральний писар, проте реальна організаційна справа належала службовцю, званому «реєнтом». Він мав у своєму розпорядженні штаб працівників різних рівнів; це були старші військові канцеляристи, перекладачі та переписувачі-копіїсти. У Генеральній Військовій канцелярії починали свою державну кар’єру сини генеральної старшини, які приходили сюди на службу після закінчення Києво-Могилянської академії та кількарічного перебування у полкових канцеляріях. За свою працю у Генеральній Військовій канцелярії молоді кандидати на вищу державну службу діставали ранг військового товариша, а згодом – бунчукового товариша, це відкривало шлях до подальшої кар’єри. Наприклад, син хасанського протопопа Василь Туманський після закінчення Київської академії працював у Переяславській полковій канцелярії, звідки перейшов до Генеральної Військової канцелярії, звідки перейшов до Генеральної Військової канцелярії. У 1748 р. його підвищили до звання старшого військового канцеляриста, а вже через два роки він здобуває статус бунчукового товариша. Минуло ще кілька років, і Василь Туманський стає Генеральним писарем.
Генеральна Військова канцелярія у Глухові була протягом XVIII ст. кузнею української адміністративної еліти. Тут набиралися досвіду у конкретних суспільних і політичних справах працівники  та вихованці військової канцелярії, закріплювали свій статус, виробили систему передачі досвіду кілька поколінь чиновників. Ця інституція та її діячі заслуговують на окреме, глибше монографічне дослідження істориків. Очевидно, тут я можу покласти тільки деяку цеглинку у ту будову.
Маючи постійно справу з історичними документами, вихованці Генеральної Військової канцелярії розуміли, що дотеперішня духовна еліта, головно православні і наукові діячі, що гуртувалися в Києві (Могилянська, академія, Києво-Печерська лавра), значно відставали від реальних політичних та соціальних подій, не вміли, а часом не хотіли бачити нових реалій життя. Це особливо було видно з їхнього трактування історії і мови. Одинокий твір київських православних кіл «Синопсис» за редакцією Інокентія Гізеля (1674), був схоластичним трактатом, присвяченим переважно легімітним потребам російської династії у її стосунках з Польщею.
Хоч «Синопсис» писався і друкувався у Києві через чверть століття після повстання Богдана Хмельницького, про гетьмана і козаків там немає жодної згадки.
«Сословіе войскових канцеляристов» після потрясінь 1708–1709 рр. не могло сидіти бездіяльно. Добре ознайомлені з минулим своєї батьківщини та її традиціями, вони перейняли на себе писання історії своєї держави. Тому з’явилися так звані «Козацькі літописи», центральним героєм яких став забутий «Синопсисом» Богдан Хмельницький, а також події тієї епохи. Схоластичний трактат поступається місцем секулярній історичній документальній розповіді. Було створено два літописи: Григорія Грабянки та Самійла Величка. Останній, бувший «Єнеральной Войсковой Гетманской Канцеляриі Канцелярист», називає себе «Истинний Малія Россія син» і вперше прагне показати історію як живий, безпреривний процес, а не схоластичне висвітлення людиною минулого своєї землі. Він пише: «Видех же к тому, на розних тамъ крѣстцахъ, много костей человеческих, сухихъ и нагихъ, тилко єже рѣхъ, пустихъ и мертвих насмотрѣвшися, поболѣхъ сердцемъ и душею, яко красная и всяками бл[а]гамии прежде ізобиловшая земля и отчизна наша Украино-малоросийская, но област пустинї б[о]гомъ поставлена, и населенци єя, славніи продки наши, безвѣстни явишася». Черпаючи інформацію із зарубіжних та вітчизняних джерел, він додає: «А ще вже что оним предком, нашим козако-руским похвали годного и обрестися может, то не в наших лѣнивіх, але в іностранних, греческих, латинских, нѣмецких и полских гисториографах…».

