Наталя Полонська-Василенко. Микола Прокопович Василенко. 1866-1935. Матеріали до біографії*

2015 12 25 for vasylenko

Матеріали до біографії*

Микола Прокопович Василенко народився 2 лютого (ст ст.) 1866 р. в селі Есмані Глухівського повіту Чернігівської губернії¹. Батько його, Прокопій Іванович, мав там невеликий хутір, коло 100 дес[ятин] землі. Він користувався славою доброго господаря; сусідні поміщики часто запрошували його управляти їх маєтками, напр. Туманські², Судієнки³. Це була людина розумна, чесна, з великими юридичними та адміністративними здібностями; його юридичні поради цінилися його сусідами, які часто доручали йому переведення складних справ в різних суперечках, розмежуваннях тощо, хоч він і не мав юридичної освіти.

* В Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України у фонді Миколи Василенка зберігається кілька варіантів нарисів його біографії, написаних Наталею Полонською-Василенко. В цій публікації представлений найменший з них за обсягом. Проте він є ширшим за надрукований у «Спогадах» (Наталія Полонська-Василенко. Спогади. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2011 / Микола Прокопович Василенко. – С. 366-391.). Завдяки гарному збереженню машинопису вдалося прочитати і ті рядки, що були закреслені автором (їх подано в тексті курсивом). Згодом на сайті розмістимо й інші фрагменти.

Василенки жили в патріархальних умовах, які нагадували взагалі життя старосвітських поміщиків. В Есмані було багато дрібних поміщиків «полупанків», козаків, колишніх кріпаків. //1

Дитячі роки Мик. Прок. були тісно зв’язані з життям Есмані; він захоплювався сільськими працями та розвагами; косовиця, жнива, табуни, сільські пісні, старовинні розваги: «коза», «щедрування» тощо захоплювали його життя. Першими товаришами його дитинства були сільські хлопчики. Це була та стихія, в якій закладалися підвалини майбутнього його світогляду, Мик. Прок. демократизму, його любові до українського народу та природи.

Мик. Прок. був старший син; крім нього в родині було ще три сина та дві дочки. Родина Василенок була дружня: батько й мати, Тат’яна Дмитровна, усе життя свое вкладали в своїх дітей, не зважаючи на дуже скромні кошти, всім дали освіту, і як кажуть «вивели в люди». Мик. Прок. зокрема був близький до батьків, і вживав усіх заходів, щоб допомагати їм в господарстві, в утриманні родини. Щороку, до самої революції (мати померла р. 1909, батько – р. 1911) він проводив в Есмані літні та зимові канікули, з захопленням працював на пасіці, відпочивав від міської наукової та громадської роботи. До //2 Есмані Мик. Прок. перевозив найкоштовніші рукописи й свій великий архів, який постраждав у Киеві під час трусу р. 1906. Усе це загинуло під час революції.

Середню освіту здобув Мик. Прок. з початку в глухівській прогімназії – гімназії там ще не було. Роки навчання дали йому баг[?] життя. Довелося йому жити приват[?]. По закінченні прогімназії Мик. Прок. вступив до полтавської класичної гімназії й пройшов там курс VII та VIII класів. //3

Ці два роки він проживав у родині присяжного повіреного Петра Григоровича Васькова⁴, близького приятеля і далекого родича його батьків, П.Г. Васьков був дуже інтересна постать. Він працював спочатку як судовий урядовець, і тут зустрівся з О.М. Лазаревським⁵, з яким підтримував дружні стосунки до смерти. Незадоволений урядовою судовою діяльностю, він перейшов в адвокатуру, і став популярним адвокатом в Полтаві. Він був дуже освіченою людиною, багато читав, мав гарну бібліотеку. Він дуже полюбив Мик. Прок., і мав великий вплив на його дальший розвиток. Уся родина Васькових стала близькою й дружньою для нього, по закінченні гімназії, вже студентом, Мик. Прок. відривав час від свого перебування в Есмані, щоб відвідати Полтаву.

Мик. Прок. закінчив гімназію у 1884 році, як раз тоді, коли в університетах запроваджено було новий суворий устав, до якого молодь ставилася гостро негативно. Тому Мик. Прок. //4 вирішив вступити до Дорпатського університету⁶, єдиного, якого не торкнулася реформа. На це рішення впливали ще поради доктора Мейера, вихованця Дорпатського університету, який звертав увагу Мик. Прок. на винятково високий в науковому відношенню медичний факультет в Дорпаті, і дав листа до декана цього факультету, проф. Штида⁷. Мик. Прок. вступив на медичний факультет. Дорпатський університет в 80 х роках ще зберігав усі риси німецького середньовічного університету, і користався широкою автономією. Життя всього Дорпата було тісно зв’язане з університетом, і престиж університетського начальства, ректора, деканів, професорів визнавався у цілому місті. Студенти жили своєрідним життям, мали свої корпорації, сувору товариську дисципліну, традиції, які йшли з середніх віків. Студентів російського та українського походження було не багато, й вони об’єднувалися в окреме «товариство».

Наприкінці 80-х років в Дорпатському університеті царський уряд почав переводити русифікацію: вводити російську мову викладання, призначати російських професорів, порушуючи цим права автономії, переводити з російських університетів //5 студентів. В наслідок русифікаційних заходів уряду університет почав занепадати. Кращі професори-німці покинули його й переїхали до Німеччини. Призначені російські професори здебільшого не були здатні замінити їх: це були або зовсім молоді, що тільки починали професорську діяльність, або мало обдаровані, яким не пощастило в інших університетах. Протягом кількох років Дорпатський університет, який вважали раніш за один з кращих в Європі, перетворився на другорядний російський університет.

Мик. Прок. не довго пробув на медичному факультеті, його більше цікавили історичні дисципліни й він перейшов на історичний факультет. Він почав працювати у проф. О.Г. Брікнера⁸, який читав російську історію. Мик. Прок. став його кращим учнем, його «nachschlagebuch»⁹. Під його керівництвом написав він першу велику роботу присвячену земським соборам, яка була призначена до друку, але не надрукована у зв’язку з виїздом професора //6 Брікнера за кордон.

В Дорпатському університеті Мик. Прок. заняв видатне становище. Він був майже весь час секретарем, а пізніш – головою товариства російських студентів і користався серед них великою пошаною. Не обмежуючись самою наукою, Мик. Прок. цікавився політичними питаннями. На той час Дорпатський університет жив ліберальнішим життям, ніж російські університети. В його бібліотеці виписували й видавали студентам літературу, яка була заборонена у Росії (Маркс, Енгельс, Ласаль¹⁰, Драгоманов¹¹, тощо були цілком приступні студентам). Серед товаришів Мик. Прок. були «народовольці», які приховували від нього свою партійність, зважаючи на його наукову діяльність, яку він вже ....останніми роками в Дорпаті збільшувалися політичні течії, у зв’язку з тим, що маючи на меті русифікувати університет уряд почав переводити доо Дорпату студентів, //7 звільнених з російських університетів за політичну «неблагонадійність». Вони поширювали в Дерпті революційний настрій й вели соціалістичну агітацію.

В Дорпаті, на чужині, відірваний від батьківщини, Мик. Прок. усвідомив те, що з дитячих років було його стихією, свій нерозривний зв'язок з Україною. Він почав захоплюватися історією України, літературою, мовою. Велику ролю в його знайомстві з історією України відіграли праці О.М. Лазаревського.

Мик. Прок. поставився негативно до русифікації університету, його ставлення до цього питання було відомо кураторові шкільної округи проф. Капустіну, який не дав згоди залишити його стипендіатом для підготовки до вченого звання.

Довелося Мик. Прок. шукати іншого університету, але це було дуже складне завдання: кожен університет мав своїх кандидатів. Кінець кінцем Мик. Прок. вирішив переїхати до Києва і тут попрацювати в галузі історії України під керівництвом видатних фахівців і скласти магістерський іспит. Обираючи Київ він керувався двома причинами – по-перше, приваблювала його...

В жовтні 1890 р. Мик. Прок. приїхав до Києва, де не знав нікого особисто, //8 але мав рекомендаційні листи від проф. Брікнера до проф. В.С. Іконникова¹², та від П.Г. Васькова до О.М. Лазаревського та В.М. Шугурова. В листі до Шугурова Васьков писав так: «я певен, що Ви протягнете дружньо руку цій чарівній людині… Як би Ви знали, що це за чудова людина… Я певний, що згодом подякуєте мені за таке освіжаюче знайомство» (1890 р. арх. М.П. Василенко).

У Києві Мик. Прок. дістав дозвіл відвідувати університетські лекції та семінари проф. М.Ф. Владимирського-Буданова¹³, В.Б. Антоновича¹⁴, В.С. Іконникова, І.В. Лучицького¹⁵. Він завзято почав вивчати джерела історії України, працювати в архівах і підготовлюватися до магістерських іспитів. В той же час він захоплювався громадським та політичним життям, і ця двоїстість – між наукою та громадським життям залишилася у нього майже до останніх років життя. //9

Найближчі особисті й наукові стосунки склалися у М.П. Василенка з О.М. Лазаревським. Він давно, ще з Дорпатського університету, захоплювався його працями з історії України і тепер у Києві. Не зважаючи на різницю в віці, між ними утворилися близькі приятельські зв’язки. Глибоко шануючи О.М. Лазаревського як дослідника, М.П. Василенко вважав себе за його учня. В той час, як М.П. приїхав до Києва, О.М. Лазаревський посідав виключне становище в наукових колах Києва: не зв’язаний з офіційною наукою (він був член київської судової палати), він користався великим авторитетом в наукових колах, був фактичним редактором «Киевской старины», і його будинок являв значний науковий осередок київського життя. Тут М.П. Василенко познайомився в перші дні прибуття до Києва з видатним науковими та громадськими діячами – О.І. Левицьким¹⁶, П.І. Житецьким¹⁷, В.П. Науменко¹⁸, О.К. Трегубовим¹⁹, Є.О. Ківлицьким²⁰, В.О. Мякотіним²¹, ін.

Всі ці особи були головними співробітниками та членами редакції «Киевской старины». Мик. Прок. негайно був втягнутий в інтереси цього журнала, брав близьку участь в редагуванні //10 його та став співробітником і залишався ним до ліквідації «Киівськоі Старини».

«Київську Старину» видавало товариство «Стара Громада», яка об’єднувала старіших українських громадських та наукових діячів. Мик. Прок. незабаром став членом її, і не покидав її до кінця: вже незадовгий час до його смерти р. 1934, коли у Києві залишилося лише три члени «Громади» - він, Л.М. Старицька-Черняхівська²² та О.Г. Черняхівський²³.

Другим значним осередком розумового життя у Києві на початку 90-х років був гурток проф. І.В. Лучицького. На той час Лучицький був в зеніті своєї наукової діяльності. Свої праці з історії західної Європи, які дали йому європейське ім’я, він поєднував з глибоким інтересом до історії України – працював над історією сябрів на Україні, вивчав Рум’янцевський опис²⁴ тощо. І.В. Лучицький, не обмежуючись науковою діяльністю, брав участь у громадському житті, був гласним //11 повітового золотоношського, губерніяльного полтавського земства та київської міської «Думи». Господа Лучицького була європейським салоном у Києві й ніхто з наукових, літературних або громадських «знаменитостей», що відвідували Київ, не обминали проф. Лучицького: широкій популярности його господи сприяла літературна діяльність його дружини, М.В. Лучицької²⁵, відомої перекладачки з скандинавських мов. Біля І.В. Лучицького гуртувалося багато його учнів, які згодом посіли значні місця в науці – Д.М. Петрушевський²⁶ (академік Рос. Академії Наук), В.К. Піскорський²⁷ (проф. Казанського університету), а також історики України – Н.М. Молчановський²⁸, В.О. Мякотін, Є.О. Ківлицький, П.В. Голубовський²⁹.

Гурток київських вчених та учнів Лучицького мав жартівливу назву «бродників» почасти через те, що вони любили робити екскурсії в околицях Києва, почасти через те, що збиралися в різних місцях, серед них, панували не лише наукові інтереси, а поруч з ними і громадські, з великим нахилом до революційних ідей. В листі до В.О. Мякотина р. 1898 М.П. Василенко писав: «пам’ятаєш як ми хотіли за допомогою бродників перегорнути весь світ?» //12

Року 1893 Лучицький поїхав за кордон, в наукове відрядження, і гурток «бродників» розпався. Були для цього й інші причини: переїхали до Варшави Петрушевський, до Казані – Піскорський – обидва здобули там катедри, став рідше приїздити до Києва Мякотин.

Проте і надалі, члени цього гуртка відігравали важливу роль в київському житті. Значна частина громадських діячів Києва 90 х років була тісно зв’язана з цим гуртком, вони працювали в «Общество содействия народн. образованию», «Обществе грамотности», тощо. Мик. Прок. брав участь в обох товариствах, зокрема «Обществе грамотности», яке, підчас його роботи там значно поширило свою діяльність: були школи для дітей й дорослих, влаштовували прилюдні популярні лекції, концерти, спектаклі і т.і. Мик. Прок. брав жваву участь в його роботі як лектор, як член різних комісій, в тому числі будівельної, при будуванні власного будинку «Общества грамотности», на Вел. Васильківській, з великим театральним приміщенням; там пізніш грала трупа М.К. Садовського³⁰.

В гуртку Лучицького Мик. Прок. зав’язав тісні дружні зв’язки, які не поривалися до самої смерти: з Мякотиним, Ківлицьким, і зокрема //13 з невісткою Лучицьких М.М. Требінською³¹.

