Нещодавно видана в Києві книга Томаса Венцлови та Леонідаса Донскінса пропонує читачеві цікаву дискусію двох інтелектуалів, що намагаються осмислити минуле останніх кількох десятиліть Східної Європи та сформулювати власні прогнози на майбутнє для неї. Книга написана в досить незвичній епістолярній формі — як дискусія, що ведеться через листування. Це видання достатньо специфічним та сприяє повному вираженню в тексті двох доволі протилежних точок зору на основні обговорювані проблеми. Леонідас Донскіс займає критичну позицію, зокрема, щодо західного універсалізму та практик пов'язаних з політкоректністю, Томас Венцлова, у свою чергу, захищає їх, закликаючи орієнтуватися на реальний стан речей та, за порадою Арістотеля, “триматися золотої середини”.

Книга насамперед являє собою розмову двох дисидентів, що намагаються репрезентувати власні ідеологічні орієнтири у вигляді цінностей свободи, прав людини, ліберальної демократії та морального універсалізму, а також осмислення їх значення в сучасному світі. Окрім авторів на сторінках присутні думки та згадки інших представників дисидентських кіл – Андрея Амальріка, Александарса Штромаса, Андрєя Піонтковського, Адама Міхніка та інших. Цей прийом робить книгу доволі репрезентативною для висвітлення ідей та думок поширених у певних колах східноєвропейської інтелігенції. Саме дисидентів власне Донскіс називає “пророками Східної Європи”, що заслужили такий епітет, оскільки “помітно обігнали західноєвропейських аналітиків і прогнозистів” і зуміли свого часу передбачити падіння комунізму та подальший розвиток подій у світі.

Книга має виразно антитоталітарний лейтмотив — автори неодноразово акцентують увагу на необхідності дотримуватися принципів, які свого часу лягли в основу альтернативного політичного проекту дисидентів, тобто проголошення прав людини найвищим пріоритетом, заперечення компетенції окремих держав у справі перегляду цього питання, загальнолюдська мораль та побудована на ній політика, що мусить протистояти “абсолютизації військово-економічних досягнень”.  

Говорячи про дисидентів та правозахисників, які є головними героями книги, автори, що самі належать до їх лав, всіляко намагаються виділити властиві їм чесноти. До таких, відповідно, належать: розуміння світом їхньої мови, що “змушує скинути маски”, мужність, відвага, незламність та “живлення любові до свободи, яка народилась в Росії разом з Петром Чаадаєвим і його “Філософськими листами” та яку підхопили радянські дисиденти”. Тут ми можемо бачити цілком біблейський прийом виділення обраної спільноти. У Старому Заповіті такою були юдеї, а в Новому, відповідно, — християни. Обрана спільнота наділяється різноманітними чеснотами, знанням універсальної істини, а також можливістю прямого спілкування з Абсолютом, у даному випадку — зі світом Заходу.

Багато уваги приділяється Росії, щодо якої Венцлова постулює думку, що вона зовсім не є імперіалістичною та антидемократичною за своєю природою, а є й носієм позитивного начала, що міститься в культурі та представниках російської інтелігенції, дисидентах. Томас Венцлова відверто декларує, що ніколи не довіряв тим, хто вважає, що “імперіалізм Росії є невиліковним”. Як зразок цитується висловлення одного з творців “Солідарності” Адама Міхніка, який називав Сергія Ковальова, Андрія Піонтковського та Юрія Афанасьєва “своєю Росією”. Росія, таким чином, постає як уявлена спільнота, що існує не в головах представників широких мас, інтелігенції або еліти Росії, а лише в уяві невеликої кількості дисидентів та їх однодумців закордоном. Загалом таке бачення Росії у формі конструювання власної уявленої спільноти, що може бути наскільки завгодно віддаленою від реальної, не викликає надмірної довіри.

