Незаперечним є факт, що С. Таранушенко став вивчати дерев’яні храми України ще у молодому віці. Перші його фотографії датуються 1912 р. Подорожі в той час на велосипеді по селах Лебединського повіту із фотоапаратом зберегли нам надзвичайно цікаві світлини, частина їх увійшла і до цього видання. Потім були екскурсії по Харківській губернії, тривала подорож в 1916 р. західними губерніями, на підставі котрої Таранушенко робив свою першу наукову роботу «Иконография украинского иконостаса». В радянські часи, до самого арешту в 1933 р., його дослідницькі шляхи провели його по всій Україні, накопичивши матеріали, на основі яких у післявоєнні роки він писав всі монографії, статті, публікації.
Повноцінна робота над монографією «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України» була розпочата 1 січня 1958 р. Планувалось за 2 роки, до листопада 1959 р., її закінчити. Керівником теми був В. Г. Заболотний. Об’єм тексту цього першого дослідження не перевищував 100 сторінок, але ж було багато креслеників, таблиць, фотографій. Пізніше до цієї роботи було додано 60 креслеників С. Таранушенка та 31 кресленик П. Жолтовського. В самих текстах біло розглянуто 230 пам’яток, 169 із них були розглянуто в фотографіях, рисунках зовнішнього вигляду, інтер’єрах та конструктивних деталях. Повне опрацювання текстів було закінчено автором у 1967 р.
Тоді ж на початку 1960-х років С. Таранушенко опрацьовував документальні джерела в Київському історичному архіві, багато з яких він готував до першого виходу в світ. Завдяки цій роботі монографія доповнилась списком майстрів монументального будівництва, даними про ремонти та перебудови пам’яток, кількість дерева, що заготовлялось на побудову однієї церкви. Деяким монументальним пам’яткам були присвячені окремі монографічні нариси. Але особливо пишався Таранушенко своїм розділом про лісовий баланс Лівобережної України у XVII–XVIII ст. як матеріальну базу будівництва.
На превеликий жаль, ця робота не була опублікована в ту пору, коли автор міг би надати їй якомога більше уваги. Лише коли Таранушенко був в похилому віці, обтяжений хворобою, його монографія зацікавила фахове видавництво «Будівельник». Так 24 листопада 1970 року директор видавництва Віталій Володимирович Мусаков звернувся до завідувача кафедрою архітектури Київського державного художнього інституту з приводу того, що його видавництво розглянуло рукопис та ілюстративний матеріал дослідження Таранушенка і хоче приступити до підготовки видання книги, але з тією умовою того, щоб об’єм книги не перевищував 20 друкованих аркушів. Просив видавець виділити співробітника авторові, який би допоміг скоротити тексти книги. У своїй відповіді зав.кафедри М. Катеринога погодився зі скороченням. Сам автор, звертаючись 9 травня 1970 року до голови Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, повідомив, що за станом свого здоров’я і через похилий вік не зможе віддати книзі стільки часу і енергії скільки вона потребує, тому доручив авторське редагування і всі інші заходи з підготовки книги доктору мистецтвознавства Григорію Никоновичу Логвину.
Згідно з договором від 6 листопада 1970 року з видавництвом за один авторський аркуш він отримував 150 крб., а за 1 лист додаткових матеріалів по 10 крб. Аванс у розмірі 1688 крб. одержала дружина брата П. А. Таранушенка – Олена Дмитрівна, яка щодня допомагала Стефану Андрійовичу в останні роки його життя.