З занепадом «бродників» значення об’єднуючого центра поступового громадянства перейшло до Мик. Прок. Брат його, Костянтин Прокопович³², який р. 1895 вступив до університету і оселився у Мик. Прок., так описував його життя: «Коли я приїхав до Києва, кампанія «бродників» вже розпадалася... Більша частина членів, що залишилася у Києві, брали участь в місцевому громадському житті; вони входили головним чином в ті різного роду «ініціятивні групи», які мали метою впливати на громадськість і сприяти і розвиткові. і утворювати такі осередки, які притягували б до себе поступові елементи київського суспільства… Складання усякого роду проектів здебільшого відбувалося на квартирі мого брата. В дні таких засідань наша напівпорожня їдальня наповнялася різним людом… Так я міг стояти в курсі усіх громадських закладів... На цих зібраннях познайомився я з рядом громадських діячів Києва – с проф. Лучицьким, Е.Д. Синицьким³³, В.Ф. Александровським³⁴, Н.М. Молчановським, В.П. Науменко, Л.С. Личковим³⁵, Є.О. Ківлицьким і інш. Тут зарождалися легальні та нелегальні гуртки, газети, збірники, //14 дружні відношення, зв’язки, які не припинялися до самої смерти одного з друзів – з В.О. Мякотиним, Є.О.Ківлицьким, П.Т. Матюшенко³⁶, М.М. Требінською. З В.О. Мякотиним Мик. Прок. відразу тісно здружився, вони працювали разом в київських, чернігівських та харківських архівах, в один час почали захоплюватися політичним та громадським життям, обидва заплатили за це захоплення роком ув’язнення. Велике, надзвичайно цікаве листування їх являє велику увагу для історії української культури. З Є.О. Ківлицьким Мик. Прок. дружив до самої його смерти за часів революції – це був відомий київський педагог, історик, співробітник газет, де він працював разом з Мик. Прок. П.Т. Матюшенко був гарматний полковник, служив у київському арсеналі і був звільнений після подій 1905 р. Матюшенко був відомий педагог, фізик, викладач київських гімназій, людина блискуча, з гарячим революційним темпераментом, він брав участь во всіх київських закладах поступового характеру й був розстріляний на початку 20-х рр. М.М. Требінська, видатна, розумна, жвава, інтересна жінка грала помітну ролю в київському культурному житті 90-х рр. ХІХ ст. //15

Перші роки київського життя Мик. Прок. повністю присвячені науковій праці. Він готувався до магістерських іспитів, разом з М.С. Грушевським³⁷ та І.П. Івановим, збирав матеріали для своєї дисертації на тему: «Землеволодіння на Лівобережній Україні в XVII-XVIII стол.». Для цього їздив в архіви Чернігова, Полтави, Харкова, здебільшого спільно з Мякотиним. Наприкінці 1892 р. Мик. Прок. почав складати магістерські іспити, але скласти останнього не зміг через хворобу. По закону магістерського іспиту не можна було відкладати, ні повторювати. Тому всі складені іспити пропали марно. Це була справжня катастрофа для Мик. Прок. Довелося залишити мрії про наукову діяльність, про вчену кар’єру й шукати інших шляхів. Він узяв лекції по історії в жіночій Фундуклеївській гімназії³⁸, та російської мови в кадетському корпусі. Матеріальні справи його були дуже скрутні: доводилося допомагати батькам. Між тим єдиним джерелом //16 крім лекцій, було співробітництво в Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона³⁹, де він писав багато статей з історії України та Росії. Учитель гімназіяльний з М.П. Василенко був дуже хороший, він багато давав своїм учням, але середня школа не задовольняла його і з першого року Мик. Прок. мріяв залишити вчительство. Його втомлювало щорічне повторення того ж самого, підготовка до лекцій, іспити.

Лише через 10 років, в 1903 р. Мик. Прок. знайшов можливість покинути середню школу, і з того часу багато років прожив без сталого заробітку, головним чином літературною працею.

Наприкінці 90-х років Мик. Прок. вже здобув наукове ім’я, як дослідник історії України. Багато з його статей в Енциклопедичному словнику мали характер суто науковий і не втратили свого значення до наших часів – як напр. «Козаки», «Магдебургское право», «Суды в Малороссии», «История Малороссии», «Посполитые», «Литовско-русское государство», «Малороссийская старшина», «Уния и униатская церковь». В «Киевской Старине» були надруковані //17, не рахуючи значного числа рецензій и дрібних заміток, ґрунтовні досліди – «К истории малорусской историографии и малорусского общественного строя» (з приводу статті Мякотина) р. 1894, «Водянский и его значение для изучения Малороссии» (1900), «Первые шаги по введению положення 1861 г. в Черниговской губернии» (1901 р.). В той же час М.П. Василенко багато уваги приділяв збереженню та виданню джерел історії України. Завдяки його заходам до Київського університету було передано багату рукописну збірку М. Судієнка, а до К. Центрального Архіву Давніх Актів велика збірка монастирських архівів з Чернігова. Протягом 90-х років він надрукував низку «Генеральних следствий» 1792 р. – Киевского полку (в К. Чтеніях Істор. Общества Нестора-Летописца, кн.. VII), Гадяцького полку (в «Трудах Полтавского Статистич. Комитета за 1899 г.), Нежинського та Черніговського полків (в Земск. Сборн. Черниговском за 1905 р.). Крім того розпочав видання «Матеріалов для //18 истории экономического, юридического и общественного быта старой Малороссии». Перший том вийшов р. 1901, другий – 1902, третій – р. 1909. В першому томі було надруковано «Генеральное следствие о маетностях Нежинского полка», в третьому – Черніговського.

Звільнившися від гімназіяльних лекцій, Мик. Прок. здобув посаду члена «попечительства о народной трезвости»^† та секретаря губернського статистичного комитета. Ці посади приваблювали тим, що там не треба було витрачати повний робочий день, і вони залишила багато вільного часу для наукової праці. Посада секретаря статистичного комітету цікавила його ще й тим, що він хотів використати видання комітету «Памятные книжки Киевск. губ.» для вміщення розвідок з історії та фольклору України. В книжці за 1904 р. було вміщено статтю В.М. Доманицького «Лирники». Але року 1905 він примушений був залишити посаду: новий губернатор Савич поставився негативно до українських тенденцій Миколи Прокоповича. //19

^† Завданням «попечительства» було організовувати розумні розваги для населення, як засіб боротьби з пияцтвом: воно влаштовувало чайні, в яких улаштовували прилюдні читання, чарівні ліхтарі, бібліотеки тощо.

Для цього ставлення представника адміністрації у Києві були також і інші причини. Чим далі, тим більше Мик. Прок. захоплювався політичною діяльністю, тим визвольним рухом, який щороку зміцнювався на Україні, і зокрема у Києві. В спільному прагненні покласти край самодержавству, сходилися представники поступових течій різних груп населення, і Мик. Прок. з перших років перебування у Києві став помітною особою в таборі опозиції урядові. Ще на початку 90-х років він належав до конспіративного гуртка д-ра Фокіна⁴¹, близького до народовольців, але незабаром розчарувавшись в ньому, вийшов. Разом з ним там були членами його товариш по Дорпатському університету Е.Д. Синицький, відомий в майбутньому В.Я. Железнов.

На початку ХХ р. [ст.] у Києві заклалася група «Освобождение», до якої належало чимало людей, а керівництво належало до гуртка, який складався з Б.О. Кістяківського⁴², В.В. Водовозова⁴³, С.М. Булгакова⁴⁴, Н.А. Бердяєва⁴⁵, Ю.Н. Вагнера⁴⁶, В.Я. Железнова, і мене. Тоді таки влаштовано було перший у Києві політичний банкет у літературно-артистичному //20 товаристві 20 листопаду 1904 р., на якому вперше в Києві було публічно заявлено вимогу конституції – так згадував цю добу сам Мик. Прок. в некролозі Б.О. Кістяковського. Квартира Мик. Прок. була наче штабом, в якому розроблялася програма діяльності гуртка, вироблялися деталі банкета, намічалися промовці тощо. В.Я. Железнов, автор цієї промови про конституцію, тоді приват-доцент київського університету, заплатив за цю промову катедрою у Києві й переїхав до Москви, багато інших теж постраждали за участь у банкеті й потрапили в розряд «неблагонадійних» осіб. //21

З 1903 року починається публіцистична діяльність Мик. Прок. Ще раніш, р. 1894 гурток київських громадських діячів з проф. Лучицьким на чолі, почав редагувати газету «Киевское Слово», при чому фактичним редактором був М. Пр. В газеті брали участь В.П. Науменко, Є.О. Ківлицький, В.К. Піскорський, Е.Д. Синицький, та інш. Газета видавалася лише 3 місяці, але дала співробітникам чималий досвід в газетній справі. Року 1903 ті ж особи взяли участь в виданні нової газети «Киевские Отклики», яку незабаром придбали у власність, на пайових засадах. Крім них в газеті брали ближчу участь Г.В. Александровський, В.Л. Берейштам⁴⁷, С.О. Буда⁴⁸, В.[В]. Водовозов, С.О. Єфремов⁴⁹, В.Я. Железнов, Я.К. Імшенецький⁵⁰, В.Г. Короленко⁵¹, Л.С. Личков, М.М. Могилянський, К.М. Сберучев⁵², Т.І. Осадчий⁵³, О.Ф. Саликовський⁵⁴, І.М. Стешенко⁵⁵, І.Л. Шраг⁵⁶, А.І. Ярошевич⁵⁷, С.І. Яремич⁵⁸, фактичним редактором газети був М. Прок.

«Киевские Отклики» являли собою цікаве явище в київському громадському житті. Газета об’єднувала українських діячів поступового напрямку; широка програма забезпечувала //22 їй велику популярність, зокрема підчас визвольного руху 1904-1905. Один з співробітників газети, М.М. Могилянський так описував перше враження від редакції на весні 1904 р.: «Редакція робила вражіння Запорозької Січі, а ще краще – первозданного хаосу. В численних великих апартаментах, не виключаючи кабінетів редактора та секретаря, товпилося безлич люду, який не мав жодного відношення до газетної роботи і збіравшогося щоб побалакати. Важко було навіть розібратися у цьому натовпі – хто тут працює, з ким треба починати ділові розмови?» (спогади, рукоп.). Редакція газети стала осередком, куди приходили люди просто, щоб поінформувати, або здобути інформації з громадського та політичного життя, обмінятися думками, порадитися. Разом з тим зростав і тираж газети – р. 1905-1906 вона мала 13 тисяч постійних передплатників – більше, ніж всі інші київські газети того часу, не рахуючи роздрібного продажу. Мик. Прок. з захопленням віддався газеті, покинув для неї навіть наукову роботу. Тут друкував він «наукові статті», бібліографічні огляди, рецензії, науково-популярні, публіцистичні статті тощо. Матеріально справи газети стояли дуже кепсько, пайовики не мали капіталів. [?] боргів, щоб сплатити внески, але не //23 зважаючи на це, газета мала постійний контингент співробітників, з захопленням працювавших в ній.

З перемогою реакції р. 1906 становище газети погіршилось: цензор Сидоров переслідував її, руйнував матеріально штрафами, конфіскаціями окремих номерів. Підривала також конкуренція...

Року 1906 М.П. Василенка, як редактора, було притягнуто до правової відповідальності за передрук з газети «Полтавщина» статті про події в м. В. Сорочинці, де радник полтавського губ. правління Філонов зробив «екзекуцію» селян. Передруковано було обурений «відкритий лист» до Філонова редактора «Полтавщини» В.Г. Короленка. Притягнуто було до суду й Короленка. Це була доба, коли одного за одним притягали до суду редакторів прогресивних газет – в тому числі були притягнуті проф. Лучицький, як редактор «Свободной мысли», О.Ф. Кістяківський, як тимчасовий редактор «К. Откликов», та інші, але здебільшого суди закінчувалися більш-менш благополучно. Сподівався на такий кінець і Мик. Прок. Засідання Судової Палати 10 [обірвано] 1907 р. винесла М.П. Василенко вирок – ув’язнення на 1 рік. //24

Треба було вжити заходів, щоб забезпечити існування на далі. Як політично-засуджений М.Пр. Василенко не міг обіймати державні посади, історична освіта не давала можливості заробляти приватними роботами, крім лекцій. Він вирішив скласти іспити в правничій державній комісії й здобути диплом правника. В осени 1907 р. він склав іспити в державній комісії Новоросійського університету і в січні 1908 р. був затверджений в званні помічника присяжного повіреного. З осени 1908 р. Мик. Прок. почав відбувати свій термін ув’язнення. Обрали для цього «Хрести» в Петербурзі, де камери були «одиначки» - це давало право на зменшений термін – замість року він мав просидіти лише 9 місяців. Крім того «одиначка» позбавляла від примусових сусідів і давала можливість працювати. Мик. Прок. заздалегідь зголосився з професорами й вирішив підготуватися до магістерських іспитів.

Тюрми в той час були переповнені політичними в’язнями. Засуджені чекали місяцями «черги» і лише завдяки протекції //25 М. Пр. «сів» в Хрести 18 жовтня 1908 – він хотів якомога швидше закінчити це. В «Хрестах» був ще звичайний устрій: утримання було за кошти ув’язненого: за його рахунок йому приносили обід, лише хліб та гарячу воду для чаю давали від «Хрестів». Життя йшло точно встановленим порядком, за годинником. При Хрестах була хороша бібліотека з белетристикою та старими часописами (навіть сучасні газети не можна було передавати). З «волі» не доводилося приносити нічого їстівного, але наукову літературу модно одержувати в необмеженій кількості. У неділю дозволялися побачення (С.В. Русова⁵⁹, Мякотини, відвідували його регулярно, приїздили й кияни); в’язень міг написати 4 листи на місяць, але одержувати міг скільки завгодно. Тиша, примусовий спокій, порядок утворили для Мик. Прок. умови, сприятливі для наукової роботи. Він писав з «Хрестів» М.М. Требінській: «Лише тепер почав я почав розуміти, що окремі люди могли цілком відійти від життя в аскетизм, наукову працю. Виявилося, що це навіть не тільки можливо, а навіть не так важко //26 призвичаїти себе, переважно до останнього… Існують різні натури: одні добре привчаються на волі, інші – в неволі, та й не цілком» (22 лютого 1909 р.). Цей лист дуже характерний для Мик. Прок. Лише примусово ізольований від громадського життя він міг цілком віддати себе науці… І все ж таки мрії його малювали йому не лише його затишний кабінет на Тарасівській вулиці з великим письмовим столом та кипами книжок, а бурхливе громадське життя, в яке він хотів знов «осунуться».

В липні закінчився термін ув’язнення і Мик. Прок. покинув «Хрести», вже цілком готовий до магістерських іспитів. Воля, яку він так нетерпляче чекав, зустріла його великим нещастям: за кілька днів до його звільнення, померла наглою смертю його мати. Він дуже важко переніс цю втрату.

Воля зустріла Мик. Прок. матеріальними труднощами. Він не урахував скільки коштуватиме перебування в «Хрестах», і мусив зробити борги. Треба було тепер спішно шукати заробітків. Довелося здобувати кошти літературною працею, що забирало багато часу й примушувало //27 відкласти магістерські іспити. Спішно Мик. Прок. почав писати статті – «Прикрепление крестьян в Малороссии» та «Крестьянский вопрос в юго-западном крае при Николае І» - на замовлення редакції юбілейного видання «Великая реформа», та великі статті для російського видання «Всемирной истории» Пфлуг и Гартунг⁶⁰: тут він вмістив «Очерк русской истории с 1506 до 1814 г.» та «Литовско-русское государство и Украина» - разом около 400 сторінок. Крім того він друкував чимало статей в «Киевских Вестях», що замінили «Киевские Отклики», та в «Киевской Мысли». Для заробітку Мик. Прок. знов почав писати статті в словниках Граната⁶¹ та Брокгауза і Ефрона в новому виданні.

