Цей текст є вступом до книжки «Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу» (за редакції Володимира Кулікова й Ірини Склокіної), що має вийти друком у квітні 2018 р. Видання здійснено у співпраці Центру міської історії Центрально-Східної Європи (Львів) і Програми Ковальських Канадського інституту українських студій (Харків).

Зміст:

Царство вугілля й заліза. Роль індустріалізації в процесі суспільних змін на Донбасі (Марта Студенна-Скруква);

Ландшафти Донбасу (Тетяна Портнова);

Міський розвиток та містобудівні експерименти (Михайло Ільченко);

Люди мономіст: парадокси єдності та поділів (Володимир Куліков, Ірина Склокіна);

Після роботи (Олена Стяжкіна, Ірина Склокіна);

Ціна успіху (Ксенія Кузіна, Володимир Куліков, Ірина Склокіна);

Фото-образи Донбасу: створення, соціальне життя, архівування (Ірина Склокіна).

До цього вступу додаємо таблицю «Промислові мономіста Донеччини і Луганщини», складену Ксенією Кузіною, де представлено інформацію про рік заснування, зміни назв міст, їхні містотвірні підприємства та основні галузі виробництва. Завантажити таблицю у форматі PDF>>

Менше двох століть тому донбаський степ став територією, де було реалізовано один із найамбітніших промислових проектів Європи, який наприкінці ХІХ ст. об’єднав імперських чиновників, підприємців, інвесторів, інженерів і майбутніх робітників. Відкриття багатих покладів вугілля й заліза привабило людей з різних куточків Російської імперії та Європи. Регіон, який до середини ХІХ ст. був на периферії бізнесових інтересів, п’ятдесят років потому став головною паливною та металургійною базою Російської імперії й одним із найбільших промислових центрів Європи. Запаморочливе промислове піднесення стало можливим завдяки праці людей заводських і шахтарських поселень – форпостів індустріалізації, що рухали її фронтири у нові райони імперії.

Більшість великих центрів сучасних Донеччини й Луганщини – Донецьк, Луганськ, Краматорськ, Алчевськ, Горлівка, Єнакієве, Лисичанськ та інші – постали як заводські або шахтарські поселення, де весь ритм життя, інфраструктура й відносини між людьми були тісно пов’язані з містотвірними підприємствами. Незважаючи на те, що в радянський період низка міст поступово перетворювалися на великі й середні багатогалузеві міста, багато що в них структурно лишилося незмінним: містотвірні підприємства зберігали свій вплив і контроль, а промислове виробництво, праця, політика й усі аспекти щоденного життя залишалися тісно переплетеними.

 

Лисичанський содовий завод, поч. ХХ ст. (худ. невід.). Лисичанський краєзнавчий музей

Ця книга розповідає, як домінування містотвірного підприємства впливало на формування соціальних та економічних умов, природного середовища й міського ландшафту, а також на розвиток культури і на щоденне життя населення Донеччини й Луганщини протягом майже столітнього періоду.

Міста, контрольовані промисловими підприємствами, стали символом бізнесових успіхів та індустріального розвитку, з одного боку, і виснаження природних ресурсів, тяжкої фізичної праці та громадянського безправ’я – з другого. У художній та академічній літературі більшою мірою описано важкі умови праці й життя у таких поселеннях. Натомість у мемуарах жителів цих міст є чимало світлих спогадів. Навіть у промислових мономістах, орієнтованих на експлуатацію людських і природних ресурсів, їхні мешканці мали радощі й щасливі моменти. Тому ця книга є спробою зважено розказати про історію промислових мономіст, уникаючи і крайнощів зображення їх як суцільної експлуатації та пригнічення робітництва, і романтизації підприємництва та його турботи про населення міст, що їх контролювало підприємство.

Книга запрошує поміркувати над низкою непростих питань, які стосуються історичного розвитку регіону. Чому на межі XIX та ХХ ст. Донбас і в офіційній політичній риториці, і в мас-медіях розглядають як економічно стратегічний регіон, а через сто років все частіше його характеризують словосполученнями «соціально неблагополучний», «депресивний», «проблемний», «немодернізований» тощо? Як змінюється роль та сприйняття регіону зі зміною глобальної економічної, енергетичної та технологічної кон’юнктури? Як життя людей у промислових мономістах відрізнялось від життя у звичайних (публічних) містах? Як взаємодіяли соціальні й фізичні ландшафти? Нарешті, як можна розвивати і використовувати індустріальну культурну спадщину регіону?

