Сьогодні при осмисленні подій триваючої російської агресії в Україні звертаємось до напрацювань української суспільно-політичної думки періоду Першої світової війни.
Політичні завдання, які ставили українські партії в Австро-Угорській монархії в часі Першої світової війни пройшли суттєву еволюцію. На початковому етапі війни, зокрема у 1915 році було актуальним домагання здійснити на парламентському рівні політичну реформу внутрішнього устрою Австро-Угорщини, а саме створення серед інших національних автономій українського національного краю з окремою законодавчою та виконавчою владою для етнічних українських земель монархії. Згодом українські політики ставили на порядок денний завдання не допустити приєднання українських етнічних земель до планованої польської держави та змінити урядову політику на засадах федерації народів монархії. Наприкінці Першої світової війни західноукраїнські національно-демократичні політики зайняли позицію орієнтації на власні сили і організаційно підготували проголошення української держави в Галичині. До них належав Степан Томашівський – член Української Бойової Управи – організаційно-координаційного центру Легіону Українських Січових Стрільців, він був призваний на державну військову працю та одержав повноваження наукового характеру, а саме підготовляти історично-мілітарні дослідження для потреб українського політичного проводу в Австро-Угорщині. Вчений входив до Української національно-демократичної партії, взяв активну участь у підготовці українського листопадового повстання 1918 р. в Галичині та виступив ідеологом створення незалежної західноукраїнської держави, зокрема обґрунтував історичну тяглість державницької традиції на західноукраїнських землях. При цьому історик дотримувався чіткої позиції про потребу єдності українських земель і створення української соборної держави. 1914 р. у статті «Історичний момент» він писав: «без національно-політичного відродження Галичини не можлива буде розв’язка українського питання в цілій широті»1, знов про це у 1916 р. («Королівство Галичини i Володимирії»): «Якщо в сїй світовій війні прийде хоч до частинного розв’язання українського питання в користь Українців, то се буде виключно на західних її землях і ся розвязка буде рішаюча для всього дальшого розвитку українського народу, не виймаючи Київа, Чернігова, Полтави й Одеси»2.
У 1914-1918 рр. Степан Томашівський написав цілий ряд праць, у яких виклав історичні, політичні, географічні, мовно-етнічні аргументи, що обгрунтовували політичні домагання українців.
Від початку 1915 року він розробляв історичне та політико-географічне обгрунтування важливості Галичини для майбутньої української державності. У розвідці «Галичина як політичний і воєнний чинник колись і тепер» (Відень, 1915 р.) історик вперше звернув увагу на перспективи створення самостійної Прикарпатської держави. Вчений схематично виклав власну концепцію історичного розвитку України, у якій запропонував виводити українську державницьку традицію із західноукраїнських. Галицько-Волинську державу розглядав як першу українську національну державу, реальну основу української національної ідеї. Історичний огляд автор довів до часу входження західноукраїнських земель до складу Австро-Угорщини. Період 1772-1914 рр. розглядає у цілому ряді окремих статей, натомість у цій розвідці окремим розділом п. н. «Росія і Галичина» подає огляд географічно-стратегічних міркувань про цілі російської загарбницької політики оволодіти Галичиною, звідки йшло поширення української національної ідеї. Він писав про те, що московські політики присвоїли історичну традицію Київської Русі, і прикриваючись нею зібрали до кінця XVIII століття «завітні руські землі», окрім тих, які опинилися в Австро-Угорщині. Окрему увагу приділив висвітленню русифікаційних заходів на російській Україні.
Окрім цієї – центральної праці з історії Галичини, Томашівський розробляв окремі питання з новітньої європейської політичної історії. У них йдеться про політичні плани воюючих сторін - Австро-Угорщини і Росії - у Першій світовій війні та їхнє ставлення до творення незалежної української держави. Окреме місце займають праці з обгрунтуванням вимоги про неможливість включення українських етнічних територій до планованої польської держави, а також праці про українсько-російські, українсько-німецькі взаємини впродовж історії. Історик, зокрема, проаналізував племінно-мовну межу українців на заході, віросповідні та мовно-етнічні відносини. Збереглися рукописні праці історика з цієї тематики, а також видані в іноземних мовах (у тому числі під псевдонімом), які потребують видання. У цьому контексті пригадаю також «Етнографічну карту Угорської Русі», складену й опубліковану С. Томашівським ще перед Першою світовою війною (Санкт-Петербург, 1910 р.), у якій докладно у формі таблиць і картографічного матеріалу відображено місцевості компактного проживання українців на Закарпатті і українські анклави у місцевостях компактного проживання в Угорщині.
Томашівський приєднався до обговорення питання про повоєнний устрій в Європі, зокрема планів Серединної Європи (Mitteleuropa). З рефератом із згаданого питання він виступив у Віденському інституті дослідження Сходу. Зберігся рукопис виступу Томашівського, у якому він у нову площину поставив аргументацію західноєвропейських вчених про територію, зокрема східний кордон Центральної Європи. Відповідно до поглядів європейських вчених, він проходив на крайньому сході до Карпат і Гданська. Натомість Томашівський межу Центральної Європи клав на лінії оз. Ладога, р. Дон, Каспійського моря. Власне твердження він обгрунтував географічно, а також з історично-політичної точки зору, зокрема спостереженнями за розгортанням військових дій у різні історичні періоди.
