Похід каролінців на Слобідську Україну ( з розділу «Полонення  жінок і дітей»)¹

Мету контратак  січня-лютого 1709 р. шведського війська  академік Євгєній Тарлє пояснював своєрідно: «тероризувати Україну і, загостривши цей терор, принудити її кінець кінцем перейти на бік шведів»². «Терор шведський,  – зазначав він, – доходив до таких нечуваних розмірів звірства при загострені в січні-лютому 1709 р. на Слобідській Україні, повинен був стати ніби початком загального терору, який збиралися спрямувати весною зрадники-запорожці* проти населення Гетьманщини»³.

* За Є. Тарле, «заохотити їх до зради можна було найлегше всього, обіцяючи їм  богаті милості та широкі можливості користуватися всім майном міщан та сільського населення України, вірними Росії» (298). Ліплячи з Мазепи образ негідника, академік, не посилаючись на жодне джерело,  пише про вбивства  на Слобідській Україні дітей, жінок, що гетьман «ні на крок не відходив від короля і був присутнім при цьому особливо звірському, винятково шаленому  спустошенні країни» (с. 297).

Свої  тенденційні  зауваги історик  підкріпив «фактами» про вбивства на території Охтирського полку  малюків, матерів. Згідно  із  його нотатками про цей період виходило, що у шведів, Карла ХІІ та Мазепи нічого іншого не було на меті, ніж провчити бунтівливих селян та міщан непокірного регіону. Зрозуміло, така версія-пояснення дій каролінсько-мазепинського війська заперечувала справжні прагнення союзників здобути волю українцям («ми всі, як один, стали на захист наших законів і свобод, котрі втрачаємо під москалями»⁴).

Зазначимо, що мету наступальних операцій  початку 1709 р. Карла ХІІ  визначати важко, оскільки король планував їх здебільшого самостійно, не радячись з найближчими генералами. У цьому плані показовий епізод, про який оповів Аксель Гілленкрок: «У Коломаку  король наказав мені довідатися про дороги в Азію. Я відповідав: «Азія далеко звідси, і зовсім не в цій стороні». Король заперечив: «Мазепа сказав мені, що Азія недалеко звідси. А ми повинні туди йти, щоб можна було сказати: ми були в Азії»! — Я відповідав: «Ваша Величність бажає жартувати зі мною, і, звичайно, не думаєте про похід в Азію». — Король сказав: «Я не жартую. Ви повинні довідатися про дороги туди». — Я відповідав, що негайно це виконаю, і тут же додав, що Азія віддалена від нас на декілька сотень миль. Від Короля пішов я до Мазепи, і просив його повідомити мені відомості про дороги в Азію? Мазепа запитав мене: для чого мені треба знати про дороги в Азію? — Я відповідав: «Ваша Величність сказали королеві, ніби Азія звідси недалеко, і тому Його Величність, наказавши мені довідатися про дороги, має намір туди йти». — Мазепа дуже злякався і сказав, що він пожартував з королем. — Я відповідав: «Ваша Величність самі бачите, що Його Величність честолюбний Государ, який часто, без всякої користі, йде далі і далі. Іноді така розмова небезпечна». — Мазепа обіцяв негайно сходити до короля і просити його про зміну наміру. — Повернувшись до короля, я сказав: «Я був у Мазепи з тим, щоб дізнатися від нього про дороги в Азію, оскільки усі тутешні жителі, у яких я запитував про Азію, нічого про неї не знають. З цієї причини я повинен був звернутися з запитанням до Мазепи, який  вже говорив  з Вашою Величністю». — Король запитав: «А що відповідав Мазепа»? — Я сказав: «Він дуже злякався, тому що просто жартував з Вашою Величністю. Він обіцяв негайно з’явитися перед Вашою Величністю з вибаченням». Король багато сміявся і сказав: «Ви так злякали старого, що він захворіє». — Я відповідав: «Не моя буде вина, якщо він захворіє або помре. Я його не просив жартувати з Вашою Величністю. Я думав, що Ваша Величність неодмінно захоче зробити похід в Азію»⁵.

