Головною проблемою чергової книжки Максима Яременка, виданої як четвертий том щойно започаткованої Українським католицьким університетом серії «Київське християнство», є розповідь про те, як у XVIII ст. відбувалася інкорпорація Київської православної митрополії до складу новоствореної уніфікованої імперської синодальної Церкви. Як і в попередній своїй книжці, дослідник суттєво коригує усталені стереотипи які сформувались в українській історіографії під впливом т.зв. «національної парадигми». У даному випадку йдеться про доволі міцно вкорінене твердження, що після зміни у 1686 р., Київською митрополією свого підпорядкування з Константинополя на Москву, церковне життя в Україні було перебудоване за московським зразком, а всі «національні» традиції знищені. Дослідник підважує це емпірично, шляхом ретельного дослідження внутрішнього життя церкви, а також пробуючи відповісти на питання, яке, як видається, до нього ще ніхто не ставив: наскільки успішними були процеси якісного перетворення української церкви на частину синодальної?

Відносно невелика за об’ємом – 272 с., книжка включає в себе: перелік скорочень, вступ, чотири розділи, висновки, бібліографію й покажчики. У вступі Максим Яременко пояснює, що собою являла Київська православна митрополія в аналізований ним період й обґрунтовує необхідність уточнення, а подекуди й кардинальної ревізії існуючого трактування перебігу її історії у XVIII ст. На думку автора, для цього існують як мінімум дві підстави: по-перше, досліджуючи цю проблему слід враховувати, що всі зміни які відбувалися в митрополії були наслідком синодальних нововведень. Правда, як зауважує дослідник, вони часто перегукувалися з тими правилами які намагався запровадити ще Петро Могила, що очевидно, можна пояснити наявністю в керівництві синодальною церквою значного числа ієрархів українського походження. Друга суттєва причина та, що між унійним та православним єпископатом по обидва боки Дніпра стояли доволі схожі проблеми в дисциплінуванні як пастирів, так і пастви. Автор сумнівається, що для пояснення тих процесів які у XVIII ст. відбувалися в Київській православній митрополії, можна застосовувати концепт «кофесіоналізації», як це зазвичай роблять сучасні дослідники. Він вважає це не можливим через те, що дисциплінування духовенства і мирян не було власною політикою митрополії, а накидалось ззовні. До того ж Київська митрополія не мала зовнішнього супротивника, який вимагав би більш чіткої організації церковного життя. Натомість, дослідник вважає, що зміни в митрополії цілком відповідають схемі будівництва добре врегульованої держави для якої характерне соціальне дисциплінування релігійної сфери.

Там же, історик пояснює головну ідеї своєї книги: з’ясувати наскільки петербурзька політика була дієвою в Київській митрополії XVIII ст., як на вищому, доктринальному, рівні, так і на рівні «парафіяльної цивілізації»; яким був влив мирян на їхніх парохів та його роль у запровадженні нововведень на парафіях; як позиціонувала себе київська духовна еліта і як вона відповідала на уніфікацію. Далі розповідається про принцип передачі цитат з документів XVIII ст. та інші лінгвістичні аспекти. Й на сам кінець Автор висловлює подяки всім, хто якимось чином допомагав йому в роботі над цією книгою.

У першому розділі своєї монографії, який складається з шести підрозділів Максим Яременко намагається з’ясувати наскільки успішною була уніфікація церковного життя митрополії на т.зв. «елітному рівні», тобто, як проходило впорядкування й уніфікація за єдиним синодальним зразком богослужебних книг, що видавалася друкарнею Києво-Печерської лаври. З цією метою дослідник зосереджується на вивченні кількох аспектів цієї проблеми, зокрема: церковних особливостей російської видавничої діяльності, ідеологічному чиннику цього процесу, дієвості синодальних заходів, їхню реалізацію на парафіяльному рівні, причинах невдач з уніфікацією лаврських видань та способах і засобах збереження особливостей київських книг.

