“Кожний, хто виступає зі спогадами, – пише Я.Дашкевич у статті про Г.Ковальчака, – тим більше про людину близьку собі, може наштовхнутися на закид, що в першу чергу, намагався згадувати про себе”¹. Пишучи про Ярослава Романовича, як про українського історіографа, важко відмовити собі у бажанні поділитися з іншими враженнями від особистого сприйняття цієї магнетичної постаті.

Виринає з пам’яті день 5 грудня 1988 року, коли в конференц-залі Інституту історії відбувалося публічне обговорення місця і ролі Михайла Грушевського в українській науці й історії. В розпалі була горбачовська доба “гласності”, у тому ж році у “Літературній Україні” з’явилася стаття С.Білоконя, що реабілітовувала Грушевського².

Вона викликала полеміку з боку офіційних істориків В.Сарбея³ і Р.Симоненка⁴ в “Радянській Україні” і “Комуністі України”. Клуб київських неформалів “Спадщина” звернувся до керівництва Інституту історії АН УРСР з пропозицією провести публічне обговорення проблеми ставлення до Михайла Грушевського як науковця та політичного діяча, що очолив Центральну Раду. На другому поверсі на вулиці Кірова (нині – Грушевського), 4 зібралося більше тисячі людей. З тих пір ніколи не бачив цей зал наповненим вщерть, як у той зимовий день. Не було жодного вільного місця, люди сиділи у проходах, товпилися у дверей. Усі чекали нарешті почути правду про батька новітньої України.

Від офіційної науки мали виступати два вище названих історика, з української – Сергій Білокінь і Ярослав Дашкевич. Спершу виступали автори публікацій. Розпочалося обговорення від доповіді С.Білоконя, потім виступали борці з “буржуазним націоналістом”.

Сергій Іванович захисної тактики. Натомість впевненіше виглядав Рем Симоненко⁵. Публіка ж чекала тріумфу української позиції. Проте цього, за виступами перших трьох диспутантів, не відбулося.

І ось на сцену виходить Ярослав Дашкевич. Він починає говорити, і в залі відбувається метаморфоза, відчуття перемоги переповнює серця присутніх. Його виступ був блискучим, емоційним, ґрунтовним, різким; однозначно розставлені акценти, чітко висловлені постулати національної історіографії, проведена межа між своїми, до яких з небуття повертався М.Грушевський, і чужими, тими істориками – працівниками ідеологічного фронту, які його протягом півстоліття обливали брудом. Ейфорія опанувала залу, стало зрозуміло, що ми переживаємо історичну хвилину, доба домінації російської історичної схеми в Україні хилиться до упадку.

Пригадую як з зали виходив директор Інституту історії В.Смолій і на ходу кинув фразу, з якою неможливо не погодитися: “Оце була справжня доповідь”, маючи на увазі виступ Я.Дашкевича. Результат полеміки став усім зрозумілий. Усі присутні почули те чого тривалий час очікували. Залу полишали з відчуттями свята й душевного піднесення.

Ярослав Дашкевич був у перших рядах тої нечисленної когорти людей кінця 80-х – початку 90-х рр., що у вирішальний спосіб вплинула на зміну світоглядних орієнтирів українських інтелектуалів-гуманітаріїв, у бік повернення на шлях національного сприйняття свого минулого в ділянці історії, літературознавства, культури, філософії, мистецтва.

Сьогодні можемо лише дивуватися його активній громадській позиції, коли згадуємо ті часи. Ледь не щотижня він подорожував у різні кінці України, щоб узяти участь у регіональній конференції, часто-густо навіть необласного рівня, з’їздити до Києва аби прочитати чергову лекцію для різних культурологічних клубів: про репертуар української книжки, історико-географічний атлас України, українську державність різних періодів її історії і т.п. Завжди зали, де виступав Я.Дашкевич, будь-то приміщення клубів академічних інститутів чи будинок вчених на Володимирській, були сповнені вдячними слухачами, що прагнули нефальшованої української правди про своє минуле.

