Я хотіла би розпочати з певного твердження. Взаємини між Збіґнєвом Гербертом та Іосіфом Бродським були напрочуд простими в особистій площині й складними у площині культури. Іосіф Бродський з повагою ставився до поезії Герберта, а з її автором віддано дружив. Герберт дуже шанував Бродського і радів з їхньої дружби. Але обидва великі поети функціонували в цілком різних культурних контекстах. Герберт був принципово патріотичним поетом, він переймався тим, що вважав за повсякчасну недолю Польщі, а його вірші продовжували романтичне бачення Польщі як жертви. Бродський, натомість, хоч і був антирадянським поетом, не вважав себе російським патріотом, а радше продовжувачем імперсько-російської поетичної традиції. Дружба і взаємоповага обидвох поетів указують на моменти зближення та віддалення між літературною культурою польськості та російськості.

Вихідним пунктом моїх міркувань стає свого роду непорозуміння: Бродський застосовував до Герберта поняття польськості, яке виражалося, на його думку, також у поезії Чеслава Мілоша, Александра Вата й Віслави Шимборської; я не знаю до якої міри Герберт утотожнив би себе з таким визначенням. Він сам вважав Бродського антирадянським дисидентом, а від такого окреслення Бродський палко відхрещувався. Обидвоє шукали площину, в котрій могли би зустрітися і поглянути один на одного передусім як поети. Зустріч у площині високої культури дозволяла їм приятелювати попри поділи.

1.

Усі свідчення, що відсилають до взаємин Бродського і Герберта вказують на простоту і безпосередність їхніх відносин. Герберт вважав Бродського поетом, що належить до вузької чолівки світової поезії й після раптової смерті Іосіфа замовив службу за упокій його душі й написав з цієї оказії текст у якому з-поміж іншого каже:

Я шокований звісткою про смерть Іосіфа Бродського. Я не був тим, ким називається мій сердечний приятель, але відчував до нього щось більше, ніж відчуття дружби; відчуття глибокого братерства і порозуміння. Відійшов найбільший, на моє переконання, поет російської мови. Відійшов раптово, так як жив, у поспіху. Так як робив усе, немов хотів би встигнути й випередити Господа Бога. Він був чудовою, теплою, щирою, автентичною людиною, передусім автентичною [...] є в цьому щось особисте, хоча ми ніколи не ходили спільно тими самими дорогами. Можливо, власне тому, що забракло часу. [...] Разом із невеликою горсткою найбільших творців ХХ століття Іосіф Бродський вірно став на охорону слова, стеріг його серйозність і гідність. Володів ним майстерно, з силою й точністю, щоби чинити опір хамству й варварству. [...] Зібрані тут із священиком при Святій Жертві, ми просимо про упокій душі для брата нашого Іосіфа, про вічний спочинок і вічне Світло.¹

Наскільки мені відомо, Герберт не читав поезії Бродського російською, але вона була доступна йому в перекладах Станіслава Бараньчака. Як один із редакторів підпільного журналу Zapis він намовив Бараньчака у 1981 році, щоб він відкрив таємницю процесу перекладу віршів Бродського (що, зрештою, Бараньчак уже зробив у тексті, написаному чотири роки раніше для російського еміґраційного часопису «Континент»).² Після смерті Бродського Герберт звертається до Бараньчака з проханням поділитися подробицями біографії небіжчика для включення в поминальний текст, який виголосив під час уже згаданої меси.³ Бараньчак постає кимось на кшталт «опікуна» Бродського, адже саме у його перекладі Бродський увійшов до польського літературного канону, його читали, співали і цитували, там він залишається й дотепер.

При нагоді я хотіла б нагадати, як у важливому листі до Герберта від 1990 року, Бараньчак ділиться своїми планами – пізніше перевиконаними і постійно розширеними – заснуванням поетичної серії, присвяченій перекладам з англійської мови. До листа долучає переклади віршів Емілі Дікінсон та Філіпа Ларкіна. Реакція Герберта вкрай цікава. Висловивши вдячність за переклади Ларкіна, з яким бачився і яким захоплювався, він пише, що не мав «великої симпатії до баби Дікінсон». Однак одразу ж уточню, що не мав, доки не прочитав перекладів Бараньчака.⁴ Подібно Чеслав Мілош зрозумів поезію Емілі Дікінсон завдяки Бараньчаку. «Іноді я мушу прочитати певного поета польською мовою, щоби мати до нього доступ, емоційний доступ», – сказав він у розмові з Іосіфом Бродським. «Наприклад, Емілі Дікінсон. Я читав Емілі Дікінсон, але, щиро кажучи, дуже пізно, коли я прочитав переклади Бараньчака, які є фантастичними, відразу відчув...». ⁵

