Нова книжка Дмитра Сэня (Дмитрий Сень) одного з кращих знавців історії нижнього Подоння та Кубані XVII – XVIII cт., видана за сприяння фонду імені священника Ілії Попова, поза сумнівом – значний внесок в історію вивчення прикордоння, де радше існує не діалог, а численні полілоги, у яких неважко заплутатися і де деталі та нюанси матимуть істотну (а подекуди вирішальну) вагу для пояснення загальних процесів. І тут часто для історика основну роль буде грати друга частина назви: «простір, явища, люди», означення державних належностей на прикордонні буває на диво розмите, хоча про відносини на прикордонних територіях переважно ж довідуємося із документації саме державних установ.
У вступі науковець пояснює розуміння своєї сфери досліджень як територій, де основну роль грає не державний кордон, а зона контактів, де життя гетерогенне та мозаїчне, а основними критеріями того побутування будуть «конформізм та опір, конфронтація та співробітництво» (С.18), історіографічно та джерельно для характеристики тих широких географічних областей важитиме не погляд зі столиць, а пояснення в регіоні. «Нові регіональні дослідження» зміщують фокус та надають приклади інакших історико-географічних і культурних реалій. Дана книжка, хоча й начебто, «вибрані праці», виявиться дуже цілісною. Власне, Дмитро Сєнь не лише історик-практик з увагою до джерела та окремими мікроісторичними екскурсами, але один із теоретиків історії прикордоння.
Перший розділ певною мірою є розповідями про відкриття російським бюрократичним апаратом Азова після його захоплення 1696 р., де уже існує розмаїта система взаємодій і ті відкриття будуть тривати ще до 1712 р., коли Азов перейде знову до Порти і залишиться непідконтрольним Росії майже до його відновлення 1775 р. Дане відкриття, що супроводжуватиметься численною документацією, матиме низку важливих уточнень і нових конотацій. Наслідок Азовських походів і взяття Азова у липні 1696 р. виявилося катастрофою для пограниччя, зокрема для кубанських ногайців, і призвело до оформлення «нових кордонів». Сама ситуація із Азаком-Азовом була украй хиткою і на сьогодні складною для розуміння (тут декілька робіт написані у співавторстві зі знавцем Північного Причорномор’я Петром Аваковим). І мова йде не лише про «зрадника» перекинчика голандця Якова Янсена, що втік з російського війська під час першої облоги Азова та вказав обложеним слабкі місця ворожого табору, а про те, що у захисті фортеці помітну роль грали «ахреяни»: старовіри-донці, донські козаки й українське населення пограниччя (у додатку до однієї зі статей приводиться й допит полоненого «ахреянина» донського козака уродженця Шацька Федька Горбуна (с.62 – 65)). Ще більша проблема містилася у культурних реаліях, потребах встановлення контактів і тому мовні труднощі та брак перекладачів були очевидними. Велика заслуга Дмитра Сєня – спроба відтворити біографії окремих тлумачів та їхнє значення у «нових» дипломатичних практиках, тут знову можна побачити велику міжкультурність тих «драгоманів»: калмика Парфена Мергена чи боцмана на російській службі Андре Міющука чи тих перекладачів, що направлялися до Азова «з виразно татарськими прізвищами» (Багінін, Байцин, Тевкелєв)(С.116 - 117).
Проблема Азака – Азова (чи інколи в українських різночитаннях Озова) виявиться надто пов’язаною з українським історичним наративом. Між тим дума «Втеча трьох братів з города Азова з турецької неволі» була частиною шкільної програми з української літератури для 8-го класу загальноосвітніх українських шкіл. Чому далекий Азов виявиться важливим для української історії та культури – тема низки питань. Передусім, Азов був однією з найважливіших фортець Великого кордону шерегу спільнот від Адріатичного до Каспійського морів, а у локальному значенні головною фортецею не лише Азовського, але й значної частини Чорноморського побережжя. Більше того, у 30 - 40 рр. XVII cт. – Азовська фортеця була великим «магнітом», що притягував не лише донських, але й запорізьких козаків, численних здобичників на прикордонні. Особливо, це стосувалося успішного взяття фортеці та «Азовського сидіння» 1637 – 1642 рр. та подальших спільних дій «черкас» та Донського козацтва, але у зв’язку з подіями середини XVII ст. на Подніпров’ї зацікавлення Азовом дещо занепадає, запорозьке козацтво «вторгнеться» на ці території від часу відновлення Нової січі 1734 р., з численними конфліктами з донськими козаками щодо земель на схід від ріки Міус. Так само, слід згадати участь гетьманських та слобідських козаків у Азовських операціях 1695 – 1696 рр. (власне, успішне захоплення Казикармену військами під командуванням гетьмана Івана Мазепи та загроза причорноморським фортецям) певною мірою призвели до відступу Османської імперії від Азовської тверджі. Міграції населення довкола Азова та у пониззях Дону аж до Кубані виявляться надто багатими на приклади взаємодій на зміни домінування тих чи інших етнічних чи соціальних груп. Тобто, говорячи про даний збірник і зауважуючи українські наукові кола варто визнати, що чимало інформації є уже заздалегідь корисною, але не лише у даному ключі Північне Празов’я - Кубань, але й ширших студіях прикордоння, що розкинулося і західніше, де будуть і свої товмачі, і свої «ахреяни».
Даний збірник пропонує розлоге розуміння прикордоння, але будь яке розуміння процесів зустрічі різних етносів та розмитих спільнот передбачає збільшення числа гравців та інтерпретацій, і, гадаємо, саме тут Авторові удалося зачепити той пласт широких розумінь та «несподіваних» вчинків.