Далі автори приділяють все ж багато уваги негативним явищам, які мають місце в  Росії. Венцлова пише: “У Росії (принаймні, наразі) перемогли реваншистські, фашизоїдні або відверто фашистські сили. Владімір Путін, як свого часу Адольф Гітлер, апелює до крайнього націоналізму, й більшість російського народу його підтримує — або так воно зараз видається”. Це — яскраво виражений використання пропагандистського концепту, тобто таврування когось певним поняттям, що вже має негативну конотацію, без звертання уваги на його справжнє значення та реальний  стан справ. “Крайній націоналізм” — навряд чи можна побачити як основу ідеологічного проекту сучасної РФ. Намагання Путіна скоріше спрямовані на створення громадянської нації, що, відповідно, цілковито накладається на позиціонування РФ як багатонаціональної держави, законопроекту про російську націю, дотації національним регіонам та особливе місце представників етнічних меншин в державній ієрархії. Крайні націоналісти перебувають у Росії якраз під репресивним тиском держави. Очевидно, звинувачення в крайньому націоналізмі щодо Путіна йдуть в даному випадку просто по інерції, як від представника спільноти, в якій прояви крайнього націоналізму є проявом неодмінного негативу та засобом для таврування, що не потребує зайвої рефлексії. Діє принцип «він поганий, бо є ультраправим націоналістом та подібний до Гітлера».

Надалі у авторів також простежуються напружені відносини з конкретикою історичних фактів. Так Венцлова пише про наслідки розпаду Радянського Союзу, що “рахунок жертв був не на десятки мільйонів, а на одиниці (чеченська війна була єдиним винятком)”, очевидно ігноруючи, що вже самі по собі чеченські війни вже представляють аж два винятки, а також інші, в тому числі більш ранні ексцеси розпаду СРСР в Придністров'ї, Абхазії, Карабасі, Таджикістані, Узбекистані, Інгушетії та ряді інших місць, де мали місце випадки кровопролиття.

Томас Венцлова пише, що проблема конфлікту в Абхазії та Південній Осетії  полягала в тому, що Звіад Гамсахурдія “скасував автономний статус регіонів”, а Міхеїл Саакашвілі не відмінив цього рішення. При цьому реальний контекст подій та кривавий міжетнічний конфлікт, який мав місце в Грузії, реальні протиріччя, що виходили далеко поза межі “автономного статусу” за часів Гамсахурдії, а тим паче за часів Саакашвілі — повністю ігноруються.

“Демонічна природа Росії”, “державою Сатани, якою стала сталінська Росія, а згодом Радянський Союз і нацистська Німеччина”, “витоки абсолютного зла” “радикальне абсолютне зло”, “Сатана в політиці” —  доволі гучні вислови, емоційна лексика та намагання артикуляції надто загальних правил та принципів функціювання суспільства в часто замінюють в книзі аналіз фактів, що призвели до певних подій.

Також певної уваги заслуговують свідчення про “ментальні мапи”, що намагаються накреслити для себе та читача автори. Венцлова до Донскінса пише про знаходження Литви «в зоні, що ти її називаєш Сходом Центральної Європи”  — знову автори намагаються, бодай в уяві, посунути свій край якомога далі на захід і додати до його локалізації на ментальних мапах якщо не слово “захід” то бодай вказівку на локалізацію, що відповідає наближеності до Центральної Європи — закрадається підозра, що робиться це для того, щоб відчувати себе та свою  країну більш повноцінними у власних очах. Навіть говорячи про вибір між сумлінням і вітчизною, Томас Венцлова зауважує, що “в «справжній», тобто Західній Європі”, цей вибір “дещо легший”.

На думку Венцлови, визначальна російська парадигма нікуди не зникла, що й є причиною поведінки Росії у внутрішній та зовнішній політиці. Але говорячи про панівну парадигму в Росії Венцлова зауважує, що: “Слабкість її в тому, що для ХХІ століття це — анахронізм. Світ Путіна “безнадійно застарів, тому й позбавлений шансів на перемогу”. Тут можна побачити відверту експлуатації одного з прийомів описаних ще Карелом Чапеком в “Дванадцяти прийомах літературної полеміки”, а саме десятого Quousque... (доколе...  -  лат.), суть якого полягає в тому, що робиться заява, що щось вже давно відкинуто , або “це вже пройдений етап”, або “будь-якій дитині відомо”  і тому подібне. Проти того, що було “відкинуте”, таким чином, вже не потрібно приводити жодних нових аргументів. Читач вірить, а противник вимушений захищати вже “давно відкинутий анахронізм”. Зловживання цим прийомом не справляє позитивного враження.

Про російську військову  загрозу говориться в контексті надії на демократизацію Росії. Коли Донскінс пише про загрозу для країн Балтії, які можуть стати наступними після України, то він згадує це як міркування, чому “ми не маємо права перекреслювати демократичну Росію”. Коли Донскінс пише про демократію, то сподівається на те, що “демократичні сили” які спричинили розпад СРСР також “перетворять Росію”.