Бродський також вважав Герберта великим поетом і часто про це говорив. Відомим є запис у щоденнику Томаса Венцлови, з якого випливає, що Бродський знав і цінував вірші Герберта ще перед виїздом з Росії 1972 року. Інший приклад того, як високо Бродський цінував Герберта, – спогад Шеймуса Гіні про те, як після спільної з Бродським авторської зустрічі з читачими у фінському містечку Турку, «коли настав час на запитання від аудиторії, Джозеф просто-таки почав повчати присутніх, що і кого вони повинні читати. Збіґнєв Герберт, Роберт Фрост, Томас Гарді. Він дав їм настанову, радісно й без почуття провини».⁶ Оці три прізвища – Герберт, Фрост і Гарді – були для Бродського світовою поетичною чолівкою. У передмові до італійського видання віршів Герберта Бродський вибачив йому навіть те, що зазвичай було для нього непростимим: писати верлібром і займатися історією. «[...] чим більше ми вчимося з історії – писав Бродський – то менш успішніше в цілому працюємо в теперішній час».⁷ Але він робив виняток для польських поетів і, передусім, для Герберта.

Його перо фактично часто звертається до історії, яка, крім всього, є матір’ю культури, а чинить він отак для того, щоб допомогти читачеві витримати і з дещицею щастя подолати вульгарність нинішнього дня. Його вірші показують, що більшість наших увірувань, переконань, соціальних ідей мають кепський смак, бодай тому, що ми виживаємо за чужий кошт. Герберт, вочевидь, є чудовий іроніст, однак, на мою думку, іронія є лише клапаном безпеки його співчуття, бо людська трагедія любить повторюватись.⁸

Однак, мабуть, найважливішим компліментом було те, що Бродський переклав два вірші Герберта: «Дощ» російською, а «Ахілес. Пентіселея» – англійською.⁹ Ці переклади він здійснив уже на еміґрації, коли це не було частиною його заробітку, як у радянські часи. На заняттях з поезії в Коледжі Маунт-Голіокі він аналізував вірші Герберта. Мені вдалося послухати записи, зроблені 1989 року, з його аналізом вірша «Дощ»; я так само читала конспекти студентів із занять у 1995 році, про «Елегію Фортінбраса», «Аполло і Марсій», а також «Дощ». Бродський коментував Герберта з подивом і захватом.

Факти і цитати, наведені вище, вказують на те, що Герберт і Бродський вважали один одного братами-поетами, що належать до одного й того цеху, доступ до якого був напрочуд складний. Великий поет був для них не лише автором чудових віршів, його статус також мусив підтверджуватися стилем життя, яке той вів. Він повинен був «вірно стати на охорону слова», як сказав Герберт про Бродського. Обидва поети багаторазово висловлювали переконання, що їхнє покликання вимагає цілковитого підпорядкування життя творчості. І це їх безперечно єднало.

На закінчення цієї частини міркувань і як ілюстрацію до їхніх особливих відносин, я хотіла б зацитувати надзвичайно зворушливий фрагмент листа, який Бродський написав до Зоф’ї Ратайчакової у 1993 році, після того, як відвідав у Варшаві вже дуже хворого Герберта. Лист адресувався особі, яка була колись дуже близько пов’язана з Бродським і назавжди залишалася йому відданою приятелькою. А відтак тон листа є інтимний і щирий, висловлені почуття є безпосередніми і без іронії, якою Бродський зазвичай озброювався на публічниx виступах. Лист довгий, надрукований російською мовою на машинці, й абзац, який нас цікавить, звучить так:

Я також провів три години разом із Гербертом. Марек [Заґаньчик] завів мене до нього – я забув назву району, поблизу парку. Збишек – справжнє чудо і виглядає як дитина. Звідси й відчуття трагедії, яку він відчуває ще більше. Він сам усе розуміє, але вже нічого не може вдіяти! І це він також розуміє. Розмовляти з ним мені легше, ніж із будь-ким у цілому світі, хоча розмовляємо англійською. Він був у добрій формі, розповів, що раптово має багато грошей. «Злотих», – він уточнив. Думаю, що він несамовито подавлений через ту історію з «Ходасевичем». Мілош також. «Що я маю тепер робити?» – запитав Збишек. «Ти повинен написати інші вірші», – сказав я, але коли повернувся до «Ґранду» [готелю], розгорнув «Ровіґо» і побачив, що він уже це зробив, і враження, яке справляє сусідство того віршика з «Ходасевичем» – жахливо прикре¹⁰.

