Історія «Мазепи і мазепинців» та засвоєння «мазепинської тематики» на території Слобідської України показові для українського націотворення. Діяльність Мазепи радше пов’язана з Гетьманщиною; поширення знань, легенд, пам’ятних знаків на сусідню територію є свідченням творення того, що називають національною єдністю, – системи символів та мотивацій, які пов’язують певну спільноту. Коріння цього явища значно глибше за виникнення національних ідеологій та масову лектуру. Водночас особливості історичного минулого, затята імперська та радянська пропаганда створили багато казусів довкола імені Мазепи та засобів його вшанування. Заперечення, негація, анафема витворювали в багатьох випадках з Мазепи незабутнього персонажа, літературного героя, символ боротьби з імперією.
Насправді студій над пам’яттю про Мазепу чимало. Вагомим доробком є роботи проекту під керівництвом д-ра Ґвідо Гаусмана щодо пошанування Полтавської битви [1], кілька публікацій останнього часу [2]. Я уникну великого методологічного вступу, студії над пам’яттю наразі в Україні дуже популярні, однак і інструментальні: прикладами цього є творення образу Голодомору, відтворення радянського пошанування полеглих у Другій світовій війні, а на заході України увічнення діяльності Української повстанської армії. Роль історика, окреслена П’єром Нора щодо дослідження пам’яті на французькому прикладі, досить доречна у випадку саме пошанування Мазепи: «Історик більше не заглиблюється в нетрі історичної тяглості, і вона не затягує його, як колись, коли він був її хранителем і гарантом. Він втратив власні переконання і авторитет» [3]. Однак тут ідеться про абсолютно інакші, аніж французькі, обставини: практичну відсутність істориків доби XVII–XVIII ст. на цьому просторі тривалий час, ідеологічну потребу, наявність запеклої політичної боротьби. Відповідно, думки Нора про історика як «перекладача і експерта із соціального попиту, як бастіон проти політичного і громадського тиску», якого потребує французьке суспільство, неможливі для українських реалій. Професійний історик у справах «Мазепи та мазепинців», як і в багатьох інших ініціативах, не є належно дієвим, а найчастіше просто відсутній.
Але саме довкола Мазепи зосереджується розуміння формування сучасної української нації. Його образ, роботи про нього, способи пошанування часто сполучають домодерне і модерне. Форми пам’яті, дотичні до Мазепи, за винятком «пересічанської справи», є «книжними», асоційованими не стільки з народною пам’яттю чи усним переказом, як із прочитаною книжкою та панівною ідеологією. Основою розуміння Мазепи є все ж «донаціональне» уявлення про діяльність гетьмана, залежне від імперської ідеології, впливу православної церкви, наукового інтересу.
Справжнє пошанування Мазепи навіть на територіях, що були поза його регіментом, зі зрозумілих причин припадає на час незалежної України з 1991 р., максимально активізуючись у зв’язку з ювілеєм подій 1708–1709 рр. відповідно у 2008–2009 рр. Проте попередні практики й випадки також дуже важливі і багато в чому наочні.
Критикою, звинуваченням у зраді та анафемою російська влада доклала зусиль щодо запам’ятовування гетьмана на багатьох рівнях. Одне з колишніх полкових міст Слобідської України – Харків – поволі перетворювалося наприкінці XVIII – на початку XIX ст. на провідний інтелектуальний центр регіону включно зі «старою Малоросією», колишньою Гетьманщиною. Увагою постать гетьмана годі було обминути через живучість образу тієї доби в середовищі місцевої «малоросійської» еліти, тісно пов’язаної зі слобідською. Яскравий приклад цього – мазепинські сюжети чи їх уникнення у місцевого харківського історика Іллі Квітки, сина ізюмського полковника Івана Григоровича Квітки й онука мазепинця Андрія Горленка[4]. Ця переплетеність генеалогії відіграла значну роль у відображенні постаті гетьмана Мазепи у творах Іллі Квітки з історії Малоросії та слобідських полків і також у життєписних міркуваннях щодо Горленків [5].