Працюючи над книжкою, ми думали про можливу прагматичну мету – запропонувати експертну оцінку, що допоможе у виробленні рішень щодо напрямків змін у монофункційних містах. Сьогодні політики, підприємці, науковці, жителі Донбасу й інших регіонів мають непросте завдання: зрозуміти, які політичні, економічні, людські й культурні ресурси є необхідними для подолання конфліктів і вирішення проблем – і нових, і давніх. Ця книга має на меті допомоги широкому колу читачів краще й глибше зрозуміти один із найстаріших промислових регіонів сучасної України та Європи загалом.

Промислові мономіста

Поява великої кількості заводських і шахтарських міст не була унікальним донбаським явищем. Такі міста були поширені майже в усіх країнах, що розпочали індустріалізацію; певною мірою вони стали одним із символів індустріальної епохи¹. Оскільки за багатьма параметрами життя міського населення залежало від промислових підприємств, навколо яких розбудовувалося поселення, такі міста називали в Іспанії «індустріальними колоніями» (colonias industriales), у Нідерландах та Німеччині – «фабричними» (Fabrieksnederzetting) й «робітничими» (Arbeitersiedlung) поселеннями, у США та Британії – «містами, що належать компанії», або «корпоративними містами» (company towns). У Східній Європі здебільшого використовують терміни «заводські/шахтарські поселення» або «промислові мономіста»². Яскравими прикладами таких міст стали у ХІХ ст. Пульман в Іллінойсі, США (місто, що заснував Джордж Пульман для виробництва залізничних вагонів)³; Бурнвіль в Англії (місто виробників шоколаду, яке заснувала родина Кедбері)⁴, Нью-Ланарк у Шотландії (“model village” при текстильному виробництві, де реалізовував свої утопічні ідеї Роберт Оуен)⁵, у ХХ ст. – Вольфсбург у Німеччині (при найбільшому на той час автомобільному заводі у світі, компанії «Фольксваген»)⁶, Тойота в Японії (місто при автомобільному виробництві, що його заснувала родина Тойода), Баренцбург (шахтарське поселення на Шпіцбергені, де вугілля спершу видобували голландці, а потім СРСР), Нова Гута біля Кракова (ідеальне соціалістичне місто при сталеливарному заводі)⁷, численні супутники атомних електростанцій, як-от Прип’ять і Славутич (супутники Чорнобильської АС)⁸ і багато інших.

Серед типових рис мономіст дослідники називають домінування одного підприємства або однієї індустрії, ізольованість від великих населених пунктів, корпоративний патерналізм тощо. Проте зовсім небагато міст, які в літературі прийнято називати корпоративними, або мономістами, мали усі названі характеристики. Деякі з них було засновано навколо лише одного підприємства, між тим як інші мали низку підприємств споріднених галузей. Деякі було засновано в географічно ізольованих, малонаселених регіонах, тоді як інші розташовувались поблизу інших населених пунктів. Містотвірні підприємства у деяких поселеннях забезпечували робітників усім необхідним – від житла і товарів найпершої потреби до розваг; інші заохочували жителів будувати власне житло й утворювати споживчі кооперативи. Залежність більшої або принаймні значної частини населення міста від містотвірного підприємства – це те, що було притаманне всім мономістам і що робить їх унікальними. Ступінь залежності був різний, але він охоплював усі аспекти життя – економічний, культурний, емоційний тощо.

Причини виникнення

Мономіста виникали в різних обставинах, але зрештою, головною метою їхнього існування було стабільне забезпечення містотвірних підприємств робочою силою. В індустріальну епоху важливу роль відігравав географічний чинник. Промисловий переворот (що почався у другій половині XVIII ст. в Англії, а протягом ХІХ ст. поширився на інші країни) і початок індустріалізації спричинили масштабні проекти освоєння природних ресурсів. Поклади корисних копалин часто фіксували в необжитих місцевостях. До того ж розроблення копалень було трудомісткою справою й потребувало значної кількості робочих рук. Тому поставала нагальна необхідність створення робітничих поселень у пішохідній доступності до місць виробництва. Перші корпоративні міста виникли в Західній Європі та США у кін. XVIII ст., а їхній розквіт у західному світі припадає на 1880-ті – 1920-ті рр.

