Коломак

  Коломацькі проблеми були визначальними у відносинах гетьманської і слобідської влад. Річка Коломак та її околиці – місце давнього прикордонного конфлікту. Коломак у житті Мазепи – більше ніж територія понад однойменною річкою: коломацькі місцевості відіграли для гетьмана фатальну роль. На Коломаці Мазепа був проголошений гетьманом, на коломацькій пасіці Іван Іскра та Василь Кочубей скомпонували проти нього донос, на коломацьких вершинах загруз Карл ХІІ зі своїм військом та Мазепою взимку 1709 р., і, врешті, повз Коломак тікала Кочубеїха від Мазепиних прибічників.
Часті земельні суперечки та сварки були неминучими в ході колонізаційних процесів займанщини. Татарські набіги та внутрішні військові чвари поступаються одній із найбільших трагедій на цих територіях – боротьбі за землю й межовим суперечкам . Змагання за межу – традиційна риса прикордонного (і не лише прикордонного) життя, і тут до неї були залучені місцеві органи влади, політичні діячі, військо.

     Знаково, що одна з перших згадок про Коломак уже стосується вагомих конфліктів. У 1571 р. московська сторожа з річки Коломак була переведена на річку Вільшанку, бо на «Коломаки приходят черкасы каневские и сторожей громят» . Однак на Коломаку й у 20-ті рр. XVII cт. спостерігаємо рух населення . Верхів’я Коломаку – це природні висоти, де степова територія змінюється лісом; вони мали стратегічне значення і для контролю над територіями, і для промислів . Яків Острянин з оточенням після поразки свого повстання 1638 р. хотів осісти на межі Речі Посполитої і Московської держави між Ворсклою і Коломаком (на Ковжині та Соколому байраку), але з остраху такого прикордоння переселився до Чугуєва .

        Відповідь щодо ставлення Івана Мазепи та чільників гетьманської адміністрації до слобідських полків нескладно в разі уважного прочитання знайти в класичній роботі Олександра Оглоблина, так само як і щодо своєрідної поведінки мешканців Полтави навесні-влітку 1709 року. Полтавська полкова і власне гетьманська адміністрація зіткнулися з проблемою осадження слобід і переманювання населення, як і прикордонних конфліктів із нововиниклими населеними пунктами в сусідніх слобідських полках, що впритул по річці Коломак наближалися до володінь полтавських мешканців і старшини. Розв’язати ці колонізаційні та адміністративні проблеми виявилося не під силу гетьманській стороні. Однак ішлося не лише про політичний, а в основному про соціально-економічний аспект.
   Коли колишній полковник (майбутній донощик) Іван Іскра та його тесть (і, власне, тесть Василя Кочубея) Федір Жученко оселили біля Полтави слободу, туди ринули на пільги переселенці навіть із самої Полтави, і Мазепа в 1707 р. видав універсал полтавському полковнику Іванові Левенцю, щоб той «легкомысленных людей» (тобто переселенців на ті слободи) «не толко переймал, грабил, забирал, вязенем мордовал, киями бил, леч без пощадѣнія вѣшати розказовал» . Ставлення гетьмана до тих, хто тікає на слободи, негативне і входить у ширший контекст не лише політики гетьманів, а й політичної думки та низки художніх творів того часу .
Ще колоритніший документ, наведений Олександром Оглоблиним, належить до ранішого часу. Це лист полтавців Іванові Мазепі 1694 р., що свідчить про істотні (і давні) проблеми полтавських мешканців із сусідньою Слобідською Україною: «Когда с того боку Днѣпра многіе народы на жите сюда удалися, тогда многіе в нам в тых наших кгрунтах и землях вчинилися обиды, а особно на власних полях наших осѣли слободки, Коломаком и Хмеліовом прозиваеміи… Еще паче первого тепер тіе слобожане ближей под Полтаву подбираючися предковые и отчизные наши кгрунта, пасѣки и хуторы почали под себе подгортати и пустошити, же нам до своего доброго с великого жалю нельзя и приехати… нибы в безпанской и в безправной землѣ»; «если ваша велможност о том не вложитеся и не защитите нас, то вже и не знаем, що чинити, хиба тилко, покинувши сіи стислыи жилища наши с великого и неутолимого жалю шукати собѣ в чужих кутах мешканя» . Цю ситуацію неважко прояснити: і Коломак, і тим більше Хмелівка (поселення біля фортеці Ізюмської лінії, Нового Перекопу) виникли щойно у 80-х рр. XVII ст. і суттєво обмежували давню промислову ініціативу полтавських козаків. При цьому Коломак мав стратегічне значення для московської влади. Між верхів’ями Коломаку і р. Мжею (на якій були збудовані Валки) зберігалися старі укріплення «валки», що їх можна було поновити й використати. На початку будівництва Ізюмської лінії щойно заселений 1676 р. Коломак вважався «городом за чертой», однак восени 1680 р. стала зрозумілою загроза обходу татарами Ізюмської лінії з заходу, по території гетьманської України. Саме тоді виникла ідея спорудження укріплень по Коломаку з боку Полтави, однак цей проект натрапив на пасивний опір гетьмана Івана Самойловича. Укріплення лінії пройшли по верхів’ях річки Коломак, де було збудовано містечко Високопілля (Хмелівка) на місцях суперечок із полтавськими козаками . Саме будівництво лінії потребувало термінового розмежування між слобідськими полками і Гетьманщиною, здійснюваного Григорієм Косаговим у 1681–1682 рр., яке призводило до численних межових суперечок і було обговорюване під час візиту Івана Мазепи та Михайла Васильовича як представників гетьманської влади до Москви навесні 1681 р.