Я.Дашкевич ніби на другому диханні – йому було тоді за шістдесят, – намагався надолужити згаяне у роки поневірянь і переслідувань. Він поспішав передати новому поколінню свої надзвичайно розмаїті знання й досвід спілкування з особистостями, що складають золотий фонд національної культури, людьми які у першій половині ХХ ст. будували українську державу й науку.

Сама його постава справляла на людей незабутнє враження: рафіновано інтелігентська, аристократична зовнішність, мистецько дібраний одяг: не традиційно офіційно–партійний костюм з краваткою – символ радянського офіціозу, а джинси, светр, хустка на шиї, довге сиве волосся й високе чоло над орлиним носом. Уособлення шляхтича (недаремно рід його ведеться від засновника козацтва О.Дашковича, шляхетської династії Корибутів), українського галицького нотабля, який дивом уцілів, у сталінській м’ясорубці 40–50-х років ХХ ст.

Ця його аристократична постава вражала! Адже комуністична влада з її «євгенічним» підходом навиворіт, винищувала усіх, хто навіть гіпотетично міг мати власну думку, не піддавався ідеологічному й культурному навіюванню, нівелюванню під єдиний радянський штамп. Тим більше, що у випадку з Ярославом Романовичем йшлося про людину, батьками якої були дві знакові постаті українських визвольних змагань 1917–1921 рр., про особу яка була з породи Яфета – аристократ духу.

Я.Дашкевич органічно продовжував національну традицію, що міцно закладена була у нього батьками. Продовжував й історіографічну національну традицію. Бо з дитинства бував у домі І.Крип’якевича, товаришував з його синами: Романом і Богданом. А через маму – Олену Степанів мав опосередковане особисте пов’язання з Михайлом Грушевським.

Гавриїл Костельник був його катехитом, Марія Бачинська – дружина Дмитра Донцова, – давньою подружкою матері ще до часів заміжжя. Батько – генерал артилерії січових стрільців був близьким соратником Євгена Коновальця. Дитиною він відпочивав на віллі лідера “Молодої музи”, теж січового стрільця, О.Луцького, де зустрічався з Мироном Кордубою, ще одним визначним учнем М.Грушевського.

У часи навчання Я.Дашкевича в гімназії у Львові працювали й інші учні Грушевського початку століття О.Терлецький, В.Герасимчук, розпочинав наукову діяльність видатний сходознавець і історик О.Пріцак. Ярослав Романович був пов’язаний з усіма проявами політичного й культурного галицького життя 20–30-х років ХХ ст. І тому став не лише істориком, а й активною громадською людиною, яка поклала на себе моральне зобов’язання відповідальності за українську Україну, тягар спадкоємця того блискучого культурного й інтелектуального спадку національної еліти початку ХХ ст.

Коли у 1939 р. наближався “золотий вересень”, втікаючи від нової російської навали історик-античник О.Домбровський запитав І.Крип’якевича чому той залишається у Львові. Іван Петрович відповів, що треба зберігати український стан посідання у галицький столиці. Новий окупант воднораз узявся за витравлення українського духу, на сторожі якого завжди за нових часів стояла національна історична наука. Я.Дашкевич, як і його вчитель Іван Крип’якевич, у несприятливі 50– 80-ті рр. й за більш сприятливих обставин останніх п’ятнадцяти років із самопосвятою сповняв обов’язок охоронця “українського стану посідання”.

Втім, вирвати Україну з духовно-культурного рабства її останнього окупанта завдання не з легких. Озброєний через історіографію російською великодержавною ідеєю не лише інтелігенти, а й звичайні росіяни, добре усвідомлювали та формулювали національні інтереси. Головна біда – вплив централістських російських ідей на українську інтелігенцію.

Сучасна українська ситуація ніби дає шанс для такої, на цей раз не територіальної, а духовної сепарації. Проте нинішня ситуація є заручницею задавненої історичної проблеми, що склалася, принаймні, ще з козацьких часів – орієнтація на сусідні держави.