Намагання позбутися соціальних негараздів робітничого середовища, притаманних індустріальним містам XIX ст., було ще однією причиною, яка спонукала підприємців будувати міста поза межами великих населених пунктів. Перед очима «людей справи» XIX ст. стояв образ Манчестера, який, з одного боку, став символом індустріалізації, а з другого – уособлював усі негативні явища, що супроводжували становлення промислових міст у тому столітті: важка праця, перенаселення, робітничі нетрі, пияцтво, проституція, злидні, насильство.

«Манчестер підносить пару», малюнок із журналу “The Builder”, 1853
Джерело >>

Творці робітничих поселень сподівалися вберегти робітників своїх підприємств від згубного впливу великих індустріальних міст і створити робітничі спільноти на основі соціальної гармонії. На практиці це означало створення робітництва, позбавленого шкідливих звичок, а також лояльного до корпорації. Завдяки створенню контрольованих компанією міст підприємці сподівалися також убезпечити себе від робітничих рухів.

Домінування однієї індустрії

Лише справді невеликі та ізольовані поселення були монопромисловими в буквальному розумінні. Навіть у невеликих шахтарських містах Донбасу виникали додаткові підприємства, а також розвивався сектор послуг. У деяких, як-от у Горлівці, Єнакієвому та Юзівці ще за імперської доби виникли машинобудівні та коксохімічні підприємства. У цих містах значна частина населення була задіяна у сфері послуг та на додаткових виробництвах. Але всі підприємства, що з’являлись у мономістах після містотвірного підприємства, були економічно з ним пов’язані. Коксохімічні виробляли кокс для металургійних заводів, машинобудівні – обладнання для шахт і заводів, а сфера послуг була орієнтована на робітників базових підприємств та членів їхніх родин. Добробут жителів мономіст, як і економічний успіх додаткових підприємств, були безпосередньо пов’язані із успіхами містотвірного підприємства.

Ступінь домінування вугільно-металургійного сектора в економіці міст Донбасу видно з таких цифр: у паливній галузі промисловості Донбасу працювали від 41 % у 1962 р. до 32 % у 1974 р. від загальної чисельності промислових робітників регіону. У металургії тоді ж були задіяні 14 % робітників. Вартість основних фондів вугільної галузі становила відповідно 40 % та 36 %, а чорної металургії – 23 % та 22 % від основних виробничих фондів Донбасу⁹. Тобто через сто років після становлення модерної промисловості на Донбасі вугільна промисловість та металургія поглинали понад половину промислових робітників та капіталів. У Луганській області на частку вугільної промисловості наприкінці ХХ ст. припадало 22 % від усього промислового виробництва та 18 % робочих місць. Третина податків, зібраних в області, надходила з вугільних підприємств¹⁰.

Корпоратократія

У повісті «Стара Юзівка» радянський письменник Ілля Гонімов приписав Джону Юзу слова, які той нібито сказав про статус міста Юзівка: «Це – не Росія. Це – завод!»¹¹. Попри те, що цей сюжет схожий на художню вигадку, він багаторазово відтворений в академічних текстах, тому що описана в повісті ситуація є доволі правдоподібною. Справді, адміністрація Юзівки та інших заводських та шахтарських міст XIX – початку ХХ ст. переймалася різними аспектами розвитку економічної, соціальної та культурної інфраструктури міста, які у звичайних (публічних) містах перебували у віданні муніципалітету.

Упродовж 1890-х рр. частина мешканців Юзівки спробувала переконати державну владу в тому, що поселенню слід надати статус міста з відповідними правами на самоврядування. Проте кількаразові спроби місцевих активістів вивести місто з-під влади корпорації зазнали краху. Такий статус-кво влаштовував уряд, що не поспішав брати на себе соціальні обов’язки, виконувані приватним бізнесом. Тільки 1917 р. постановою Тимчасового уряду Юзівка разом із кількома іншими заводськими та шахтарськими поселеннями Донбасу отримала статус міста. Проте нові органи міської влади ще тривалий час після появи муніципалітетів перебували під сильним впливом заводської адміністрації.