Він зауважує, що у більшості випадків дослідники українського книгодрукування XVIII ст. розглядаючи цю проблему, констатують «русифікацію» й «денаціоналізацію» як книг, так і їхніх читачів, тоді як релігійна політика Синоду була спрямована не на «русифікацію» чи «денаціоналізацію» Київської митрополії, а на творення єдиної загальноімперської синодальної Церкви. Автор також зазначає, що головну роль у цьому процесі в той час відігравали саме українські за походженням ієрархи, які не лише «стежили за виконанням уніфікаційних положень, але деколи й диктували церковну політику» (С.21).

Виправлення богослужебних книг несло в собі ще й ідеологічну складову, адже богослужіння були саме тим місцем де влада, а у випадку синодальної церкви не лише церковна, а й світська, могла говорити зі своїми підданими¹. Тому, як слушно зауважує Максим Яременко, богослужіння були ще й ідеологічними засобами масового інформування мирян й утвердження їхньої політичної лояльності (С.32). Це в першу чергу стосувалося згадування в богослужбових книгах місця Київської митрополії в структурі Руської церкви, її підпорядкованості Москві, а не Константинополю, написання царських титулів. Ще одним прикладом ідеологічного впливу, вчений вважає заборону, під час секулярізації церковних маєтностей, друкувати твори Інокентія Гізеля та Дмитра Туптала, які свого часу писали про недоторканність церковного майна (С.34).

Дослідник також зазначає, що попри значні зусилля Синоду, відмінність між київськими та московськими богослужебними книгами все таки залишалася ще навіть і в 1780-х роках. Згідно з твердженням Автора, вони стосувалися саме тих аспектів, які формували самобутню релігійну культуру й місцеву ідентичність. Він припускає, що українці чули в храмах дещо інше, ніж росіяни богослужіння, і шанували інших святих (С.38). Відмінною була навіть мова церковнослов’янських текстів. Отже, попри значні зусилля по уніфікації видавничої діяльності, Синоду не вдавалося повністю вирішити цю проблему. Місцеві особливості залишалися.

Ще з більшими труднощами відбувалося впровадження виправлених книг на парафіяльному рівні. Упродовж усього XVIII ст., священники на парафіях все ще продовжували використовувати старі, видані ще Петром Могилою Требники та іншу подібну літературу. Максим Яременко виділяє кілька причин які цьому сприяли – небажання парафіяльних священників витрачати кошти на нові книги за наявності старих; не можливість вилучити з храмів книги старого друку; розповсюдження на території Київської митрополії церковних друків із сусідньої Речі Посполитої. Проаналізувавши парафіяльну практику дослідник дійшов висновку, що «уніфікаційні зусилля не увінчались цілковитим успіхам навіть на кінець XVIII ст.» (С.53). Він також слушно зауважує, що до сьогодні ніхто з науковців не відповів на питання: як священнослужителі, які ніколи не вчили російської мови давали собі раду з русифікацією власної вимови під час використання російської богослужбової літератури? Можливо, що це теж було однією з причин небажання парафіяльного духовенства використовувати книги московського зразка.

Відповідаючи на інше, поставлене у цьому розділі, питання проте, чому уніфікація лаврських друків не була успішною, Автор виділяє кілька чинників, які на це впливали. Той факт що, попри всі зусилля Синоду, у другій половині XVIII ст. київська друкована продукція залишалась відмінною від московської, на його думку, слід пояснювати перш за все економічними причинами. Головною з яких була ринкова кон’юнктура – місцеві споживачі не вміли й не бажали читати по-московському, а також часто купували саме ту продукцію, яку забороняли виготовляти синодальні нововведення. Це стосується перш за все календарів та букварів «місцевого друку». До цього додається ще й небажання отримати збитки від нерозповсюдження вже виданих книжок, свідоме порушення указів окремими відповідальними за друк особами (С.58–61).