На думку Артура Стілле, взяття Веприка «не було окремою акцією, самостійною ціллю, але  було лише першим етапом кінцевого наступу на російські позиції по Пслу і звідтіля на шлях Білгород-Курськ»⁶. І. Мазепа у своєму березневому універсалі (1709 р.)  теж зазначав, що якби  раптові лютневі дощі та повені  не зруйнували шляхи, «точно був би найясніший король Швеції в самому місті Білгород»»⁷.

Водночас  переконливішим, на наш погляд, є свідчення А. Гілленкрока, який у своїх нотатках писав: « Коли уся піхота розташувалася в Зінькові і Лютенці на квартирах, король отримав звістку, що ворог зайняв декількома драгунськими полками місця, назначені  мною для мешкання наших військ, а саме: Городню, Козьмино, Опішню, Полтаву чотирма полками піхоти. Ольтва*, на Пселі, також була зайнята. У наслідок цієї звістки полковник Дюкер був відряджений з 600 людьми** для атаки ворога в Грунь»⁸. Тобто наступальна операція  шведів розпочалася як реакція на дії росіян, які облаштовували свої бази для розвідки, диверсій за 15-20-30 кілометрів від каролінських зимових квартир. Зі спогадів князя  Боріса Куракіна дізнаємося,  з яким «населенням» воювали шведи в окрузі Охтирського полку ( «в Груне – с полковником Шевалее, под Опошнею – с генералом майором Шамбурхом, в Красном Куте – с ним же, Шамбурхом, в Городном – с генералом порутчиком Реном»⁹). З Груні  витіснено «7 ворожих полків»¹⁰ (насправді три полки Кампеля¹¹), з Опішні  –  «10 ворожих полків під командуванням генерала Шомбурга»¹²,  з Хухри був вигнаний пірозділ під командуванням полковника Шамордіна¹³,  з Краснокутська  («где стоял генерал-маеор Шамбурх во шти наших драгунских полках»¹⁴) та Городнього (гвардійці Семенівського полку та 2 кінні полки¹⁵)  – 10 лютого   війська під командуванням Карла Евальда Ренне¹⁶. У Котельві  у ті дні перебувало 6 драгунських та два піхотні полків під загальним командуванням князя Б. Куракіна¹⁷.

* Говтва Козельщинського району на Полтавщині.
** Й. Барділі  називає цифру 2000 кіннотників (Bardili J. Des Weyland Durchl. Printzens Maximilian Emanuels Hertzogs in Würtemberg [et]c. Obristen über ein Schwedisch Dragoner-Regiment Reisen und Campagnen durch Teutschland in Polen, Lithauen, roth und weiß Reußland, Volhynien, Severien und Ukrainie: Worinnen nebst denen Vielen Seltenen Zufällen des Durchl. Printzens, Die Staaten, Sitten, Gewohnheiten und Religionen dieser Völcker ... beschrieben werden: nebst der Reys-Beschreibung von Pultawa nach Bender. – Stuttgart, 1730. – С. 431).

Карл ХІІ (1682-1718)

Петро І у листі до Олександра Меншикова  чітко назвав мету походу Карла ХІІ на Охтирщину  – «неприятель для оголоженья края от наших станций к Охтырке шел и, отдаля наши войски, поворотясь, жечь стал… дабы свободнее, поодаляся, сыскать квартиры»¹⁸.

Взявши Мурафу, король наказав спалити Красний Кут і Городнє¹⁹ ( у першому за двадцять років перед тим було 700 мешканців, у другому  – близько 400 «черкас»²⁰), «попередньо вигнавши звідти всіх мешканців включно з жінками та дітьми»²¹.  Подібної участі згодом зазнали Куземин, Мурафа,  Коломак, Лутище, Каплунівка, Хоружівка²²,  Рублівка. Про ці та інші населені пункти Петро І писав 21 лютого, що противник «сжег сем мест, а именно: Каломак, Хухры, Лукища, Каплунофку, Красной Кут, Городну, Мурафку» ²³.

Як зазначав Нордберг, у попіл була перетворена округа*,  з якої  перед тим забрали худобу і все продовольство²⁴.  Барділі таких сіл та містечок  нарахував аж 30²⁵.  Це були невеличкі населені пункти. У Коломаку налічувалося «жителей черкас 230 человек»²⁶, у Рублівці  – «черкас со всякими ремеслеными людьми 430»²⁷, у багатьох інших селах – 15-20 чоловік.  Загалом  у 1686 р. в Охтирському полку проживало 6484 чоловік, з них «руских 12 чел»²⁸. У 1709 р.,  мабуть, на цій території мешкало до 8000 осіб.