Соціальні теорії початку ХХ ст. переконували в необхідності максимально пильного контролю адміністрації підприємства над діями співробітників заради підвищення ефективності виробництва та блага самого робітника. Виробничий простір мав відповідати цим ідеям, тому спостерігалася тенденція до зменшення місць, де працівник міг би сховатися від пильного ока менеджера. У відомій стрічці «Нові часи» (1936 р.) з Чарлі Чапліном, який грає роль робітника на конвеєрі, адміністратор фабрики контролює кожен рух працівників через відеоспостереження. Чимало соціальних ідеологів першої чверті ХХ ст., натхнені ідеями основоположника наукової організації праці Фредерика Тейлора, розглядали завод як ідеальну модель, основні принципи якої мають бути перенесені на соціальну систему. У моноіндустріальних містах ці принципи поширювались і на залежне від підприємства місто.

Запропонована американським дослідником і інженером Фредериком Тейлором система наукової організації праці (названа пізніше за його ім’ям тейлоризмом) досягла піку свого впливу в 1910-х рр. Ця система передбачала створення умов для максимальної ефективності праці: зручну просторову організацію цехів, максимальну віддачу від вивірених рухів робітника через економію зусиль і часу, необхідність відпочинку як відновлення робочої сили, та спеціалізацію. Ці ідеї у зміненій формі проникли також у інші сфери, від принципів містобудування до облаштування простору кухні.

«15 непотрібних рухів, здійснених для виконання поцілунку», антитейлористська карикатура, 1913 Джерело>>

Відбиттям значущості містотвірного підприємства в житті населення промислових мономіст були особливості просторової структури – зокрема сегрегація, базована на професійній ієрархії. Технічна еліта – адміністрація заводу й вищий інженерний склад – проживали в найкраще облаштованих районах у будинках з елементами розкоші. Менш кваліфіковані працівники мешкали в не таких комфортних умовах. Некваліфіковані робітники нерідко животіли, не маючи доступу до елементарних комунальних послуг. Сегрегація мала захистити простір з особливо комфортними умовами для місцевої еліти – адміністрації підприємств і найбільш кваліфікованих робітників. Крім того, вона відображала технократичний принцип устрою суспільства промислових мономіст, ґрунтований на професіоналізмі та службовому ранзі.

Символічним проявом залежності від підприємства ставали назви міст – похідні від прізвищ директорів або засновників, як-от: Юзівка, Єнакієве, Горлівка. Іншим наочним прикладом ставлення адміністрації підприємств до супутнього міста як до одного з ресурсів виробництва були корпоративні ювілейні альбоми, що набули популярності у другій половині ХІХ ст. Часто вони містили описи помешкань робітників та соціально-рекреаційної інфраструктури поряд із описом цехів та інших виробничих відділень підприємства.

Корпоративний патерналізм

Наслідком абсолютної влади підприємства у місті ставала необхідність брати на себе витрати зі створення соціальної інфраструктури. Адміністрації заводів та копалень мали налагоджувати умови для тривалого проживання робітників у своїх поселеннях. Окрім житла, ішлося про опалення, водопостачання, інші комунальні послуги, забезпечення харчуванням, транспорт, освітні й медичні заклади, пожежні команди, органи охорони порядку тощо. Траплялися випадки, коли компанії витрачали кошти на такі менш життєво необхідні проекти, як театри, парки, оркестри, бібліотеки.

Патерналізм – протекція над кимось, що здійснюється задля добра протегованого, «батьківська» позиція, що несе як захист, так і обмеження прав. У випадку мономіст це, по суті, м’яка форма соціальної інженерії – намагань перетворювати міську громаду згідно уявних позитивних зразків. Розвинені західні економіки пережили перехід від нормативної (або ж моральної) моделі соціальної відповідальності до моделі утилітарної. Тобто, якщо у класичних мономістах власник вважав, що перебуває у моральному зв’язку зі «своїми» мешканцями і повинен творити добро задля них (у його власному розумінні), то сьогодні підприємці розуміють соціальні проекти для робітників і ширшої громади не як прояв власної «доброти», а в суто раціональному ключі – як запоруку більшої успішності свого бізнесу в майбутньому¹². Пострадянські економіки, однак, все ще мають схильність до відносин патерналізму.

Група робітників і службовців Рутченківських механічних майстерень рудоуправління французької компанії, 1906 р. Портрет в овалі, що бовванить над колективом, – француз А. Лебрен, керівник Рутченківського рудоуправління. ЦДКФФА ім. Г. С. Пшеничного.