Текст книги водночас скидається на своєрідний діалог з західним інтелектуальним середовищем. Неодноразово звучать докори до “корумпованого Заходу”, що домовлявся з Гітлером, Сталіним та Путіним. У цьому контексті Венцлова зазначає, що метою для інтелектуалів Східної Європи має бути передусім мобілізація — слід зорганізувати сили Заходу і самої Росії, щоб досягнути того, аби “замість Чемберленів і Даладьє прийшли Черчиллі й де Ґоллі, а замість Путіних — Сахарови”. Лише демократизація Росії та відхід від політики умиротворення, на думку авторів, зможуть розв'язати ситуація, що нині склалася.

Водночас занепокоєння у авторів викликає і рідна Литва, а також загалом зростання правих сил в Європі (зокрема в Східній). З цього приводу Венцлова пише: “Ті наші діячі, які особливо гаряче виступають проти радянської символіки, скульптур на Зеленому мості тощо, часто заплющують очі, коли стикаються з нацистською символікою. Мовляв, свастика — це сакральний балтійський символ, а от червона зірка, серп і молот мають бути якнайсуворіше заборонені. Інакше кажучи, вони пропонують певну асиметрію на користь нацизму. Такі погляди в Литві досить виразні”.

Венцлова та Донскіс відчувають певне занепокоєння, оскільки з усіх боків вони бачать відкидання тих принципів, що їх вони запозичили на Заході, та розчарування в них. Автори опонують одночасно вітчизняним литовським правим, “західним лівакам”, корумпованому Заходу, людям на Сході та на Заході, які відкидають їх бачення ліберальних цінностей та демократичного суспільного устрою. Дуже видно по тексту книги, що таке розчарування в ідеях, сповідуванню яких вони віддали життя, викликає у них доволі знервовану реакцію, що породжує погані передчуття. Венцлова пише з цього приводу: “Гадаю, що й у нашій країні найвищі рейтинги отримав би той вождь, якому вдалося би прикраяти до Литви, скажімо, Сейни і Тільзит, як Путін приєднав до Росії Крим”.

Занепокоєння авторів виглядає цілком щирим — ліберально-демократичні ідеї виявляються все менш популярними в нашу епоху, порівняно з часами, коли Фукуямою були сформульовані ідеї про “кінець історії” та безальтернативність моделі західної ліберальної демократії, а світом поширювалося переконання, що “Democracy is the only game in town”. Автори це відчувають і вбачають у цьому катастрофу. Донскіс та Венцлова демонструють відданість цим принципам, запозиченим на Заході, як вони самі підкреслюють — навіть усупереч певному розчаруванню в них самих західних суспільств. Але в епоху великої глобальної кризи цього, вочевидь, не достатньо.

Венцлова пише, що хоч Захід і не виправдав сподівань, як ідеальний зразок, але на нього завжди дивитимуться з надією, оскільки там присутня свобода слова, думки і критики. Та з наведених у книзі аргументів випливає, що навіть для самих авторів це “завжди” вже не є таким безсумнівним, як колись – “російські дисиденти з часом перетворилися на «колишніх», не здатних змиритися з новою епохою, людей”.

Хоча, на думку Венцлови, в цьому є й вина самих дисидентів, а конкретніше – їхнього “ідеалізму, радикальності та презирства до компромісів”. Вочевидь, подібні риси, що заслуговували похвали в часи протистояння радянському режиму, в нову епоху вже не відповідають духові часу, коли в умовах нового ладу треба стати більш прагматичним, поміркованим та схильним до компромісів, а також – дещо тихішим і менш схильним до критики. Саму цю думку, як це виглядає, просуває Томас Венцлова у відповідь на закиди Донскіса про цензуру політкоректності та “м'який тоталітаризм”.

Дисиденти, як відзначає Венцлова, дуже багато років ідеалізували Захід та вірили в його беззаперечну моральну перевагу над Радянським Союзом та будь-якими антидемократичними режимами. Сьогодні ж ця віра втрачена, а новий світ, що постав після занепаду комунізму “не виправдав сподівань”.

Ідеальний світ, що побудований за зразками західної демократії, виявився примарою, а значна частина колишніх дисидентів змиритися з цим, та знайти своє місце у ньому так і не змогла. Книга Томаса Венцлови та Леонідаса Донскіса є чудовим документом свого часу: епохи розчарування колишніх ідеалістів та інтелектуалів в ідеї побудови позбавленого значних недоліків ліберального світу, що, як виявилося, міг існувати виключно в їхній уяві. Епохи розчарування людей, які пережили свій час.