ІІІ
Основна мета бароккового твору, чи то архітектури, чи літературного, – це розворушення, занепокоєння, схвилювання людини. Діячі епіки барокко, зокрема єзуїти, впровадили до шкільництва театр, як засіб пропаганди. В Україні XVII–XVIIIст. драматичні твори, писані професорами «піїтики і риторики», визначаються як «шкільна драма». Тематично вона призначається для пропаганди християнської віри. Ці драми можна поділити на три типи: різдвяні, великодні та про святих (апокрифічні).
Проте до нас дійшла одна драма, герой якої – не святий опікун Києва (як це було у «Владимирі» Феофана Прокоповича), а герой військових канцеляристів – Богдан Хмельницький. Драма виставлялась «в школах кієвских 1728 літа» з нагоди відновлення гетьманства Данилом Апостолом. Проте автор залишився анонімним.
Безсумнівно, глухівські канцеляристи не обминали драматичного жанру, особливо для втілення політичної концепції про дві Росії – Велику і Малу, вважаючи, що обидві рівні між собою, тільки зв’язані персоною спільного монарха. Про це свідчить створений в 1762 р. перекладачем Генеральної Військової канцелярії Семеном Дівовичем діалог «РозговорВеликороссіи с Малоросією», де, між іншим, Малоросія так відповідає Великоросії: «Не тебе, государю твоєму поддалась. При которых ты с предков своих и родилась. Не думай, чтоб ты сама была мой властитель. Но государ твой и мой общий повелитель. А разность наша есть в приложеных именах. Ты Великая, а я Малая, живем в смежных странах…».

IV
Григорій Сковорода і Яків Козельський походили з Гетьманщини і були майже ровесниками. Обоє навчалися у Київській академії, хоч далі шляхи їхні розійшлися. Сковорода прожив п’ять років у Західній Європі, переважно в Угорщині та Німеччині (правдоподібно, у Саксонському Галле), а потім – у Лівобережній Україні, де в навчальних закладах, зокрема колегіумах, панували латинські або німецькі підручники учнів професора-раціоналіста Христіана Вольфа, що впроваджували математичні методи у філософію. Підручники вольфіянців продовжували переважно передсекулярнийбарокковий синтез християнства та античності, прагнучи поєднувати у філософії фізику, натуральне богослов’я та пневмологію(вчення про душу). Саме ця структура близька і Григорію Сковороді, для якого, як це доказав Дмитро Чижевський, ближчими були німецькі містики попередніх століть (Якоб Беме, Валентин Вайгель, Ангел Сілезій), ніж сучасні йому французькі просвітителі.
Яків Козельський продовжував науку у секулярному Петербурзькому університеті, де, вивчивши французьку мову, захопився творами французьких новаторів – Руссо, Монтескʼє, Гельвеція, Дідро. Саме Я. Козельський підготував і видав двотомник перекладів із славетної французької «Енциклопедії», переважно статті Дідро.
Свою теорію Я. Козельський виклав у «Філософських пропозиціях», де чітко означив межі філософії як секулярної науки, поділивши її на теоретичну (логіку і метафізику) та практику – науку про «благополуччя». Його онтологія базувалася на науці про «річ», що виражається в категорії буття, де є рух і зміна. У той час, коли Сковорода продовжував сповідувати ідеали середньовічних самітників-анахоретів (він заповів написати на своїй могилі улюблений максим: «Мир ловилменя, но не поймал»), Козельський оперував уже секулярними категоріями – потребами суспільства. Його ідеалом була приватна власність, здобута особистою працею: «Спільна користь є основою всіх людських чеснот і законодавства».
Співвідношення філософських учень двох вихованців Київської академії можна окреслити як «епілог» (Сковорода) і «пролог» (Козельський).
Яків Козельський був безпосередньо зв’язаний із Глуховом. Він служив у Малоросійській колегії (1770–1778).V
Військові канцеляристи були насамперед юристами. Вони не могли недооцінювати конституційних справ і не розуміти, що головним для тогочасної Малоросійської держави було впорядкування законодавства.
Уже 1728 р. (рік появи «Милости Божія») у Глухові починає роботу Кодифікаційна комісія, яка у 1734 р. складалася з 12 членів-правників (лохвицький сотник Василь Стефанович, генеральний хорунжий Микола Ханенко, канцелярист Степан Лукомський, професори Київської академії та ін.) під проводом Генерального обозного Якова Лизогуба (1675–1749).
Результатом п’ятнадцятирічної праці (1728–1743) комісії став новий правий кодекс вживаних в Україні норм державного, адміністративного і судового права під назвою «Права, за якими судиться Малоросійський народ». Кодекс має 30 розділів з 351-м артикулом, що поділялися на 1716 пунктів.
У 1744 р. кодекс відправляють на затвердження до Петербурга, де він пролежав 12 років і був повернений для перегляду у зв’язку із діяльністю Комісії Катерини ІІ у 1767 р. Кодекс залишився незатвердженим, бо цариця вирішила поширити в Україні норми імперського права, ліквідувавши і так куці залишки колишньої гетьманської автономії.
Але праця малоросійських юристів полишила свій слід, ставши основою для авторів «Історії русов».