Дещо далі Бродський оповідає, що після повернення до готелю він сів за переклад вірша зі збірки, яку йому Герберт властиво подарував (це був «Ахілес. Пентіселея»). Мені здається, що це чудовий жест солідарності й допомоги, який один поет може продемонструвати іншому, особливо, коли той, як тоді Герберт, є хворий і, мабуть, у розпачі.

Не зрозуміло, чи відчуття «трагедії», про яке пише Бродський, стосується кепського стану здоров’я Герберта чи його політичної ізоляції. Бродський знав, що вірш «Ходасевич» був нападом на Мілоша, якого він так само неабияк цінував не лише як поета, але як і морального авторитета. Утім Бродський не засуджував Герберта, адже він сам сказав, хай і з притаманною йому іронією, що кожне суспільство визначає лише одного поета на століття.¹¹ А відтак він міг зрозуміти розпач Герберта при думці, що його вважатимуть другим. І він вважав, що той напад можна нівелювати завдяки іншому віршеві. Але той інший вірш, на його переконання, був амбівалентний, звідси й оте прикре враження. А питання про пораду, яку він наводить у листі – питання про те, що зробити – демонструє, що ці поети вважали себе кимось на кшталт родини, і вірш проти Мілоша був сімейною сваркою. Барбара Торуньчик написала у листі, що Бродський прокоментував тоді ситуацію словами: «на Олімпі нема сварок».¹² Здоров’я, гроші – це другорядні питання. Залишаються тільки вірші.

2.

Герберт і Бродський поділяли чимало спільних переконань. Фундаментальною основою була віра у те, що естетика – матір етики. Я хотіла би тут процитувати фраґмент із Нобелівської лекції Бродського:

Будь-яка нова естетична дійсність уточнює для людини дійсність естетичну. Бо естетика – матір етики; поняття «добре» й «погано» – поняття передусім естетичні, які передують категорії «добра» і «зла». В етиці не «все дозволено» тому, що в естетиці не «все дозволено», адже кількість барв у спектрі гам обмежена. […] Будь-яка нова естетична дійсність робить людину, що її переживає, особою ще більш приватною, і приватність оця, що набуває іноді форми літературного (або якого-небудь іще) смаку, вже сама по собі може виявитися якщо не гарантією, то бодай захистом від поневолення. Бо людина зі смаком, зокрема літературним, менш схильна до повторів і ритмічних заклинань, притаманних будь-якій формі політичної демагогії¹³.

Ця думка Гербертовому читачеві докладно відома. Польський поет висловлював її, хоч у дещо інший спосіб, у численних інтерв’ю та творах, особливо на початку свого найвідомішого вірша «Сила смаку»:

Це загалом не вимагало твердого характеру
наша відмова незгода і впертість,
у нас були рештки потрібної відваги
але в кінцевому підсумку це була сила смаку
Так смаку
у якому є волокна душі та хрящики сумління.¹⁴

А в розмові з Ренатою Ґорчинською сказав: «відбудова віри у красу – назвімо це пафосно, адже як іще називати – в естетичні цінності, є умовою і щастя людини, і добра – і цього не слід соромитися»¹⁵.