Лише в 1910 році склав він магістерські іспити, і на початку 1911 року прочитав вступні лекції, які давали права на приват-доцентуру. Здавалося, вже не було перешкод на шляху до наукової діяльності. В листі до В.Л. Модзалевського⁶² Мик. Прок. писав про своє тверде рішення присвятити свої сили науці: «Я цілком і безповоротно повернувся до науки; як би не склалося моє життя, я вже не відвернуся від неї, і помиратиму в обіймах з нею. Після всіх кохань – це //28 моє останнє кохання: і я залишуся вірним йому до могили». Але життя не дало здійснити обіцянку.

Влітку 1911 року в Полтаві були організовані земством курси для земських вчителів; викладати курс історії України було запрошено Миколу Прокоповича. Не відразу здобуто було дозвіл адміністрації, але все ж таки лекції відбулися з значним успіхом, проте їм довелося відіграти негативну роль в дальшому житті Мик. Прок.

На початку ХХ стол., з розгортанням українського руху рівнобіжно з ним ширилася антиукраїнська пропаганда. Ім’я М. Пр. Василенко, як відомого українського діяча, видатного члена київського Наукового товариства, а головне – редактора «українофільської» газети, не могло залишитися в тіні й проти нього почасту були спрямовані статті антиукраїнських газет, головним чином «Киевлянина».

В цьому відношенні дуже цікава книга С. Щоголева⁶³ «Украинское движение, как современный етап южнорусского сепаратизма». К 1912. В ній автор освітляє усю //29 українську культуру, як вияв «сепаратизму» і нацьковував уряд на інших українських діячів. Значну увагу було приділено курсам в Полтаві, а також і викладам на них М.П. Василенка. Автор закидав йому тенденційність викладу, і те, що він рекомендував слухачам праці Грушевського.

Показова для характеристики становища Мик. Прок. в Києві подія трапилася в 1912 році. Міська управа оголосила конкурс на посаду директора нової Публічної бібліотеки й на цей конкурс подав заяву Мик. Прок. По конкурсу він пройшов першим. Управа подала прохання губернаторові про затвердження його. Але, проти його кандидатури почалася агітація в ворожих українському руху газетах. В «Києвлянині» було надруковано фельєтон А.І. Савенко⁶⁴ про те, як «Николай Прокофьевич» збирається ходити пити чай до «Николая Федотовича» і як будуть вони розводити сепаратизм (себто //30 М.П. Василенко та М.Ф. Біляшівський⁶⁵ – директор Музею, що міститься проти бібліотеки). Почали хвилюватися російські «націоналісти», яких було багато в міській Думі. Управа дістала відомості, що губернатор не затвердить М.П, Василенко на посаді директора, і, попереджений про це, він сам відмовився від директорства, щоб не псувати собі затвердження на приват-доцента, якого ще не було. Справа ця зробила велике вражіння у Києві. К.П. Василенко так писав брату, в Есмань: «В Києві…з тебе почали робити «мішень» чорносотенної агітації, ти мабуть вже звернув увагу на полеміку, яка зав’язалася біля твойого імені між «Киевской Мыслью» та «Киевлянином». Приводом до полеміки стала замітка «в печати «Киевлянина»...

Не зважаючи на настрої в Києві, Міністерство Народної Освіти затвердило Мик. Прок. приват-доцентом. На весінній семестр //31 1913 року він вже оголосив курс «історія козацтва», який був внесений в загальний розклад лекцій. В листі до Д.М. Петрушевського 3 листопаду 1914 року Мик. Прок. писав так: «Викладати я буду лише історію Литви, Західної Русі, України і литовсько-руського права, не втручаючись в сферу московської Руси. Таким чином я цілковито відмежовуюсь від інших істориків-лекторів… матеріальні справи мої стоять кепсько, перспектив на покращення їх поки що немає, але оптимізм є». Цього оптимізму ніколи не втрачав Мик. Прок. Так здійснилася мрія молодості Мик. Прок., та мрія, з якою він 32 роки тому приїхав до Києва. Шлях до наукової діяльності нарешті був відкритий для нього. В грудні того ж 1912 р. його було обрано професором В. Жін. курсів А.В. Жекуліної.

Несподівано, за кілька день до початку лекцій, 7 січня М.Пр. було викликано до куратора шкільної округи, проф. Деревицького⁶⁶. Куратор заявив йому, що зробив помилку, давши згоду на //32 затвердження його приват-доцентом, що він здобув «приватні відомості» негативного характеру, на підставі яких не може допустити його читати лекції, і пропонував подати самому заяву про відмовлення від лекцій. В розмові Деревицький згадав «тенденційність» лекцій в Полтаві, хвальну рецензію на «Ілюстровану історію України» Грушевського і зробив загальний висновок, що М.Пр. «сепаратист», якого не можно допустити до університету. М.Пр. рішуче відмовився подати таку заяву і [подав] кураторові обширну записку, в якій докладно спростовував всі його обвинувачення в тенденційності й ненауковості своїх лекцій, доводив важливість вивчення історії України, значення праць Грушевського. Проте, не подаючи заяви про відмовлення, Мик. Прок. фактично не міг здійснити прав на приват-доцентуру, не приступаючи до лекцій.

Джерел тих «приватних» чуток Деревицький не назвав. Мик. Прок. припускав //33, що джерелом була книга Щоголева, але в листах до друзів висловлював підозріння, що тут міг бути «донос когось з правого кола професури, яке не може помиритися з затвердженням мене приват-доцентом» (лист до В.Л. Модзалевського 14/1, 1913 р.). «В університеті не сподівалися, що я буду затверджений, про це мені сказав сам (декан) Бубнов», писав він 23/ІІ того ж року Д.М. Петрушевському. Лише після революції до рук Мик. Прок. потрапив документ, який з’ясував справжній хід подій: діставши від ректора Цитовича⁶⁷ офіційне прохання про затвердження М.П. Василенка приват-доцентом, Деревицький запитав його конфіденційно про власну думку, і той відповів докладним листом 29/ХІІ 1912 р., що за його власними відомостями М.П. Василенко є одним з представників українського сепаратизму. В цьому дусі були побудовані його лекції з історії південної Русі, прочитані на загальноосвітніх курсах р. 1911 в Полтаві… в підвалину своїх лекцій поклав він ідеї представника й виразителя українського руху (Грушевського). Та ж //34 солідарність з ідеями пр. Грушевського п. Василенко видна в нещодавно надрукованій рецензії на працю Грушевського «Історія України», (К. Мысль) 1912, №353) і п. Василенко визнає тут «суто науковим» і гаряче рекомендує цей яскраво тенденційний твір, написаний в дусі українського сепаратизму… При такому ставленню до українського питання я не можу визнати бажаним залишати його в колі викладачів університету, зокрема як викладача російської історії» (оригінал з архіву М.П.В.).

Ця подія зробила велике враження не лише у Києві. Петрушевський писав з обуренням з Москви: «Щодня читав різні «пакости» київської адміністрації на адресу української культури. Тамошні «блюстителі», очевидно, в рішучому настрою й готові камня на камні не залишити «в надежде слави и добра», і приватні відомості для них скарб». (25/ІІ – 13). Відгуки цієї історії дійшли до Петербурга: «Маючи на меті Вашу //35 історію, яка прогреміла у Петербурзі, я вважав, що весь історико-філологічний факультет у Києві цілком чорносотенний», (Лист Гессена⁶⁸ 30/ХІІ 1913 р.).

Проте не правий був Гессен, вважаючи, що увесь факультет був чорносотенний. Навпаки, року 1912-1913 серед професорів цього факультету були В.М. Перетц⁶⁹, Г.Г. Павлуцький⁷⁰, А.М. Лобода⁷¹, І.В. Лучицький, В.Ю. Данилевич⁷², В.В. Зіньківський⁷³, при чому В.М. Перетц був секретарем факультета. Усі вони були люди, тісно зв’язані з українською культурою, брали активну участь в українському русі і не зважаючи на те, перебування їх в складі університетської професури не викликало заперечень з боку шкільної округи. Чому ж кандидатура Мик. Прок. на скромну роль приват-доцента викликали таку бурю?

Микола Прокопович зайняв в київському житті своєрідне становище. Спокійний, лагідний, не здатний на будь яку ворожнечу, //36 боротьбу, він зайняв становище, яке нагадувало те, що належало за 20 років перед тим О.М. Лазаревському. Не зв’язаний офіціально з університетом, Мик. Прок. користався не лише у Києві, а також далеко по за його межами авторитетом, як знавець історії України. До нього зверталися по поради та допомогу молоді дослідники, студенти, педагоги і кожному він охоче, не шкодуючи свого часу давав поради, підшукував літературу, щедро давав книжки з власної бібліотеки. Дехто з студентів йшов до нього за порадою своїх професорів, дехто – навпаки, прохав зберегти таємницю допомоги й не видавати її професорові. Можна нарахувати десятки прізвищ істориків літератури, які згадували в друкованих працях з подякою допомогу Мик. Прок., але ще більше було, звичайно, таких, що ніколи не згадували про це. Серед людей, на наукову роботу яких Мик. Прок. мав великий вплив, треба насамперед згадати В.Л. Модзалевського, який познайомився з Мик. Прок. ще молодим саперним офіцером, аматором історії, і з якого став видатний знавець //37 історії України.

Не наукове ім’я Миколи Прокоповича лякало російських чорносотенників, їх лякало те місце, яке належало йому в українському русі. Твердо, без хитань він йшов наміченим шляхом, присвятивши усе життя українській культурі. Як редактор та співробітник газет він сміливо виступав на оборону української культури. В свій час у Києві велике вражіння зробила гаряча стаття Мик. Прок. на захист української культури, написана проти професора Т.Д. Флоринського⁷⁴, а також різка смілива стаття з приводу заміщення катедри історії України в Київському університеті, коли була відхилена кандидатура М.С. Грушевського. Взагалі, в часи, коли ім’я М.С. Грушевського було одіозно, Мик. Прок. писав докладні рецензії на його твори і доводив їх високу наукову вартість: він написав коло 20 рецензій на різні праці М.С. Грушевського – ніхто не написав стількох рецензій. З перших днів життя у Києві Мик. Прок. став членом українських товариств – Старої Громади, ТУП’а, основоположником Українського наукового товариства.

Ім’я Мик. Прок. було хорошо відомо в українських колах і користувалося там пошаною, і викликало ненависть //38 ворогів України.

Невдача з приват-доцентурою знов поставила перед М.П. питання – що робити? Перша думка була – пошукати щастя в інших університетах. Право на приват-доцентуру він мав; його закликали до Петербургу, до Москви. Петербург не приваблював його – там не було тих джерел, які були потрібні для історії України. В Москві – навпаки, були багаті архіви, в яких він міг би здобути цінні матеріали для історії України. Але правий був О.Ф. Саликовський, який писав йому: «Я боюсь, що Ви «приросли до Києва» і дихати московським повітрям не згодитесь». І Мик. Прок. дійсно не знайшов в собі сили покинути Київ, ту скромну квартиру на Тарасівській вул., де він мешкав з 1897 р. й де залишився до кінця життя. Але жити далі так, як він жив до цього часу, він не міг. Його втомило життя без сталої матеріальної бази, втомлювала літературна праця, яка була єдиним джерелом існування, писання газетних статей, замовлених праць. «Я ледве викручуюся, писав він Петрушевському,… моє лихо в тому, що я не маючи забезпеченого утримання повинен багато часу й енергії витрачати Бог зна //39 на що, приміром писання різних «історій кабардинського народу»^‡ (праця, замовлена р. 1911 князем Кудашевим⁷⁵), яка мене не цікавить і забирає багато часу й труда, хоч і дає деякий заробіток. Але це ж ремісництво. Воно мене мучить» (2/V 1913 р.).

^‡ «Исторические сведения о кабардинском народе», К. 1913. Праця була замовлена кн. Кудашевим

М.Пр. вирішив використати свій диплом юриста й записався помічником присяжного повіреного до І.І. Зновицького⁷⁶, і відбув стаж в Новій Ушиці, а після того був приписаний до присяжних повірених Одеси і перейшов р. 1916 до Києва. Але ця професія не захоплювала Мик. Прок., і хоч мав у Києві чималу практику, він не любив її. Душа його, як і раніш, прагнула до наукової роботи і кожен вільний час використовував він для неї. Не зважаючи на невдачу з приват-доцентурою, Мик. Прок. хотів писати дисертацію. Тема, яку він почав розробляти для дисертації р. 1890 – «Землеволодіння на Україні XVI-XVII стол.» вже застаріла, треба було прикласти //40 багато зусиль, щоб поставити її на сучасну височину наукових вимог. Мик. Прок. обрав нову тему: «Магдебурзьке право на Україні» і почав збирати матеріали для неї, але інші, терміновіші завдання не давали змоги зосередити увагу на цій праці.

Не зважаючи на всілякі перешкоди, які стояли на його шляху, Мик. Прок. багато зробив для науки за час між звільненням з кріпості та революцією. Крім праць на різні замовлення, про які вже згадувалося вище – розділи в історії Пфлуга і Гартунга, по дві статті для «Великой Реформы» та «Отечественой войны», він написав «Очерки истории Юго-Западной Руси», що їх було замовлено для ІІІ тома «Русской истории в очерках и статьях» за редакц. проф. Довнар-Запольського⁷⁷, але праця розміром вийшла за поставлені межі, і була видана як окремий том. р. 1915. Книга викликала найкращі відзиви, в тому числі таких рецензентів, як М.С. Грушевський і відіграла велику роль в справі поширення знайомства з історією України. //41

Найбільше уваги за цей час Мик. Прок. приділяє виданню джерел з історії України. Так надрукував він в «Записках Українського Наукового Товариства» записку Г.М. Теплова «О непорядках в Малороссии» з передмовою. (Київ. 1911). Коли М.С. Грушевський вирішив перевидати усі «Генеральные следствия о маетностях», Мик. Прок. підготовив до видання «Генеральное следствие о маетностях Стародубовского полка». Друкування почалося, але йшло дуже повільно, і припинилося на п’ятому аркуші. Згодом, за советських часів, було видано це «Следствие» Археографічною комісією за редакцією К.О. Лазаревської⁷⁸, і Мик. Прок. передав Археографічній комісії коректурний примірник надрукованих аркушів та усі свої матеріали до інших аркушів. Таким чином, з «Генеральных следствий» десяти полків чотири були видані Мик. Прок., п’ятий – Стародубовський – за його участю. //42

Багато труда поклав Мик. Прок. на підготовку до видання в «Архиве Юго-Западной России» «Актових книг судів Лівобережної України»; передмова для них, гадав він, могла правити за магістерську дисертацію. Не ясно, яка була доля цього збірника, треба гадати, він загинув в Комісії, бо він не був надрукований, і в архіві Мик. Прок. не знайшлося його. Другий том – цілком виготовлений для друку, залишився у нього; це «Акти по історії монастирського землеволодіння». Війна 1914 р. затримала друкування його. Крім того М.П. підготовлював до видання «Описание Новгород-Сіверського намісництва», яке було пізніш видано Археографічною комісією Академії Наук.