Після відкриття Харківського імператорського університету 1805 р. та початку бурхливого періоду харківської періодики уникати на її сторінках діяльності цього гетьмана було неможливо. Роботу Вольтера про історію Карла XII перекладали кілька разів, і ці рукописи зберігалися в бібліотеці університету [6]. Фольклорний образ Мазепи був використаний і харківськими романтиками у виданні Ізмаїла Срезневського «Запорожская старина» [7].
Про живучість образу Мазепи свідчить і цікавий факт середини XIX cт., переказаний Євграфом Ковалевським про батьків свого родича, відомого соціолога Максима Ковалевського. Батько науковця, теж Максим, тривалий час був предводителем дворянства в Харківському повіті, де нажив чимало як друзів, так і недоброзичливців. Коли Максим Ковалевський у зрілому віці одружився з Катериною Познанською, на 25 років молодшою за нього, то недруги, жартуючи, обзивали його «Мазепою», на що той дуже ображався [8].
Тобто Мазепа залишався в інтелектуальному середовищі Харкова, інша річ, із якими конотаціями згадували цього гетьмана. Звичайно, про жодне пошанування й увічнення не йшлося.
Важливим моментом пам’яті про Мазепу стала пересічанська справа 1752 р., запроваджена в науковий обіг Амфіяном Лебедєвим. Ішлося про справу духовного відомства, оскільки на гетьмана було накладено анафему і виказ ішов від священика. У грудні 1752 р. у великому селі Пересічному поблизу Харкова місцевий житель Микифор Бондар наскаржився, що священик Іван Григор’єв побив його. Священика викликали до Харківського духовного правління, де він засвідчив: 6 грудня 1752 р. він був на поминках у пересічанського жителя Федора Мелеченка і почув, як після учти Микифор Бондар розмовляв із Кононом Чалим та іншими жителями про служби та про минулі походи (вочевидь, і Бондар, і Чалий були козаками), при тому було сказано: «Добре було життя за Мазепи, хай би кістки його святилися!» Почувши таке, священик став вимагати, аби Мазепу добре не згадували і «бездельных речей» не вимовляли. На це Микифор став священика лаяти, що той сам «бездельник» і не годен до церкви ходити, і вийшов з хати. Іван Григор’єв наздогнав його в сінях і побив, але не так, як показував Микифор («кулачьем и ногами»), а лише трохи поскуб за волосся. Лебедєв не знайшов продовження цієї справи і висловив здогад, що люди, які розмовляли в Пересічному, були переселенцями з «Малоросії», де жила добра слава про Мазепу. Це свідчення, що анафема не лише не шкодила, але навіть допомагала, викликаючи особливе співчуття до засудженого [9]. Приклад дуже показовий, зокрема, і самою датою справи – через 43 роки після смерті гетьмана. Опосередковані дані свідчать, що й ім’я Мазепи, і постать гетьмана мали відбиток у людській пам’яті навіть поза межами гетьманської юрисдикції.
Хоча такі сюжети єдності дуже важливі для національних будителів, проте стаття Лебєдєва залишилася причинком, вона не викликала належного резонансу та обговорення в пізніші часи.
Важливо визнати, що «анафема» на Мазепу та загалом роль православної церкви – дуже істотний чинник в ідеологізації. Наголошувано, що протестантизм шведів та поведінка шведських протестантів спричиняли велику неприязнь до них серед українського православного населення. Слобідська Україна уславилась одним із вагомих образів перемоги над Мазепою – Каплунівською чудотворною іконою Божої Матері. Історія та вшанування цієї святині безпосередньо пов’язані з подіями початку 1709 р. в цій місцевості. Однак розповідь про ікону – радше переказ.