Як правило, моральність вважається цінністю вищою за красу. Така перестановка звичайного порядку речей була демонстрацією спротиву проти того, як ставилися до мистецтва в комуністичних країнах. До мистецтва там ставилися утилітарно, у створеній культурі панували інші, ніж естетичні ієрархії. Основою європейської культури обидва поети вважали естетику, тобто людську діяльність, яку годі звести до потреби або корисності. Культура виражалася в ієрархіях і традиціях, звідси й уперте дотримання Бродським рими й ритму, також у поезії англійською; а у випадку Герберта, який, як правило, писав вільним віршем, захоплення величністю у мистецтві, наприклад мірою в архітектурі. Ієрархія для них пов’язана з моральністю, бо є порядком, протилежністю до анархії. Вірність красі є для них етичною цінністю. Це інша версія розрізнення форми і функції, і прийняття обидвох за значущі. Естетика та етика протиставлені функціональності й утилітарності мистецтва, бо утилітарність веде до підпорядкування мистецтва цілям, які для нього є зовнішніми. Ієрархія протиставлена тут рівності, одиниця – спільноті, свобода – підпорядкуванню. Обидва поети відкидають дидактизм, моралізаторство, вони вважають, що мистецтво, у тому числі література, мусить бути далекою від таких завдань. Коли вже виробиться форма, її наслідки можуть бути лише моральними. Однак, якщо починається з іншого боку, не від форми, а від моральності, тоді література поменшується. Бродський сказав це чітко в розмові з Мілошем, який зрештою з цим погодився (в теорії). Обов’язок поета – добре писати, і це забезпечить йому незалежність, «навіть якщо через це може впасти безцінна капітель тіла / голова»¹⁶.

Та остання строфа із «Сили смаку» Герберта, і її останнє слово – «капітель» – є, властиво, ставленням до класичного мистецтва, бо культура, яка становить для Герберта основу для образів і понять, – це культура Греції, Риму, Італії. Бродський писав про нього: «Хоч він є поляком, його сітка посилань не суто локальна. Радше навпаки, вона універсальна [...] всередині домени європейської культури, всередині християнської цивілізації»¹⁷. Те саме він міг би сказати про себе.

3.

Але простота їхньої товариської згоди опералася на певне непорозуміння. Це непорозуміння можна помістити у простір історії. Воно стає зрозумілим, коли ми порівнюємо ставлення обидвох поетів до питання імперії. Читаючи їхні декларації, ми могли б припустити, що їхнє зацікавлення Грецією, Римом, традиціями християнства означають однодумність. Але ми маємо справу з протилежним ставленням до історії, з іншою лояльністю. Герберт, якщо так можна сказати, був більше пов’язаний з Грецією, Бродський – з Римом.
Хоча Гербертова поезія надзвичайно складна й іронічна, одне є достеменним – вона завжди була глибоко патріотичною. Катажина Герберт стверджує у відомій розмові з Яцеком Заковським: «Лише дві речі були для нього воістину важливі: історія та Польща»¹⁸ (зрозуміло, що поезія була третьою очевидністю). Його поезія продовжувала романтичне бачення Польщі, що домагалася посвячення жертви, а Росія й Німеччина були її споконвічними переслідувачами. Його вразливість була вразливістю громадянина покривдженої спільноти, і тому він постійно ставав на бік переможених, слабших. І тому для нього, так само як і для Мілоша, поняття імперії є водночас негативним. Прочитати це можна у віршах «Видозмінення Лівія», написаного приблизно у той самий час, що й «Сила смаку». Герберт протиставляє в ньому спосіб, у який його дід та прадід, «оті сини переможених самі поневолені», читали Лівія й «під ілюзію підпадали / що вони є римлянами або нащадками римлян», водночас коли він сам і його батько читали «Лівія всупереч Лівію». Прадід і дід жили в Австро-угорській імперії, яка здавалася безсмертною, і ота безсмертність якось їх засліпила. Але сам поет і його батько вже бачили, що імперії є смертними і –

лічили назви різних народів стертих римлянами на порох
без слави похованих тих що для Лівія
не варті були навіть зморшки стилю
отих ірпінів луканів апулів узентинців
і жителів Локри Метапонту Таренту

Мій батько знав добре і я теж знаю
що якогось дня на далеких окраїнах
без знаків небесних
в Панонії Сараєві чи й в Трапезунді
в місті над морем холодним
або в долині Паншир
спалахне локальна пожежа
і згине імперія¹⁹

Імперія, про яку йому йшлося, врешті зазнала краху, і Герберт дуже пишався своїм передбаченням і зазначенням Панширу в Афганістані. Читання Лівія всупереч Лівію означало відчуження від історії, яка все-таки була написана переможцями. Герберт пропонував іншу історію, історію переможених, здоланих. Але без надії. Порятунок мистецтвом – ієрархією та традицією – є, однак, сумнівним. Цивілізація несе зі собою насильство і примус, не все є прекрасним у красі й мистецтві, як показує його вірш «Аполло і Марсій». Найважливіший урок історії – обов’язок кожного з нас захищати спільноту, яка зазнала приниження. Кожного з нас, навіть якщо ми є варварами в саду культури²⁰. Бо –

[...] якщо Місто впаде і лиш один уціліє
Він буде Місто нести в собі по дорогах вигнання
Він буде Місто²¹

Герберт – поет історичного дискурсу.