У комплексі праць, які С. Томашівський написав у часі війни, «Війна й Україна», опублікована у журналі «Вістник СВУ» (Відень, 1915 р.). займає окреме місце з огляду на те, що у ній вчений аналізував наслідки для України від європейських війн, що відбувались від початку ХVI ст. Він побачив закономірність початку воєн впродовж чотирьох століть – повторюваність на початку кожного століття з відновленням у різних масштабах в середині кожного з них. У цій розвідці Томашівський постає дослідником політичної думки. Він схематично накреслив ескіз політичних інтересів європейських держав та Росії по відношенні до українців у війнах з XVI по XX століття. Вчений розглянув участь у цих війнах українців й докладно виклав огляд політичної думки провідних українських верств в часі європейських війн – переломних періодів історії, наголошуючи на змінах у політично-правному становищі українців. В оцінках політики провідних українських верств для Томашівського вирішальним є те, наскільки вони йшли по лінії українських національних інтересів. Наведемо міркування вченого та його характеристики українських провідникам.
У часі загальноєвропейської війни на початку ХVI ст. невдача повстання князя Михайла Глинського, за Томашівським, була щастям для України того часу. «Уявім собі,- писав автор, - що Наддніпрянщина, при своїм дуже слабім заселенню, була б уже на початку ХVI ст. відділилася від решти українських, густозаселених, земель на заході, а можемо легко догадатися, що сьогодні майже не було б і слідно українського елементу над Дніпром; давнійше українське населення було би згодом розплилося в хвилях московської й білоруської колонізації, а людський матеріял із споконвічних резервуарів Волині й Галичини мусів би спинятися на лінії державної границі між Московщиною та Польщею-Литвою, - сьогодні мали б ми українську національну територію вдвоє меншу, ніж воно в дійсності є!»
Загальноєвропейські війни ХVIІ ст. (тридцятилітня (1618-48) і північно-східна (1648-60) принесли для українських земель поділи 1654 та 1667 рр., руїну, викликану війнами за Україну, між Польщею, Московщиною, Туреччиною. Щодо першої половини століття, Томашівський говорить про роль гетьмана Сагайдачного й українського запорозького козацтва, яке, здобувши Хотинську перемогу 1622 р., врятувало Європу від турецького поневолення. Натомість наслідок політики гетьмана Сагайдачного вчений бачив зародком пізнішої внутрішньої релігійної боротьби між українцями. Історик покладав надії на майбутнє релігійної унії як загальнонаціональної конфесії України, а відновлення православної єрархії, здійснене гетьманом, на його думку, зменшило провал між Україною та Московщиною на користь останньої.
У європейській війні середини ХVIІ ст. дослідник виділив постать гетьмана Хмельницького, талант якого порівнював із Кромвелем. Історик високо цінував підписану гетьманом Зборівську угоду, що забезпечувала політичну й культурну автономію України в межах польсько-литовської Речі Посполитої, натомість Переяславську бачив фатальною помилкою, що несла політичне, соціально-господарське і насамперед культурне лихо для України. Заходи до здобуття української державної самостійності у той час вчений пов’язував із планами семигородського князя Юрія ІІ Ракоція, здійснитися яким завадила Туреччина.
Перемога Росії у другій північній війні на початку ХVIІІ ст. завдала українській національній ідеї смертельного удару. Роль гетьмана Івана Мазепи й українського повстання для історика «се перший органічний і рішучий вислів українсько-московської непримирности». «У продуктах духової творчости російських Українців по полтавській катастрофі національно-патріотична течія бринить голосніше, ніж коли-небудь перед тим, і готовить прихід новому національному відродженню. Тому-то мазепинці зробили те, що для добра України зробити було потрібно. Нездатність і трагізм їх політики не відбирає їй прикмет великого патріотичного діла».
Вислідом т. зв. Семилітньої війни (1756-1763 рр.) були поділи Польщі наприкінці століття, і як наслідок – перехід західноукраїнських земель до складу Австро-Угорщини (вчений прихильно говорить про можливості для їх політичного і культурного розвитку), інших українських земель – до Росії, скасування Гетьманщини і Запорозької Січі (у чому бачив небезпеку самому існуванню українства).
Значення постаті Тараса Шевченка історик бачив у тому, що саме поет постав наріжним каменем у розвитку української національної думки , від якого «незатерті вже більше національні межі, як від Польщі, так і від Москви».
У статті «Війна й Україна» С. Томашівський не ставить актуальних питань Першої світової війни, але його огляд європейських воєн впродовж чотирьох століть, оцінки інтересів головних воюючих сторін та їх ставлення до змагань українців за незалежну державу і - що важливе - огляд української політичної думки впродовж історії підводили сучасників до сприйняття світової війни початку ХХ ст. крізь призму політичних інтересів України. Саме з позицій виборювання української незалежності історик вчить сучасників оцінювати політику головних гравців у воєнній хуртовині початку ХХ ст. Голос С. Томашівського дуже актуальний сьогодні для українців початку ХХІ ст., у часи розв’язаної Росією військової агресії проти України. Дослідник пропонує огляд геополітичних інтересів сусідів впродовж історії, які, як бачимо, сьогодні йдуть у тому ж руслі, що і в попередні століття.
Надія Халак - кандидат історичних наук, вчений секретар Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Коло наукових зацікавлень – інтелектуальна історія, українська історіографія та суспільно-політична думка 19-20 століть, дослідження історичних карт.
1. Томашівський С. «Історичний момент», Діло, Львів, 1914, Ч. 34.
2. Томашівський С. «Королівство Галичини i Володимирії», Діло, Львів, 1916, ч. 104.