Село Каплунівка було оселене відомим охтирським полковником Іваном Перехрестовим на пожалуваній землі [10]. 1688 р. він заклав у селі храм Різдва Богородиці, де став священикувати Йоан Уманов (як і багато інших діячів Охтирського полку, вочевидь, вихідець із Умані). 1689 р. священик побачив сон – до нього з’явився старець і сказав: «На третій день після цього до тебе прийдуть із Москви троє іконописців: один 60 років, другий – 80, а третій – 90; у найстаршого зніми із зв’язки згори сім ікон та візьми восьму –ікону Казанської Божої Матері – і узриш благодать». Отець виконав настанови, і дійсно, у старого іконописця була ікона Казанської Божої Матері, грошей за ікону майстер не взяв. Далі історія ікони пов’язана з чудесами: уночі з’явилася Діва зі словами, щоб священик переніс ікону з дому в храм, у пізніші часи була низка інших чудес, що описані в Харківському колегіумі 1744 р.[11] (прибутки від ікони йшли на колегіум). У 1766 р. було встановлено дні вшанування ікони.
Після реквізиції маєтностей і арешту полковника Івана Перехрестова в 1704 р. до храму було надіслано Євангеліє на царські гроші – хід зрозумілий щодо великої маєтності, яка відтепер переходила в державну власність. Священик Йоан Уманов на початку зими 1709 р., «шведської руїни», виїхав з іконою до Харкова, зазначаючи про її чудотворність.
Архієпископ Філарет дуже барвисто описує за переказами епізод входу в Каплунівку шведських військ і Мазепи. Гетьман та Карл зупинились у домі священика. «Дерзкие лютеране армии Карловой три раза пытались зажечь храм Каплуновский», та всі три рази невдало. Карл, здивований тим, спитав у Мазепи: «Чому не горить храм?» Мазепа відказав: говорять, що він славиться чудесами ікони. Король наказав упіймати когось із місцевих, щоб довідатися подробиці. У лісі впіймали місцевого жителя Григорія Журавля. Карл спитав того: «Де цар Петро?» – «За чутками, в Харкові» – відповів Журавель. «А де ваша ікона?» – «За наказом начальства взята священиком до Харкова». Тоді Карл, звертаючись до Мазепи, сказав: «Дивись, де буде ця ікона, мало нам надій на успіх». Переказ доволі недостовірний з огляду на змалювання релігійної нетерпимості шведів до православного храму та сумнівність перебування короля й гетьмана саме в Каплунівці. Доказом суперечностей розповіді про «каплунівські чудеса» може бути і те, що, описуючи каплунівську церкву 1914 р., Георгій Лукомський та Микола Клейнміхель зазначали, що в ризниці зберігаються пожертви російських імператорів від часу Петра… «а також плащаниця – дар Мазепи» [12]. Тобто виходить Іван Мазепа опікувався і каплунівським храмом?
Каплунівська ікона була на полі Полтавської битви, і перед нею Петро І молився про перемогу. Після битви цар подарував ризу для ікони. Образ став одним із релігійних символів Полтавської перемоги. У Каплунівці в середині XVIII ст. почали будувати великий храм Різдва Богородиці на честь ікони, 1798 р. храм було освячено, за підрахунками, там мало поміщатися до двох тисяч осіб. У 1909 р. на честь 200-ліття Полтавської баталії піша хресна хода йшла з іконою від Каплунівки до Полтави.
Церковне вшанування загиблих під час подій кінця 1708 – початку 1709 рр. не є винятковим. У містечку Олешня, зруйнованому шведами 1709 р., а потім відновленому, ще в середині ХІХ ст. 10 лютого (в день руйнації) щороку відбувалися панахиди як пам’ять про загиблих 1709 р. мешканців [13]. Однак цей вид комеморацій був майже знищений антирелігійною політикою радянської влади та руйнуванням церков. 1929 р. каплунівську церкву закрито, а потому й розібрано. Ікона пропала. Її виявлено у вересні 2008 р., напередодні святкування 300-ліття Полтавської битви, у Хрестовоздвиженському полтавському монастирі (Московського патріархату). Повернення ікони дуже своєрідне, і її оригінальність усе ще чекає на підтвердження.