* Насправді, за джерелами,  спалення зазнали основні населені пункти-базові для постою росіян.

Разом з тим випалення не було тотальним. Низка джерел дають підставу говорити про піддання вогню насамперед фортифікаційних споруд, частоколів населених пунктів. Віктор Шестаков у своєму «Мартиролозі» пище, що «село Котельва спалене під час Слобожанського походу Карла ХІІ зимою 1709 року»²⁹. Натомість О. Меншиков у листі до Петра І зазначав, «що «генерал-лейтнант Рен отправлен от нас в Котелву с  четырмя полками, в котором месте, хотя крепость от неприятеля и разорена, однакож, дворы не вызжены»³⁰. У «спаленій»³¹ в лютому  Рублівці, де розміщувалася фортеця*,  у червні цар наказав  розмістити «обозы и протчие тягости от всех 3-х дивизей»³². «И для того командующему при тех обозех посланному инженеру, чтоб он, как скоро к Рублевке прибудет, писал и осмотр тамошней ситуации и где обозы поставятца, априс к нам прислал немедленно», – давав розпорядження  Борис Шереметєв своєму підлеглому.  У «частково спаленому»³³ Зінькові, за Адлерфельдом,  всього-на всього генерал Gyllenkla  (Гілленкрок? – Авт.)  «підпалив кілька домівок у передмісті»³⁴.  Можливо, від утікачів  з Хухри  з’явилася панічна чутка про спалення  їхнього населеного пункту, а відтак  про це доповіли Петру І, а він у свою чергу  згадав це село у своєму листуванні. Документи, сільські перекази говорять про інше: « Жителі Хухри, як мовить хухринський переказ, розсіялися (під час появи шведів, які виганяли  з села драгунів. – Авт.), хто, куди міг. Покровський  священик Димитрій закінчив з причтом літургію і по завершенню вийшов зі св. хрестом до неприятелів, просячи  пощадити  для св. хреста храм та житла християн. Шведи не зачепили церкву і після того, як повернулися з гонитви за драгунами, яких переслідували до самих укріплень Охтирки»³⁵. Так само у Красному Куті у 1717 році згадувалися Преображенський, Успенський та Архангельський храми, які стояли тут і в 1709 р.; хоча при цьому зазначалося, що  приходи після розорення  від шведів  перебували «в крайней скудости»³⁶.  Шведи не спалили й Мурафу. За місцевим переказом, записаним у ХІХ столітті,  каролінці «наближалися до мосту, що стояв на р. Мерчику; жителі Мурафи підняли… св.ікону Божої Матері з молитвами і зустріли з нею шведів біля самого мосту; несподіване збентеження повернуло шведів від мосту на зворотній шлях, і мураховці врятувалися від бід»³⁷.

*  За відомостями середини ХІХ ст., «Рубльовська фортеця довжиною 120 саж., шириною 60 сажнів, а в довкружнсті 149 саж., захищена валом в 4 саж. висотою і рвом  в  3 саж. ширини» ([Гумилевский Ф.] Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – М.: типография В. Готье, 1857.  – Книга ІІІ. – С.. 271).

