Польща неначе бублик – усе цінне на околицях, а всередині дірка
Юзеф Пілсудський
Хтось може подумати, що автобіографія – це текст, написаний у рожевих окулярах. Справді, завжди існує спокуса «підправити» життєвий шлях і з перспективи років обґрунтувати свою правоту, хай навіть ціною істини. Напевно, у багатьох випадках так і є. Однак, здається, не у цьому.
«Автобіографія у чотири руки» (далі – «Автобіографія») Єжи Ґедройця – це справді нетипова книга. Не тільки тому, що писалася вона дещо незвично «у чотири руки» – у тандемі з Кшиштофом Пом’яном. Сама фігура автора – редактора впливового польського еміграційного часопису «Культура» і досвідченого інтелектуала, який ще сучасниками сприймався за візіонера – перетворює читання книги у цікаву подорож завулками історії XX століття з її трагічними та драматичними, але і героїчними сторінками. На цьому шляху читач обов’язково зіштовхнеться з сотнями справді непересічних постатей, порине у жваве життя східноєвропейських емігрантів, які силою обставин були виштовхнуті з власних домівок, проте так і не втратили віру в можливість змін на Батьківщині. Вони «обрали свободу» з усіма зумовленими нею наслідками.
«Людина прикордоння»
Не переповідаючи у деталях біографії Ґедройця, спробую зосередитися на кількох, на мій погляд, важливих елементах його життєвого шляху, яскраво зображених у «Автобіографії». Народився майбутній Редактор у Мінську – місті околичному не тільки для російського чиновництва, але і для державної традиції Речі Посполитої. Саме ці погранично-«кресові» землі, де так тісно перепліталися різні культурні та релігійні традиції, виховали цілу когорту інтелектуалів та політиків (таких як Пілсудський чи Ґедройць) з особливим пієтетом до «Сходу» у його специфічно польському розумінні. Вже будучи впливовими державними мужами чи видавцями, вони продовжували дивитися на регіон з емоційним сентиментом, послідовно втілюючи у життя те, що ми зараз називаємо «польською східною політикою».
Буквально кожен розділ «Автобіографії» переповнений сентиментальними реверансами щодо простору УЛБ (акронім, вигаданий провідним публіцистом «Культури» Юліушем Мєрошевським на позначення України, Литви та Білорусі. – О. А.). Якщо Ґедройць і був «людиною прикордоння», то йшлося передусім про його східний вимір. «Для мене найвищою цінністю була держава, - писав він. – Я був переконаний, що її розривають зсередини відцентрові прагнення окремих національностей, із якими слід знайти спільну мову. Концепція п’ястівської Польщі була мені зовсім чужою. Я вважав, що вона применшує Польщу, [адже вона] розташована в місці, відкритому усім вітрам історії» (с. 44).
Атмосфера толерантності супроводжувала Ґедройця ще з батьківського дому, де поруч з польською класикою можна було знайти також російських письменників. В «Автобіографії» зібрання книг він назвав «типовим для східних околиць Речі Посполитої» (с. 6). Сам факт навчання у московській гімназії, близьких контактів з російською еміграцією мав важливе значення у формуванні його «пограничного» світогляду. І в жодному випадку не йшлося про русофобство (часом помилково приписуване): Ґедройць намагався знайти тривалий modus vivendi не тільки (і не стільки) в межах простору УЛБ, як з Росією – одвічним польським суперником у регіоні. Понадто – він був у захваті від російської літератури, щодо якої неодноразово дискутував з публіцистами на кшталт Адольфа Бохенського.
Своє програмове кредо Редактор сформулював досить лаконічно: «Нашою головною метою має бути нормалізація польсько-російських і польсько-німецьких відносин водночас із захистом незалежності України, Білорусі та балтійських держав і тісною співпрацею з ними. Ми повинні усвідомити, що чим міцнішим буде наше становище на Сході, то більше з нами рахуватимуться у Західній Європі» (с. 242).
Ґедройць завжди вірив у можливість змінити імперський характер Росії. Цій меті служила активна співпраця з російською еміграцією – зокрема публіцистами часопису «Континент». На сторінках «Автобіографії» Редактор дуже схвально оцінив роль цих контактів у налагодженні українсько-російського діалогу: «Вперше гроно видатних російських особистостей [йшлося про Владіміра Максімова і Алєксандра Солженіцина] схвально поставилося до незалежності України – лише з застереженням, що в певних місцевостях треба буде провести референдум, на що українці не погоджувалися» (с. 194). У цьому випадку необхідно відзначити притаманний йому русофільський ідеалізм, від якого застерігав Богдан Осадчук – найближчий до «Культури» український публіцист. Згодом ті, на кого робив ставку Ґедройць – Солженіцин і Максімов – повернулися до Росії і писали відверто антизахідні статті1. Осадчук виявився правий.
Спершу на сторінках «Бунту Молодих» – довоєнного часопису, довкола якого сформувалося середовище публіцистів з близьким Ґедройцеві світоглядом – а згодом вже у «Культурі» з’являлися абсолютно відмінні за духом і змістом тексти. Редактор не боявся такого різноманіття. Поруч з есеями Бохенського друкувалися тексти засновника українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова. На інтелектуальні вечори, організовані лівим за поглядами Ґедройцем, приходили ендек та українофоб Станіслав Ґрабський і люди з виразно антисемітського «Національно-радикального табору» (ONR). Саме у такому ідеологічному різноманітті, що перегукувалося з «пограничним» світоглядом, на мій погляд, і полягає ключ до розуміння феномена Редактора. Справжнього публічного інтелектуала, який вмів прийняти точку зору «іншого» – політичного опонента, конкурента чи навіть цілого народу.
