Лебедин...Скільки сумних споминів викликає се ймення [1] 

Містечко Лебедин Сумського полку (зараз районний центо Сумської області) у грудні 1708 р.стало на певний час для Олександра Меншикова місцем продовження слідства після Глухова над старшинами і козаками, що підтримали чи виявляли симпатії до вчинку Мазепи.З часом назва містечка стала символом репресивної машини царського уряду, імперської сатрапії, що нищить козацьку автономію, "лебединською катівнею".

 Основна інформація про ці події міститься в «Історії русів», джерела, м’яко кажучи, сумнівного, однак із вагомим патетичним запалом, основи «козацького міфу», засадничого для українського націотворення. У разі Лебедина – цей «міф» яскраво виявляється сьогодні, що ще покажемо далі.

 Основної документації про лебединські репресії не виявлено, однак Микола Костомаров, скориставшись відомостями в «Історії русів», відшукав уривки великого судилища в інших архівних установах. Дані із цих справ Костомаров переказав у своїй праці «Мазепа і мазепинці», зазначивши, що відшукування усього комплексу лебединських справ ще очікує на щасливця [2]. Уже дані приведені Костомаровим щодо війта Шептаківської волості Опоченка (єдина справа з чітким вироком скарати на горло), канцеляриста Дуб’яги, запорожця Тимофія Полугера, лохвицького сотника Яременка, глухівського обивателя Данила Таращенка та челядника писаря Чернігівського полку Булавки Якова Кудіна, двох священиків, людей Ломиковського , «що повтікали від хазяїна із Ромна», стайничого Мазепи Хоми Городецького та писаря Шептаківської волості Пеколіцького [3] засвідчують надто широкий соціальний зріз репресій. Опосередковано доповнюють дані Костомарова про сотника Яременка документи про допити колишніх мазепинців: так 8 грудня 1708 р. до Лебедина з’явився отаман містечка Сенчі Кирило «Сергєєв» і привіз лохвицького сотника Якова «Єремєєва» (Яременка), що приїхав з трьома козаками до Сенчі збирати провіант для шведського війська та тих провіантерів схопили місцеві жителі і доправили до Лебедина[4].

 Наступний істотний момент, виявлений після Костомарова – це справа про лебединського козака Мусія Войтовицького, як з’ясовується ще й поміщика з сусіднього з Лебедином села Боровеньки, у дворі у його селянина знайшли мертвого російського драгуна, однак виявилося, що труп підкинули у двір [5].  Власне, уже тривале слідство про підкинутий труп свідчило про великий контроль і низку репресивних заходів, що обмежувало будь яку ініціативу і опір.

Однак такі дані є вичерпними.  Розмір «лебединських репресій» залишається усе ще невідомим безпосередньо, напевно – це емпірична робота майбутніх дослідників. Дійсно, ставка Петра Першого та Олександра Меншикова була в Лебедині і дійсно тут проводилися слідства «походною посольской канцелярией», але невідома кількість страчених і жорстокість винесених вироків. Є однак і опосередковані свідчення і згадка про «колья», що стояли на центральних майданах Глухова та Сум, на яких були нанизані «изменичьи» голови [6]. Однак уже згадка в «Історії русів», хоча якій годі йняти віри, переказані справи Костомаровим, архівалії Олександера Грушевського та збережена до 50-х рр. ХХ ст. могила – великі підстави для майбутньої символізації даного місця. Дослідження ж даного сюжету усе ще чекають на «щасливця» після Костомарова. Певно одне, що політика репресій і залякування, заохочень за вірну службу чітко стосувалася і слобідських полків. 