4.

Бродський також позиціонував себе варваром, особливо в останніх есеях, у яких домінує тема історії. У «Листі до Горація» він вибудовує собі генеалогію. «Ми», до якого він належить, походить із пограниччя римської імперії: «... ми ще не мали мови. Ми навіть не були собою: ми були гелони, гети, будіни і т. д. – лише бульки в резервуарі генів нашого майбутнього».²² Він не висловлює співчуття до тих переможених людей, які «ще не мали мови». Він цілковито відкидає відчуття образи, ролі жертви у своїй генеалогії, водночас і тієї вигаданої, і справжньої. Все-таки він був євреєм у Росії й для нього це було важливим (він міг погодитися на іншу генеологію, єврейську, яка була тривалішою за гелонів і т.д., і яка пишалася мовою...). Важливою для нього є ідентифікація з Росією та Римом, тобто імперіями з минулого, які протиставлялися Радянському Союзу. Він приймає факт, що польські поети пишуть про історію (і без рим), бо малі народи і малі держави (а Польщу він вважав малим народом і малою державою) сильно страждали через історію. Але проблеми національної держави є для нього надто вузькими, бо змушують індивідум до національної солідарності, яка обмежує його свободу. Він сам відкинув радянську дійсність, сягаючи до передреволюційної ієрархії та традиції. А то були традиції царської імперської культури, передусім архітектури й поезії.

Мілош достеменно розумів, що Герберт є поетом « [...] історичної іронії. Він намагається досягнути свого роду нестійку рівновагу, насичуючи значеннями моделі, підготовані цивілізацією, попри всі пережиті нею жахіття. Для Герберта історія не є лише беззмістовною репетицією злочинів та ілюзій, а якщо він шукає аналогії між минулим і теперешнім, то для того, щоб повернути дистанцію до свого часу. Його теорія мистецтва спирається на відкидання «чистоти»: непорушному Апполонові він протиставляє крик терплячого Марсія, хоча його власна стримана поезія є противленням виттю»²³.

Саме тон поезії Герберта ввів Бродського в оману. У вступі до італійського видання віршів Герберта Бродський написав, що Герберт не був романтичним поетом, адже йому була характерна поміркованість та обачність. Він зараховував його до групи інших польських поетів, яких любив: згаданих уже Мілоша, Вата і Шимборську. Вірші цієї трійці він також перекладав під кінець життя. Тим часом існує величезна різниця між Гербертом і ними, якщо йдеться про ставлення до народу. Всі вони були патріотами, але місце батьківщини в кожного з них було іншим. Хоч Герберт дуже гордився польською поезією, він, однак, звісна річ, у цьому випадку не хотів би бути розподілений по категоріям разом із цією трійцею.

Патріотизм Герберта – дуже особливе поєднання іронії, гіркоти, пафосу й моралізму. Основний посил своїх найбільш патріотичних віршів – «Послання Пана Коґіта», «Рапорт з обложеного Міста» і «Сила смаку» – у якому є наказ бути лояльним до вітчизни та її покорених мешканців, додатково ускладнюється через певного роду посередництво й гірке почуття непрактичності цієї лояльності. Разом із переконанням про вищість естетики над етикою ці вірші є найближчі до суто морального заклику (хоча естетично досконалого) до захисту спільноти, якій загрожує небезпека. Найгірше, що може трапитися, пише Герберт, це – зрада: «дивимося в лице голоду лице вогню лице смерті // найгірше з усіх – лице зради»²⁴. А зрада є найтяжчим з гріхів, тоді як найважливішою є солідарність, лояльність. Тому Герберт пише в «Посланні до Пана Коґіто»: «іди», «будь відважний», «не пробачай», «не спи», «Будь вірним Іди». Герберт є тут моральним провідником, бере на себе роль, яку індивідуалізм Бродського відкидав.²⁵ Бродський відловлював своїми антенами Гербертову іронію та дистанцію, однак патріотизм і суспільна лояльність його не цікавили і, ймовірно, тому він ніколи не коментував, не перекладав і не обговорював із студентами найбільш патріотичні вірші Герберта.