Дивовижним чином пошанування творця імперії Петра І на прикордонні вже передбачає опосередковану увагу до Івана Мазепи. Така пам’ять пов’язана подекуди з художнім вимислом і багатою уявою. Мазепа досі – одна з улюблених постатей для зображення в красному письменстві.
У вересні 1696 р. цар Петро І, їдучи з Азовської баталії, у центрі слобідського полку, місті Острогозьку, зустрівся з гетьманом Мазепою. Мазепа подарував цареві надзвичайно цінну шаблю, оправлену золотом із самоцвітами і в щиті на золотому ланцюгу, прикрашеному алмазами, яхонтами, рубінами [14].
Однак фактом для пам’яті ця зустріч стала завдяки не історичним працям, а поезії Кондратія Рилєєва. На початку ХІХ ст. Острогозьк був дуже провінційним містом, однак перебування в ньому російських військових, просвітницькі ідеї місцевих поміщиків та кліру зробили з нього такі собі «воронезькі Афіни» (містечко було в складі Воронезької губернії) [15]. Молодий офіцер Кондратій Рилєєв зачастив до маєтку Тев’яшових, нащадків родини острогозьких полковників, де одружився з Наталією Михайлівною Тев’яшовою. У середовищі місцевих дворян шанували і малоросійське минуле, звідки в Рилєєва кілька відомих вільнолюбних поезій і нарисів [16], і перебування царственої особи Петра І в Острогозьку. Під цим впливом Рилєєв написав, як на мене, одну з найталановитіших своїх «дум» «Петр Первый в Острогожске». Вважається, що сюжет Рилєєв запозичив із першої книжки «Истории Малой России» Дмитра Бантиш-Каменського, виданої 1822 р., що була в бібліотеці поета [17].
Таким чином, своїм віршем Рилєєв створив майбутнє місце пам’яті. Тут варто зазначити про еволюцію поглядів самого Рилєєва на Мазепу – спочатку як на постать, «у якої не було нічого священного», а згодом у поемі «Войнаровский» – як символ боротьби свободи з «самовластьем». Та й до всього, хоч як це парадоксально, справа декабристів, одним із чільників яких був Рилєєв, мала чіткі аналогії зі справою Мазепи та його прибічників [18].
Однак установлення каменя на «місці зустрічі» відбулося лише 3 жовтня 1997 р. (більш ніж через 300 років після події) з нагоди святкування 345-річчя Острогозька. Декабриста Кондратія Рилєєва цінувало радянське літературознавство, а Петра І в повоєнні роки зображували позитивним діячем і борцем зі шведськими «загарбниками», проте інша особа зустрічі – Іван Мазепа – навіть натяком не підлягала увічненню.
У російській історіографії та російській історичній політиці досі за Петром І зберігся образ талановитого й успішного реформатора; відвідини царською особою провінційного міста, ще й відображені класиком, уже є пам’яткою для місцевих мешканців, тлом для переказів та гордості. Хай там як, Петро І увічнений в Острогозьку в історичному контексті. Напис на пам’ятному камені «6 сентября 1696 года на Майдане Петр I, возвращаясь из Азовского похода, встречался с гетманом Украины Мазепой и казаками Острогожского полка. Благодарил их за храбрость и верную службу» свідчить про ставлення до гетьмана Мазепи в Російській Федерації [19], де він не викликає такої дискусії й ескалації, як в Україні чи в російсько-українських відносинах. Важливим є і «зміщення» контексту, оскільки жодних відомостей про зустріч Петра з козаками Острогозького полку (тим більше, разом із гетьманом Мазепою) немає, це засіб підкреслити участь місцевого населення в службі імперії, легітимізувати пам’ятне місце.