Це добре показав Я.Дашкевич у статті про П.Тетерю. Він підкреслює: “Трагедія України у ХУІІ ст., полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з прихильників-сусідів. Багатовікове межування з розбійницьким степом ... не давало можливості здійснювати перехід до незалежної держави без попереднього залежного періоду”⁶.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. ідеї “османофільства”, “полонофільства”, “австрофільства” були здані в архів, й дилема орієнтації спростилася до мінімуму: або Росія, або незалежна Україна. Втім, як і сто років тому, останніми десятиліттями над істориками вкотре навис дамоклів меч відповідальності за сприйняття українських постулатів широким загалом людності. На жаль, і зараз лишається мріяти про той час, що намагався здійснити В.Липинський, коли заможні верстви – власницька еліта перейматиметься українським державним інтересом.

Усі найвизначніші історики – батьки новітнього українства, не говорячи про добу визвольних змагань, були безсрібниками: М.Максимович, О.Бодянський, М.Костомаров, П.Куліш, О.Кістяківський, В. і Д.Антоновичі, М.Драгоманов, О.Барвінський, І.Франко, В.Липинський, С.Томашівський, Д.Дорошенко, С.Єфремов, О.Лотоцький, усіх годі перелічити. Не бідним був, хіба лише М.Грушевський.

Вони не могли сподіватися на заможного “спонсора”, який би профінансував омріяний ними ідеал майбутньої України. Навіть не історики І.Котляревський, Т.Шевченко, О.Кониський, М.Міхновський, Є.Чикаленко свої національні почування й висловлювали через історичну аргументацію.

Я.Дашкевичу було важче за своїх попередників, бо царський диктат і переслідування не йдуть в жодне порівняння з молохом комуністичного режиму. Найти спільників М.Грушевському було куди легше, ніж соратників Ярославу Романовичу. Відкрито опиратися системі як і Я.Дашкевич наважився з істориків хіба ще М.Брайчевський та Я.Дзира. Решта по мімікріювала: пристосовувалася, писала на догоду владі.

Україна 60–80-х років ХХ ст. мала низку солідних істориків: Я.Ісаєвич, І.Бутич, С.Білокінь, М.Крикун, О.Компан, О.Апанович, Ф.Шевченко, О.Купчинський, О.Мацюк, – але неофіційним лідером, символом незламності, був саме Я.Дашкевич. Йому вдалося жодного разу не зрадити собі, й попри тиск системи, писати свої твори виключно крізь призму національного пріоритету.

Я.Дашкевич закінчував свої студентські студії за радянської системи, яка розглядала історію як чільний інструмент партійної ідеологічної машини. Мабуть, не є випадковістю, що за освітою Я.Дашкевич став філологом, що спеціалізувався з вірменістики⁷ та в царині історико-філологічних досліджень інших кочових народів українських степів.

З історії вірменських колоній в Україні була захищена його кандидатська дисертація. А ще багато ним написано з допоміжних (спеціальних) історичних дисциплін: історичної бібліографії, ономастики, археографії та джерелознавства.

Лише за т.зв. перебудови Я.Дашкевич одержав можливість сказати своє вагоме слово як історик громадсько-політичного життя та національно-визвольного руху середини минулого століття. Ще у 1960-ті роки його талант історика-концептуаліста, систематизатора й аналітика був оцінений визначним архівістом, редактором низки фахових археографічних видань – Іваном Бутичем, який у кожне число “Архівів України” та збірника “Історичні джерела та їх використання” вміщав статті, публікації джерел та рецензії, що вийшли з-під пера Я.Дашкевича. За радянськими канонами більше двох разів на рік одного автора не можна було друкувати. Відтак матеріали Я.Дашкевича виходили під десятком прибраних псевдонімів.

В 1970-ті роки друкуватися можна було йому хіба за кордоном. У другій половині 1980-х років актуальні з суспільно-історичної точки зору, з надзвичайним публіцистичним талантом написані, статті Я.Дашкевича буквально «миттєво» розбиралися різними періодичними виданнями. У цей час і наступне десятиліття він стає улюбленим автором усіх львівських часописів, київського щорічника “Україна. Наука і культура”, “Україна в минулому”, журналів “Українські проблеми”, “Київська старовина”, “Пам’ять століть”, “Українського археографічного щорічника”.