Капітальні соціальні інвестиції були типові передусім для підприємств, базованих на високотехнологічному виробництві, оскільки їм треба було привабити й утримати кваліфіковану робочу силу. Створення привабливих для фахівців умов життя коштувало дорого, але для підприємств це була не тільки соціальна відповідальність, але й інвестиція, адже розвинена соціальна інфраструктура була важливим стимулом праці. Вона мала допомогти зменшити плинність кадрів, підвищити продуктивність праці та корпоративну лояльність робітників. Додатковою причиною соціальних витрат було бажання підприємців створити позитивний образ компанії, що дбає про життя своїх робітників. Це мало сприяти поліпшенню враження від бренду, підвищувати лояльність споживачів.

На практиці витрати компаній на соціальну інфраструктуру сильно варіювались і залежали від багатьох чинників. Серед найважливіших були виробничі успіхи та прибутки й відповідно можливість витрачати кошти на соціальні програми; переважання коротко- або довгострокової стратегії розвитку; рівень дефіциту робочої сили в цьому регіоні та її мобільності; готовність директорів підприємств утілювати в життя певні соціальні ідеї. Важливу роль відігравав також тип виробництва і тривалість потенційного життєвого циклу підприємства в певній місцевості.

Контроль об’єктів соціальної інфраструктури давав адміністраціям підприємств додаткові механізми здійснення влади в містах. Корпоративна власність на житло робітників, з одного боку, дозволяла легко позбуватися небажаних мешканців. З другого – підвищувати залежність робітників від підприємства. Контроль робітника як на виробництві, так і поза ним призводив до корпоративної гегемонії – фактично повного контролю компанії над жителями.

Керівники підприємств у ранніх заводських та шахтарських поселеннях широко вдавалися до патерналістської моделі відносин зі своїми робітниками – серед іншого, слідуючи за усталеними тоді зразками стосунків суверена (наприклад царя) із підданими, релігійними і патріархальними цінностями, та імперськими амбіціями «виховання тубільців». Чимало підприємців ХІХ ст. вважали за свій релігійний обов’язок та моральну відповідальність опіку над життям робітників як на виробництві, так і поза ним. Підприємець виступав у ролі батька, який переймається добробутом своїх підопічних так, ніби вони були його власні діти. Патерналізм полягав передусім у впровадженні освіти, у матеріальному достатку, а також моральному контролі. «Турбота» підприємця могла сягати далеко за виробничі потреби, поширюючись навіть на контроль сімейних стосунків. Майже безмежна влада власника підприємства в такому місті надавала унікальну можливість для впровадження різного роду соціальних експериментів.

Залежно від поглядів власника міста на «правильну» форму відповідної поведінки, в одних ситуаціях наявність родини в робітника заохочувалася, в інших, навпаки, заборонялося навіть запрошувати до житла особу протилежної статі. Особливо завзято боролися підприємці з пияцтвом. Набір методів був широким: від радикальних – разом із абсолютною забороною продажу й уживання алкоголю в місті – до «м’яких», на кшталт пропаганди здорового способу життя, культу спорту, організації товариств тверезості. Подеколи патерналізм міг набувати майже буквальних форм – наприклад, коли керівник підприємства ставав хрещеним батьком дітей своїх робітників¹³.

Патерналізм був притаманний передусім невеликим організаціям, таким, де встановлювались особистісні відносини між підприємцем і робітниками. З появою великих корпорацій та ієрархії найманих менеджерів відносини між адміністрацією та робітниками ставали все більш формалізованими.

Соціальна відповідальність містотвірного підприємства щодо жителів міста збереглась і в радянську добу. В умовах економіки дефіциту радянські підприємства надавали підтримку робітникам у забезпеченні різних потреб – від фізіологічних до соціальних та потреб у самореалізації. Попри відсутність капіталістичних корпорацій, модель корпоративного міста значною мірою лишилася, тільки тепер її реалізовували державні підприємства¹⁴. Промислові підприємства будували помешкання для робітників, розвивали рекреаційну інфраструктуру та забезпечували населення товарами найпершої потреби. Керівники містотвірних підприємств співпрацювали із колгоспами у справі забезпечення населення продуктами харчування. Підприємства здійснювали соціальну підтримку робітників буквально від народження до могили: вони будували ясла для малюків і оплачували поховання загиблих або померлих робітників¹⁵. Це зовсім не означає, що жителі радянських мономіст ні в чому не мали потреби: блага розподілялись нерівномірно. Як і в імперську добу, корпоративний патерналізм був покликаний утримати найбільш цінних працівників, тому поширювався переважно на кваліфікованих робітників. Саме вони були пріоритетом у розподіленні таких дефіцитних товарів, як автомобілі, телевізори й путівки на відпочинок¹⁶.