Особливість народної культури – увага до монархів, що перебували в певному краї. Важливі герої народної пам’яті в українському випадку – Петро І та Катерина ІІ, обидві царствені особи відвідували Україну й залишили по собі багато спогадів та легенд, часто зовсім недостовірних. Пам’ятки, де перебував Петро І, поширені по всій Україні, «слобідські сюжети» не винятки. До структур пам’яті про «царя-батюшку» й «царицю-матушку» часто входять описи неймовірних пригод, топонімічні пояснення, пов’язані з відомими особами.
З появою ідеологічних настанов прагнення підкреслити особливості цього перебування стають дуже наочними, часто увічнені в пам’ятках, меморіальних дошках, славетних деревах, зображеннях на іконах чи вигаданій інформації в численній краєзнавчій лектурі. Важливим моментом є те, що у випадку Петра І наявна і протилежна сторона, бо цар перебував на цих територіях під час Північної війни з певною метою – боротьби зі шведським вторгненням та «зрадником Мазепою». Тож ім’я гетьмана спливає у відповідних контекстах. Пошанування Петра – дуже широка тема. Часто вона пов’язана з переказами та пам’ятними місцями, де буцімто Петро І бував під час Північної війни, перед Полтавською баталією. Зокрема, мені відома стара липа поблизу колишнього села Гаврилівки (тепер Солоницівка Дергачівського району Харківської області), під якою начебто зупинявся Петро І дорогою на Полтаву. Так само поблизу міста Люботина біля Харкова, на сучасній дорозі на Полтаву, зберігався великий дуб (3 метри завтовшки, у висоту 25 метрів), понівечений під час Другої світової війни [20]. Пам’яткою місцевого значення є й великий дуб поблизу села Колонтаєва (Краснокутського району), що так і називається «дуб Петра Першого». Ці пам’ятки сприймаються дещо кумедно і, звичайно, пов’язані вже з книжною культурою. Біля Колонтаєва Петро І навряд чи був. Цікаво, що сосна поблизу Городнього, де був бій зі шведським військом, теж називається «сосною Петра Першого». Дослідник дерев-пам’яток Сергій Івченко переповідає легенду, розказану Крьокшиним, прикрашаючи новими вимислами, що в Городньому «під час нічної розвідки був поранений Карл XII, який, сховавшись у хлів, запобіг російського полону». Відомо, що під час бою під Городнім Петро І виїхав до Воронежа і не був у цій місцевості, але Івченко переповідає: «Наступного дня під цією сосною зробив зупинку Петро І і йому розповіли про нічну подію, він сміючись запевнив, що йому одному обідати краще, а з Карлом XII доля їх ще зведе» [21]. Так само пошановані в селі Михайлівці поблизу Лебедина дуби, під якими буцімто відпочивав Петро І.
Російська імперська ідеологія, а потому й радянська прагнули використати перебування в Лебедині Петра І [22], як і загалом перебування царствених осіб у певних місцях імперського простору, у власних цілях, у тому числі для ілюстрації спільної боротьби з загарбником представників російського та українського народів. На стіні медучилища у Лебедині в кращих радянських традиціях було повішено дошку пошанування Петра І, однак… із серпом і молотом.
