Написана легким, часом майже художнім стилем із украй тонкою іронією, праця А. Левандовського пропонує читачеві авторські розміркування над тим, як так сталося, що Росія, маючи неодноразові шанси за допомогою реформ вийти зі cтупора «самодержавно-кріпосницького ладу», таки схибила на манівці й «впала у провалля» державної катастрофи початку ХХ ст. Прослідковуючи цей «трагічний шлях», Автор дуже далекий від глорифікації як влади, так і її опонентів – західників, нігілістів, народників, «народовольців», кадетів, більшовиків. Він пропонує блискучі замальовки з інтелектуальної історії тієї епохи (Михайло Сперанський, Тимофій Грановський, Дмитро Писарев, Микола Чернишевський, Олександр Енгельгардт, Сергій Трубецькой, Петро Столипін) і кожного разу змушує замислитися над тим, що найкращі поривання в силу тих інших обставин можуть бути змарновані, заливши по собі пустку і безвихідь.

А. Левандовський залишає поза увагою клубок національних проблем, нерозв’язаність яких, безперечно, зіграла свою роль у розвалі імперії. Однак книжка від цього не втрачає. В епілозі Автор пропонує власне бачення того, як панування однієї з двох міфологем – офіційної про правителя-господаря, який веде свій народ єдиним правильним шляхом до всезагального благоденства, та непримиренної до неї революційної, спрямованої на повну руйнацію існуючого ладу, визначало (і продовжує визначати) долю Росії аж до сьогодення.

Р. S. Маючи на меті навести якусь цитату з книжки, я опинилася не перед важким, а просто таки неможливим вибором. Урешті, зупинилася на тому пасажі, який, здається, з повним правом можна прикласти і до сюжетів з історії України. З останнього нарису «В сумерках», присвяченого Григорію Распутіну: «Сложна история, история переломных эпох сложна стократно. Пусть простит меня читатель за эту тривиальную истину, но «дискуссия с закрытыми ушами», которая на протяжении десятилетий велась заочно и до широкого читателя не доходила, сейчас выплеснулась на страницы самых разных изданий: противники безжалостно костерят, как им представляется, друг друга; на деле же под их молодецкими ударами корчится прошлое, и без того истерзанное донельзя. Историческую истину, конечно же, не сыскать и нам на этих двух десятках страниц, и не о том речь; хочется лишь напомнить читателю о трагической сложности всей этой истории, в которой грязь залепила лазурь, а золото тускло просвечивается сквозь самые черные пятна…» (с. 575–576).

Світлана Потапенко