«Група гірників передової дільниці №6 шахти №5-6 ім. Г. Димитрова тресту «Красноармійськвугілля», що виїхали на власних автомашинах, з родинами, в лісі на відпочинку». 1950 р. ЦДКФФА ім. Г.С. Пшеничного.

Мономіста – міста без майбутнього?

Перші ознаки зникнення мономіст з’явилися ще у 1920-ті рр. у США: там на фоні загального зростання добробуту та самоорганізації робітників, а також автомобілізації, працівники все частіше ставали власниками житла, вільніше обирали місце праці, а отже ставали менш залежними від одного підприємства. Наступний період Великої Депресії додатково змусив промисловців відмовлятися від утримання соціальної інфраструктури та відповідних претензій на виховання і контроль. У деяких країнах, як-от США (у 1930-х – 1940-х рр.) і Бразилії (у 1940-х – 1950-х рр.), держава втрутилася законодавчо, аби власники містотвірних підприємств передали житловий фонд громадам, а також встановила загальнонаціональне трудове законодавство, що зменшило владу корпорацій¹⁷. У 1960-х рр. у багатьох західних країнах почався процес зникнення промислових мономіст через деіндустріалізацію. Зокрема, масове закриття вугільних шахт протягом 1980-х у Великій Британії та Німеччині (що було викликано і змінами в паливній структурі економіки, і політичними причинами, так і нерентабельністю видобутку у старих промислових регіонах) вело до занепаду вугільних містечок. Частина колишніх мономіст перетворилась на міста-примари, деякі інкорпорували сусідні мегаполіси, інші змінили економічний профіль – передусім у зв’язку із зростанням сфери послуг і переміщенням важкої індустрії у країни третього світу. Мономіста, у яких містотвірні підприємства втрачали монополію та абсолютну владу, перетворювалися на звичайні публічні міста з муніципалітетами, а житловий фонд переходив у власність містян.

Особливо складно було виживати мономістам, що виникли при видобувних підприємствах. Вичерпання ресурсів зазвичай ставило питання про доцільність існування самого міста. У багатьох шахтарських містах Донбасу у другій половині ХХ ст. відбувалось поступове зменшення ресурсів. У пошуках вугілля шахтарі спускалися все нижче під землю. Якщо у період 1960–70-х рр. середня глибина розробки вугільних пластів становила близько 400 м, то наприкінці ХХ ст. вона збільшилась до 800–900 м. Ускладнення гірничо-геологічних умов видобутку вугілля призводило до зростання вартості видобування: якщо 1958 р. вона становила 8,5 руб., то 1974 р. збільшилася вже до 14,4 руб.¹⁸ Чимало міст, заснованих навколо підприємств обробної промисловості, також зазнали занепаду внаслідок глобальних змін економічної кон’юнктури.

Однак, феномен мономіста рано записувати до розряду історичних явищ. За деякими підрахунками, 2008 р. з загальної кількості 1 100 міст Російської Федерації 460 залежали від однієї промислової галузі, тобто були мономістами. У російських мономістах мешкає 25 % від усього населення країни і вони виробляють 40 % валового внутрішнього продукту¹⁹. Найбільшим російським мономістом (із населенням 700 тис. осіб) є Тольятті, де кожний сьомий мешканець працює на збитковому підприємстві АвтоВАЗ²⁰. Інший відомий приклад – Магнітогорськ, у якому Магнітогорський металургійний комбінат виробляє 82 % від усієї продукції міста і дає понад 60 % надходжень у міський бюджет²¹. Символом соціально-економічного занепаду та екологічної катастрофи став Карабаш – мономісто в Челябінській області Російської Федерації. З моменту пуску в місті у 1910 р. мідноливарного заводу технологія виробництва істотно не змінювалась, підприємство не встановило очисні споруди. Унаслідок цього впродовж 1980-х рр. екологія погіршилась настільки, що в місті вимирає рослинність.