З часом відбувалися своєрідні змагання, який з періодиків першим надрукує статтю Я.Дашкевича. Варто зауважити, що початок 90-х років – своєрідний історіографічний бум. У той час низка видавництв у Києві і Львові перевидає класичні твори з історії України, спогади, політологічні праці тощо⁸. Фахівців з багатьох проблем, окрім Я.Дашкевича практично не було. І Ярослав Романович пише низку ґрунтовних передмов, у яких уперше у пострадянський час проаналізовано творчість провідних українських істориків першої половини минулого століття.

У другій половині 1980-х – 1090-х роках Я.Дашкевич був надзвичайно плідним істориком (за покажчиком праць десятирічної давнини він мав більше тисячі позицій праць)⁹, з швидким і легким пером, який, на жаль досі має лише кілька збірників власних творів. Водночас його історіографічний доробок досі залишався поза увагою. І тільки з появою збірки праць Я.Дашкевича «Постаті» (Львів, 2006) ця лакуна, принаймні в ділянці біоісторіографії, почасти заповнена.

Втім, залишаються розкиданими по багатьом виданням чимало інших історіографічних розвідок ученого. Взагалі за жанровою тематикою творчу спадщину Я.Дашкевича у ділянці історіографії можна умовно поділити на біографістичні студії й проблемно-тематичні досліди. Останні, цілком логічно, могли б скласти другий том українознавчих публікацій Дашкевича в царині історіографії.

Варто підкреслити, що українська історична лектура небагата на праці концептуального характеру. На поч. 1990-х років вийшов двотомник І.Лисяка-Рудницького під редакцією Я.Грицака¹⁰. Я.Дашкевич, як І.Лисяк-Рудницький, історик літератури академік О.Білецький та низка інших поважних учених, так і не випустив жодної монографії.

Зрештою, попри вагомість цього виду наукових студій за академічною вартістю, концентрацією думок, невеликі за обсягом статті Івана Лисяка-Рудницького стали справжнім бестселером для українських істориків пострадянської доби. Видатний історик діаспори ще за життя став одним з найвидатніших дослідників інтелектуальної історії України ХХ ст.

У другій половині минулого століття серед істориків-концептуалістів історії модерного часу на передній план висувається професор Гарвардського університету Роман Шпорлюк. Досі дослідження зазначеного автора, переважно читають у журнальній версії. Відтак з його науковою творчістю ознайомленні, переважно фахівці. Наголосимо, що публікація окремих збірок наукових праць учених такого масштабу суттєво розширює коло читачів, принаймні в десятки разів.

Я.Дашкевич – третій в когорті найвизначніших дослідників українського інтелектуального світу кін. ХІХ–ХХ століть.

Основні історіографічні ідеї Ярослава Дашкевича

В нашому есе, не претендуємо навіть на побіжний аналіз історіографічної спадщини професора Ярослава Дашкевича. Напевно у найближчому часі з’являться спеціальні монографічні дослідження з дослідженням його творчості. Спробуймо лишень ескізно, у загальних рисах, змалювати основні думки цього самобутнього українського вченого з сутнісних питань національної історіографії; розставити деякі акценти, наголосити на тих моментах, що мають суспільне звучання.

Не торкатимемось також і багатьох праць Я.Дашкевича, а лише сумарно скажемо про його основні, на наш погляд, історіософські (хоч цей термін не сприймається львівським професором) ідеї.

Перечитуючи його біоісторіографічні нариси про істориків, ми маємо розуміти, що Я.Дашкевич не ставив за мету подати всебічний аналіз творчості і думок тих учених. Натомість він прагнув виокремити ті моменти їхньої творчості, які суголосні нинішній добі, які найбільше цікавлять читача у зв’язку з особливостями теперішнього політичного моменту.

Автор зупинявся на контраверсійних думках і ідеях, які спотворено висвітлювалися в радянський або діаспорній історіографії, котрі мали стереотипну традицію невірного або й сфальшованого сприйняття. Багато важливих речей з творчої лабораторії Я.Дашкевича залишилися поза увагою.