Але Герберт також кепсько зрозумів деякі фундаментальні вірші Бродського. Він не взяв до уваги або не знав декларації Бродського, що той не є дисидентом і його не цікавлять політичні дії проти радянської влади²⁶. Відкидання радянської імперії з усією її огидністю й сірістю не означало для Бродського відкидання російської імперії, а передусім її культури. Протидія радянській імперії полягала саме в оживленні дореволюційної російської культури, це оживлення було необхідним, бо радянська держава насправді не мала культури. Це переконання було поширеним для цілого середовища, яке Бродський репрезентував, молодої міської інтелігенції, часто єврейського походження. Звідти захоплення Анною Ахматовою, живим ланцюгом із дореволюційною традицією. Основою культури були для нього твори імперського старого світу, особливо у відношенні мови. «Тетраметри – це тетраметри, неважливо де і неважливо коли. Чи вони грецькі, латинські, російські чи англійські. Так само з дактилами, і так само з анапестами. І так далі, і так далі»²⁷. Як пише Санна Турова: «У такий спосіб Бродський вважає римську імперію та її культуру джерелом і західного, і російського імперського дискурсу. А згодом для Бродського поетична стопа є понадчасовою мірою імперського дискурсу, а її культурна цінність залишається незмінною незалежно від історичного контексту».²⁸ Мені видається, що Герберт погодився б із Бродським, що від імперії залишається власне культура. Але він не помітив у ставленні Бродського ґлорифікації тієї культури як власне імперської. Він сам був украй зацікавлений ідеєю polis, яка становила основу грецької культури, а потому середземноморської, з усією її різнородністю та міфологією. Його не захоплювала імперія, хоча вона дала гекзаметри.

5.

Відмінність у підходах обидвох поетів також виражається в їхньому ставленні до рідного міста. Як я вже згадувала, покоління Бродського оживило міф про культуру російської імперії та Санкт-Петербурга як джерела «європейськості» Росії. В (неавторизованій) розмові з Соломоном Волковим Бродський сказав, що культурі Санкт-Петербурга притаманна ясність думки й тверезість форми. Прикладом тут була архітектура міста, у якій висловлювалася повага до форми, ієрархії. Оці цінності він протиставляв анархії радянської культури, ламанню форми й типу, ієрархії та традиції. Це – питання смаку. Але у спротиві проти радянської культури міститься свого роду захоплення імперською культурою й відкидання історії як необхідності схилитися над долею тих, яких перемогли, й відтак вони не залишили після себе того, що найважливіше, – культури й мови.

Ставлення Бродського до Ленінграду є відтак двозначним: любов до стародавнього міста з його імперською красою та відкидання радянської дійсності. У віршах і поемах (як-от «Зоф’я» або «П’ята річниця») образ міста є понурим, знерухомлений, як в’язниця. В есеях, які Бродський писав в еміґрації, Ленінград щораз далі віддаляється, як загублений у космосі супутник. Поет уже перебуває в іншому просторі, у просторі іншої імперії, також порожньої, але менш гнітючої, бо вона менше цікавиться індивідумом. У текстах, написаних в еміґрації, Бродський не висловлює сентимент ані до свого міста, ані до свого дитинства. Здається, що все, що було йому потрібно, – він забрав із собою. І в Ленінград уже ніколи не повернувся, навіть коли той знову став Санкт-Петербургом.