Крім власних видань, Мик. Пок. брав велику участь у виданні «Щоденника Якова Марковича», який видавав В.Л. Модзалевський в «Жерелах до історії України-Русі». В листуванні між М.П. Василенко і В.Л. Модзаленським та М.С. Грушевським відбилося, яку близьку участь приймав Мик. Прок. [у] цьому виданні, в редагуванні, так і в коректах тощо. //43

Мик. Прок. був членом, здається, усіх київських наукових товариств, яких до війни 1914 в Києві було чимало. У всіх цих товариствах він був активним членом, відвідував засідання, робив доповіді, брав участь в обговореннях; так брав постійну участь в товаристві «Любителей соціальних знаний», де був головою юридичної секції, в товаристві «Старого Києва», «Охорони пам’яток старовини», «Юридичному товаристві», але найбільше уваги віддавав товариствам «Нестора-летописца» і «Українському Науковому товариству». В Товаристві Нестора-летописца Мик. Прок. став членом незабаром по приїзді до Києва, і залишався їм до ліквідації його р. 1929. На початку 90-х років Мик. Прок. належав до тої групи членів, які стали в різку опозицію консервативному напрямку товариства. Переважала там партія старих вчених, головне професорів Духовної Академії, і панували інтереси церковної історії, церковної археології. Мик. Прок. разом з іншими молодими членами намагався змінити напрямок //45 діяльності товариства, скерувати її на вивчення історії України, на видання джерел українських, замість візантійських та російських. Ця група намагалася провести на голову товариства проф. І.В. Лучицького, а коли це не вдалося – О.М. Лазаревського. Але і тут вони потерпіли поразку: обрано було «тимчасово» проф. В.С. Іконникова, і лише після відмовлення його, на один рік (звичайно обирали на 3 роки) головою став О.М. Лазаревський. За цей рік товариство значно розгорнуло свою діяльність: в книгах «Чтеній» було надруковано багато українських матеріалів та розвідок, розпочато прилюдні лекції (читали проф. Армашевський⁷⁹ та Антонович про Кириловську стоянку), збільшено бібліотеку. Але це пожвавлення тривало лише рік. Мик. Прок. кілька разів входив до складу президії товариства, був членом ревізійної комісії, робив наукові доповіді, акуратно відвідував засідання.

Ще більше місця в його житті зайняло Українське наукове //44 товариство, засноване у Києві року 1906, Мик. Прок. був одним з ініціаторів його. Устав товариства написаний Мик. Прок., рукописний примірник, який обговорювали на зборах, залишився в його паперах: іншою рукою, синім олівцем, було зроблено кілька незначних додатків. Весь час Мик. Прок. був активним членом цього товариства, головою історичної секції та заступником голови товариства (головою весь час був М.С. Грушевський, а коли його було заслано р. 1914, В.П. Науменко). Мик. Прок. робив багато доповідей на засіданнях.

Крім відвідування наукових засідань, Мик. Прок. брав участь, як основоположник низки нових наукових та культурних установ, напр. Народного Українського університету, Археологічного інституту, ініціативної групи, по відновленню журналу «Киевская Старина» тощо.

Треба відзначити, що з 1914 р. Мик. Прок. було обрано головою правління Київського Товариства Взаємного Кредиту і завдяки цьому вперше за усе життя він був матеріально забезпечений, але правління забирало багато часу й відривало від наукових занять //46.

Ще більше відривала Мик. Прок. від наукової роботи політична та громадська діяльність, та діяльність, про яку мріяв він сидячи в «Хрестах» і згадував в листах до М.М. Требінської. Року 1910 Мик. Прок. вступив до партії конституційно-демократичної (к.-д.), і зайняв в ній видатне положення. Партійні засідання, з’їзди забирали багато часу, партійне життя робилося все більш напруженим, у зв’язку з початком війни 1914 р. та її невдачами.

Життя у Києві набувало підчас війни виключного напруженого характеру. Київ став осередком напіввійськового життя «запілля» південно-західного фронту. Значна частина України стала тереном війни. Завоювання Галичини роздвинуло межі України й поставило нові завдання перед українськими організаціями Наддніпрянської України, головне Києва. В той же час урядове переслідування української преси, шкіл робило громадське життя напруженим і нервовим. //47

У Києві засновувалися численні організації для допомоги населенню потерпілих місцевостей та фронтові – Союз міст, Воєнно-промисловий комітет, безліч лазаретів, гуртків, спілок, комітетів допомоги потерпілій людності та пораненим. Кількість люду, який потребував допомоги збільшувався з кожним днем: біженці, полоненні з Галичини, вислані з Галичини. Крім загальної організації – Татіянинського комітету, який мав завданням допомагати потерпілим від війни, в Києві засновано було «Общество помощи населению Юга России» - власно кажучи комітет допомоги українцям, який мав свої притулки, лазарети, постачав їжу та одяг полоненим та арештованим галичанинам. Мик. Прок. брав жваву участь в роботі цих комітетів та спілок. А поруч з тим йшли зібрання в справах загально-громадського та політичного характера, які торкалися становища України, і ці наради часто відвідувалися в затишному приміщенні Мик. Прок. В споминах Д.І. Дорошенка⁸⁰ згадується про таку нараду ТУП’а з приїхавшим з Москви В. Обнінським⁸¹ та приїхавшим //48 з закордону М.С. Грушевським, на якій мали поінформувати В.П. Обнінського про справжній стан української людності в Галичині, та утисках російської адміністрації: нарада ця на той час не відбулася, бо М.С. Грушевського було повідомлено що в його квартирі йде трус. В той же день він був заарештований. (Мої спомини про недавне-минуле, Ч.І, ст. 29-31.)

В некролозі Б.О. Кістяковського Мик. Прок. згадує про свою подорож з В.П. Науменком та А.В. Ніковським⁸² до Москви, де вони за допомогою Б.О. Кістяковського влаштували декілька зібрань редакції «Русских Ведомостей», в «Товаристві Слов’янської культури», на квартирах у пп. А.Р. Ледницького⁸³, В.П. Обнінського, Б.О. Кістяковського й на них інформували московські ліберальні кола з приводу українського культурного становища. (Записки соц. екон. відд. ВУАН, т. І, ст. ХХХІХ – ХІ).

В листі до Д.М. Петрушевського Мик. Прок. писав, характеризуючи своє життя підчас війни: «Життя останніх часів стало якимсь метушливим, так що не знайду вільної хвилини. Яким щасливим почуваю я себе, коли ввечері сиджу за своїм робочим //49 столом і повертаюся знов до своїх наукових праць, щоб наступного дня на довгий час покинути їх. Не знаю, що було б зі мною, якби я приліпився до університету. Чи зміг би я остільки відірватися від штовханини повсякденного життя, щоб зробитися кабінетним вченим, але тепер життя захоплює мене своїми колесами і я якось нервово працюю: то з головою віддаюсь громадським інтересам, то на час поринаю в науку. (2/ХІ-1915). Як доповнення до цього листа, можна навести рядки з листа М.С. Грушевського: «Марія Сильвестровна⁸⁴, писав він Мик. Прок., сповіщала мені про Вашу кипучу діяльність. Не багато часу, мабуть, залишається у Вас для наукової роботи, та й важко це тепер робити» (22/VII 1916 р.).

Треба відзначити, що в 1915 році Мик. Прок. був обраний директором Київськ. Товариства Взаємного Кредиту. [закреслено, не чит.]... відривали від науки. //50

В березні 1917 р. тимчасовий уряд призначив Мик. Прок. на пост куратора Київської шкільної округи. Почалася важка напружена робота в яку цілком увійшов Мик. Прок. Йшли безкінечні наради, з’їзди, приїзжали педагоги з провінції по інструкції. Цю роботу поділяв з Мик. Прок. його помічник В.П. Науменко.

В серпні 1917 р. Мик. Прок. викликали до Москви на з’їзд кураторів шкільних округ, а по закінченні його Мик. Прок. здобув нове призначення – на пост товариша міністра народної освіти, з обіцянкою, що це не на довгий час – лише до «скликання установчих зборів». Але ці збори усе відкладалися, роботи було багато, Мик. Прок. відав відділом середньої школи, а життя в Петрограді було нервове, неспокійне. Мик. Прок. важко переносив відірваність від України, Києва й мріяв про повернення до дому.

Після жовтневого повстання в Петрограді й переходу влади до большевиків, коли міністри були заарештовані, Мик. Прок. разом з іншими товаришами міністрів переїхав до Москви, щоб там поновити роботу міністерств. Але у Москві теж почалося повстання большевиків. //51

З поворотом до Києва Мик. Прок. цілком віддався науково-педагогічній діяльності; був обраний професором в кількох вищих школах Києва; він читав історію України та історію українського права на Вищих жіночих курсах, в Народному університеті, в Правничому інституті. Лише в університеті ніяк не могли виконати усі умови для переведення виборів на катедру історії українського права й протягом майже року розглядали його наукові праці. Мик. Прок. в грудні 1917 р. подав свою заяву про бажання виступити на конкурсі на нову катедру історії українського права, і передав, як завжди водилося, свої наукові праці факультетові. Але справа з розглядом їх посувалося мляво. В січні 1918 р. ректор, проф. Спекторський⁸⁵ писав йому: «Якщо Ви передасте статті просто М.Н. Ясинському⁸⁶ – Ви прискорите справу». Лише в червні 1918 р. проф. М.Н. Ясинський (голова комісії що розглядала праці Мик. Прок.) сповістив його, що розгляд закінчений і повернув книги. Мик. Прок. був обраний на катедру історії українського //52 права. Першу вступну лекцію в університеті М.П. почав зворушливими словами:... [текст відсутній]

Не поривав Мик. Прок. роботи в газетах, брав участь в редагуванні народної газети «Южная копейка» та великої безпартійної газети, яка виходила у Києві наприкінці 1917 р.

На початку 1918 року, в січні, Мик. Прок. був обраний суддею Генерального Суду.

Наприкінці квітня 1918 року до Мик. Прок. звернулися представники громадських кіл, з якими вів переговори генерал Гренер⁸⁷ з приводу встановлення гетьманства й запропонували заняти пост міністра народної освіти в новому правительстві, яке має //53 (53а – повтор 53 арк.) бути проголошено незабаром. Мик Прок. дав згоду. Він таким чином, став одним з членів тої першої ячейки, яка конспіративно обмірковувала на квартирі проф. Любинського⁸⁸ склад першого гетьманського правительства. Коли М.М. Устимови[ч]у⁸⁹ не вдалося сформувати кабінет міністрів з українських діячів п. Гетьман⁹⁰ доручив Мик. Прок. 30 квітня сформувати кабінет згідно з висловленими Гетьманом в його грамоті побажаннями. Термін було дано дуже вузький – до 1 травня: «кабінет повинен бути такий, щоб він міг розпочати реформу життя на найширших громадських принципах, в основі яких покладено національне відродження України, але без тих крайностей, які б дратували населення і шкодили б правильному розвиткові національного життя (интервью с Н.И. Василенко. К. Мысль, 1918, 10 травня).

Мик. Прок. негайно звернувся до с-ф’ів⁹¹, у яких в той самий вечір були збори. Там в палкій промові він закликав... Мик. Прок. звернувся до ес-еф’ів у яких //54 було в [той] день зібрання і в палкій промові закликав їх вступити до кабінету гетьманського уряду, не нехтувати можливостю взяти участь в будуванні української держави. Але слова його були марні: збори пішли за іншими промовцями, серед яких найбільш рішуче й різко виступив проти вступу до кабінету А.М. Ніковський. Лише Л.М. Старицька-Черняхівська та С.О. Єфремов підтримали Мик. Прок.^§ Гаряче виступала Л.М. Старицька-Черняхівська, яка завжди з хвилюванням згадувала цей трагічний момент в історії України. //55

§ Тут в спогадах трапилася помилка: він Д.І. Дорошенко пише, що Мик. Прок. підтримав В. Винниченко, між тим сам Мик. Прок. згадував, що підтримали його лише Л.М. Старицька-Черняхівська та С.О. Єфремов. Крім власних усних спогадів Мик. Прок. зафіксував цей момент в інтерв’ю з кореспондентом «Киевской Мысли», яке вже згадувалося вище. Можливо, що Д.І. Дорошенко, який в той час не був у Києві, здобув не вірну інформацію. «Історія України, ІІ, ст. 54)

Відмовляння с.ф.’ів, як видно, не було цілком одностайним і категоричним. Вони продовжували обмірковувати справу і на другий день 1 травня ввечері, до Мик. Прок. прийшов О.Я. Шульгін⁹² для остаточних переговорів, але не застав його дома: він був вже на першому засіданні нового кабінету. Шульгін залишив Мик. Прокоповичу записку (інтерв’ю, К.М.). В архіві Мик. Прок. збереглася частина цієї записки, без кінця і без підпису, написана на аркушу паперу, вирваному з блокноту, чорнидоним олівцем, нервовим, нерівним почерком. Написано так: «І. Високоповажний Микола Прокофьєвичу. Комітет партії С-Ф разом з представниками (закреслено) інших українських партій обмірковували справи… Відношення у всіх до Гетьманства і його конституції різко негативне… і уступ до (закресл.) роботи при таких (закр.) умовах виключаються. Але позаяк вияснилося, що німці рішуче стоять за ідею гетьмана, обмірковуються дуже уважно можливі пропозиції з нашого боку тих демо...» - на цьому закінчується аркуш, що зберігся. Те, що він був позначений римською цифрою І свідчить, що був ще принаймні один, але його бракує. //56

Відмовлення с-ф’ів вступити до кабінету мало трагічне значення для історії України. Воно не могло змінити ходу подій, себто примусити гетьмана зректися, чи німців, які підтримували гетьманство – стати на інший шлях. Але воно примусило Мик. Прок., формуючи кабінет, звернутися до інших людей, які не користувалися серед українського суспільства таким авторитетом і впливом, яким користувалися діячі, об’єднані в партії с-ф. Наслідком відмовлення с-ф’ів сталася випадковість складу кабінету, той брак одностайності, який підточував гетьманство. В спогадах Д.І. Дорошенка є колоритне місце: перебуваючи у Львові, він несподівано довідався про переворот у Києві «Мої галицькі знайомі кинулись мене розпитувати, що це може значити? Чи кінець української державності? Я дуже мало міг їм пояснити, бо й сам не розумів, що сталося. У вечері наспіла друга телеграма… з складом нового кабінету міністрів: серед перекручених або незнайомих прізвищ стояли імена Василенка, Ржепецького⁹³,… Я зазначив своїм галицьким знайомим що імена гетьмана Скоропадського й Василенка вже самі собою свідчать, //57 що діло йде не про «кінець української державності», а що найбільше про зміну її форми». (Мої спомини про недавне минуле. Ч. ІІ, ст. 83).

