ЗАКІНЧЕНА ПОВІСТЬ ЖИТТЯ, ЩО НЕ ВІДБУЛОСЯ
Глуховський П., Ковальський М. Апте. Незакінчена повість / Пьотр Глуховський, Мартин Ковальський; [переклад з польської мови – Є. Врадій]. – Дніпро: Український інститут вивчення Голокосту «Ткума»; ПП «Ліра ЛТД», 2017. – 140 с. з іл.
Відомо, що історія не знає умовного способу. Будь-які її альтернативні варіанти, описані в художніх та публіцистичних творах чи у мемуарах, поглиблюють численні травми, яких європейська цивілізація зазнала у ще зовсім близькому минулому. Утім, якщо історія послуговується фактами, інтерпретацію котрих, за різних умов, можна застосувати до відповідних потреб (чим останнім часом регулярно користуються різні політичні сили), то пам’ять, основану на досвіді і емоціях, не вдасться переписати. Людство відчуло це достоту тоді, коли в надміру вузькому геополітичному і геокультурному просторі Європи зійшлися руйнівні сили тоталітаризму, модифікувавши століттями формовані культурні ідентичності Старого світу в наскрізь травматичну пам'ять. Тим цінніші сьогодні ті письмові свідчення пережитої травми, які стають доступними широкій громадськості.
Книжка Пьотра Ґлуховського і Мартина Ковальського – «Апте. Незакінчена повість» – це художньо-документальна реконструкція біографії єврейського митця Ришарда Апте, який став жертвою Голокосту в досить юному віці. На основі віршів та рисунків, випадково знайдених на горищі помешкання у Величці, під Краковом, де в останні місяці життя переховувалась родина Апте, а також зі спогадів сучасників, котрі вижили, автори тексту відтворили життєпис юного поета і художника. Рецензована книжка – це елемент багатогранної мозаїки травми ХХ століття, яка із його закінченням не втратила актуальності. Український перекладач – молодий історик Єгор Врадій – не лише удоступнив її для прочитання, а й відкрив вітчизняному читачеві мало знані ним сторінки минулого, котрі почасти стосуються і його. Шлях цієї книжки до сучасного реципієнта – це приклад того, як свого часу витіснена пам'ять по крупинках повертається на своє місце, впевнено завойовуючи посттоталітарний простір культури сьогодні. На українського читача вона може справити дещо неоднозначне враження, оскільки, попри вражаючий фактаж нацистської та радянської мартирології в період 1939-1942 років, вкотре висвітлює вже традиційні стереотипи щодо ролі і значення українських націоналістів в німецькій окупації теренів тодішньої Східної Польщі, зокрема у Львові. Утім, важливо, що в цьому контексті твір проливає деяке світло на український вимір травматичної пам’яті того періоду, який, без огляду на вигідну польським авторам точку зору, варто відчитати і зрозуміти.
У книжці порушено щонайменше три актуальні проблеми, на які варто звернути увагу. Насамперед ідеться про крах нереалізованих амбіцій молодого перспективного митця-інтелектуала в часі війни. На тлі цієї проблеми найважливішим є аспект свідомісної деконструкції цінностей, зокрема життя і мистецтва, які для героя є практично рівноцінними. По-друге, маємо справу із протистоянням тоталітарних ідеологій, які у вкрай важких умовах війни провокують як в індивідів, так і у цілих етнічних та соціальних груп фундаментальний інстинкт самозбереження. Почасти він зумовлює потребу прийняття найбільш вигідної у певний час ідеологічної доктрини – з метою не лише вижити, а й продовжувати вже усвідомлену місію творчості. По-третє, не применшуючи авторської спроби реконструювати гуманістичну катастрофу минулого століття, спричинену Другою світовою війною, вважаємо досить виразним саме національний контекст досвіду травми Голокосту з усіма історичними перверсіями цієї трагедії.
Белетризована біографія єврейського юнака – широка метафора загибелі цілого покоління інтелігенції, яка стояла на порозі реконструкції європейського мистецтва і вже, певно, зміни історії світової культури. Відомо, що німецькі націонал-соціалісти, так само, як і радянські комуністи, з приходом на окуповані території насамперед нищили культурну пам’ять підкорених, спалюючи бібліотеки, архіви, грабуючи митецькі галереї, вбиваючи освітянську, мистецьку, духовну еліту того чи того краю. Головний герой «…Незакінченої повіті» – Ришард Апте – син знаного краківського адвоката, змалку виховувався в дусі мистецького вітаїзму. Батько Генрик сам грає на скрипці, пише та публікує рецензії на актуальні художні тексти. Мати юнака, Амалія, утримує літературний салон. Батьки не жаліли ресурсів на освіту сина. Молодий Апте, навчаючись в елітарній гімназії Кракова, єдиній, свідоцтво закінчення якої дозволяло без іспитів іти на студії будь-якого польського університету та Єврейського університету в Єрусалимі, був тим учнем, якого по праву вважали primus inter pares. Більше того сама мистецька атмосфера міжвоєнного Кракова була цілком добрим середовищем, у якому народжувались і розквітали апологети нового часу і мистецтва. Тому й не дивно, що попри вміння грати на кількох музичних інструментах (воно забезпечувало перспективу синкретичної візії творчості), володіння кількома іноземними мовами (які відкривали доступ до світової традиції літератури), молодий Ришард писав досить глибокі на свій вік поезії та виконував графічні малюнки.