Тоді як у країнах колишнього СРСР ламають голови над тим, як позбутись проблемного радянського спадку, китайський уряд розпочав програму створення нового покоління мономіст. Упродовж 2010-х рр. у Китаї реалізується проект утворення tese xiaozhen – «спеціалізованих міст»²². Місцевим чиновникам пропонують визначитись із тим, що робить їхнє місто унікальним – сполучення промислової спеціалізації, туристичних атракцій та місцевого способу життя, а потім розвинути ці особливості. Йдеться про поселення, що фокусуються на виробництві певних товарів або послуг, як-от «шоколадні», «фінансові» або «атомні» міста. Метою цього масштабного проекту є стримування зростання мегаполісів і заохочення розселення у відносно невеликих за розміром містах. Також спеціалізація міст має дати економічний ефект на основі спеціалізації праці.

Численні приклади як з історії Донбасу, так і інших промислових регіонів світу показують, що майбутнє мономіст не тільки в повному занепаді чи перетворенні на культурну спадщину. Є приклади, коли завдяки вчасним рішенням у містах розвивались легка промисловість та сектор послуг, перетворюючи в такий спосіб «моно-» на поліфункціональні міста. Особливо важливим чинником при цьому є розвиток сучасної освіти та науково-дослідні розробки. Самим містам складно здійснити диверсифікацію економічного профілю, щоб досягти сталого розвитку. Таке завдання вимагає стратегії та підтримки на державному рівні.

Ідея створення міста спеціально для певного підприємства, хоча й у зміненому вигляді, вижила також і в західному світі. Її реінкарнацією стали, зокрема, селища айтішників, що їх розбудовують найбільші ІТ-компанії, як-от ІВМ, «Гугл» і «Амазон». Якщо деякі з них починають будівництво посеред уже існуючої міської інфраструктури, як-от «Амазон» із його експансією в Сіетлі, то інші будують і житло, й інфраструктуру²³. Наприклад, «Фейсбук» планує у місцевості Менло Парк у Каліфорнії до 2021 р. добудувати кампус для своїх співробітників на 1 500 домогосподарств, із готелем, торгівельними точками та зеленими зонами²⁴.

Візуалізація майбутнього кампусу для співробітників «Фейсбуку» в Менло Парк, Каліфорнія.  Джерело>>

На зламі ХХ і ХХІ ст., з початком процесів, що їх деякі науковці іменують Четвертою індустріальною революцією²⁵, а також дальшим переміщенням трудомістких виробництв у країни з низькими витратами на робочу силу, загрозою масового безробіття в містах, орієнтованих на «традиційне» промислове виробництво, постав виклик політикам, ученим і підприємцям: у який спосіб можливо подолати економічні й соціальні проблеми промислових мономіст? Як знайти нове місце для старого промислового регіону в економіці й культурі всієї країни? Як промисловим підприємствам адаптуватися до Четвертої індустріальної революції, якщо вони не хочуть загинути від її наслідків? Як подолати кризу ідентичності та знайти новий сенс і мету існування мономіст, що деградують? Як зберегти їхню культурну спадщину? Книгою «Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу» її автори роблять свій вклад в обговорення цих непростих питань.

1. Див.: Dinius O. J., Vergara A. Company Towns in the Americas. An Introduction // Company Towns in the Americas: Landscape, Power, and Working-Class Communities (Geographies of Justice and Social Transformation). Athens, GA, 2011. Pp. 1–16; Borges M. J., Torres S. B. Company Towns: Concepts, Historiography, and Approaches // Company Towns: Labor, Space, and Power Relations across Time and Continents. NY, 2012. Pp. 1–40; Куліков В. О. Корпоративні міста: визначення, характерні риси, історична доля // Укр. іст. журн. 2017. № 1. C. 41–59.
   