Мик. Прок. ясно розумів, що формуючи кабінет за таких умов він ставить себе об’єктом усякого роду обвинувачень, нарікань. Він йшов на це свідомо, не тому, що не хотів скласти кабінет з відомих українських діячів, але тому, що не міг переконати їх. В той же час Мик. Прок. не міг не розуміти важливості для України поновлення гетьманства, в таких умовах, які, здавалося забезпечили йому міцність та силу. Й він пішов важкий шлях саможертвенно взяв на себе весь тягар відповідальності й назавжди зв’язав своє ім’я з добою поновлення гетьманства. Цей короткий період назавжди залишився кульмінаційним моментом героіко його життя, [?] бачив його раніш і тепер той не міг не помітити, що він наче переродився. Глибока віра в світлу... //58

В своїй розмові з Д.І. Дорошенко, яка відбулася через кілька день по встановленні гетьманства, Мик. Прок. так сформулював свій погляд на переворот і його наслідки: «Центральна Рада і правительство ес-ерів виявили свою нездібність вдержати в руках владу й організувати державу. Прийшли інші люди, представники іншого політичного і соціального світогляду, і взяли владу в свої руки, але знов таки в ім’я самостійної української держави. За цими людьми стоїть тепер рішаючий реальний чинник: збройна сила Німеччини. З оцим треба насамперед рахуватись. Але треба, щоб і при новому курсі політика держави зоставалась національно-українською, треба, щоб і нові форми української державності буди заповнені національним змістом. Одже від самих українців… залежить, щоб і при новій зміні державного ладу й устрою вдержалась сама суть: національно-державна ідея українська. А Гетьманщина – це як раз найбільш національна, історично вироблена форма спеціально українського державного ладу»^**.

^** Д.І. Дорошенко. Мої спомини, ч. ІІ, ст. 86-87.

Діставши пропозицію сформувати кабінет, Мик. Прок. звернувся до...//59

В кабінеті міністрів Мик. Прок. мав спочатку дві посади: міністрі народної освіти та тимчасово міністра закордонних справ, поки не приїхав до Києва і не був призначений міністром закордонних справ Д.І. Дорошенко (20 травня 1918 р.).

Крім того Мик. Прок. протягом перших днів, був Головою Ради міністрів, поки приїхав до Києва призначений на цю посаду Ф.А. Лизогуб⁹⁴. Мик. Прок. був весь час, до 14 листопаду 1918 р., товаришем Голови Ради Міністрів і виконував обов’язки Голови під час відсутності Лизогуба.

Мик. Прок. залишався міністром народної освіти до 14 листопаду 1918 р. В серпні Мик. Прок. був призначений Президентом Державного Сенату й залишався на цьому посту до падіння Гетьманського уряду 14 грудня 1918 р. //60

Діяльність Мик. Прок. як міністрі народної освіти викликала чимало нарікань та нападок з різних боків. Самий вступ до кабінету зустрів негативне відношення з боку конституційно-демократичної партії, членом якої був Мик. Прок. Тоді він та інші члени партії, А. Ржепецький та С.М. Гутник⁹⁵ – заявили, що вступають до кабінету персонально. Відгуки цього незадоволення дійшли до Петрограду, звідти впливовий з багатьма зв’язками в журналістських колах публіцист писав Мик. Прок.: «Ми не знаємо, що робиться у Києві. Газети брешуть. Відомості, що привозять з Києва приїзджі люди обурюють своєю примітивністю… Ви, в мойому уявленні не центральна фігура на сцені. Але на Вас зо всіх боків сипляться найжорстокіші напади й звинувачення. Ви знервуєтесь, це видно з Вашої промови на з’їзді к-д. і приймаєте бій на грунті загальних питань»… (6/V – 1918). Ще більше закидів було весь час з боку лівих політичних українських груп, які вимагали //61 від міністра освіти негайної ліквідації російських шкіл, і заснування замісць них українських. Обвинувачення такі, підставою для яких часто служили невірні інформації, наповняли сторінки «Нової Ради», «Вільного життя», «Відродження». Д.І. Дорошенко так пише в своїй «Історії України»: «На Василенко було багато нарікань з боку українських національних кругів, що він занадто мляво проводить українізацію, що занадто піддається впливам російських педагогічних кругів на шкоду інтересам української школи. В цих наріканнях була правда в деяких чисто формальних справах… Але в суті річи що до напрямку шкільної політики Василенко мав рацію». Переслідуючи усе, що було зроблене для //62 ґрунтовної українізації школи, Д.І. Дорошенко робить такий висновок: «взагалі діяльність… Міністерства в цілому була звернута на те, щоб реальними, творчими заходами укріпити грунт для розвитку української просвіти й національної культури, не руйнуючи нічого з того, що було утворено раніше в культурно-просвітній області, хоча б і в чужій, російській формі, з тим, щоб підготовити нормальний, природний і не болючий перехід на форми національно-українські… Коли Гетьманське правительство впало, й прийшло на зміну йому правительство Директорії, котре апріорно-вороже ставилося до всього, що було утворено за часів Гетьмана і заходилося зразу те все руйнувати, то в Мін. Освіти навіть воно не знайшло нічого, що підлягало б, на його думку, потребі знищення, або переміни»… (Іст. Укр., ІІ, ст. 367-68). Це свідоцтво надзвичайно важливе, бо автор його по роботі в кабінеті міністрів часто стояв в опозиції до Мик. Прок. //63

В своїй статті «Українська культурна праця за гетьманщини» Я[сно]В[ельможний] П[ан] Гетьман пише про діяльність Мик. Прок. та інших працьовників в міністерстві освіти; що заснування Академії наук, двох українських університетів, багатьох інших, середних та нижчих шкіл – «є наслідок відданости українській культурі багатьох українських діячів, на чолі яких стояли такі люди, як Василенко, Стебницький⁹⁶, Науменко, П.Я. Дорошенко⁹⁷, І. Огієнко⁹⁸…» далі, згадуючи про університет св. Володимир, пише що Мик. Прок. «у довгому й вичерпаному докладі опрацював свій план діяння, щоб і в цьому університеті безболісно провести українізацію. Я тоді переконався ще глибше, що одинокою ціллю його було зберегти для українського народу якнайбільш культурних цінностей. (Наша культура, 1936, квіт. ст. 244).

Це було дійсно так. //64

Головною метою Мик. Прок. ставив для міністерства освіти утворення української школи, але тут становище шкіл різни ступенів було не однакове. Коли кадри педагогів нижчої школи були підготовленні, міністерство видало наказ про утворення національної нижчої та вищої початкової школи. Для них друкувалися й підручники. З гімназіями справа була складніша; на Україні було багато гімназій російських, з складом російських педагогів. Українських педагогів було ще замало. Підручників теж не вистачало. Тому міністерство не руйнуючи разом існуючі гімназії почало відкривати паралельні українські; Мик. Прок. був певний, що цей паралелізм – тимчасове явище, що протягом кількох років українська культура переможе й тоді усі гімназії перетворяться на українські.

Багато уваги приділяв Мик. Прок. вищій школі. Він не хотів руйнувати університет св. Володимира, який мав свою майже столітню історію, традиції, склад професорів, серед яких були видатні вчені, тому його залишено поки що недоторканим. Український державний університет, утворено було на базі народного університету, при чому багато професорів старого університету св. Володимира стали професорами Українського //65 університету. Урочисте відкриття Українського університету відбулося 6 жовтня 1918 р. В той же день було відкрито Історико-Філологічний факультет, теж український, в Полтаві. 22 жовтня було відкрито український університет у Кам´янець-Подільському.

Питання про заснування Української Академії Наук було давнею мрією українського громадянства. В останніх роках його обмірковували в Українському Науков. Товаристві, зокрема в 1917 році, але нічого реального для здійснення цього не було зроблено. Подаючи П. Гетьманові свою програму діяльності міністерства народної освіти, Мик. Прок. поставив в ній питання про заснування Української Академії Наук, обґрунтувавши цю пропозицію в окремій доповідній записці. В особі П. Гетьмана Мик. Прок. зустрів повну підтримку. 9 липня 1918 року було призначено комісію для підготовки законопроекту заснування Української Академії Наук. На чолі її був поставлений академік В.І. Вернадський⁹⁹. //66

Звістки про призначення комісії для підготовки відкриття Академії Наук викликали в націоналістичній пресі несприятливе ставлення. Раз у раз вміщалися в різних газетах не цілком правдиві і ворожі чутки з приводу Академії Наук, висловлювалися побоювання, що вона не буде «українською» тощо (Нова Рада, № 102, 115, Відродження, № 101, 102). Хвилювалося й Укр. Наукове Товариство, де питання обговорювалося на спільному зібранні членів. Проф. М.С. Грушевський запрошений взяти //67 участь в роботі комісії, не дав навіть відповіді на запрошення. До комісії вступили, як представники Укр. Наукового товариства проф. Г. Павлуцький, П.А. Тутковський¹⁰⁰, Є.К. Тимченко¹⁰¹; значну й активну участь брали проф. А.Ю. Кримський¹⁰², С.П. Тимошенко¹⁰³, М.І. Туган-Барановський¹⁰⁴, В.Л. Модзалевський (секретар). 17 вересня були вже готові статут, штати, кошторис і законопроект про заснування Академії; 12 жовтня Мик. Прок. вніс його до Ради міністрів; розгляд законопроекту призначено було на 19 жовтня. (лист до редакції «К.Мысль» Мик. Прок. – 23/Х 1918 р.). Але тут сталася зміна кабінету. Усе залишилося цілком підготовленим, штати та кошторис вже було затверджені бюджетовою комісією, і, як писав Мик. Прок. у листі до «К.Мысли» «наступникові на посту міністра освіти залишалося тільки поставити законопроект в чергу на засідання Ради міністрів».

29 листопаду Рада міністрів затвердила проект про заснування Академії Наук, призначила президентом її проф. В.І. Вернадського і неодмінним секретарем проф. А.Ю. Кримського.

Хоч відкриття Академії Наук сталося за міністра П.Я. Стебницького //68, для всіх сучасників було цілком ясно, яку участь приймав Мик. Прок. в заснуванні Академії Наук. Перше спільне зібрання Академії Наук 30 листопаду ухвалило звернутися до Мик. Прок. з такою заявою: «Спільне зібрання Української Академії Наук в Києві 30 листопада 1918 року вперше зібравшися для ділової роботи… одноголосно ухвалило надіслати Вам, високошановний Миколо Прокоповичу, своє щире привітання і гарячу подяку за те, що бувши міністром народної освіти Ви всією душею поклопоталися про зснування Української Академії Наук і записали своє ім’я нестертими літерами в історії Академії. Президент Академії академік В. Вернадський, неодмінний секретар академік А. Кримський.

Цей документ усе життя беріг Микола Прокопович як найцінніший свій скарб. Не знав він як швидко зітнуться...//69

З заснуванням Академії Наук тісно зв’язане заснування Національної Бібліотеки України. Думка про це виникла у Мик. Прок. ще за часи тимчасового уряду: 17 березня 1917 року він писав міністрові нар. освіти проф. Мануйлову¹⁰⁵ серед інших вимог про необхідність заснувати у Києві Народну бібліотеку, на зразок Петербурзької публічної, або Рум´янцевського музею. Мануйлов поставився до цього сприятливо, але нічого не було зроблено (С. Пастернак. Всенародня бібліотека України, К. 1923, ст. 3). Коли Мик. Прок. став міністром народної освіти, то відразу ж в травні 1918 р. поставив питання про заснування такої бібліотеки. Було зроблено багато в інших галузях культури: покладено початок для заснування картинної галереї, українського музею, українського національного театру драматичного та оперного. Треба відзначити також широке розгортання видавничої справи, яка завжди знаходила в міністерстві світи всіляку підтримку: ширилися видавництва приватні та кооперативні, а кількість виданих книжок досягла протягом 6 місяців існування гетьманства нечуваної цифри. Бібліографічний //70 показник «Книгар» зазначав, що 1918 рік надовго може бути незрівняним, недосяжним по скількости видання та накладів» (Д.Дорошенко. Історія України, т. ІІ, ст. 370).

Такі були реальні наслідки діяльності Мик. Прок. як міністра Народної Освіти. Його діяльність цілком відповідала його переконанням, а не лише надмірній м’ягкості. Він вважав, що всіма засобами треба запобігати збільшення табора ворогів ще молодої української культури, не треба викликати ворожнечи з боку представників російської культури, і навпаки заходами поступової українізації можно зробити велику користь українській культурі, утворюючи дружне співробітництво з російською культурою, яке поволі сприятиме поширенню української культури. //71

Після падіння Гетьманства, Мик. Прок. знов повернувся до професорської діяльності в двох університетах – св. Володимира та Українському, на Вищих Жіночих Курсах, в Народному університеті, в Комерційному та Правничому інститутах.