Покликаючись на спогади сучасників та представників близького оточення Апте (Натана Ґросса, Ірени Броннер, Генрика Фоґлера), автори «…Незакінченої повісті» намагаються реконструювати внутрішній світ юного митця: його мрії, сподівання, відчуття катастрофи, що вже на той час нависла над Центрально-Східною Європою. Один із його знакових образів – Христос, розіп’ятий на хресті, – це не стільки християнський символ (Апте не сповідували строгих релігійних переконань, Генрик вважав себе поміркованим сіоністом), як філософська алюзія страждань, що вже зовсім поруч і ось-ось матимуть цілком реальний фізичний вимір. «Здатність малювати страх» (с. 9) – чи не найвлучніша характеристика хисту юного художника, який бачить себе єдиним живим «свідком щастя» у вірші «Самотній пілігрим» (с.18) та «йде останньою стежкою в цей зварйований світ». Відчуття, яке переслідує молодого Апте і під час перших днів нацистської окупації Кракова, і під час утечі до вже радянського Львова, і в період переховування на горищі одного з будинків у Величці (де, власне і були знайдені рисунки митця), і вже, безумовно, у таборі, – це радше не страх смерті, а цілковитого зникнення без сліду. Такий досвід – передумова передчасного дорослішання юнака, перспективи творчого росту якого практично завершились із вибухом війни. Драма його життя розігрується навколо трьох ключових топосів: Краків – Львів – Величка, які формують обмежений простір його загину.
Нацистська ідея Голокосту передбачала безальтернативне стирання єврейства з історії не лише як нації, а й як окремої культури, пам’яті, мистецтва. Це, очевидно, було найбільшим мотивом страху юного таланту, який тільки-тільки почав втілюватися в метафізичний простір часу. Тому-то Ришард уподовж всієї акції твору пробує зафіксувати пам’ять свого страху, надати йому фізичного виміру у літературних текстах та малюнках. Через них він також пробує пізнати суть цього відчуття, а навіть пояснити його для себе й інших тоді, коли розуміє, що такого пояснення в природі не існує. Свідченням цьому є хоча б задум написати повість про час «історичного зламу» на тлі якого самостверджується і починає нове життя в Радянському Союзі група молодих колишніх мешканців Кракова.
Власне у цьому аспекті розкривається проблема вживання в контекст нових реалій, у яких Ришард Апте пробує знайти себе після втечі з родиною із окупованого гітлерівцями Кракова до захопленого «совєтами» Львова. Він сміливо і рішуче приміряє до себе роль адепта радянської ідеології, «готовий, незважаючи на величезну кількість застережень, прийняти цю нову батьківщину», аби могти «вчитися і бути корисним» (с. 30). Цей етап життя юнака ще виказує в ньому наївність і максималізм, які згодом зміняться усвідомленим очікуванням неминучої загибелі. Ришард вивчає історію ВКП(б), вступає в комсомол і намагається знайти себе у середовищі «совєтських» митців, де виразно кидаються в очі «художники з руками, заплямованими червоною фарбою, що потрібна їм для малювання крикливих гасел» (с. 29). І навряд чи Апте цілком здає собі справу щодо змісту і значення поняття «радянського мистецтва», коли на іспиті після тримісячних курсів заявляє: «хочу стати радянською людиною ?…?. Хочу також далі вчитися, щоби в майбутньому стати радянським митцем» (с. 33). Бо чому насправді можна було навчитися за умов, коли «груба селянка із не дуже інтелігентним обличчям ?…? Зараз безжалісно шельмує людину, яка володіє шістьма мовами, але – на жаль – не українською» (с. 29)? Безумовно, освічений інтелігентний Ришард не міг не розуміти безглуздя і позірності радянської ідеології. Символічним натяком на це є його спостереження Львова, який, як місце культурних нашарувань і пам’ятей, парадоксально змінюється на очах. Так, якщо під час переїзду хлопець зауважує культурну самобутність та європейськість цього міста, в котрому «чим ближче до центру, тим краще видно», що воно «нічим не поступається Кракову» (с. 26), то вже зовсім згодом Львів «чорніє, обростає брудом, ніби щодня на кілька кілометрів просувався у бік Азії» (с. 35). Саме у цьому випадку прослідковуємо здомінування в героя психологічного інстинкту самозахисту перед неповерненням попереднього життя і природного інстинкту самозбереження в умовах непередбачуваного завтра. Проблема загострюється ще більше тоді, коли німецькі війська атакують Львів у червні 1941-го і прибулим із Польщі євреям доводиться знову шукати вихід із безвиході.