Дуже цікавий сюжет, майже детективний, стосується розташованого поблизу Лебедина села Василівка. На захід від села, у найвищому місці в лісі, стояв кам’яний стовп із чотирма висіченими літерами «П» на різних гранях. Припускаю, що то був старий прикордонний стовп «малоросійського кордону». Але в пізніші часи цей стовп чітко пов’язали з перебуванням тут Петра І та подіями Північної війни, а також із наказним гетьманом Павлом Полуботком [23], якому відійшли колишні маєтності Михайла Васильовича після 1709 р.: буцімто стовп установлено на честь Полтавської битви, а літери скорочують «Павло – Петрові», «Петро – Павлові». За тими ж переказами, стовп було увінчано сріблястою кулею. Однак цю своєрідну пам’ятку чекала сумна і типова для цих місцевостей доля. У 1984 р. вона була зруйнована, а каміння розтягнуте на фундаменти приватних будівель. Загибель пам’ятки все ті ж перекази пов’язали з пошуками скарбів Полуботка. Художник родом із Василівки Михайло Окладний намалював барвисту картину з тим стовпом і подарував рідній школі. Місцева поетка, вчителька Надія Білуха склала про цю пам’ятку вірш. «В даний час гора, де стояв стовп, називається Стовповою і є улюбленим місцем відпочинку дітей та сільської молоді, особливо взимку» [24].
Найістотніше в пам’ятках такого кшталту те, що вони, уславляючи Петра І, сприяли і розумінню важливого контексту перебування царя в цих місцевостях, тісно пов’язаного з Мазепою. Найголовніше, чого не вдалося досягти прихильникам негативного образу Мазепи, – болісні відчуття щодо цього гетьмана, співвіднесення його особи зі стражданнями місцевого населення та руїнами взимку 1709 р. Подібні перекази й пам’ятки – радше казка про давні події, викривлена забуттям. Навіть спроби порівняти шведське вторгнення з подіями Другої світової війни не мали успіху.
Так само великий пошанівок царя пов’язаний з Харковом, через який цар проїжджав на Вознесіння 1709 р., прямуючи до Полтави, і оглядав Харківську фортецю. Легенди про царя пов’язані з відомим харківським родом Квіток, представники якого прагнули показати свою значущість в історії регіону.
Перед нами спроби комеморації царствених осіб, що мають ідеологічний характер допросвітницьких і донаціоналістичних: сакральна увага до монарха, велика роль православної церкви та церковних практик, підтримка імперської історичної інтерпретації [25]. Ці практики, аж ніяк не зведені нанівець нині, є інструментом у протистоянні різних політичних сил.
1. Hausmann G. Poltava 2009: Deimperializing an Imperial Site of Memory // Harvard Ukrainian Studies. – 2009–2010. – Vol. 31. – № 1–4. – P. 661–683. Див. також українсько-німецький дослідницький проект за редакції Ґвідо Гаусмана: Wie ein Schwede bei Poltawa…: Die Erinnerung an die Schlacht von Poltawa 1709 und ihre Bedeutung für Identitätsuche der Ukraine in Europa. – Freiburg, 2010, особливо присвячені Мазепі с. 41–51.
2. Див., зокрема, збірку: Poltava 1709: the battle and the myth / ed. by Serhii Plokhy. Harvard Ukrainian Research Institute. – Cambridge, 2012. Див. також: Shebelist S. Memory and Memorials. Poltava without Mazepa and Petliura // http://www.historians.in.ua/index.php/istoriya-i-pamyat-vazhki-pitannya/472-sergii-shebelist-memory-and-memorials-poltava-without-mazepa-and-petliura (переглянуто 27.07.2013); Чікалін Р. Уявлення про гетьмана Івана Мазепу в сучасній Україні: приклад Донецька, Києва та Львова // Acta studiosa historica: Зб. наук. праць. – Львів: Укр. катол. ун-т, 2013. – Вип. 3. – С. 153–170.
3. Цитую з українського перекладу роботи Нора: Нора П. Історія як захист від політики // http://www.historians.in.ua/index.php/istoriya-i-pamyat-vazhki-pitannya/117-pier-nora-istoriia-iak-zakhyst-vid-polityky (переглянуто 27.07.2013).
4. Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. – С. 46.
5. Див. щодо поглядів цього історика: Маслійчук В. Ілля Іванович Квітка – малознаний історик ХVIII – початку ХІХ ст. // Український археографічний щорічник. – Нова серія. – К., 2006. – Вип. 10/11. – С. 318–342.