Другий розділ саме про «нові кордони», їхніх «творців» та «порушників» міститиме важливу перестрогу, висловлену істориком у вступі щодо історії Кримського ханства, зокрема – «незгода із незмінністю характеру набігової системи і передбачуваний характер історичної долі» (С.18). З логікою Автора у даному разі важко не погодитися. І даний розділ матиме істотне роз`яснення, що від часу Бахчисарайського миру 1681 р., а радше від Константинопольського договору 1700 р. можна спостерігати: «регулярне неспівпадіння зовнішньополітичних інтересів Стамбула та Бахчисарая» (С.125). Угоди Порти з Російською імперією наносили шкоду зовнішньополітичним інтересам Бахчисарая. Однак дані зміни мають надто мінливе відображення і на прикордонні, особливо у стосунку ногайської присутності на Кубані й істотним змінам «слов’янського населення» у пограничних зонах. У зауваженнях, висловлених у статтях цього розділу можна виокремити велику ідентифікаційну зміну, що відбувалася щодо «ахреян» ( певно ж запозиченого слова з біблійних «агарян»), якщо раніше XVIII cт. так окреслювали, тих представників «християнського світу», хто прийняв іслам, то від часів активної діяльності козаків-некрасівців (старовірів) та появи численних переселенців, появи та переформатування населених пунктів, ситуація змінюється. Відповідно, «ахреянами» стали позначати усіх, хто втік до Приазов’я та на Кубань під владу хана. Тут, в одній зі статей професор не уникає важливої риси руху донського козацтва під керівництвом Кондратія Булавіна (між тим, уродженця містечка Салтова (з-з Старий Салтів, Харківської обл. Україна)) 1707 -1708 рр., вірніше як сучасно називає Дмитро Сєнь «інформаційного простору» повстанців, листування з «Кубанню», включення прикордоння у той рух. «Традиційно» прикордоння ставало прихистком опозиції та незгодних, небезпечною силою для державних структур.
Так само варто визнати і зміни «традиційних порядків» на прикладах переселенців на Кубань, донських старовірів, що у певний час починають займатися работоргівлею, перепродажем невільників, входження «нових прикордонь» у контакти на Причорномор’ї. XVIII cт. – час оновлень простору, але не на прикладі уніфікації, а швидше зміни у релігійно-звичаєвій палітрі, економічних взаєминах.
Окремо слід зважити на географічність щодо окреслення прикордоння, якщо у певний час місцем обміну та перемовин щодо поневолених був Азов, то із початками «Чорноморії» (підпорядкування Кримського ханства імперії та переселення залишків запорозьких козаків на Кубань у 90-х рр. XVIII cт.) таким містом стає Анапа. Ці визначення міст та місцевостей обміну були б важливими б і для українського історика як щодо річок Коломака та Орелі, так і для характеристики Казикармену, Білорода-Акермана, а певний час і Кам’янця. Коли місцевості та міста є базами не лише дипломатії чи невільницьким «ринком», але й осередками міжкультурних взаємин, осідком «мішанини» населення та витворення своєрідних соціальних зв’язків.
Зважаючи на політичну неоднорідність прикордоння, Дмитро Сєнь висуває кілька тем важливих для новітніх дослідників про незалежність Кримського ханства 1775 – 1783 рр. як певну альтернативність розвитку, про жвавий зв’язок Закубан’я (некрасівців старовірів) із Анатолією і османською адміністрацією та непоодинокі конфронтаційні ситуації між козаками некрасівцями (кубанцями) та переселенцями «Чорноморського козацького війська».
При читанні впадає в око не цілковита відповідність третього розділу «Військове лідерство у просторі південного пограниччя » із його наповненням. Тут йдеться про три теми: форму організації влади (потестарність), проблематики біографістики керівників (тут так чи так кілька публікацій присвячено непересічній постаті Бахти Гірея), розуміння номадської («ногайської Кубані»).
Є у цьому розділі й дуже цікава для дослідників українська публікація ( у співавторстві з Надією Швайбою). ««Чтоб-де к нам тот Бакты Гирей с Некрасовым поближе пришли нам бы добре было»: випадок із історії козацької старшини Гетьманської України 1720-х рр.». Йдеться про донос ченця Серапіона і арешт під час Гилянського походу двох колишніх мазепинців Семена Лизогуба та Андрія Горленка. Дійсно, дана стаття радше заклик до глибшого вивчення політичних практик козацької старшини 20-х рр. XVIII ст. – часу першого дуже істотного обмеження автономії Гетьманщини.
Знову ж дані дослідження окреслюють істотну тему, що матиме й численні «західніші» українські приклади – функціонування козацьких спільнот під егідою кримського хана (Підпільна Січ, Ханська Україна тощо). Пропоновані шляхи для студій лише почасти мають українські подібні праці, хоча зараз поволі намічується наявність певної «школи» досліджень степового прикордоння XVI – XVIII cт., з певним політичним навантаженням - заперечення імперського російського наративу про цивілізаційне опанування, «колонізацію» та принесення основ побуту на ці території.
Дані дослідження переважно окреслюють напрямки і намацують зв’язки на непідконтрольних державним імперським структурах просторах. Вони створюють окремі принади розуміння історії поза владними наративами та залучають нові кола джерел.
Не можемо не зазначити й істотну технічну ваду даного видання – відсутність покажчиків, що певною мірою спростило б працю над книжкою.
Книжку прочитано, але роздуми залишилися. Найперше чи можливо створити ту складну історію прикордоння від Дунаю до Тереку, від гір до гір, сконструйована на противагу «офіційним історіографіям» (чи унормувати, бодай, на рівні текстів те прикордонне розмаїття)…
Розширену рецензію на дану роботу з посиланнями та кількома методологічними заувагами планую опублікувати у Наукових записках Національного університету «Києво-Могилянська академія». Історичні науки.
Володимир Маслійчук