Ще одну групу причин Максим Яременко називає «інтелектуальною», стверджуючи при цьому, що тоді в Києві «не могли випускати ідентичну продукцію, навіть якби й прагнули цього» (С.62). Центральне місце тут відігравало елементарне незнання українцями російської мови, що створювало проблеми при перевірці й звірці книг. Російську мову в Київській академії стали вивчати лише з 1780-х рр., тобто на кілька десятиліть пізніше ніж німецьку та французьку.

Дослідник виділяє також і технічні причини до яких зарахував обмеженість видавничих можливостей, коли для випуску одних книг доводилось призупиняти випуск інших (С.69). Такими перешкодами виступали також необхідність великої кількості часу для виправлення книг та, в окремих випадках, недостатній потенціал київських бібліотек (С.71).

В останньому параграфі Автор намагається відповісти на питання: «як упродовж десятиліть лаврській друкарні вдавалося видавати книги відмінні від їхніх російських аналогів»? На його думку, підкріплену доволі промовистими фактами, для вирішення цієї проблеми, київська церковна еліта вдавалася зазвичай до неформальних способів. Перш за все це формування серед імперської світської і церковної еліти мережі благодійників й створення та підтримка за допомогою т.зв. «дипломатичних дарів» лояльного середовища (С.71).

Другий розділ монографії, який називається «Дисциплінування релігійних практик: ставлення вірян до повіді й причастя», є одним із найменших і складається з двох параграфів. У них Максим Яременко намагається простежити реакцію вірян на насаджувану синодальною церквою модель релігійної поведінки. Поставлене завдання дослідник вирішує шляхом аналізу ставлення парафіян до таких важливих для православних християн таїнств як сповідь та причастя. Усіх вірян він розділив на дві великі групи – старшину та «рядових», кожну з яких аналізує окремо у відповідних праграфах.

Однак, перш ніж перейти до безпосереднього дослідження цього питання Автор пояснює якими були стосунки «кліриків» та «лаїків» в Гетьманщині XVIII ст. У цьому зв’язку Максим Яременко констатує, що козацька еліта не лише мала у своїх маєтках всю повноту влади над парафіяльним духовенством, але зазвичай ігнорувала звернення та прохання найвищого єпархіального органу – консисторії (С.82). Стосунки ж рядових мирян з парафіяльним духовенством унормовувалися шляхом укладання спеціальних угод, які засвідчувалися у світських судах. Це, на думку Автора, вказує на те, що парафіяльний священик міг виступати в ролі посередника між Богом і паствою, лише за її згодою, та ще й за чітко фіксовану плату. Контроль же за виконанням цієї угоди належав до компетенції світської влади (С.85).

У першому параграфі, проаналізувавши чимало оригінальних джерел, дослідник висуває цілий ряд доволі цікавих і аргументованих пояснень тогочасних відносин між елітою привілейованого стану Гетьманщини й кліром. Він зокрема, стверджує, козацька старшина вибираючи священика зазвичай керувалася власними інтересами й переконаннями в основі яких лежало уявлення, що вони самі мали право вирішувати кого обирати собі за духівника. Заперечення цього права козацькі очільники сприймали як особисту образу (С.94). Вчений припускає, що представники соціальних верхів бачили в цьому один з елементів шляхетського достоїнства, через що порушення ієреями усталеної практики розглядали як образу честі.

У другому параграфі Максим Яременко показує, що практика шукати собі духівника за власним бажанням у Гетьманщини XVIII ст. не обмежувалася ні становими ні географічними кордонами. Для підтвердження своєї думки він наводить чимало прикладів, які засвідчують, що не лише еліта, а й прості парафіяни часто діяли всупереч синодальним постановам і самостійно вибирали собі ієрея. У результаті, Автор доходить висновку, що представники усіх станів Гетьманщини вважали вибір духівника, а також храму, для сповіді й причастя, особистою справою (С.104). При цьому, миряни не відмовлялися від прийняття Святих Таїнств, а лише не погоджувалися з примусом і позбавленням права вибору.