VI
Лебединою піснею Глухова доби військових канцеляристів біла діяльність Федора Туманського (1757–1810). Представник незнатного роду (попівського походження), він закінчив студії у Кенігсберзькому університеті, де став членом Королівського прусського німецького наукового товариства. Повернувшись додому, дістав звання бунчукового товариша і 1781 р. став «по вибору всея Малоросії» її істориком. Обраний у 1779 р. членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук, Туманський виробив проект створення «Академического собранія», у Глухові, себто місцевої Академії наук, а також проект академічної книгарні (з видавництвом). Одначе ці проекти не втілилися у життя. Після свого переїзду до Петербурга Туманський не полишав своїх наукових зацікавлень минулим України. У виданому ним «Российском магазине» (1792–1794) друкував українські документи та матеріали, між іншим, «Літопис» Грабянки. Після відставки (1801) повернувся до Глухова, де продовжував наукову і громадську діяльність. Тоді й склав свою знамениту «Записку на оборону дворянських прав малоросійського шляхетства».

VII
80-ті роки XVIII ст. дуже вагомі в українській інтелектуальній історії. Катерина ІІ зліквідувала Гетьманщину, а відтак і доробок періоду глухівських військових канцеляристів. Малоросія перестала існувати як окрема адміністративна одиниця, була поділена на намісництва (а опісля – на губернії) і вважалася провінцією Російської імперії. Частині малоросійської старшини, шляхетству надається статус російських дворян, а селяни переводяться в розряд кріпаків. Київський митрополит Самуїл Миславський наказує надалі писати по правилам «господина Ломоносова», чим умертвив середньо українську мову і сприяв згасанню Київської академії як провідного наукового осередку. Здавалося всьому українському прийшов кінець. Одначе сталося інакше. Втрати, безперечно, були великі, але разом з тим почався період, який треба назвати «шляхетсько-дворянським просвітительством».
Катерина ІІ зробила дворянство опорою свого правління. Проте, передавши їм землю і кріпаків, вона звільнила їх від примусової державної служби, надавши права станової (корпоративної) організації, яка могла скликати губернські та повітові зібрання під проводом обраних ними на три роки маршалів.
У результаті в Україні повстав новий, шляхетський стан, лояльний і до царя, і до своєї місцевої батьківщини, бо кожен шляхетський рід прагнув мати резиденцію у своєму маєтку. Один за одним виникали тепер малі Глухови в Кибинцях, Качанівці, Обухівці, Седневі, Яготині, деякі навіть із своїм кріпацьким театром, оркестром, художниками тощо. Шляхетсько-дворянські сини діставали освіту або за кордоном, або у нових університетах та спеціальних фахових військово-дворянських школах, що знаходилися в обох столицях – Москві та Петербурзі. Молодь добре володіла французькою мовою, сприяла утвердженню імперської російської мови, бо секуляризація Петра І і Катерини ІІ визначалася насамперед імперськими потребами уніфікації усіх сфер діяльності: політики, освіти, юрисдикції, громадського і релігійного життя.
Але треба одразу зазначити, що концепція національної мови із своїми dignitos (гідністю) та поштою (нормою) секулярна: вона вперше реалізувалася як втілення гуманістичного Questione della lingua в умовах і творах італійських поетів Trecente: Данте, Петрарки і Бокаччіо. Опісля Реформація висунула ідею перекладу Біблії національними мовами, що забезпечувало новим творам, засобам комунікації і dignitos, і пошту. Типовий розвиток у католицькому світі, де від XIV ст. гуманізм став невід’ємною частиною структури, не мав свого розвитку у православному світі, як і не розвинулася у ньому й Реформація. Українське барокко було, умовно кажучи, десятим поверхом у домі без фундаменту.
У системі подвійної лояльності – імперії і місцевим традиціям – виникла практика вживати імперську мову (із dignitas і нормою) для загальних потреб і місцеву (без dignitas і норми) для нижчих жанрів, зокрема травестії і комедії. Місцева мова не стала варіантом досекулярної книжкової (богословсько-бюрократичної) мови, а була розмовною.