Могила гетьманців у Лебедині  

Розправа над гетьманцями у Лебедині у листопаді-грудні 1708 р., після руйнування Батурина дуже важливий сюжет для національної історіографії. Подібно розповіді про Батурин, цей момент співзвучний описуванню трагедії в «Історії русів». Під час розташування шведських військ на зимові квартири, багато старшин почало перебігати від Мазепи до царя Петра, але залишалися і такі старишини і знатні козаки, що симпатизували Мазепі і не з’явилися на раду у Глухів для вибору нового гетьмана, то їх відшукували по хатах і привозили до містечка Лебедин, що поблизу Охтирки і страчували. «Казнь сія была обыкновеннаго Меншикова ремесла: колесовать, четвертовать и на колъ сажать, а самая легчайшая, почитавшаясь за игрушку, вѣшать и головы рубить». Усі підозрювані проходили повз тортури, що як по приказці російській: «Кнут не ангел, души не вымет, но правду скажет». Ці звірячі тортури призвели до багатьох жертв, автор «Історії русів», говорить про число до 900 чоловік,  і дуже цікавий для шукачів авторства «Історії» сюжет заувага, що ця  чисельність може бути і збільшена про що для автора свідчить кладовище, відокремлене від християнського, відоме як кладовище «гетьманців» (отже автор бував у Лебедині?). Далі одна із найбільших патетик «Історії русів»: «И ежели в человѣчествѣ славится тот великодушіемъ, кто презираетъ ужасы и опасности, то уже нѣтъ и для тѣхъ и титулов, кои были орудіями и участниками Лебединскихъ тиранствъ и звѣрскихъ  лютостей, ужасающіе самое воображеніе человечѣское. Остается теперь размыслить и посудить что, ежели по словамъ самаго Спасителя, в Евангеліи описаннымъ, которыя суть непреложны и не мимо идутъ, ежели «всякая кровь, проливаемая на земли, взыщется от рода сего», то какое взысканіе предлежитъ за кровь народа Рускаго, пролитую от крове Гетмана Наливайка, до сего дне, и пролитую великими потоками за то единственно, что искалъ он свободы, или лучшей жизни в собственной землѣсвоей и имѣлъ о том замыслы всему человѣчеству  свойственные?» [7].  Яскрава потреба вольності виходить тут на ширший план, як і «лебединські тиранства» набувають ширший історичний контекст. Знахідка – для національного будителя як і зруйнований восени 1708 р. Батурин! Ще до публікації «Історії» Микола Маркевич, якому рукопис «Історії русів» був настільним джерелом для історії «Малоросії», використав цей момент аби зазначити, що за Лебединські звірства Меншикова очікувала кара, на схилі життя бути позбавленим маєтностей, втратити дружину і займатися із родиною чорною роботою на засланні[8].

Василь Суриков. Меншиков у Березові (1883)

Патетична оповідь «Історії русів» дійсно вражає, наявність великої могили обабіч лебединських цвинтарів – дійсно служила тому підтвердженням [9]. Саме дана могила і стала виявом національної символіки, як в час становлення національного бачення історії, так і дотепер. Вражений оповіддю із «Історії русів» Микола Костомаров прагнув звірити ті дані і не знайшов підтверджень, однак залишився прибічником версії про слідства та страти у Лебедині, хоча Костомаров не надто довіряв масштабу репресій. Великим доказом для скепсису Костомарова слугувало те, що він замолоду (ще в 30-х рр. XIX cт. ) збирав український фольклор і в Лебедині не знайшов спогадів про ті події [10].

 Сучасний герб міста Лебедина

Однак, Костомарова не важко було в дечому і спростувати. У 50-х рр. XIX cт. харківський єпископ Філарет, зібравши історичні дані із місцевих парафій, ретельно описує могилу, за місцевими переказами «могилу гетьманців»: «За місцевими свідченнями, могила гетьманців зараз знаходиться в саду одного із прихожан Вознесенської церкви, в 300 саженях від колишнього міського валу; підвищений насип протяжний більш ніж на 10 саженів в довжину та ширину; місцями на цьому насипу виявляються провали і часами під час забудов викопувалися людські кістки». Далі Філарет зазначає, що могила стоїть на віддалі від церкви (на той час уже Мироносицької)[11].