З приходом добровольців становище українських закладів стало загрозливим. Частина українських інституцій була закрита, решту було переведено в ряд приватних підприємств, - така доля чекала Український Державний Університет. Президія його вирішила звернутися до Міністерства Освіти, в Ростові й виряджено було делегатами ректора Ф.П. Сушицького¹⁰⁶ та Мик. Прок. Вони поїхали в листопаді 1919 р., але приїхали надто запізно: добр. армія вже розклалася, й тікала. Повороту до Києва не було. Через кілька день Ростов був занятий большевиками. Мик. Прок. був обраний професором Варшавського (евакуйованого до Ростова) університету й розпочав читати лекцій з історії права. //72

Лише з квітня 1920 року, з великими труднощами, Мик. Прок. міг повернутися до Києва. Тут, в липні тогож року, його було обрано дійсним членом Академії Наук. Так почався останній період життя Мик. Прок. – присвячений роботі в Академії Наук, та викладанню в різних вищих закладах. Він читав в університеті, в Кооперативному інституті, в Юридичному інституті, в КІНГ’і, а також в деяких середніх школах – в Залізничному технікумі тощо. Не зважаючи на те, заробітки не могли забезпечити задовільного існування: йому доводилося самому варити обід, мити підлогу, прати білизну, копати городи, рубати дерева на дрова. Він сам так характеризував свою діяльність за цей час в листі до В.Г. Короленка: «Читаю в Вищих школах, але головна моя діяльність зосереджена в Академії Наук… Роблю зусилля щоб працювати науково, але заняття не тим, чім слід, забирають стільки часу, що наукова праця фактично робиться чимсь треттерядним. Дещо все ж таки роблю для врятування культури та цінностей» (29/VII 21). //73

В 1920 році, 20 липня Мик. Прок. було обрано дійсним членом Української Академії Наук й з того часу й до самої смерти його Академія Наук стала головною метою його життя, він жив її життям, її інтересами, віддаючи їй всі свої сили й думки. З Академією він був зв’язаний не лише науковою роботою, а також і адміністративною. Незабаром Мик. Прок. було обрано на голову Комісії для вивчення історії західньо-руського та українського права; року 1921 академік В.І. Вернадський відмовився від президентства в Академії Наук і президентом був обраний одноголосно Мик. Прок., але советський уряд не затвердив його. Року 1922 його було обрано на голову Соціально-Економічного відділу. На цьому посту він залишався до 1929 р., коли у зв’язку з «реорганізацією» Академії було обрано на цей пост О.Г. Шліхтера¹⁰⁷. До того часу Мик. Прок. керував всією роботою Відділу, був редактором його видань, в тому числі «Записок», яких було надруковано 6 томів. //74

Головну свою увагу зосередив Мик. Прок. протягом останнього періоду свого життя на роботі Комісії для виучування історії західно-руського та українського права. Заснована в перший рік існування Академії Наук, комісія почала працювати від головуванням академіка Ф.В. Тарановського¹⁰⁸, але у зв’язку з виїздом акад. Тарановського припинила свою діяльність і Мик. Прок. довелося заново організовувати її. З неї хотів він утворити міцний середок ґрунтовного дослідження історії українського права й з великим захопленням працював в цій справі. З радістю зустрічав кожного працьовника, що цікавився цією галуззю української науки, широко допомагаючи всім, своїми порадами та власною, добре підібраною бібліотекою. В Комісії бувало пересічно – 8-12 співробітників, крім місцевих дослідників в її роботі брали участь дослідники з інших міст – проф. М.О. Максимейко¹⁰⁹, В.О. Барвинський¹¹⁰, – з Харкова, М.Є. Слабченко¹¹¹– з Одеси , В.Д. Отамановський¹¹² – з Винниці, С Дністрянський¹¹³ – з Праги тощо^††. Комісія заклала постійні зв’язки з закордоном – Прагою, Львов, Віднем, Варшавою, одержувала //75 праці для відзивів, тощо. Щотижня збиралися члени комісії під голосуванням Мик. Прок. читали та обговорювали праці співробітників, звідомлення, рецензії тощо. Співробітники щороку виїздили на наукові відрядження до різних архівів, бібліотек.

†† Склад комісії змінявся, одні виходили з неї, інші члени вступали. Головним осередком комісії можно вважати таких членів: академік О.О. Маліновський, І.Ю. Черкаський, Л.О. Окиншевич, С.Г. Борисенок, С.М. Іваницький-Василенко, І.М. Балінський, В.О. Романовський, В.Т. Гришко.

Протягом 1923 – 1930 р. комісія надрукувала 7 томів «Праць комісії»^‡‡, в яких було вміщено понад 30 окремих наукових дослідів та дві великі монографії – І.Ю. Черкаського «Копний суд на Україні-Русі XVI-XVIІI вв.» (томи праць IV та V) та Л.О. Окиншевича¹¹⁴ «Центральні установи України-Гетьманщини XVII-XVIII ст.» (праці – том VIII). Крім наукових дослідів в працях комісії друкували рецензії, бібліографічні огляди, протоколи засідань комісії. Кожен том «Праць» мав передмову, написану Мик. Прок., яка давала стислу характеристику вміщених дослідів, і зазначала їх наукову вагу. Всі передмови, зібрані до купи, дають цінну картину розвитку історії дослідження українського права. Комісія мала на меті розпочати видання джерел українського //76 права, словник юридичних термінів, колективну «Історію українського права». Робота розгорталася й праці комісії завойовували видатне місце в науковій літературі.

^‡‡ Вийшли І-VІ та VІІІ томи. VІІ був затриманий в друкарні, тому що в ньому було вміщено розвідку акад. Слабченко про Військовий Генеральний суд.

Мик. Прок. з захопленням працював і сам. За ці роки він надрукував низку статей, дослідів, рецензій з історії та історії права України; з них головніші – некрологи-біографії Б.О. Кистяковського, О.І. Левицького, Кремінецький ліцей і університет св. Володимира, в І т. Записок Соц. екон. відділу ВУАН; Як було скасовано Литовського статута (тамож, т.ІІ-ІІІ) Павло Полуботок (Україна, 1925, №6), Памятник української правничої літератури, XVIII ст. (Зап. Наук. товар. Шевченка [у] Львові, т. СХХХVІІІ), Правне положення Чернігівщини за польської доби (Збірн. Черніговщина), Конституція Пилипа Орлика (Збірн. на пошану проф. Д.М. Петрушевського), Територія України XVІІ ст. (Збірн. на пошану акад. Д. Багалія), О.М. Лазаревський (Україна, 1927, кн. ІV), «Права по которым судится малор. народ» (Збірн. на пошану акад. М. Грушевського); рец. На VIІI т. Історії України-Руси, М. Грушевського (Україна, 1925, № 5), та інші, разом – 27 праць. Треба відзначити //77 видання матеріалів – Збірка матеріалів по історії України та українського права». Археогр. збірн., І., Матеріали до історії українського права, т. І., розпочав видання збірки «Магдебургських грамот», працював над широко задуманою історією дослідження українського права, та соціально-економічним положенням козаків після 1782 р., готував велику передмову про магдебурзьке право до збірки грамот.

Року 1920 Мик. Прок. був обраний головою історичного товариства Нестора Літописця. За його головування товариство змінило свій загальний характер: значно змінилася тематика доповідів, які тепер переважно були присвячені історії України, її мистецтву, археології. Змінився ї склад відвідувачів товариства. Раніш засідання відбувалися в університеті і крім членів, притягували 10-20 сторонніх осіб. Тепер товариство було приєднано до Академії Наук, і засідання його відбувалися в заді Академії. Здебільшого, публіка заповняла весь зал. Вчителі, студенти, //78 співробітники Академії Наук, взагалі українська інтелігенція не зважаючи на брак публікацій з приводу засідань в газетах, акуратно відвідували засідання. Деякі з них, як напр. з доповідями академіків Д.М. Петрушевського про феодалізм, М.Є. Слабченка – про Запорізьку Січ, М.О. Максимейка – про Руську правду, збирали стільки, відвідувачів, що їх не могла вмістити зала. Можливо, що як раз ця енергійна діяльність Товариства спричинилася ліквідації його – року 1929 Товариство було закрито.

Року 1922 перед Мик. Прок. розкрилася ще нова ланка наукової діяльності: його було призначено на Голову науково-дослідчої Катедри історії Украни: так він був поставлений на чолі важливої справи – готування кадрів молодих істориків країни.

Так здавалося, не зважаючи на важкі матеріальні умови, життя Мик. Прок. налагоджувалося: він мав можливість не тільки сам працювати науково, а також керувати роботою великої групи дослідників в галузі історії України та історії права України. //79 Хоч і пізно, але Мик. Прок. досяг того, чого прагнув усе життя: наукова робота стала його єдиною головною метою.

В свойому власному житті Мик. Прок. був надзвичайно скромний. Вчитель, професор, міністр, академік він не міняв свого життя і залишався в тій само маленькій квартирі на Тарасівській вулиці, де оселився ще гімназіяльним вчителем. Лише кількість книжок з того часу зростала; бібліотека яку він збирав з молодих років, була його єдиним скарбом.

Проте цей маленький будинок був широко відомий у Києві й люде найрізноманітніших професій йшли до нього, йшли до Мик. Прок., щоб послухати його поради, знайти в нього сердечну відповідь, втіху. Мик. Прок. був виключно чутливий, лагідний, м’який, і це притягувало до нього людей. Мик. Прок. наче випромінював тепло. «Згадуємо чудові дні, що ми провели торік у Києві //80, писав 6/V р. 1930 проф. В. Грабар¹¹⁵, де нас гріло не лише сонце, а також випромінювана від Вас душевне теплота». Коло людей, з якими Мик. Прок. зв’язували приятельські відносини було надзвичайно велике. Тут були й вчені, професори, дослідники, люди з світовим ім’ям, були й мало помітні люди, з якими випадково звела доля, а завдяки багатогранності життя Мик. Прок. таких випадків у нього було надзвичайно багато, і він своєю привітною, лагідною вдачею відразу притягував до себе людей. «У мойому житті, писав М.М. Могилянський, згадуючи перші моменти знайомства з Мик. Прок., мені рідко доводилося зустрічати людину, яка відразу робила вражіння, яке б залишалось вирішальним на усе життя; таке вражіння робив Мик. Прок. Важко передати, в чому полягала його головна прикмета, але це було вражіння чогось незрівняного, виняткового, виключної щирості, м’якості» (спогади, рук.).

«Серце моє загублено у Києві разом з днями молодости… А Київ – це люди у Києві, а люди у Києві – це Василенко перш за все» //81 писав професор П.П. Смирнов¹¹⁶. (17/V – 1930). «Невичерпане джерело Вашої теплоти вкрило мої вільні та невільні гріхи, писав М.Є. Слабченко, Ваш лист був справжнім бальзамом на рани, і я готовий плакати від того, що Василенкові начала скращують гіркоту життя і що над людиною розкинуто все ж таки василькове тепле небо» (1928 без дати)^§§.

^§§ Мик. Прок. не любив транскрипції свого імені «Микола», і навіть у виданнях Академії Наук підписувався «Н», або «Ник» Василенко. З приводу цього М.Є. Слабченко писав: «з приводу імені «Микола» я не можу погодитися: слова душевні близькі обов’язково зв’язані з звуком «М» – «Микола», «милий», «мій», «мати», м’яко, якось тепло, розумієте?... тому «Миколу» Прокоповича не зміню на «Николая» Прокоповича» (1927 без дати).

Найтісніші дружні зв’язки збереглися у Мик. Прок. з першої молодости, і здебільшого не припинялося до самої смерті. «Видно те, що закладено для дружби з молодих років буває найміцнішім», писав Мик. Прок. р. 1912 Д.М. Петрушевському.

Крім О.М. Лазаревського, з близьких друзів Мик. Прок. //82 старшого віку треба згадати О.І. Левицького з яким Мик. Прок. весь час був в тісних дружніх відносинах, в яких спільність наукових інтересів спліталися з ніжною дружбою: це ярко відбилося в некролозі О.І. Левицькому, написаному Мик. Прок., повному мягкої лірики. Тісна дружба зв’язувала Мик. Прок. з Є.О. Ківлицьким, відомим у Києві педагогом-істориком, автором чималої кількості наукових праць, який довгий час був секретарем Київської Старини. В багатьох громадських та наукових заходах Мик. Прок. вони працювали спільно – в Обществі грамотности, в редакціях київських газет. Вест гурток з великою любовію і пошаною ставився до Ківлицького.

Є.О. Кивлицький помер р. 1920. З приводу його смерти В.О. Мякотін писав Мик. Прок.: «сумно думати, що його вже нема, що ніколи вже не заспокоїть душу в неквапливій тихій бесіді з лагідним і мудрим отцем Ківлієм» (3/VІІІ,1921). //83

Іншого характеру дружба зв’язувала Мик. Прок. з молодих років з П.Т. Матюшенко. Це був полковник артилерії, служив він в арсеналі, але мусив податися в демісію після 1905 р. після того він став викладачем фізики в багатьох середніх школах Києва. П.Т. Матюшенко був блискуча, обдарована людина, з палким революційним темпераментом, жвавий, енергійний. Він брав участь у багатьох закладах культурно-поступового характеру, був близький до гуртка Лучицького, працював в «Обществе грамотности». На початку 20-х років він був заарештований, засланий на північ і страчений. ...характеру, і був близький до гуртка Лучицького, хоч і не був істориком розірвав з військовою службою, П.Т. Матюшенко став викладачем фізики в ряді київських середніх шкіл, на початку революції він був заарештований большевиквами й страчений. [з арк. 85]

Дуже близький був Мик. Прок. з проф. Б.О. Кістяковським; здружилися вони ще за часи спілки «Освобождения», на початку ХХ стол., зберігали дружні відносини з ним та його дружиною М.В. Кістяковською, до кінця. Мик. Прок. написав теплий некролог Б.О. Кістяковського. //84

Найтісніші дружні зв’язки були у Мик. Прок. з В.О. Мякотіним та Д.М. Петрушевським. З Мякотіним вони здружилися відразу; їх зв’язали наукові інтереси та робота в архівах – вони спільно працювали у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові. Було багато спільного в біографії обох друзів: в один час обидва вони пережили міцне, глибоке кохання, нещасливе для обох, в один час глибоко захоплені були громадською та політичною діяльністю і навіть одійшли тимчасово від наукових праць задля публіцистичної роботи; однаково, під час реакції, заплатили за це захоплення роком ув’язнення – В.О. Мякотін відбував його в Д[в]инабурзі¹¹⁷. Одірваний від метушні життя, В.О. Мякотін //85 використав час ув’язнення для наукової роботи. В листі до Мик. Прок. Мякотін писав: «Сиджу зараз над моїми архівними виписками і так яскраво встають в пам’яті роки, коли вони робилися, роки молодості і зокрема – місяці й роки, проведені в тісних стосунках з тобою, думки, розмови й мрії того часу. Далеко одійшли ті роки, проте близькі вони серцеві… І бачу, треба лише згадати їх – щоб почути. Як міцно зв’язує мене пам’ять серця з тобою, друже мій любий»… (15/ХІІ 1911)