Згідно з цим же договором авторський текст був прийнятий у розмірі 60 друкованих аркушів, але 22 березня 1974 року директор видавництва звернувся до Таранушенка з листом, в якому зосередив увагу на рецензіях і відгуках, які отримали в «Будівельникові» на рукопис. Відповідно до цих рецензій авторові докоряли одноманітністю та трафаретністю описів різних храмів, тим що робота не краєзнавча та не розглядає церкву як архітектурну пам’ятку з точки зору естетичної цінності. Дорікали, що «…ніде не говориться про них як культові споруди. Не підкреслюється класові функції церкви, її зв’язки з державою поміщиків і капіталістів. Обходяться мовчанням соціальні умови життя народу, класова боротьба і роль церкви у ній, реакційна роль духовенства, яке використовувало культові споруди для задурманення трудящих, підпорядковуючи талант будівників функціональним завданням церкви…» Та ще Таранушенко не згадав історичний декрет радянського уряду «Про відокремлення церкви від держави і школи». Окремо дорікалось, що Таранушенко надмірно захоплюється емоційним впливом від церковних споруд та їхніх інтер’єрів. Директор також вказав, що книга буде сприйнята з радістю сучасними церковниками і взагалі не дає належних оцінок з позиції партійності та народності. Це стало причиною скорочення книги до 25 аркушів. І все це доводилось читати Стефану Андрійовичу, що не додало йому здоров’я! Окрім самого листа від видавництва йому довелось читати і рецензії на його рукопис. Більшість з них писали люди, які висловлювали свої думки не знаючи самого предмету дослідження: прочитавши авторську передмову, вони робили висновки про його церковні уподобання.
Був ще один тезис у іншому листі від видавництва: він пов’язаний із виходом книги П. Г. Юрченка «Дерев’яна архітектура України», яка виходила в «Будівельнику» в 1970 р. об’ємом в 10 друкованих аркушів. Видавництво докоряло Таранушенкові, мовляв, як же так, книга про дерев’яну архітектуру всієї України 10 аркушів, а книга тільки про дерев’яні церкви і тільки по Лівобережній Україні – 60 аркушів. Дорікалось Таранушенку і за те, що він не писав популярно, для широкого загалу, здебільшого тексти не розуміли і в самому «Будівельнику». Редактор видання залишив на полях рукопису багато своїх нарікань, але вони підкреслювали тільки відсутність знань предмету. Тож багата на старовину лексика Таранушенка і з цього боку була цензурована. Безжалісно викреслювались цілі абзаци текстів, які були не зрозумілі «редакторам».
В березні ж 1974 року Таранушенку було надано нову верстку книги (першу він продивлявся у 1973 р.). 12 квітня 1974 року головний редактор «Будівельника» А. Крученко повідомив, що верстку потрібно повернути у видавництво до 20 квітня 1974 року.
Таранушенко взявся вивчати рукопис, а слідом писати відповідь видавництву. Йому прийшлось констатувати, що видавництво зробило верстку книги без урахування його побажань. Де ж був Г. Н. Логвин, якому Таранушенко довірив авторське редагування? Вочевидь, він не був проти такого скорочення, вважаючи, що вихід книги і в такому обсязі буде краще, ніж нічого. До речі й його передмову що до цієї книги також буде піддано цензурі.
Стефан Андрійович написав спочатку чернетку листа видавництву. Потім його надрукував на машинці, причому як українською, так і російською мовами. Таранушенко посилався і на газету «Правда» від 11 грудня 1973 року, в якій було надруковано статтю доктора філософських наук Р. Волкова «Научно-техническая революция: естествознание и обществоведение». Зокрема в статті дорікалось гуманітаріям, що вони не використовують комплексного підходу в дослідженнях; на думку Таранушенка, наявність в його роботі математичного аналізу креслеників як раз приклад такого комплексного підходу.
Образило Таранушенка те, що видавництво не використало його креслення, які були виконані в одному масштабі, як і фотографічні відбитки. Само собою, автор, розраховував, що вони будуть однакового розміру і в книзі. Таранушенко вважав, що читач без цього не зможе перевірити процес аналізу і точність висновків, які він одержав при аналізі обмірних креслеників. На жаль, ми не змогли використати матеріали, які були передані Таранушенком видавництву, бо їх не було в фонді С. А. Таранушенка в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, як і більшості фотографій, скоріш за все ці матеріали не були повернені видавництвом. Початкові ж матеріали в умовах читального залу Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського обробити до видання не виявилось можливим.
З приводу неповернення видавництвом фотографій авторові є і таке міркування. Коли Таранушенко передав фотографії в «Будівельник», деякі з них були в єдиному примірнику. Отямившись, Стефан Андрійович хотів доручити братові зробити відбитки з цих фотографій, про що просив директора видавництва у 1972 р., але йому відмовили до виходу книги. Так ми втратили близько 60 рідкісних фото з дерев’яними храмами, деякі з котрих зроблено нас початку XX ст. Ці втрати ясно бачимо в реєстрах ілюстрацій, які зробив Таранушенко, готуючи цю книгу до видання. Фотографії деяких пам’яток нам вдалось відшукати в інших ділах особистого фонду Таранушенка, щось було зарисоване з фотографій, деякі храми були намальовані аквареллю самим Таранушенком або виконані графічно його помічниками.