Втім, нас цікавлять передусім авторські інтерпретації думок про ключові постаті історіософської думки першої половини ХХ ст.: М.Грушевського, В.Липинського, Д.Донцова. Надзвичайна ерудиція автора дозволяє йому сконфронтовувати судження кількох протилежних за ідейними уподобаннями авторів, вказати на парадокси й підводні камені вчинків того чи іншого науковця або історичного персонажу, подати несподівану трактовку, що перевертають усталені думки іншого вченого або діяча.

Варто мати на увазі, що статті Я.Дашкевичем писалися у різні проміжки історичного часу. Тому оцінки історика варто розглядати в контексті конкретно-історичної ситуації, яка була в Україні на момент написання певної статті.

Часто ми можемо спостерігати ґенезу думок автора про той чи той персонаж, нюансування такого ставлення часто густо перебуває у залежності від завдань яке ставить перед собою Я.Дашкевич. Тому приміром, коли М.Драгоманова Ярослав Романович оцінює в контексті ідеології чинного націоналізму Д.Донцова постать першого українського соціаліста набуває негативного забарвлення. Натомість, коли йдеться про інтелектуальні побудови пізнього М.Драгоманова, то Я.Дашкевич порівнюючи того з попередниками, й раннім М.Драгомановим, що нехтував ідею української держави, оцінює його достатньо високо. Те саме можна сказати й про М.Грушевського. Нюанси ставлення до нього залежать від того про які політичні вартості внеску М.Грушевського у суспільно-політичну скарбницю минулого йдеться. Докладніше про ці постаті нижче.

Опубліковані у збірнику «Постаті» статті писалися Я.Дашкевичем у різні часи, більшість з них відноситься до останніх часів радянської епохи та початкових років відродження новітньої української держави. Відтак їхньою наріжною провідною думкою є заклик до повернення істориків на рейки національної схеми історіографії. Історик радить дивитися на події української історії крізь призму інтересу власної нації і держави, а не очима істориків сусідньої держави і передусім Росії.

Якщо науковець займається дослідами суспільно-політичного руху модерного часу, його висновки не можуть не мати політизованого забарвлення. Не є політично безстороннім, а радше навпаки ідейно заангажованим, й Я.Дашкевич.

Приміром, наукова творчість М.Грушевського та його “Історія України-Руси” (“ІУР”) були не лише суто науковою, але одночасно й політичною справою. Власне, саме визнання існування окремішнього українського історичного процесу, вказувало на перспективу існування нації на майбутнє, тобто давало до рук політиків ідеологічну зброю.

Не меншу, а може часами й більшу, політичну загостреність через актуалізацію суто наукових проблем, має наукова творчість Ярослава Дашкевича. Кожна його стаття підкреслює значення наукової позиції у формуванні ментальних пріоритетів української людини.

Я.Дашкевич на порозі 1990-х років був найпалкішим пропагандистом повернення до джерел національної історіографії. Національний дискурс, на його думку, має бути домінуючим концептуальним чинником для сучасного українського історика. Причому проблема полягає не лише в тому, що ще циркулює стара радянсько-російська модель історичного процесу на Сході Європи. Адже під впливом швидких суспільних зрушень старі кадри науковців швидко перебудовувалися й ставали адептами національної історіографії. Марксизм підмінявся національним дискурсом, плюс на мінус, а в методологічному та світоглядному плані праці цих істориків залишалися тим самим, лише підфарбованим, радянським історіописанням. Головною проблемою є оволодіння методом джерелознавчого досліду, призабутого за 80 років ідеологічного дискурсу.

У добу глобалізації з’являється новий виклик – постмодерна історіографія, яка зорієнтована на тотальну фрагментарність, розмивання засадних основ сцієнтизму. Відтак часто-густо “українське питання” залишається на маргінесі історії. Під претекстом впровадження нових підходів, стратегій, методик, стверджується відсталість традиційного (як позитивістського) історичного методу досліджень, а національне представляється анахронізмом, колодою на шляху до загальнолюдських цінностей. Таким чином часто російський вплив на українське інтелектуальне життя підміняється впливом західним (американським), при якому нехтуються реальні проблеми сучасного національного розвитку України.