     Претензії полтавців на ці території сягають ще 40-х рр. XVII ст. А проблеми з осадженням Коломака яскраво описав у літописі Самійло Величко, сам полтавець. Літописець наводить документ про розмежування між полтавськими жителями і нововиниклим містом Коломак 1682 р. Крім відомого царського стольника та будівника Ізюмської лінії Григорія Косагова, до межування втрутився племінник Івана Самойловича Михайло Васильович, відомий своїм інтересом до слобідських полків гадяцький полковник. Васильович надав листа про межування між Московською державою і Річчю Посполитою 1647 р., зазначивши, що з «малоросійського», гетьманського боку вже осаджене містечко Рублів (Рублівка) та село Лихачівка. Однак старання гетьманської адміністрації успіху не мали, Нововиниклому Коломаку відійшли «полтавські» землі. І Федір Жученко, і Григорій Герцик, полтавські полковники, силоміць хотіли зігнати мешканців Коломака з їхніх земель. Нові поселенці Коломака попросили полтавців їх не чіпати, сказавши, що вони коритимуться Полтавському полку, а згодом розійдуться з цих земель. Але досить швидко з допомогою охтирського полковника Івана Перехрестова Коломак віднесено до Охтирського полку. Втручатись у справи слобідських полків гетьманські адміністратори не мали права. А мешканці Коломака, нехтуючи межуваннями Косагова, почали знову тіснити полтавців у ґрунтах .
Та слід визнати, що бодай частково сама слобідка Коломак була заселена полтавськими мешканцями. Наприклад, Грицько Іванович під час хвороби у квітні 1679 р. диктував заповіт на користь Воскресенської церкви, відписував братству цієї церкви дім у Полтаві, зазначаючи, що він «обывател Полтавскій... а тепер мешкаючий в Коломацѣ в слободѣ» . Полтавські мешканці відображені і в місцевій топоніміці: село Сніжків (нинішнього Валківського району Харківської області) поблизу Коломака слід, напевно ж, пов’язати з володіннями полтавського мешканця Сніжка на Коломаку, відомими за купчою 1671 р.