Непростий шлях до примирення
Було б великим перебільшенням вважати, що гасло «Без незалежної України не буде незалежної Польщі» одномоментно стало програмовим для Ґедройця і його дітища – паризької «Культури». Шлях до порозуміння не був простим. Зараз не часто згадують, що після публікації відомого листа отця Юзефа Маєвського 1952 року (з пропозицією відмови від «Східних Кресів» на користь у майбутньому незалежних України і Литви) і прогнозованої хвилі невдоволення еміграційної Полонії, редакція паризького часопису опублікувала реакцію під назвою «Непорозуміння чи дешевий патріотизм». Nota Bene – в «Автобіографії» цей сюжет теж обійдений увагою. У коментарі публіцисти певною мірою дистанціювалися від радикальної як на той час позиції південноафриканського священика – «висловленні в листах погляди є вираженням особистої думки читачів, а не редакції Культури». Поруч з цим подавалося вельми розмите уточнення: «Відбудова передвоєнної ситуації на східних землях видається нам настільки ж неможливою, як і небажаною». Однак редакційна замітка не містила чіткого окреслення майбутнього польсько-українського кордону2.
Зміни у редакційній політиці «Культури» були наслідком поступового переосмислення самим Ґедройцем ролі східних сусідів у здобутті Польщею незалежності. Це добре помітно з «Автобіографії»: автор вступного слова для «Імперської ідеї Польщі» (тексту, написаного у 1938 році, який, серед іншого, містив відверто антисемітські тези) був зовсім іншим Ґедройцем, ніж той, який пропонував Юрію Лавріненку публікацію «Розстріляного Відродження». Для першого «Східна Малопольща» була і залишалася інтегральною частиною польської держави, хай навіть з автономним статусом. Натомість другий вже не боявся кинути виклик загальноприйнятим переконанням тоді, коли це межувало з безглуздям.
Сама ідея прийняття повоєнних кордонів Польщі і примирення з сусідами була авантюрною справою. Настрої, що панували у середовищі польської еміграції, робили українофілізм не тільки невдячним, але і небезпечним. Це добре усвідомлювали в Літературному інституті, однак принциповість Редактора і успадкований зі шкільної лави нонконформізм змушували пливти проти течії. «Мене приваблюють програшні справи», – красномовно писав він. І справді – у часи, коли чимало польських емігрантів зі сподіваннями чекали третьої світової і можливості повернутися до Львова та Вільна, задум Ґедройця здавався справді «програшним». Йому було притаманне намагання боротися до останку, навіть коли здавалося, що справу програно.
Проте є один момент, який у «доктрині Ґедройця-Мєрошевського», на мій погляд, не виправдав себе. Передусім йдеться про недооцінку ролі історії у примиренні з сусідами. Закликаючи відмовитися від «трун Пілсудського та Дмовського», які все ще формують позицію Польщі щодо «Сходу», Ґедройць певною мірою проігнорував існування серйозних суперечностей в історичній пам’яті сусідніх народів. Як показує 25-ліття існування незалежної України і сучасні «почвари» польсько-українських відносин, замовчування окремих трагічних сторінок зовсім не сприяє порозумінню. Недарма один німецький історик писав, що поляки «загіпнотизовані історією» – цей факт, безумовно, мають враховувати сучасні борці за польсько-українське порозуміння.
***
Якщо будувати ланцюжок з архітекторів польсько-українського порозуміння, то Ґедройць був би міцною серединною ланкою. Початок інтелектуальної революції у сприйнятті поляками українців настав на межі XVIII і XIX століть. Тоді Річ Посполита впала під натиском імперських амбіцій сусідів, а пошук союзників став природнім виходом з ситуації безвиході. Ключовими постатями у цьому процесі були Юзеф Павліковський (автор есею «Чи поляки спроможні самі здобути незалежність?», 1800) і Адам Єжи Чарторийський, який після поразки листопадового повстання (1831) намагався створити блок поневолених Росією народів. Далі був Пілсудський та інспірований ним прометейський рух і, звісно, «Культура» Єжи Ґедройця, на сторінках якої вперше з’явилась ідея відмови від «Кресів». Як бачимо, процес польсько-українського примирення не обмежується винятково паризьким осередком, який без сумніву відіграв у ньому ключову роль.
Відтак не варто безкритично творити з Ґедройця ікону, кумира з незаплямованою репутацією, що ніколи не помилявся, як і не треба зводити кількастолітній процес знаходження порозуміння винятково до його особи. «Автобіографія», власне, і змальовує життя Редактора «без купюр», тож кожен читач зможе побачити в інтелектуалові звичайну людину – зі щоденними клопотами, мріями, розчаруваннями та образами. Власноручно написаний життєпис говорить значно більше, ніж будь-яка замітка сучасника.
Перечитування «Автобіографії», окрім того, що знайомить з життям без перебільшення великого поляка, також змушує замислитися над багатьма актуальними питаннями сьогодення. Багатий досвід Ґедройця, його постійна спрямованість у майбутнє і навички візіонера – це те, чого не вистачає нинішнім українським елітам. Це також своєрідний «курс лікування» від притаманної українцям надмірної зосередженості на самих собі, приклад життєвості ідей у, здавалося б, безвихідних ситуаціях. Країна, що воює, переживає перманентну політичну та економічну кризу може дозволити собі слабкість. Однак ми не можемо дозволити собі брак візії.
1. Европа: минуле і майбутнє. Візії та ревізії / Матеріали міжнародної конференції пам’яті Єжи Ґедройця. – Київ: Критика, 2009. – С. 28
2. Ми не є українофілами. Польська політична думка про Україну і українців. Антологія текстів / За ред. П. Коваля, Я. Олдаковського, М. Зухняк. – Київ, 2012. – С. 301-302.