Саме у жорсткому зіткненні різних облич тоталітаризму в обмеженому локусі Львова зосереджено опис національних вимірів трагедії війни. Цілком логічно, що автори «…Незакінченої повісті» основний акцент ставлять на травмі Голокосту, який, за різними підрахунками, забрав до шести мільйонів життів євреїв. Однак, на тлі цієї трагедії в різні способи проявляється також воєнна травма і поляків, і українців. В одному з епізодів згадується закриття Ягеллонського університету нацистами та ув’язнення практично всіх його викладачів1. Згодом автори пишуть і про підпали совітами польських бібліотек та погроми культурних центрів у місті, про численні депортації до Сибіру українців та поляків зі Східної Галичини. Разом з тим не оминули увагою масових вбивств у Бригідках, де перед відступом НКВС-івцями знищено до семи сотень в’язнів, та в тюрмі на Лонцького, в котрій червоні окупанти замордували понад півтори тисячі в’язнів, більше половини з яких – українці.
Доволі неоднозначними у книжці зображені українці. Так, автори почасти зауважують терор над місцевою людністю Львова, втім надміру суб’єктивними видаються оцінки спроб його українізації під час радянської окупації, яка, як відомо, була лише провокацією червоного варвара. Ґлуховський і Ковальський практично відмовляють місцевому населенню у праві власного самовираження, розцінюючи його позицію як терор передовсім проти євреїв. Спроби проголошення незалежності влітку 1941 репрезентовані як «фестиваль жовто-блакитних кокард» (с. 43), якому настає кінець із приходом нацистів. Лейтмотивом прочитується контроверсійний міт колаборації українських націоналістів із гітлерівцями, оминаючи разом з тим гостру тему неоднозначної поведінки представників юденратів супроти своїх. Утім таке висвітлення проблеми спонукає до роздумів, хоча б з огляду на те, що батько молодого Апте вже перед втечею до Велички розуміє: оскільки головні організатори терору втекли, то все ж хтось мусить заплатити за скоєне. Він переконаний, що «доведеться євреям заплатити за дворічний симбіоз із совітами» (с. 41).
Черговий переїзд не дає Ришардові жодних ілюзій щодо можливості творчої самореалізації. Життя остаточно перетворилось у процес фізичного виживання. Перебути війну, а тим більше Голокост, вдасться не багатьом. А тому його розіп’ятий Христос, очевидно вже виконаний після кількарічних митарств, – це згусток страждань і сумнівів, які підносяться над часом, котрому більше немає виміру, над часом, у якому зійшлись воєдино «сонце, місяць і зорі, повіває вітер, падає сніг, а він оголений, схудлий, завислий у вакуумі, ані живий, ані мертвий, байдужий…» (с. 9). Це світогляд зовсім іншого автора, не того завзятого хлопчини, котрий ще кілька років тому з невгамовним нетерпінням чекав публікацій своєї «Подорожі до Сезаму» на сторінках газети «Віконце» (Еволюцію його образів можемо порівняти за вміщеними у книзі ілюстраціями). Він дочасно перебув своє життя, заздалегідь передрікши: «Моє сонце зайшло вже – ніч є чорною пасткою» (с. 18).
«Апте. Незакінчена повість» – це книжка, що вкотре спонукає до роздумів над найвищою цінністю – людським життям. Ришарда не оминув фатум Голокосту. А тому незавершеною залишились і його повість і його життя. Незаповненою залишається також людська пам'ять, оскільки кривавий покіс ХХ століття перервав природний плин історії цілого людства.
Оксана Пухонська,
кандидат філологічних наук,
член Національної спілки письменників України
1. Ідеться про Sonderaktion Krakau, в результаті якої в листопаді 1939 року було ув’язнено понад 180 краківських учених. Значну частину із них стратили, одиниці відпустили, а решту були вивезені у німецький концтабір Заксенхаузен.
Шановні друзі! Ви маєте нагоду безкоштовно отримати примірник цієї книги від Інституту "Ткума". Для замовлення просимо сконтактувати з Бібліотекою Інституту libraryTKUMA@i.ua
Просимо звернути увагу, що кількість примірників обмежена!