За опір союзницьким  військам місцевих козаків Охтирського, Харківського полків («козаки і калмики…(під Коломаком. – Авт.) взяли фуражирів і коней» ) було полонено   частину населення Красного Кута* та Городнього. «Дружини жителів Городнього** були взяті у полон за зухвалість своїх чоловіків, котрі насмілилися стріляти  у нас з маленької фортеці, куди вони кинулися при нашому наближенні»³⁹, – заначав  Георг Нордберг.“ Найбільша жалість відчувалася при вигляді маленьких дітей, - писав учасник походу Петре, -  , які повинні були йти по глибокому снігу разом зі своїми матерями, а замети були коням по черево. Бідні люди були вимушені пішки плентатися через такі замети, та ще дивитися на те, як палають їхні будинки, і тому стояв такий стогін і плач, що міг розжалобити навіть камінь, і тому майже усі офіцери посадили малюків на своїх коней, хоча дітям подоросліше і їх матерям довелося йти пішки”⁴⁰. Зільтман  у своєму щоденнику пише, що король у спалених населених пунктах «сотні чоловіків та  жінок і дітей забрав з собою»⁴¹. Тобто це була якась частина населення, що залишилася і не втекла під час приходу каролінців. Фактично їх шведи  у такий спосіб порятували від замерзання на пожарищах. Однак  у ході  слідування з полками деякі «з них по дорозі околіли і тяжко вмерли»⁴².  Взятий полон стримував просування каролінців, через жінок та дітей «не могло повторитися швидкого маршу»⁴³. У зв’язку з цим  король після потепління «наказав цим людям повернутися назад, оскільки гвардія 7 миль змушена була йти бездоріжжям»⁴⁴.  Нордберг уточнює, що взятих у полон жінок і дітей у Красному Куті та Городньому відпущено «через 5 кілометрів» «з усім їхнім багажем» перед підходом до Мурафи⁴⁵ ( у цьому містечку «жителей черкас с 300 человек»⁴⁶). При цьому, за свідченням Р. Петре, король «віддав наказ повернути в місто Красний Кут усіх полонених жінок і дітей і залишити їм в місті декілька будинків***, щоб жити там»⁴⁷.

* «Усе доросле чоловіче населення пішло з міста у ліс» (Шутой В. Е. Борьба народных  масс против нашествия армии Карла ХІІ  (1700–1709). – Москва: издательство социально-экономической литературы, 1958. – C. 350).
** Напевне, Городнє не було спалене. Чарльз Вітворт повідомляв свій уряд у листі від 23 лютого, що після  завдання великих втрат каролінцям , «кавалерія тепер розміщена в Городні та Богодухові» (ВКДГІМД – С. 451). У листі царя від 21 лютого з Воронежа йдеться про спалення шведами 7 міст, але у цей перелік не входить Городнє. Якби йогоо спалили, то б про це знали у Богодухові. Очевидно, Нордберг  веде мову про схоплених городнянців, які десь ховалися на околицях містечка. Напевне, Карл ХІІ дав наказ спалити Городнє, але з якихось причин це завдання його підлеглі не виконали. Можливо, шведи підпалили лише околиці містечка, а місцевим жителям вдалося загасити пожежі.
*** Як зазначає Р. Петре, « а решту належало спалити, що і було зроблено».

Військовий похід на Слобідську Україну мав певні результати для шведської армії. Насамперед  на певний час  російським полкам  були створені труднощі для  атакування зимових квартир каролінців: значним угропованням ніде було розташуватися, оскільки  головні містечка зазнали розорення, з них вивезли продовольство. Проте бойові успіхи атакуючих, виграні сутички мали й негативні наслідки. Повернення з рейду  на попередні місця розташування було болісним та трагічним для  вояк Карла ХІІ.

У ході наступальної операції 10 лютого почалася відлига, від якої шляхи розквасило,  а 12-13 лютого пройшов дощ. Через несподіване тепло  дороги стали непрохідними. З цієї причини каролінці втратили чимало  обозних возів*. На думку Адлерфельда, різке підвищення температури, розлив річок «змусили його величність повернутися в Україну і там дочекатися кращих часів і вигідніших умов для ведення війни»⁴⁸.

* «Цей марш був дуже важким для піхоти, яка майже увесь час брела по воді; рівнини, через які вона прямувала, у деяких місцях нагадували велике озеро, рівень води в річках по всій країні був значно перевищеним. Особливо стомлювалися в дорозі артилеристи і їх обоз; це змусило його величність віддати наказ про те, щоб ті підводи, що не використовувалися, спалити; малися на увазі ті вози, які військо використовувало для перевезення своєї провізії» (Adlerfeld G. – P. 100).

Різке потепління, дощі призвели до повеней, важких переправ, непрохідних доріг:  підрозділам Карла ХІІ доводилося  переміщати по бездоріжжю 500 фур з продовольством, 2000 голів худоби та  до 1000 коней⁴⁹, конфіскованих у спалених населених пунктах.