Герберт так само був відтятим від міста свого дитинства й молодості, хоча й не через таке саме напіввільне рішення про еміграцію, як у випадку Бродського. Він виїхав зі Львова з родиною в 1944 році, втікаючи від росіян. Тоді йому було двадцять років. Він ніколи не знайшов міста-заміну, міста, яке міг би вважати своїм. Як відомо, він врешті-решт осів у Варшаві, але не можна сказати, що вона замінила йому Львів, «пограбоване місто батьків» («Ровіґо»). Як і Бродський, він бачив своє місто у минулому, але ця минувшина була інакшою. Санкт-Петербург Бродського належав до минувшини імперської європейської культури, і переміщення до іншої імперії не відрізало російського поета від її культури; він вважав, що в новій імперії, в новій мові ця культура мала подальше продовження. Для Герберта його Львів був польським містом, а відтак назавжди втраченим: як він сам говорив, що місто не існувало на жодній з мап. Залишався моральний обов’язок пам’яті (розпам’ятування?) і збереження віри, буття «semper fidelis», згідно з максимою, яка виднілася на гербі Львова. Він пише про це так, наче у молитві:

Коли б я туди повернувся
то певно б уже не застав
жодної тіні від мого будинку
ані дерев дитинства
ані хреста з металевим таблом
лави де шепотів я закляття
каштанів і кущів
ані жодної речі що була б нашою²⁹

Протягом усього життя він писав скаргу про Місто як про місто Батьків, утрачену Вітчизну. Тому я протиставляла Санкт-Петербург Бродського – Рим-столицю імперії, місту Герберта, яким був Львів – polis, через його обсяг, схожий на грецьку концепцію батьківщини. Подібність між обидвома поетами – покликання поетів, віра в класичні еститичні та моральні цінності – це тільки поверхова спорідненість. Їх об’єднює талант. Однак справжні вектори їхньої творчості мають протилежні напрямки. У польського поета – до солідарності, в російського – до незалежності. Народні Афіни та імперський Рим.

З польської переклав Остап Кінь

Статті увійшла до книги: Irena Grudzińska-Gross, Honor, horror i klasycy: eseje. Sejny: Pogranicze, 2012.

1. Zbigniew Herbert, Po smierci Josifa Brodskiego, [в:] Zbigniew Herbert, Stanislaw Baranczak. Korespondencja (1972-1996), Barbara Torunczyk (red.), Warszawa: Zeszyty Literackie, 2005, ст. 65-66.
   
2. Лист №4 від 28 липня 1981 р., там само, ст. 11.
   
3. Лист №30 від 13 вересня 1996 р., там само, ст. 46.
   
4. Лист №20 від 16 травня 1990 р., там само, ст. 26.
   
5. Josif Brodski, Rozmowa z Czeslawem Miloszem, tłum. Irena Grudzinska-Gross, [в:] Czeslaw Milosz, Historie ludzkie. Pierwodruki (1983-2006), Warszawa: Zeszyty Literackie, 2007 (спеціальне число, поза серією, «Zeszyty Literackie» 2007, №5), ст. 149-168, цитата з с. 166.
   
6. Valentina Polukhina, Brodsky through the Eyes of his Contemporaries, vol. 2, Boston, MA: Academic Studies Press, 2010, ст. 422.
   
7. Josif Brodski, Profil Klio, [в:] Josif Brodski, Pochwala nudy, tłum. Anna Kolyszko, Michal Kłobukowski, wybor і opracowanie Stanislaw Baranczak, Krakow: Znak, 1996, ст. 103.
   
8. Josif Brodski, O Zbigniewie Herbercie, tłum. Ewa Kulik-Bielinska, “Zeszyty Literackie” 1999, Nr. 4 (68), ст. 78-80, цитата зі сторінки 80. Першодрук: The Wilson Quarterly, 1993, № 1, до цього числа Бродський підготував добірку віршів Герберта. Англійською список виглядає таким чином: The Pebble [Kamyk], Elegy of Fortinbras [Tren Fortinbrasa], From Mythology [Z mitologii], Why the Classics [Dlaczego klasycy], The Return of the Proconsul [Powrot prokonsula]. Усі вірші в перекладі Пітера Дейла-Скотта і Чеслава Мілоша. Повний текст вступу з’явився італійською як передмова до збірки Збіґнєва Герберта, Rapporto dalla citta assediata, переклад П’єтро Марчесані, Milano: Adelphi, 1993. Оригінал англійською мовою зберігається у фонді Іосіфа Бродського у Бібліотеці Байнеке при Єйльському університеті.
   