Взагалі автор пішов на поступки видавництву і вирішив скоротити обсяг праці за рахунок 91 пам’ятки, але ж Таранушенко не погоджувався із тим, щоб викинути із книги математичний аналіз креслеників архітектурних пам’яток. Та видавництво не збиралось керуватись зауваженнями автора. Так і вийшло, що на початку 1976 р. книга вийшла в світ із багатьма скороченнями, серед яких були не тільки описи пам’яток, але й кілька розділів та додатки. Серед найважливіших я би назвав розділ «Від автора», в якому Стефан Андрійович приділив увагу своєму світогляду та відношенню до дерев’яної монументальної архітектури.
Громадськість дуже радо зустріла книгу, учні та послідовники Таранушенка також були надзвичайно раді. Чи був радий сам автор, сказати я не можу. Він дуже критично ставився до публікацій, які не враховували його зауваження, його позицію. Розумію, як дісталося б мені від Стефана Андрійовича за наші видання його творів. На превеликий жаль, я не був його учнем, не був з ним поруч, можливо, це б перевернуло все моє життя. Сьогодні наше видавництво видає праці Таранушенка так, як ми можемо собі дозволити, враховуючи матеріали його фонду в Інституті рукописів.
Всі матеріали, які стосуються монографії «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України», були оброблені нами протягом близько двох останніх років. Це декілька рукописів монографії, кресленики, ілюстрації та фотографії, переписка з видавництвом. Початком роботи було не тільки копіювання текстів та ілюстративного матеріалу, але й звірка текстів, виданих «Будівельником», з остаточним рукописом, котрий був взятий за основу автором. Усвідомлення значних втрат авторських текстів привело до прийняття рішення зберегти їх цілком, незважаючи на можливі помилки. Таким чином ми зберігаємо майбутнім дослідникам авторський непорушний текст, включаючи і саму назву книги, бо ми залишили перший варіант її назви, який зазначений на всіх паперах Таранушенка, починаючи з повного рукопису 1967 р.
Що не зроблено, але могло би бути? Безумовно, для деяких текстів Таранушенка потрібні коментарі. Але ж в багатьох випадках для цього коментування потрібні фахівці, які, на превеликий жаль, відмовились від участі в проекті, тому почекають до найкращих часів. Недоліком при підготовці видання є відсутність окремого словника, бо деякі слова вже вийшли з обігу не тільки в широкому загалі, а й у спеціалістів. Сподіваюсь, що ми до цього ще повернемось. Не зроблена звірка документальних джерел в ЦДІАК, на які посилається Таранушенко, але ця робота найближчим часом буде проведена. В деяких випадках можна було б зробити фотографії сучасного вигляду пам’яток, особливо це стосується території Чернігівської та Сумської області, зберігся також собор у Новомосковську. Та, з іншого боку, стан цих храмів не зовсім задовільний. Сучасні переробки та використання їх громадами не дозволили їм зберегти їхні яскраві особистості. Тому ми вирішили не порушувати особливий колорит авторських фотографій – Таранушенка та Жолтовського – першої третини XX ст.
До видання нашими співробітниками були розроблені географічний та іменний покажчики, список ілюстрацій, бо сьогодні це невід’ємна частина кожного наукового видання. До речі, все це у Таранушенка було заплановано і до видання в «Будівельнику», заготовлено було і резюме російською мовою. Взагалі-то, якби видавництво того часу не скорочувало тексти Таранушенка, розмістило б ілюстрації так, як хотів автор, сьогодні не мало б жодного сенсу видавати цю книгу. Фінансові можливості того часу витерпіли б і непередбачувані витрати. Що ж можемо сьогодні ми, коли держава не дуже піклується поверненням таких імен? І мені дуже приємно, що саме моє видавництво доторкнулось до вічних цінностей українського народу, найсуттєвіших і неперевершених.
Андрій Парамонов
http://ysadba.rider.com.ua/book.html