Уже 12 лютого  після виходу з Мурафи шведи  потрапили у халепу – зіткнулися зі швидким прибуттям води у місті їхньої переправи: тоді ж усі стали свідками утоплення трьох вояків⁵⁰.

У наступні дні випробування продовжилися. Повінь  захопила близько 100 одиниць дрібної  худоби і знесла її за течією, перевертала артилерійські лафети, знову забрала життя багатьох солдат⁵¹. Загалом рейд забрав  житття близько 1000-2000  каролінців⁵².

Учасник походу, Петре вважав, що усі негаразди, втрати, яких зазнало каролінське військо,  було «Божою карою…  із-за наших гріхів, в першу чергу, із-за розпусного життя, яке вело наше військо усюди, де б не ступало»⁵³.

Сергій Павленко,  шеф-редактор історичного журналу "Сіверянський літопис". Досліжує добу гетьмана Івана Мазепи. Є автором низки монографій і статей, найбільш знаними з яких є «Міф про Мазепу» (Чернігів, 1998) «Іван Мазепа»(Київ, 2003) ; «Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники» (Київ, 2004).

1. Пропонований до уваги читачів historians.in.ua текст є уривком із нової монографії Сергія Павленка, знаного українського дослідника постаті гетьмана Івана Мазепи. Книга, що матиме назву  «Військо Карла ХІІ на півночі України», має з’явитися з друкарні на початку 2017 року.
2. Тарле Е. В. Северная война  и шведское нашествие на Россию. – М.: издательство  социально-экономической литературы, 1958. – С. 298.
3. Тарле Е. В. Северная война  и шведское нашествие на Россию. – С. 298.
4. Невідомий універсал Мазепи зі шведської бібліотеки ( публікація та коментарі О. Дубини, переклад з латинської О. Циганок) // Сіверянський літопис. – 2009. – №6. – С. 7.
5. Гилленкрок А. Сказание о выступлении его величества короля Карла XII из Саксонии и о том, что во время похода к Полтаве, при осаде ее и после случилось.  [Пер. с нем., введ. и примеч. Я. Турунова] //  Военный журнал. – 1844. -  № 6. – С. 76-78.
6. Стилле А. Карл ХІІ как стратег и тактик в 1707 – 1709  гг. – СПб.: типография М.А.Александрова, 1912.– С.66.
7. Невідомий універсал Мазепи зі шведської бібліотеки ( публікація та коментарі О. Дубини, переклад з латинської О. Циганок) // Сіверянський літопис. – 2009. – №6. – С. 6.
8. Гилленкрок А. – С. 71.
9. Бумаги князя Бориса Ивановича Куракина (1676 – 1727) // Архив кн.Ф.А.Куракина. – СПб.:типография В.Балашева, 1890. – Кн.І. –  С. 316.
10. Bardili J.  – С. 431.
11. Письмо А. Меншикова Петру І ( 20 января 1709  г.) // ПиБ. ¬– Т. 9. – Вып.ІІ. – С. 591.
12. Bardili J.  – С. 433.
13. Юнаков  Н. Л. Северная война. Кампания 1708–1709  гг. Военные действия на левом берегу Днепра (ноябрь 1708  г. – июль 1709  г.// ТИРВИО. – Т. ІV. – С. 55.
14. К. Ренне – Петру І (11 февраля 1709  г.) // ПиБ. ¬– Т.9. – Вып.ІІ. – С. 693.
15. Письмо Г. Головкина к В. Долгорукому (18 февраля 1709  г.) // ПиБ. ¬– Т.9. – Вып.ІІ. – С. 651.
16. Юнаков  Н. Л. Северная война. Кампания 1708-1709  гг. Военные действия на левом берегу Днепра (ноябрь 1708  г. – июль 1709  г.// ТИРВИО. – Т. ІV. – С. 56, 58.
17. Жизнь князя Бориса Ивановича Куракина, им самим описанная (1676 – июля 20-го 1709  гг.) // Архив князя Ф. А. Куракина. – СПб.: типография В. С. Балашева, 1890. – Кн. І. – С. 284.
18. Письмо Петра І А. Меншикову (17 февраля 1709  г.) // ПиБ. ¬– Т.9. – Вып.І. – С. 90.