VIII
Шляхтичі-дворяни часто вибирали на своїх маршалів людей справді гідних уваги. У монографії «Люди старої України» (Мюнхен, 1959) Олександр Оглоблін подав 23 нариси діяльності шляхетських родів Новгород-Сіверщини 1780–1790 рр. та їх маршалів. Уже у першій каденції зустрічаємо блискучу трійцю маршалів Лівобережної України: новгородського маршала Опанаса Лобисевича, що своїми «Вергилівськими пастухами» (на жаль, досі не віднайденими) започаткував нову псевдокласичну травестійну добу української літератури, готуючи дорогу міщанинові и офіцерові Іванову Котляревському; київського маршала Василя Капніста, одного з провідних поетів свого часу, а разом з тим відважного борця за людські права («Одою на рабство» він одважився зреагувати на закріпачення українських селян); чернігівського маршала Андрія Полетику – оборонця дворянських прав лівобережної старшини.
Треба підкреслити, що оті «малі Глухови», панські резиденції, як-от Обухівка – Капністів, Кибниці – Трощинських, Яготин – Рєпніних, Сокиринці – Галаганів, Седнів – Лизогубів, Качанівка – Тарнавських, пізніше, у 40-х роках ХІХ ст., даватимуть можливість творчого виступу и забезпечать інтелігентну аудиторію Шевченкові і появу нової генерації українських митців.

IX
Добу шляхетсько-дворянського просвітительства можна поділити на два періоди. 1818 р., коли додому повернулися з Європи російські окупаційні сили, став своєрідною демаркаційною лінією інтелектуальної історії України.
До 1818 р. дворянські акції велися переважно легально, на офіційних зібраннях дворян – в губернських центрах або у місцевих резиденціях.
Одне з таких зібрань, а саме дворянство Слобідської України в Харкові (31 серпні 1802 р.), захопилося романтичною ідеєю свого члена Василя Каразіна і прийняло рішення організувати на Слобожанщині університет західного типу. Знаючі тогочасні бюрократичні перепони у проходженні справ, постановили не чекати на сумнівної вартости обіцянку уряду, а зібрати потрібні кошти самим. Створення Харківського університету (1805) поклало підвалину для нової доби в інтелектуальній історії України.
Другий період – 1818–1825 рр. – це період таємних товариств: масонських, патріотичних, політичних. Тут варто назвати масонську ложу «Любов до істини» у Полтаві (її куратором був І. Котляревський, а керуючим – військовий губернатор Малоросії князь Микола Рєпнін), «Малоросійське таємне товариство», кероване переяславським повітовим маршалом Василем Лукашевичем, «Попівську академію» О. Паліцина в Харківщині, врешті декабристське «Південне товариство». Багато ідей цих таємних об’єднань будуть реалізовуватися згодом у Києві членами «Кирило-Мефодіївського братства».
В одній із своїх доповідей, виголошених мною у Гарварді, я подав докази про те, що «Історія русов» постала в 1815-1824 рр., власне, як колективний твір одного з таких патріотичних таємних товариств малоросійського дворянства, колишніх старшин, офіцерів (включаючи князя Рєпніна) і колишніх петербурзьких державних діячів.
Завершуючи це есе, хочу нагадати, що «Історія русов» – це насамперед політичний трактат, у якому подаються історико-юридичні засади про необхідність автономії Малоросії, тобто України, як державної одиниці. Свої відомості про історію України Тарас Шевченко черпав головно із цього твору. Таким чином, він перейняв естафету глухівських військових канцеляристів через посередництво дворянського просвітительства.

Київська старовина. 1993. № 4 (301). Липень-Серпень. С. 62-66.