Ще одне питання, яке, на думку дослідника, залишається не до кінця вивченим – як бачили свою владу самі парафіяльні священики, які були виборними й часто поповнювались вихідцями з козацьких родин? Він припускає, що вони у свою чергу теж могли бути доволі вимогливими пастирями й зазначає, що тогочасні джерела доволі часто фіксують зловживання священнослужителів своєю владою (С.107). Наприкінці розділу вчений підсумовує, що обмеження мирянами церковної влади в питаннях сповіді та причастя було ще однією вагомою перешкодою на шляху їхнього дисциплінування у XVIII ст. (С.109).

Третій розділ книги Автор присвятив дослідженню поширеної тоді в Гетьманщині практика виборності духовенства. На, на його думку, ця практика була однією з причин того, що заходи по дисциплінуванню впроваджувалися вкрай повільно, адже парафіяльні ієреї, намагаючись зберегти добрі відносини з паствою, часто ігнорували приписи вищої влади (С.111).

У першому параграфі – «Спадковість проти виборності», Автор, на основі квантитативного аналізу даних з семи протопопій, з’ясовує наскільки поширеною в досліджуваний період була практика спадкування парафій. У результаті він доходить висновку, що в середньому по єпархії близько половини парафій передавалось у спадок, тобто переходили від батька до сина чи іншого кревного родича (С.115).

У наступному шкіці – «Виборність при спадковості», дослідник виясняє наскільки доцільним є поширене в історіографії твердження про існування в Гетьманщині XVIII ст. двох окремих шляхів набуття парафій: спадкового і виборного. Розглянувши численні факти, дослідник висуває аргументоване твердження, що такий поділ є невірним, а передача парафії у спадок, так само потребувала згоди парафіян. Ця згода виражалася шляхом виборів. Про обов’язковість цієї процедури, на його думку, свідчить як тогочасна практика посідання парафій, так і діючі правові норми (С.123). Щоправда, зауважує Автор, старому священнику, особливо якщо той користувався повагою в громаді, домогтися виборів на своє місце родича було набагато легше, ніж сторонній особі (С.130).

Останній сюжет цього розділу – «Jus patronatus», покликаний визначити роль власників маєтків у процесі вибору душпастирів для своїх володінь. Згідно з твердженням дослідника, місцеві державці брали активну участь у виборі духовенства і зазвичай саме їхня воля була визначальною. Значною мірою це обумовлювалась ще й діючими правовими нормами. Більше того, ця практика подекуди зберігалась ще й у першій половині ХІХ ст. 

Підсумовуючи все сказане у цьому розділі Максим Яременко зазначає, що «саме миряни стали тією силою, котра у XVIII ст. зводила нанівець виконання на рівні «парафіяльної цивілізації» петербурзьких указів, покликаних упорядкувати й уніфікувати еклезіальне життя» (С.134).

В останньому, четвертому розділі, що називається «Стара й нова зброя в «битвах» XVIII ст.: реакція духовної еліти на імперську церковну політику», Автор розглянув те, як себе ідентифікувала еліта Київської митрополії в нових умовах та, як і в який спосіб вона відповідала на виклики що надходили від вищої церковної влади (С.135). Це найбільший розділ монографії який складається із п’яти параграфів.

У першому з них, Максим Яременко, вдається до аналізу самосприйняття київської духовної еліти початку XVIII ст. в опосередкований спосіб, ретельно досліджуючи окрему репліку – «Епітафіон» Варлаамові Ясинському 1707 р., авторства Іларіона Мігури. Вивчаючи цей документ він не лише демонструє блискуче вміння роботи з історичними джерелами, а ще й робить цікаві зауваження та доходить важливих висновків.