19. Nordberg J.A. Histoire de Charles XІІ. Roi de Suede. –  La Haye: P. De Hondt, 1748. — T. 2. –  P. 273; Pihlström A. «... och nedergjorde vart ben där uti var» // Minnet av Poltava. Ögonvittnesskildringar från Karl XII:s ryska fälttåg / I urval och med förord av Peter Englund.- Stockholm: Atlantis,1998. – P. 105.
20. Смотренная книга городов Ахтырского полка 1686 г. // Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губ.) в ХVІ – ХVІІІ столетии, собранные в разных архивах и редактированные Д. И. Багалеем. – Харьков: типография К.Счасни, 1886. – С. 139.
21. Adlerfeld G.  – Adlerfeld G.The Military History of  Charles XII, King of Sweden.– London, 1740. – Vol.ІІІ. – P. 99.
22. Волис В. Очерк истории Ахтырского слободского казачьего полка (ХVІІ – ХVІІІ вв.). – Харьков: Харьковский частный музей городской усадьбы, 2007. – С. 172.
23. Письмо Петра І к В. Долгорукому (21 февраля 1709  г.) // ПиБ. ¬– Т. 9. – Вып.І. – С. 98;   Письмо Петра І к В. Долгорукому (21 февраля 1709  г.) // Голиков И. Деяния Петра Великого.- М.: типография Н. Степанова, 1841.–Т. 14. – С. 624.
24. Nordberg J. A.  –  P. 275.
25. Bardili J.  – S. 435.
26. Смотренная книга городов Ахтырского полка 1686 г. // Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губ.) в ХVІ – ХVІІІ столетии, собранные в разных архивах и редактированные Д. И. Багалеем. – Харьков: типография К. Счасни, 1886. – С. 136.
27. Смотренная книга городов Ахтырского полка 1686 г. – С. 137.
28. Смотренная книга городов Ахтырского полка 1686 г. – С. 144.
29. Шестаков В. Ф. «Мартиролог, уничтоженных шведскими оккупантами малороссийских городов и сел в 1708-1709  годах // Соборное мнение о Мазепе: сборник статей. – Харьков: издательство «С.А.М», 2011. – С. 506.
30. Письмо А. Меншикова Петру І ( 22 февраля  1709  г.) // ПиБ. ¬– Т. 9. – Вып.ІІ. – С. 694.
31. Шестаков В. Ф. «Мартиролог, уничтоженных шведскими оккупантами малороссийских городов и сел в 1708–1709  годах. – С. 506.
32. Письмо Б. Шереметева Брюсу (18 июня 1709  г.) // ПиБ. ¬– Т.9. – Вып.ІІ. – С. 966.
33. Шестаков В. Ф. «Мартиролог, уничтоженных шведскими оккупантами малороссийских городов и сел в 1708-1709  годах. – С. 505.
34. Adlerfeld G. – P. 90.
35. [Гумилевский Ф.] Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – М.: типография В.Готье, 1857.  – Книга ІІІ. – С.101–102.
36. Там само. – С. 239.
37. Там само. – С. 203-204.
38. Siltmanns  dagbok 1708 -1709 // Karolinska krigares  dagbоcker. –  Lund, 1907. –  T.3. – S. 292
39. Nordberg J. A.  –  P. 273.
40. Petre R.  «... som väl vidäskedunder förliknas kan» // Minnet av Poltava. Ögonvittnesskildringar från Karl XII:s ryska fälttåg / I urval och med förord av Peter Englund.- Stockholm: Atlantis, 1998.– P. 239.
41. Siltmanns D.– S. 293.
42. Там само.
43. Там само.
44. Там само.
45. Nordberg J. A.  –  P. 273.
46. Смотренная книга городов Ахтырского полка 1686 г. // Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губ.) в ХVІ – ХVІІІ столетии, собранные в разных архивах и редактированные Д. И. Багалеем. – Харьков: типография К.Счасни, 1886. – С. 140.
47. Petre R.   – P. 240.
48. Adlerfeld G. – P. 100.
49. Крекшин П. – С. 66.
50. Petre R.  – P. 240.
51. Petre R.   – P. 242.
52. Petre R.   – P. 245.
53. Там само.