З виїздом до Петербургу Мякотін р. 1893 почалося жваве листування його з Мик. Прок., більша частина якого нажаль загинула в Есмані. Зберігалися у Києві випадково деякі листи, але й вони надзвичайно важливі для характеристики обох друзів, а також для історії української культури того часу^***. В них Мик. Прок. докладно освітлював Мякотіну київське життя, спільних знайомих. В одному з перших листів, р. 1893 Мик. Прок. писав Мякотіну: «взагалі умовимось раз назавжди казати мені завжди щиро про всі //86 мої гріхи (мова йшла про план дисертації)… Рідко рвуться у мене стосунки з людиною, яку я полюбив щиро й душевно» (19/ХІ 1893). Це було цілком вірно. В листах своїх вони відкривали один одному свою душу, свої інтимні почуття. Характерний лист Мик. Прок. Мякотіну, де він, відповідаючи на його лист, повний «печалей и сомнений», писав: «Мені здається, якщо ти замислишся над собою, ти зрозумієш спіймаєш себе на тому, що й я переживаю». В іншому листі Мик. Прок. писав: «Пам’ятаєш той вечір в Китаєві, коли ми з тобою були на острові, коли відділившися від всієї кампанії знайшли маленьке озерце, оточене зеленими високими берегами, сіли під деревом й милувалися цією чудовою зміною тіні, при світлі сонця, яке схилялося до заходу… Нам було добре, бо ми почували, ми переживали однакове почуття, ми ділилися їм, хоч ти ледве будеш спростовувати, що в душі була якась неповнота, здавалося, що все ж таки не вся душа тут… І це ж було з тобою, найближчою, найбільш спорідненою духом та почуттями людиною». (24/VI 1897.) //87

^***Частина листів Мик. Прок. до Мякотіна збереглася в Пушкінському домі в Петербурзі. М.М. Могилянський, на моє прохання зняв з них для мене копії. Н.П.-В

Відповідаючи Мякотіну на його сумні вагання відносно одруження, проти бажання матері, Мик. Прок. писав йому: «Для нас з тобою шлюб повинен мати духовну й духовну переважно сторону. Родина матері хороша тим теплом, яким вона гріє, своєю ласкою, але вона нічого не дає душі, вона не може примусити відкрити таємниці душі, не може лікувати рани, що болять, не може розвіяти «печали и сомнения»… Я кажу тобі все це відверто, бо усе це відчуваю й я… Наша чоловіча дружба надто однобічна, надто розумова, вона боїться почуття, ворожа йому… Залишитися самому, відокремитися в собі ми з тобою не здатні. Для цього треба стати живим мерцем, убити в собі усі найкращі, мабуть, сторони душі. Ми з тобою, хвала Богові, не здатні на це, ми надто живі люди. І оця душевна самотність, чим далі йде життя, чим більше замикається коло близьких людей, чим більше вони починають жити своїм відокремленим власним життям, тим більше робиться важкою, тим більше особисте незадоволення гнітить душу… дружина, як друг, потрібна тобі, а не //88 твоїй родині. В дружині шукаємо ми з тобою… людину, яка буде поділяти з нами наше душевне життя. Я кажу, звичайно, про себе й про тебе… Я розумію любов, як велику силу, яка бачить в іншій людині рівну близьку, рідну тобі, яка утворює довір’я, і дозволяє допустити цю людину у всі тайники твоєї душі, відкрити її… якщо цього немає – немає справжньої любові, не буде знищено й та самітність, яка так пригноблює нас з тобою».

Час минав, і в ніжній дружбі Мик. Прок. та Вен. Олекс. почувалися деякі розходження, і Мик. Прок. не міг би повторити те, що він писав р. 1897. Так у 1912 р. він писав Мякотіну з приводу його статті з приводу Струве¹¹⁸ в IV кн. «Русск. Богатства», підписаної В.М. «В ставленні до українського питання твоєму й мойому є істотна різниця ось в чому. Для тебе, у зв’язку з твоїм походженням, умовам життя, літературної та громадської діяльності – це питання чуже. Ти можеш ставитися до нього лише розумово, більш мене холоднокровно, розмовляти з приводу його. Ми, українці, так ставитися не можемо, тому що нас в цьому відношенні торкається саме життя. І ми міцніше почуваємо його шипи. В наших ідейних переживаннях це відбивається на самому формулюванні ідеї в той же час //89

…[розмов]ляти з приводу його. Ми українці, так ставитися не можемо, тому що нас зачепає життя, і ми міцніше чуємо його шипи. Підчас наших ідейних переживань це не може не відбиватися на самих формулюваннях, але в той же час дає нам ту «душу живу», якої не маєте ви, великоросіяни, як би ви не співчували вільному розвиткові українства». В тому ж листі далі Мик. Прок. писав: «Якщо є прагнення створити українську народну інтелігенцію, українській університет, за який зараз ведеться боротьба в Галичині, повинна бути наука на українській мові… Лише тоді українство, як матиме питому на світовому терені, коли воно спроможеться утворити солідну серйозну українську науку». (26/IV 1912). Нажаль немає...[скоріш за все йдеться про лист у відповідь]

Тепла й близька, але не так інтимна, як з М’якотіним, була дружба Мик Прок. з Д.М. Петрушевським. Вони з великою, щирою любов’ю ставилися один до одного, стежили за науковою діяльністю, і вели інтенсивне листування, дуже цінне для історії української культури. Друзі докладно відзивалися на усі питання громадського та наукового життя. Петрушевський, видатний фахівець середньовіччя, людина щира та смілива, теж постраждав від режиму Кассо¹¹⁹, вийшов з групою інших професорів з Московського університету й лише за міністерства Ігнатьєва¹²⁰ міг повернутися до університету, хоча сам був далекий від політики. //90 Він любовно стежив за багатогранною діяльністю Мик. Прок., переживаючи з ним його невдачі й радіючи успіхам. «Мені не потрібно Зайве казати Вам, чим був для мене Мик. Прок., писав Д.М. Петрушевський удові Мик. Прок., як багато радості дав він мені протягом нашої багаторічної ніжної дружби, яким щасливим почував я себе, коли мав можливість бачитися з ним та втішатися єднанням з ним. Усе моє життя пройшло в проміннях нашої дружби… Я любив його всіма силами моєї душі, і мені важко словами висловити, чим він був для мене» (17/ХІІ – 1935).

Характерна риса взаємовідношень між цими трьома друзями молодості. З приводу В.О. Мякотіна Д.М. Петрушевський писав: «Дружба, яка зв’язувала мене з ним, за бродницькі часи й ряд років після того цілком зникла, і коли він жив деякий час у Москві я бачив його дуже рідко й близькості між нами не було. Сталося це якось без привідів, само по собі. Інтереси його були далекі від моїх, і грунту для стосунків не було. Я завжди по натурі людина партикулярна, а він цілком потопав //91 у громадкості і тим занепастив свою наукову кар’єру, задля якої, можно казати, народився» (лист до Н.П-В., 2/ІІІ 1936).

Ця характеристика дуже важлива: вона в кількох рядках однаково яскраво характеризує всіх: і Мякотіна, і Петрушевського і Мик. Прок. В той час, як Мякотін віддався політичній і громадській діяльності, Петрушевський – кабінетні й науці, і обидва втратили ті спільні інтереси, що колись об’єднували їх – Мик. Прок. до кінця залишався однаково близький з тим і іншим, і в його духовному «я» однаково знаходили відгук душевні інтереси Петрушевського, цілком присвятившего себе науці, й Мякотін, що «потопав в громадськості».

Найближче місце в житті Мик. Прок. належало М.М. Требінській. Мик. Прок. познайомився з Марією Миколаївною на початку 90-х років, у Лучицьких, і вона стала його найближчим другом, інтересна, розумна, з розвиненим інтелектом, й ця дружба залишилася до самої смерті, М.М. Требінська р. 1934. //92 Гарна на вроду, розумна, освічена, М.М. Требінська вміла підійти до кожної людини, знайти з нею спільні інтереси, Мар. Мик. Була надзвичайно чутлива, щира, охоче допомагала усім, чим могла й коштами, і сердечною увагою, кожному, кому треба було допомогти.

Родина Мар. Мик., складалася з неї та двох дітей, дочки – Олени Миколаївни та сина Дмитра Миколайовича, які стали згодом відомими у Києві лікарями. В цій родині Мик. Прок. знайшов теплу, любовну атмосферу, і вона на багато років замінила його власну родину. Діти палко кохали його; коли вони підростали, Мик. Прок. брав найближчу участь в їх навчанні, допомагав їм, «Наш милий Василек», зверталися вони в листах до нього.

Мик. Прок. зв’язувала з Мар. Мик. Спільні інтереси, спільна громадська робота. Мар. Мик. Жила тими ж інтересами, якими //93 жив Мик. Прок. Вони спільно працювали в «Обществе Грамотности» і «Народній Аудиторії», спільно захоплені були газетною роботою. Квартира М.М. Требінської перетворилася на філіал редакції «Києвских Откликів»: Мик. Прок., О.Ф. Саліковський, та інші співробітники тут обмірковували всі редакційні справи, статті, всі подробиці кожного номера. М.М. Требінська деякий час взяла на себе офіційно видання газети, і не шкодуючи давала кошти на видання, на сплату штрафів, які накладала цензура. Взагалі господа М.М. Требінської...

О.М. Требінська яскраво описувала вражіння від рідного дому, коли приїхала на Різдвяні свята з Петербургу: вона не пізнала його: усе було охоплено новим для неї, ще чуждим, інтересом газетної справи: передові, статті, полеміки, конфіскації номерів, штрафи, тіраж, і таке інше – ось чим жили тепер М.М. Требінська і Мик. Прок., забуваючи усе інше. Але минув рік – і Ол.Мик. сама захопилася тими ж інтересами, і з тривогою питала Мик. Прок.: «Невже не можно врятувати «К.Отклики»?... //94

З в’язниці, «Хрестів», Мик. Прок. писав листи по черзі (можно було писати один раз на тиждень) до рідних, та до Требінських, і ці останні, наче «соборні послання» читала всім знайомим, які писав Мик. Прок. і який він не мав можливості відповідати. В цій сердечній, дружній родині, переживав Мик. Прок. свої важкі втрати, смерть матері, батька, радості й невдачі, й в ній знаходив моральну підтримку й втіху.

Важкі нещастя переживала родина... //95

Року 1923, 2 травня Мик. Прок. одружився з Н.Д. Полонською¹²¹, яка була колись його ученицею в гімназії, теж істориком, приват-доцентом університета св. Володимира. Цей шлюб дав багато щастя обом.

Проте 1923 рік приніс Мик. Прок. й велике лихо: він був притягнутий до політичного процесу «Центра дій», разом з групою київських професорів та своїм молодшим братом, Кост. Прок. і засуджений на 10 років ув’язнення: на захист його стала вся Академія Наук, і цей вирок був замінений спочатку засланням за межі країни, а далі – цілком скасований. В листопаді року 1924 Мик. Прок. був звільнений, і здобув можливість продовжувати наукову роботу в Академії Наук. Важкі переживання – прилюдний процес, ув’язнення, вирок, відбилися на стані здоров’я Мик Прок. Важка нервова хвороба спочатку поволі, але невпинно підточувала його організм.

Року 1929 почалася «реорганізація» Академії Наук, в бік «советизації» її. Все більше, крок за кроком, партійне керівництво почало забирати до своїх рук Академію. //96

Діамат, вивчення творів Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна заповняли весь час наукових робітників; почалася «критика й самокритика», прилюдні чистки. Процес СВУ грізною хвилею пройшов по Академії Наук. Року 1933 було закрито комісії соціяльно-економічного відділу, в тому числі комісію для вивчення історії західно-руського та українського права. Мик. Прок. болюче переживав ці події. Він залишився академіком, але жодної активної діяльності не міг виявляти. Він втратив зміст свого життя, він опинився зайвим, за бортом життя. Хвороба його почала швидко розвиватися: наприкінці 1929 р. було поставлено остаточний діагноз «Паркинсонова хвороба», або тремтячий параліч.

Останні роки – 1933-1935 були справжню мукою для Мик. Прок. Він поволі втрачав володіння рухами, не міг ходити без допомоги, не міг сам підвестися з крісла, місяцями не спав, втратив голос, слабив зір. Лише розум залишався й він не міг відмовитися від наукової роботи: збирав матеріали для нової теми – «Положення козаків на Україні після 1782 р.» //97 і мріяв розпочати роботу, якщо йому покращає. Але вже краще не стало. До цих страждань приєдналося глибоке нещастя: року 1934, на протязі кількох місяців, померли Дм. Мик. та Мар. Мик. Требінська, і Мик. Прок. важко переживав втрату кращих друзів, з якими спільно прожив 40 років.

До головної хвороби прилучилася малярія, та канцер печінки. 3 жовтня 1935 року Мик. Прок. упокоївся. Поховано його на Лук´яновському кладовищі недалеко від Марії Микол.

Так обірвалося життя Мик. Прок., яке за інших умов могло б ще багато дати рідній українській культурі.

Підводячи підсумки треба відзначити, що Мик. Прок., не зважаючи на несприятливі умови, в яких проходило головним чином його життя, на важкі матеріальні умови, на необхідність літературною працею заробляти кошти на життя своє та допомогу своїй рідним, на захоплення політично-громадською діяльністю – весь час невпинно працював науково, і в цілому дав надзвичайно багато. Метод його роботи був своєрідним, поча[сти] на ньому відбилася багато річна газетна робота, поча[сти] виключна пам’ять Мик. Прок. Він здебільшого свої [праці] писав відразу, без чернеток, без змін. Довгий час... //98

Бібліографії праць Мик. Прок. не має. Друкувалися вони здебільшого в різних виданнях – в «Киевской Старине», «Черниговских земских сборниках», «Чтениях Нестора Летописца», «Записках Укр. Наук. Товариства», «Україні», «Украинской жизни»; після відкриття Української Академії Наук Мик. Прок. майже виключно в її виданнях друкував свої праці, за невеликим винятком. Але крім цих праць та тих, що виходили окремими виданнями, він надрукував кілька сот статей в словниках Брокгауза та Ефрона, Граната, а також в різних газетах київських та петербузьких. Там вміщав він науково-популярні статті історичного характеру, публіцистичні, критичні, бібліографічні огляди. //99

Значна частина статей підписана повністю, Мик. Василенко, або Ник. Василенко, або навіть Николай Василенко. Але ще більше статей зовсім без підпису, як здебільшого статті редакційні та передові, або підписані псевдонімами, або самими ініціялами. (Н.В.), М.В. , «обиватель» тощо. Таким чином тепер навіть важко розкрити ці псевдоніми.