Так, розмірковуючи над фразою Мігури про те, що митрополит «многіхъ въ архієрєискі стєпєнъ устроівъ», й коментуючи поширену в історіографії тезу про «інтелектуальне визискування української Церкви російською та забирання її кращих синів» Автор солідаризується з тезою Ґарі Маркера проте, що посідання українцями російських кафедр було вигідним для Київської митрополії, бо у такий спосіб російська церква наповнювалась «своїми», які згодом допомагали вирішувати чимало «насущних» проблем. Він також зауважує, що значну роль у цьому процесі відігравали й амбіції освіченої української молоді, яка прагнула робити церковну кар’єру. Адже, тим хто хотів здобути єпископський сан, не можливо було реалізуватись без російських кафедр, бо в Гетьманщини час від часу з’являлася лише одна вакансія (С.151).

Дослідивши вживання старої митрополичої титулатури, зокрема митрополита «всея Малая России» та екзарха», в якій відображалась компетенція київського ієрарха, Максим Яременко доходить висновку, що воно свідчить про дотримання, ще й на початку XVIII ст., українською церковною елітою автономістських поглядів та неприхильне ставлення до підпорядкування Москві (С.152).

Ця тенденція зберігалася і в подальшому. Як переконливо доводить Автор у другому параграфі, київська духовна еліта продовжувала пам’ятати про свій високий статус у синодальній Церкві й украй негативно сприймала спроби її дисциплінування. Ба, більше, вона успішно з цим боролася. Максим Яременко показує це на прикладі двох конфліктів, які виникли у результаті цілком законних, з огляду на постанови Синоду, спроб митрополита Тимофія (Щербацького) унормувати діяльність спершу настоятелів київських монастирів, а згодом полтавського протопопа. Попри те, що митрополит, в обох випадках, формально не виходив за межі своєї компетенції і намагався своїми заходами втілювати синодальні постанови, Синод обидва рази ставав на бік його супротивників. Тобто, виступав проти тих новацій, які сам і запроваджував. Дослідник пояснює це тим, що оскільки у Синоді перебували «свої люди», вони інколи керувалися «не встановленими ними ж правилами, а суб’єктивними факторами» (С.166).

Третій параграф, присвячений дослідженню того, як невдоволення петербурзькою церковною політикою стимулювало серед українського духовенства «пригадування» власного давньоруського минулого. У ньому Автор намагається відповісти на три найважливіші, на його думку, питання: «чи пам’ятали і як пам’ятали в Києві власне давньоруське минуле в другій половині XVIII ст.; чи апелювали до нього і в яких саме контекстах; чому пам’ять була саме такою?». Проаналізувавши пункти подані від Київської митрополії до Законодавчої комісії 1768 р., а також історичні довідки про київські обителі, дослідник дійшов висновку, що звернення до «давньоруських» аргументів були не дієвими й не толерувались в Російській імперії. Це також спричинилось до того, що в київських монастирях XVIII ст. свою історію «пам’ятали» такою, якою її створили на сто років раніше (С.178). (Дуже нагадує викладання історії в сучасній українській школі – Ю.В.).

У наступному параграфі Максим Яременко аналізує один з історичних аргументів, який київські інтелектуали стали використовувати після перепідпорядкування Московській патріархії задля обґрунтування свого особливого статусу в Церкві – образу Андрія Первозванного, як засновника київської християнської традиції. Автор цілком аргументовано стверджує, що це уявлення про роль апостола Андрія в місцевій історії настілки поширилось на початок XVIII ст., що вийшло за межі суто богословських текстів і потрапило шкільних творів. Так само й відзначення дня його пам’яті в українських місяцесловах того часу виділено як одне з найбільших свят (С.180). Проте, вже з середини століття, після формування у Росії власного уявлення про роль Андрія Первозванного, актуальність апеляції до нього в зверненнях київської духовної еліти до Петербургу, зводиться нанівець. «Стара ідеологічна зброя не відповідала викликам доби, ставши лише прикрасою на стіні», підсумовує дослідник (С.195).