9. Deszcz (Дощ) із збірки Гермес, пес і зірка (1957) – російською: Дождь, «Континент» 1976 - №8 - ст. 8; «Ахілес. Пентесилея» із збірника «Ровіґо» (1992) – в англійському перекладі: Achilles. Penthesilea, [в:] Joseph Brodsky, Collected Poems in English, New York, NY: Farrar, Straus and Giroux, 2000, ст. 501. Див. також: Poezja polska w przekladach Josifa Brodskiego / Польская поезия в перводах Иосифа Бродского, zebral, opracowal ш komentarzem opatzyl Piotr Fast, t. 3, Poemata Ineuntis Aevi, Katowice: Wydawnictwo Uniwersytetu Slaskiego, 2004.
   
10. Копія листа у фонді Іосіфа Бродського у Бібліотеці Байнеке при Єйльському університеті.
    
11. Iosif Brodski, O Zbigniewie Herbercie, див. цит., ст. 78-79.
    
12. У листі від 5 листопада 2010 року Барбара Торуньчик написала мені про реакцію Бродського на «Ходасевіча».
    
13. Iosif Brodski, Przemówienie Noblowskie, [в:] Iosif Brodski, Śpiew wahadła, Paryź: Association Cahiers Littéraires – Zeszyty Literackie, 1989, ст. 255.
    
14. Zbigniew Herbert, Potęga smaku, із збірника Raport z oblężonego miasta i inne wiersze, Paryź: Instytut Literacki, 1983, ст. 75.
    
15. Sztuka empatii, rozmowa ze Zbigniewem Herbertom, “Zeszyty Literackie”, 1999, №4 (68), ст. 156-165; цит. із ст. 159. Розмова також включена у збірник: Herbert nieznany. Rozmowy, zebral i opracowal do druku Henryk Citko, Warszawa: Zeszyty Literackie, 2008, ст. 165-180.
    
16. Zbigniew Herbert, Potęga smaku, див. цит.
    
17. Цитата з англійського оригіналу, ширшого за видання польського фрагменту і поданого як вступ до італійського збірника віршів Герберта (див. примітку 9).
    
18. Див. “Katarzyna Herbert rozmawia z Jackiem Zakowskim”, Gazeta Wyborcza, 30. XII. 2000-01. I. 2001.
    
19. Збіґнєв Герберт, “Видозмінення Лівія”, із збірки: Збіґнєв Герберт, Вибрані поезії, пер. з польськ. Віктора Дмитрука. Львів: Каменяр, 2007, ст. 383.
    
20. Див. Збіґнєв Герберт, Варвар у саду, пер. з польськ. Андрія Павлишина. Київ: Дух і літера, 2008.
    
21. Збіґнєв Герберт, Рапорт з обложеного Міста, із збірника Збіґнєв Герберт, Вибрані поезії, пер. з польськ. Віктора Дмитрука. Львів: Каменяр, 2007, ст. 373.
    
22. Joseph Brodsky, On Grief and Reason. New York: Farrar, Straus and Giroux, 1995.
    
23. Фрагмент із вступу Чеслави Мілоша до віршів Герберта в антології Postwar Polish Poetry, selected and translated by Czeslaw Milosz. Garden City, NY: Doubleday, 1965, ст. 89. Передрук: Zbigniew Herbert, Czeslaw Milosz, Korespondencja. Barbara Torunczyk (red.), Warszawa: Zeszyty Literackie, 2006, ст. 156-157; цитата з ст. 157.
24. Збіґнєв Герберт, Рапорт з обложеного міста, з тому Збіґнєв Герберт, Вибрані поезії, пер. з польськ. Віктора Дмитрука. Львів: Каменяр, 2007, ст. 373.
25. Станіслав Бараньчак, мабуть, підважив би цю інтерпретацію через наголос на гербертову іронію. Див. Stanislaw Baranczak, Uciekinier z Utopii. O poezji Zbigniewa Herberta, Warzawa: PWN, 2001, ст. 196-198.
26. Див. Z Josifem Brodskim o Rosji rozmawia w Nowym Jorku Adam Michnik, “Magazyn Gazety Wyborczej”, 20 I 1995.
27. Joseph Brodsky, Letter to Horace, [в:] On Grief and Reason, New York, NY: FSG, 1995, ст. 441.
    
28. Sanna Turoma, Brodsky Abroad, Empire, Tourism, Nostalgia. Madison, WI: University of Wisconsin Press, 2010, с. 67.
    
29. Герберт, Збіґнєв. Пан Коґіто міркує про повернення до рідного міста / Збіґнєв Герберт; пер. з польськ. А. Вішняускаса // Ї. – 1997. – №10.