2. 2000 р. Кабінет міністрів України офіційно запровадив термін «мале монофункціональне місто»: мале місто, спеціалізацію праці економічно активного населення в якому визначають підприємства здебільшого однієї-двох профілюючих галузей економіки, що формують дохідну частину бюджету міста, забезпечують функціонування соціальної інфраструктури та інших об’єктів життєзабезпечення населення. Джерело: Постанова КМУ «Про Основні напрями забезпечення комплексного розвитку малих монофункціональних міст» від 18.07.2012. http://bit.ly/2FMd85O
   
3. Green H. The Company Town. The Industrial Edens and Satanic Mills That Shaped the American Economy. NY, 2010.
   
4. Luks T. Social Engineering, the Factory and Urban Environment: Cadbury/Bournville and Opel/Rüsselsheim (1878–1960) // Industrial Cities. History and Culture / Ed. by C. Zimmerman. Frankfurt; NY, 2013. Pp. 263–282.
   
5. Harrison J. F. C. Robert Owen and the Owenites in Britain and America: Quest for the New Moral World. NY, 1969.
   
6. Schneider Ch. Stadtgründung im Dritten Reich: Wolfsburg und Salzgitter: Ideologie, Ressortpolitik, Representation. Munich, 1979.
   
7. Golonka-Czajkowska M. Nowe miasto nowych ludzi. Mitologie nowohuckie. Kraków, 2013; Lebow K. Unfinished Utopia. Nowa Huta, Stalinism, and Polish Society. Ithaca, NY, 2013.
   
8. Губкіна Є. Славутич: архітектурний путівник / Slavutych: Architectural Guide. Berlin, 2016.
   
9. Кононов И. Ф., Кононова Н. Б., Денщик В. А. Кризис и самоорганизация. Шахтерские города Донбасса в период реструктуризации угольной промышленности: социальное и экологическое измерения. Луганск, 2001. С. 3
   
10. Кононов И. Ф., Кононова Н. Б., Денщик В. А. Кризис и самоорганизация. С. 4.
    
11. Гонимов И. А. Старая Юзовка: 1869–1905. Сталино, 1955. С. 88. У виданні 1930-х рр. (див.: Гонимов И. А. Старая Юзовка, 1869–1905. Сталинский металлургический завод. М.; К., 1937) цього сюжету немає.
    
12. Див. про ці дві умовні моделі соціальної відповідальності бізнесу: Iankova E. A. From Corporate Paternalism to Corporate Social Responsibility in Post-Communist Europe // The Journal of Corporate Citizenship. 2008. Spring. № 29. Pp. 75– 89.
    
13. Borges M. J., Torres S. B. Company Towns: Concepts, Historiography, and Approaches. Р. 26.
    
14. Див.: Taubman W. Governing Soviet Cities: Bureaucratic Politics and Urban Development in the USSR. London, 1973. P. 54.
    
15. Crowley S. Barriers to Collective Action: Steelworkers and Mutual Dependence in the Former Soviet Union // World Politics. 1994. Vol. 46. №. 4. Pp. 598–599.
    
16. Crowley S. Barriers to Collective Action. P. 599.
    
17. Borges M. J., Torres S. B. Company Towns: Concepts, Historiography, and Approaches // Company Towns: Labor, Space, and Power Relations across Time and Continents. NY, 2012. P. 11.
    
18. Кононов И. Ф., Кононова Н. Б., Денщик В. А. Кризис и самоорганизация. С. 3.
    
19. Crowley S. Monotowns and the Political Economy of Industrial Restructuring in Russia // Post-Soviet Affairs. 2016. Vol. 32. № 5. P. 400.
    
20. Crowley S. Monotowns and the Political Economy. P. 401.
    
21. Ишимов В., Капицын В. Акторы устойчивого развития крупного монопрофильного города // Государственная служба. 2011. № 5. С. 31.
    
22. The Economist. China pushes towns to brand themselves, then regrets it. [19.12.2017, Haiyan] Retrieved from: https://www.economist.com/news/china/21732826-officials-beijing-fret-local-boosters-are-getting-carried-away-china-pushes-towns-brand
    
23. Garfield L. Facebook and Amazon Are So Big They’re Creating Their Own Company Towns – Here’s the 200-Years History // Business Insider. September 24, 2017, http://www.businessinsider.com/company-town-history-facebook-2017-9
    
24. Там само.
    
25. На думку адептів цього терміна, ця революція полягає у радикальних змінах усіх сфер життя передусім через пришестя цифрових технологій, із відповідною експансією інтернету, менших і ефективніших комп’ютерних процесорів і штучного інтелекту. Schwab K. The Fourth Industrial Revolution. Cologni/Geneva, 2016.