Приблизно Мик. Прок. надрукував коло 400 праць, з того числа, не входячи в оцінку їх, треба підкреслити, що особливе значення мають ті, які стосуються до історії українського права, як розвідки, так і видання джерел з історії права, рецензії та передмови до «Праць Комісії для вивчення історії західно-руського та українського права». Ці праці, разом зо всією діяльністю Мик. Прок. як голови Комісії, ставлять його на видатне місце серед істориків українського права. //99

Спомини Мик. Прок. були написані підчас ув’язнення в Київському «Допрі», року 1924. Написано було спочатку спомини про Дорпатський університет, потім – про Есмань та Полтаву. Вже після того Мик. Прок. написав спомини про дитячі роки та навчання в глухівський прогімназії. Закінчена ця частина була за декілька днів до звільнення. На волі Мик. Прок. був знов захоплений науковою роботою і не мав вже можливості повернутися до споминів. Так вони й залишилися незакінченими.

«Два тижня в Лукьяновській в’язниці» було написано теж в Допрі; на той час в Допрі видавали збірники «Заключенный» і цей уровок був призначений для друкування в 2-му вип. «Заключенного», але видання припинилося на 1-му вип.

Умови, за яких було написано спомини відбилися на змісті їх, зокрема це торкається частини присвяченої Дорпату. Відбилося й на мові – вони написані російською мовою.

Третя частина споминів – «Історія приват-доцентства» була написана Мик. Прок. на початку революції, після 1917 р., коли //100 перед ним випадково розкрилася справжня причина його невдачі. Завдяки тому, що було знайдено в архіві лист ректора проф. Цитовича кураторові шкільної округи проф. Деревицькому. //101

ЦДАМЛМ. – Ф. 542. – Оп. 1. – Спр. 35. – Арк. 1-101. Машинопис.

Підготував до друку Григорій Стариков, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України

зараз смт Червоне Глухівського району Сумської області
Туманські – старшинсько-дворянський рід
Судієнки – старшинсько-дворянський рід
Васьков Петро Григорович (1837-1934) – український громадський діяч, правник
азаревський Олександр Матвійович (1834-1902) – український історик і генеалог
Дорпатський університет – Тарту (ест. Tartu, нім. Dorpat, Dörpt, рос. Юрьев, Дерпт) – город на річці Емайигі (нім. Ембах, рос. Омовжа)
Штід Людвиг (1837-1918) – німецький анатом, гістолог
Брікнер Олександр Густавович (1834-1896) – російський історик німецького походження, професор кафедри історії Дерптського університета
нім. довідник
Лассаль Фердинанд (1825-1864) – німецький філософ, юрист, економіст та політичний діяч
Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895) – український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч
Іконников Володимир Степанович (1841-1923) – історик, джерелознавець
Владимирський-Буданов Михайло Флегонтович (1838-1916) – історик, археограф, літератор
Антонович Володимир Боніфатійович (1834-1908) – український історик, археолог, етнограф, археограф, громадський діяч
Лучицький Іван Васильович (1845-1918) – український історик-медієвіст
Левицький Орест Іванович (1848-1922) – український історик, етнограф, письменник.
Житецький Павло Гнатович (1836-1911) – український мовознавець, лексикограф, педагог і громадський діяч
Науменко Володимир Павлович (1852-1919) – український журналіст, філолог, педагог, громадський діяч
Трегубов Єлисей Кіпріянович (1849-1920) – український культурний, громадський діяч, педагог, член Київської Старої Громади
Ківлицький Євген Олександрович (1861-1921) – літератор, педагог і громадський діяч, редактор «Київської старовини» (1889-1892)
Мякотин Венедикт Олександрович (1867-1937) – російський історик, публіцист, громадський діяч
Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (1868-1941) – українська письменниця, поетеса, драматург, прозаїк, перекладач, громадський діяч
Черняхівський Олександр Григорович (1869-1939) – український громадський діяч, лікар-гістолог
Рум’янцевський опис (Генеральний опис Малоросії) – перепис населення і господарств Лівобережної України протягом 1765-1769 рр. з метою запровадження нового державного оподаткування
Лучицька (Требінська) Марія Вікторівна (1852-1924) – українська перекладачка, видавець, громадська діячка, дружина історика Івана Васильовича Лучицького
Петрушевський Дмитро Моісейович (1863-1942) – історик-медієвіст, учень І.В. Лучицького
Піскорський Володимир Костянтинович (1867-1910) – український історик-медієвіст, учень І.В. Лучицького
Молчановський Никандр Васильович (1858-1906) – український історик та громадський діяч
Голубовський Петро Васильович (1857-1907) – український історик-медієвіст
Садовський (Тобілевич) Микола Карпович (1856-1933) – актор, режисер і громадський діяч, брат І.К. Карпенка-Карого, П.К. Саксаганського й М.К. Садовської-Барілотті
Требінська Марія Миколаївна вдова брата М.В. Лучицької, багато років була фактично дружиною М.П. Василенка
Василенко Костянтин Прокопович (1877-1938) – український політичний діяч, правник
Синицький Євген Данилович (1866-1915) – український юрист, педагог
Александровський Василь Федорович (?-?) – український громадський діяч, залізничний службовець
Личков Леонід Семенович (1855-1943) – російський статистик і публіцист
Матюшенко Павло Терентійович (?-після 1918) – український військовий і громадський діяч, педагог
Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) – український історик, організатор науки, публіцист, громадський і політичний діяч
перша жіноча гімназія Києва, зведена в 1859 році за проектом архітектора О.Я. Шилле, названа по прізвищу київського губернатора і мецената І.І. Фундуклея
універсальна енциклопедія, випущена акціонерним видавничим товариством Ф.А. Брокгауз-І.А. Ефрон (Петербург, 1890-1907)
Доманицький Василь Миколайович (1877-1910) – український літературознавець, історик, фольклорист, публіцист, громадсько-політичний діяч, кооператор
Фокін Михайло Дмитрович – створив революційну народницьку організацію «товариство змовників»
Кістяківський Богдан Олександрович (1868-1920) – український правознавець, соціолог і громадський діяч
Водовозов Василь Васильович (1864-1933) – російський економіст, правник, публіцист, учасник революційного руху в Росії
Булгаков Сергій Миколайович (1871-1944) – російський філософ і теолог
Бердяєв Микола Олександрович (1874-1948) – російський релігійний і політичний філософ
Вагнер Юлій Миколайович (1865-?) – зоолог, громадський і політичний діяч
Беренштам Вільям Людвигович (1839-1904) – український громадський діяч, педагог, учений-археолог
Буда Сергій Олексійович (1866-1942) – український історик, журналіст, перекладач
Єфремов (Охріменко) Сергій Олександрович (1876-1939) – український громадський і політичний діяч, літературний критик, історик літератури
Імшенецький Яків Кіндратович (1858-1938) – український громадський і політичний діяч, статистик, публіцист
Короленко Володимир Галактіонович (1853-1921) – український письменник, журналіст, публіцист, громадський діяч
Оберучев Костянтин Михайлович (1864-1929) – військовий і політичний діяч
Осадчий Тихон Іванович (1866-1945) – український економіст, статистик, громадський і політичний діяч
Саликовський Олександр Хомич (1866-1925) – український громадсько-політичний діяч, журналіст
Стешенко Іван Матвійович (1873-1918) – український громадський і політичний діяч, педагог, літературознавець, письменник, перекладач
Шраг Ілля Людвигович (1847-1919) – український громадський і політичний діяч, адвокат
Ярошевич Андрій Іванович (1875-1941) – український економіст, педагог
Скоріш за все Яремич Степан Петрович (1869-1939) – український мистецтвознавець та художник
Русова (Ліндфорс) Софія Федорівна (1856-1940) – український педагог, громадська діячка
ідеться про «Всемирную историю» / Под общей ред. проф. Ю.А.Г. Пфлуг-Гартунга, видану Брокгаузом і Ефроном у 3 т. (1910 р. – «От Венского Конгресса до наших дней (1815-1910)», 1911 р. – «От Вестфальского мира до падения Наполеона І (1650-1815)», 1912 р. – «От Эпохи великих открытий до Вестфальского мира (1500-1650)»)
одна з найбільших російських універсальних енциклопедій
Модзалевський Вадим Львович (1882-1920) – український історик, археограф, архівіст і генеалог
Щоголів Сергій – київський цензор
Савенко Анатолій Іванович (1874-1922) – публіцист, громадський і політичний діяч
Біляшівський Микола Федотович (1867-1926) – український археолог, етнограф, мистецтвознавець, громадський діяч.
Деревицький Олексій Миколайович (1859-1943) – філолог, історик, педагог
Цитович Микола Матрініанович (1861-1919) – український економіст, статистик
Гессен Сергій Йосипович (1887-1950) – російський філософ, правник, педагог
Перетц Володимир Миколайович (1870-1935) – український філолог, історик, організатор науки
Павлуцький Григорій Григорович (1861-1924) – український історик мистецтва
Лобода Андрій Митрофанович (1871-1931) – український фольклорист, літературознавець, етнограф, педагог, історик театру.
Данилевич Василь Юхимович (1872-1936) – український історик, археолог, нумізмат
Зіньківський Василь Васильович (1881-1962) – український філософ, психолог
Флоринський Тимофій Дмитрович (1854-1919) – російський філолог-славіст, історик, громадський діяч
князь Кудашев Володимир Миколайович (1863-1946) – історик, меценат просвітник кабардинського народу, повна назва згаданої книги «Исторические сведения о кабардинском народе: К 300-летию Дома Романовых» (Киев, издание В.Н. Кудашева, 1913, 283 с.)
Зновицький Йосип Йосипович (?-?) – нотаріус м. Нова Ушиця Ушицького повіту Подільської губернії
Довнар-Запольський Митрофан Вікторович (1867-1934) – білоруський історик, етнограф, фольклорист, економіст
Лазаревська Катерина Олександрівна (1879-1939) – донька О.М. Лазаревського, археограф, палеограф
Армашевський Петро Якович (1851-1919) – український геолог, громадський діяч
Дорошенко Дмитро Іванович (1882-1951) –український історик, публіцист, літературознавець, бібліограф, громадський і політичний діяч
Обнінський Віктор Петрович (1867-1916) – російський громадсько-політичний діяч, член партії кадетів
Ніковський Андрій Васильович (1885-1942) – український громадський і політичний діяч, мовознавець, літературний критик, журналіст
Ледницький Олександр Робертович (1866-1934) – польський юрист, фінансист, політик, дипломат
Грушевська (Вояківська) Марія Сильвестрівна (1868-1948) – український педагог, перекладач, дружина М.С. Грушевського
Спекторський Євген Васильович (1875-1954) – вчений-правник, філософ
Ясинський Михайло Микитович (1862-?) –історик-медієвіст, правник
Гренер Карл Эдуард Вильгельм (1867-1939) – німецький військовий і політичний діяч
Любинський Микола Михайлович (1891-1938) – український мовознавець, громадський і політичний діяч
Сахно-Устимович Микола Миколайович (1863-1918) – український інженер технолог, політичний і громадський діяч, перший виконувач обов'язків отамана (голови) Ради Міністрів (по 30 квітня 1918 р.)
Скоропадський Павло Петрович (1873-1945) – український громадський, політичний і військовий діяч, гетьман України (квітень-грудень 1918 р.)
...С-ф’ів – Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ)
Шульгін Олександр Якович (1889-1960) – український політичний, громадський, культурний і науковий діяч
Ржепецький Антон Карлович (?-?) – український громадський і політичний діяч, міністр фінансів за доби гетьманату П.П. Скоропадського
Лизогуб Федір Андрійович (1851-1928) – український громадський і політичний діяч,у 1918 р. міністр внутрішніх справ і голова Ради міністрів Української Держави
Гутник Сергій Михайлович (?-?) – український фінансист, громадський і політичний діяч, травень-жовтень 1918 р. – міністр торгівлі і промисловості Української Держави
Стебницький Петро Януарійович (1862-1923) — український громадський і політичний діяч, письменник, публіцист
Дорошенко Петро Якович (1858-1919) – український історик, державний і громадський діяч, дядько Д.І. Дорошенка
Огієнко (Іларіон) Іван Іванович (1882-1972) – український політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, історик церкви, педагог, митрополит (від 1944 р.)
Вернадський Володимир Іванович (1863-1945) – український філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології
Тутківський Павло Аполонович (1858-1930) – український геолог, географ, педагог
Тимченко Євген Костянтинович (1866-1948) – український мовознавець, перекладач
Кримський Агатангел Юхимович (1871-1942) – український історик-орієнталіст, філолог, письменник, перекладач
Тимошенко Степан Прокопович (1878-1972) – український вчений-механік
Туган-Барановський Михайло Іванович (1865-1919) – український економіст, громадський і політичний діяч
Мануйлов (Мануілов) Олександр Аполонович (1861-1929) – російський економіст, громадський і політичний діяч
Сушицький Феоктист Петрович (1883-1920) – український філолог, педагог
Шліхтер Олександр Григорович (1868-1940) – революціонер, більшовицький партійний діяч, економіст
Тарановський Федір Васильович (1874-1936) – український історик, правник
Максимейко Микола Олексійович (1870-1941) – український історик, правник, педагог, громадський діяч
Барвінський Віктор Олександрович (1885-1940) – український історик, архівіст
Слабченко Михайло Єлисейович (1882-1952) – український історик, правник, педагог
Отамановський Валентин Дмитрович (1893-1964) – український історик, бібліограф, краєзнавець, громадський і політичний діяч
Дністрянський Станіслав Северинович (1870-1935) – український правник, політолог, політичний діяч
Окиншевич Лев Олександрович (1898-1980) – український історик, правник
Грабар Володимир Емануїлович (1865-1956) – російський юрист-міжнародник
Смирнов Павло Петрович (1882-1947) – російський історик
мається на увазі Двинська фортеця, нині Даугавпілс, тут протягом 1911-1912 рр. знаходився в ув’язненні В.О. Мякотин
Струве Петро Бернгардович (1870-1944) – російський економіст, історик, філософ, публіцист, громадський і політичний діяч
Кассо Лев Аристидович (1865-1914) – російський юрист, міністр народної просвіти протягом 1910-1914 рр.
Ігнатьєв Павло Миколайович (1870-1945) – граф, російський політичний діяч, міністр народної просвіти протягом 1915-1916 рр.
автор пише про себе