Зауваження Костомарову висунув у своїй публікації відомий харківський діяч і історик Петро Єфименко. Дійсно, в Лебедині збереглася могила, однак місцеві мешканці говорять, що там поховані страчені «фальшивомонетники». «Для того, хто знає як народ забуває минуле свого краю, аніскілічки не є дивною заміна гетьманців, пам’ять про яких узагалі затушовувалася серед тутешнього населення, фальшивомонетниками»[12].

Насип поблизу Мироносицької церкви у Лебедині (могила «гетьманців») дійсно існував і його сфотографував на початку ХХ ст. відомий український мистецтвознавець родом із Лебедина, Стефан Таранушенко [13].

Будівля медучилища, вважається, що на цих місцевостях у Лебедині зупинявся Петро Перший

Подальшу долю могили висвітлює більш-менш детально cучасний краєзнавець Борис Ткаченко. Цікаво, він вважав, що серед скараних були і лебединці. За переказами ще за царських часів священик Мироносицької церкви, біля котрої і знаходилось поховання,  проводив панахиди біля могили на Великдень і Мироносну. На зауваження влади він відповідав: «Це ж наші діди, наше православне воїнство». Ситуація змінилася в радянські часи. «В 50-х рр. на окраїні міста  прорізали нову вулицю, нащадки скараних козаків розгребли могилу на висипку фундаментів для своїх хат» [14].

1. Цей вираз належить Олександеру Грушевському й свідчить настільки  яскравими були враження українських діячів від розповіді про страти українських старшин, запідозрених у симпатіях до Мазепи  у містечку Лебедині навесні 1709 р.  в легендарній «Історії русів». Тут Грушевський О. Глухів і Лебедин 1708 – 1709 // Записки наукового товариства ім. Шевченка. – 1909. –  Т.ХСІІ.  – С.50.

2. Костомаров. – С.724.

3. Костомаров. – С.724 – 728.

4. Розповідь самого сотника відрізняється від цієї версії, сотник сам з отаманом поїхав до Сорочинець звідки їх до Лебедина відіслав князь Волконський. ПиБ. – Т.VIII. – Вып.2. –  С.979 – 980. 

5. Грушевський О. Глухів і Лебедин. – С. 63 – 64.

6. Бовгиря А. «Мазепа умер, но мазепинцы живы...»: реалії Гетьманщини після Полтавської поразки // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Збірник наукових праць. – Київ, 2008. – С.123.

7. Исторія Русов или Малой Россіи. – Москва, 1846. – С. 212 – 213.

8. Маркевич Н. История Малороссии.  – М., 1842. – Т.2. – С. 481.

9. За переказами Петро Перший заборонив ставити на могилі гетьманців хреста і наказав вивозити на місце поховання дохлу худобу Див. lebedyn.info/down/load/015090210c200856930ea4264c3b36cf.html? (кешована копія перегляд 18.07.2013 р.) , однак, як видно, хреста пізніше було встановлено.

10. Костомаров. – С.723 – 724.

11. Филарет. – Т.ІІ. – С.115. За переказом могила була більше 20-ти метрів у довжину і 4 метри у висоту Див. lebedyn.info/down/load/015090210c200856930ea4264c3b36cf.html? (кешована копія перегляд 18.07.2013 р.).

12. Ефименко П. Могила гетманцев в Лебедине // Киевская старина. – 1884. – Т. VIII. – № 4. – С.693 – 695 (Тут. –  С.695).

13. Таранушенко С. Пам’ятки архітектури Слобідської України. – Харків, 2011.

14. Ткаченко Б.І. Лебедія. Історичні нариси в двох книгах. – Суми, 2000. – Кн.1. – С.75. Автори довідки про цей пам’ятний знак вважають, що могилу поруйнували 1957 р.Див lebedyn.info/down/load/015090210c200856930ea4264c3b36cf.html? (кешована копія перегляд 18.07.2013 р.)

Далі буде