6. Див.: Рукописний відділ Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету ім. В. Каразіна: 834/1763/с; 825/1725/с та ін.
7. Про фольклорний складник образу гетьмана Мазепи див.: Іваннікова Л. Фольклорна інтерпретація історичних постатей Івана Мазепи та Семена Палія // Гетьман Мазепа: постать, оточення, епоха. – К., 2008. – С. 276–289.
8. Е. К. Черты из жизни Максима Максимовича по семейным и личным воспоминаниям // Максим Максимович Ковалевский: ученый, государственный деятель и гражданин. – Б. м., 1917. – С. 7.
9. Лебедев А. Любопытный документ о Мазепе // Мир. – 1881. – Декабрь. – С. 408–410.
10. Однак цікаво, що в Каплунівці, незважаючи на таке походження, мешканці несли козацьку службу в 20-ті рр. XVIII ст. Так, бачимо каплунівського сотника Леонтія Кодинця (ЦДІАК України. – Ф. 1721. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 2.).
11. Основна інформація про ікону: Филарет. – Т. 2. – С. 34–36.
12. Лукомский Г.К. Старинные усадьбы Харьковской губернии. 2-е переиздание. – Харьков, 2007. – С. 63.
13. Филарет. – Т. 2. – С. 122.
14. Так описує зустріч на основі рукопису з Академії наук Ніколай Устрялов: Устрялов Н. История царствования Петра Великого. – Т. 2. – С. 297.
15. Найкраще описує Острогозьк 1816–1819 рр. майбутній відомий цензор і літературний критик Олександр Нікітенко, за походженням «малорос» (що постійно визнає), кріпак з околиць Острогозька, який зробив успішну кар’єру, початок котрої пов’язаний саме з цим містечком: Никитенко А. Моя повесть о самом себе, чему свидетелем в жизни был // Никитенко А. Записки и Дневник. – СПб., 1904. – С. 14–27.
16. Див.: Рылеев К. Ф. Полное собрание сочинений. – М.–Л.: Academia, 1934. – C. 38, 441, 594; Маслов В. И. Литературная деятельность К. Ф. Рылеева. – К., 1912. – С. 67–72, 258–261.
17. Рылеев К. Ф. Полное собрание сочинений. – С. 594.
18. Див.: Цейтлин А. Творчество Рылеева // Рылеев К. Ф. Полное собрание сочинений. – С. 40.
19. Див. про це: Kamenski A. The Battle of Poltava in Russian Historical Memory // Poltava 1709: the battle and the myth / ed. by Serhii Plokhy. Harvard Ukrainian Research Institute. – Cambridge, 2012. – P. 195–205.
20. Див. про це: Івченко С. Дерева-пам’ятники. – К., 1967. – С. 63.
21. Там само. – С. 64.
22. Про перебування Петра І в Лебедині переповідає Філарет Гумілевський: «Самым замечательным временем для Лебедина был конец 1708 и начало 1709 г. Около 20 ноября прибыл в Лебедин Великий Петр с войском. Здесь он пробыл до 26 декабря, временно отлучаясь для обозрения войска и мест. По местной памяти, Петр квартировал в доме сотника Татарчука, предка по женскому колену нынешней дворянской фамилии Джунковских; этот двор находился в середине города, на берегу Боровки, вблизи соборной Успенской церкви и бывшей Преображенской церкви; в сей последней, на стене южной была вырезана и надпись “1708 г. ноября в сей церкви Царь Петр читал Апостол”»: Филарет. – Т. 2. – С. 114.
23. Дудченко К. М., Тичина В. Є. Лебедин. – С. 8.
24. http://istoriya.sumy.ua (переглянуто 18.07.2013).
25. Дуже вдало те описує Бенедикт Андерсон щодо культурних коренів сучасного націоналізму, говорячи про «релігійні спільноти» і «династичні держави»: Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К., 2001. – С. 29–40.