Ще раз зазначимо істотну річ: Коломаком називалася велика місцевість понад річкою Коломак (звідки й вираз «на Коломаку») , а місто Коломак розташовувалось у верхів’ях цієї водойми, тобто поняття місцевості і міста є дещо різними. Коломацька рада, певно ж, була не в самому Коломаку, а значно південніше.

     Сам Іван Мазепа підтримував вимоги полтавців перед царським урядом, про що свідчить лист гетьмана і «полтавського полку полковника та козаків» 10 липня 1691 р. про те, що охтирський полковник (вочевидь Іван Перехрестов), будучи в Коломаку, як передає російський переклад документа, «и наипаче прежнего чину им полтавцам в землях и лѣсах і в пасѣках обиды и утесненіе замышляет и еще на Коломку на их полтавских землях в их пасѣках заводит он крѣпости», будує поселення й осаджує села, та й харківський полковник Григорій Донець в «деревню» свою Водолагу  підмовляє та закликає на пільги Полтавського полку жителів та людей виводити на пасіки.
    Взаємини між прикордонними полками Гетьманщини та Охтирським і Харківським полками були значно багатограннішими, аніж прикордонні сварки. Це особливо видно щодо охтирського полковника Івана Перехрестова та окремих представників полтавської старшини. З другого боку, можна спостерігати інтенсивні прикордонні контакти між старшинами слобідських полків і Полтавського та Гадяцького полків. Однак Коломак відігравав значно ширшу роль у відносинах, у тому числі міжнародних: це не лише місце зупинки російських військ із 1680 р., коли Коломак став осідком керівника будівництва частини Ізюмської лінії генерала Григорія Косагова, але й місце інтенсивних контактів із татарами й Запоріжжям.
    Ситуація з коломацьким прикордонням у добу Мазепи була постійно конфліктною. Після першого Азовського походу восени 1695 р. частини російського війська з князем Петром Львовим зосередилися понад Коломаком і почали знову ж таки утискати насамперед полтавських козаків, про що полтавський полковник Павло Герцик наскаржився гетьманові. Головна провина московських військових – винищення лісів, які безоглядно вирубували на «ізби» та фортифікації. Мазепа подає в своїй скарзі царям важливу ремарку для характеристики лісостепового прикордоння: «В малоросиіских странах гдѣ лѣсовых рощеи мало обрѣтающияся жители в большой цѣне ставят лѣса нежели хлѣб» . Додамо, що береги Коломака й Мерли покриті липовим лісом, доволі цінною деревиною в цих краях. Цю проблему так і не вдалося розв’язати ані гетьманові, ані його наступникам.

    Не менші пристрасті спалахнули в боротьбі за межові землі між осавулом Григорієм Даниловим і лубенським полковником Дмитром Зеленським (у майбутньому знаним мазепинцем) . Осавул буцімто дозволив у своєму лісі мешканцеві сл. Ворожби мірошнику Андрію побудувати млин. Але під час відсутності Данилова – той був за службою на будівництві флоту – мірошник за сприяння сумського полковника Андрія Кондратьєва, шуряка Зеленського , продав той млин лубенському полковникові. Розповідь Данилова підкріплена заувагою, яку московський писар передав так: «А по твоему великий государь указу гетманского регимента старшина и козаки всякие вольности и мельницы имеют в гетманских городах, а в наших слободских городах гетманского регимента люди никакими землями и мельницами никогда не владели» . Саме це прикордоння з постійними межовими сварками виявилося фатальним для Мазепи, як, вочевидь, і для його політики. Приклади Коломаку дуже наочні для характеристик прикордоння, конфлікт виявився нездоланним у часи Івана Мазепи і після нього . Така конфліктність прикордоння визначала багато в чому суперечності й невдачі розпочатих тут політичних ініціатив.

Маслійчук Володимир. Іван Мазепа і Слобідська Україна. – Харків: Харківський приватний музей міської садиби, 2014. – С.41 – 45.