 Завершує цей розділ параграф присвячений змаганню за минуле дуже важливого для місцевої духовної еліти символу – Київської академії. Він складається з двох частин в яких Автор з’ясовує як київські інтелектуали змогли здобути, хоч і «локальні», але вкрай важливі для себе перемоги. Застосована тоді ідеологічна зброя, на думку дослідника, виявилася дуже ефективною і вплинула на кілька поколінь істориків цього освітнього осередку.

Перший сюжет Максим Яременко присвятив «пригадуванню/вигадуванню» такої, без перебільшення ключової фігури в історичному наративі про виникнення Київської академії, як Галшка Гулевичівна. Дослідник зауважує, що до середини XVIII ст. заснування академії пов’язували зовсім не з Галшкою, а з митрополитом Петром Могилою та гетьманом Петром Сагайдачним. Про неї «згадали» лише у середині 1760-х рр., тоді коли професори академії зіткнулись з великою проблемою – прагненням козацької старшини, спершу на чолі з гетьманом Кирилом Розумовським, а згодом з графом Петром Румянцевим, перетворити академію на університет нового типу. Одним з аргументів, які використовувала козацька еліта було заснування київських шкіл гетьманом Сагайдачним. Це змусило могилянців вдатись до глибших пошуків свого коріння, одним із результатів цього і стала поява в історії Київської академії постаті Галшки, як фундаторки школи. Вона, на думку дослідника, була дуже зручною для вирішення головних завдань які тоді постали перед професорами академії: довести, що академія була заснована до Сагайдачного і що її фундаторами були не козаки (С.213).

Там же, Максим Яременко, аналізує майже детективну історію з появою у потрібний момент, а згодом зникнення дарчої Гулевичівни. Свої міркування з цього приводу він завершує песимістичним припущенням про те, що «історикам, мабуть, уже ніколи не випаде нагода побачити документ на власні очі» (С.220).

Другий сюжет присвячений ще одній невід’ємній складовій історії Могилянських Атен – розповіді про те, як вони офіційно отримали статус Академії у 1701 р., й започаткували новий етап свого розвитку. Автор задається питанням: хто з науковців і коли перетворив 1701 р. на рубіжний в її історії? Ретельно проаналізувавши різноманітні тексти які вийшли з середовища Академії у XVIII ст., дослідник констатує, що у той час самі могилянці не вважали 1701 р. переломним у своїй історії. Ця дата стає предметом гордощів лише в ХІХ ст. (С.227–228).

Завершують монографію короткі, але, як на мене, доволі ґрунтовні висновки. Вони цікаві, ще й тим, що Максим Яременко ставить у них принаймні два відкриті питання, на які потрібно ще знайти відповіді дослідникам: коли саме Київська єпархія перетворилася на ординарну частину імперської церкви? Коли з еклезіальних практик Київської митрополії зникають (і чи зникають повністю) елементи релігійного мислення і культури властиві інтелектуалам XVII ст.? Він також звертає увагу на проблему творення українськими церковними структурами у Росії лояльного та сприятливого середовища світських і духовних благодійників. Дослідник підказує, що дослідити її можна у контексті історії Києво-Печерської лаври, яка забезпечена достатнім джерельним матеріалом.

На сам кінець зауважу, що книга гарно видана, добре ілюстрована, має змістовну бібліографію, географічний та іменний покажчики. До її чеснот слід також зарахувати також те, що вона написана доступним і зрозумілим стилем.

Юрій Волошин - доктор історичних наук, професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка.

1. Зауважу, що під час богослужінь інформували не лише про політичні події, але про якість просвітницькі речі. Наприклад, у 1765 р. духовенство Київської митрополії зобов’язали під час богослужінь читати трактат про користь розведення картоплі. (Державний архів Полтавської області, ф.801, оп.1, спр.53, арк.7-18.)