Я.Дашкевич у виступах на конференціях й у своїх публікаціях підкреслює, що Україна не знаходиться в рівних з Росією або Польщею духовних умовах існування. Останнім не загрожує втрата свого національного “Я”.

Натомість українська держава ще багато років потребуватиме громадського й державного плекання національного бачення проблем минулого. Відтак будучи головою львівської філії Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, Я.Дашкевич ініціював спільно з київськими істориками-археографами видання творчої спадщини не лише метра української історіографії Михайла Грушевського, але й усієї його галицької історичної школи.

На превеликий жаль, з цього амбітного проекту вийшло лише одне видання – праці Василя Герасимчука¹¹. Проте інші львівські видавництва, й зокрема “Світ”, на межі 80–90-х років минулого століття видало низку творів інших істориків учнів М.Грушевського, передусім І.Крип’якевича¹².

Я.Дашкевич постійно наголошував, що національний дискурс не є конфронтаційним до соціального й космополітичного вимірів сучасності. Навпаки національний дискурс органічно співіснує з ними, як це ведеться в старих національних історіографіях інших країн світу.

Перед Я.Дашкевичем стояла низка теоретичних проблем, які відразу виринули перед відродженою після багатодесятирічних заборон українською історіографією. Одна з них – це співвідношення між т.зв. державницькою і народницькою історіографіями.

Опубліковано: Історіографічні дослідження в Україні. – Вип. 18. – К., 2008. – С. 280-313.

Див. частину 2 >>

Див. частину 3 >>

1. Дашкевич Я. Г.Ковальчак (1928–1984), історик економіки України. До 10-річчя з дня смерті // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / Переднє слово І.Гирича; упоряд. М.Капраль, Г.Сварник, І.Скочиляс. – Львів, 2006. – С. 613–619.
2. Білокінь С. Михайло Грушевський // Літ. Україна. – 1988, 21 липня. – С. 7.
3. Сарбей В. Як нам ставитися до Грушевського? (З приводу деяких некомпетентних публікацій) // Рад. Україна. – 1988, 27 серп. – С. 2
4. Симоненко Р. Г. Правда історії – вірність історії // Комуніст України. – 1988. – № 9. – С. 76–88.
5. Подібне враження, щоправда з перебільшеним негативізмом стосовно С.Білоконя висловив автор першого історичного роману про М.Грушевського Ю.Хорунжий “Вірую”. – К.2002. Див. Гирич І. Презентація першого історичного роману про М.Грушевського // Молода нація: Альманах. – 2002. – № 2. – С. 354–356.
6. Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / 2-ге вид., виправл. й доповн.- Львів: Львів. Відділення ІУАД ім. М.Грушевського НАНУ / Літературна агенція „Піраміда”, 2007. – С. 194.
7. Див.: Дашкевич Я. Вірменія і Україна [Зб. наук. статей та рецензій, 1954–1989]. – Львів–Нью–Йорк, 2001.
8. Див., наприклад: Його ж. Україна вчора і нині: Нариси, виступи, есе / АН України. Ін–т укр. археографії. – К., 1993. – 192 с.
9. Ярослав Романович Дашкевич: Біобібліографічний довідник. – К., 1993. – 84 с; Бібліографія праць Ярослава Дашкевича (1992–1996) // Mappa Mundi: Зб. наук. пр. на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70–річчя. – Львів–Київ–Нью–Йорк, 1996. – С. 7–32; Ярослав Дашкевич: Біобібліографічний покажчик / Уклад. М. Кривенко; авт. вступн. ст. А.Содомора; наук. ред. Л.Ільницька. – Львів, 2006 – 263 с.
10. Лисяк–Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф.Сисин; упоряд. Я.Грицак. – К., 1994. – Т. 1. – ХХІІІ, 554 с; Т. 2. – 573 с.
11. Гарасимчук В. Матеріали до історії козаччини XVII віку. Василь Гарасимчук: Життя і творчість (1880– 1944). – Львів, 1994. – 121, 153 с.
12. Крип’якевич І. Львівська Русь в першій половині XVI ст.: Дослідження і матеріали / Упоряд. М.Капраль. – Львів, 1994. – 390 с.