Метою монографії, за словами дослідниці, є комплексне вивчення життя і діяльності василіан Руської провінції другої половини XVIII ст. на підставі документів, створених ними самими, тобто внутрішньомонастирської документації (С. 12). Це візитаційні книги, інвентарні описи, хроніки, книги прибутків і видатків, каталоги ченців, книги-реєстри померлих ченців, збірники документів чернечих обителей тощо. Д-ру Беаті Лоренс вдалося здійснити архівну евристику та опрацювати джерельні матеріали з близько 20 архівних зібрань Польщі (Варшава, Люблін, Перемишль, Краків, Вроцлав), України (Львова, Києва, Тернополя) та Італії (Ватиканський секретний архів). Список архівних джерел в бібліографії подано із назвою кожної справи, що слугує своєрідним «довідником» для дослідника василіанського чернецтва ранньомодерного часу (С. 496-508). Використані документи написані польською, латинською, руською і церковнослов’янською, частково італійською мовами.

      Структурно монографія складається зі вступу, семи розділів та сорока підрозділів, коротких підсумків, 11 додатків, списку використаних джерел та літератури, іменного та географічного покажчиків, 3 карт. Наприкінці подані анотації українською та англійською мовами. У вступі (С. 7-16) дослідниця окрім мети, завдань, хронологічних і територіальних рамок, окреслила термінологічний апарат, та зазначила про головні синтетичні праці з історії василіанського монашества на українських землях.

      У першому розділі «Структура руського ордену Св. Василія Великого у XVIII ст.» (С. 17-72) насамперед коротко охарактеризовано історію східного монашества на польських землях з середини XVI ст. Беата Лоренс детально розглядає кількісне зростання василіанського ордену впродовж XVII – першої половини XVIII ст., вивчаючи хронологію чисельного збільшення за єпархіальними структурними одиницями. Детально аналізуючи та порівнюючи джерельні матеріали, дослідниця намагається максимально точно визначити чисельність монастирів, при цьому зазначаючи про помилки поділу монастирів за єпархіями в деяких документах (С. 31). Найбільше уваги присвячено вивченню динаміки чисельності василіанських монастирів у 1743-1780 рр. (С. 37-67). Подано таблицю чернечих осередків (самостійних монастирів, резиденцій, ліквідованих обителей) станом на 1745 р.

      У другому розділі «Влада та інституції управління коронної василіанської провінції на тлі уряду ЧСВВ» (С. 73-119) перш за все охарактеризовано зміст синодальних документів Унійної Церкви щодо монашества, акцентуючи увагу на постановах Замойського синоду 1720 р. Схематично окреслено структуру управління Чину загалом та Руської провінції зокрема. До уряду ЧСВВ входили: протоархимандрит (генерал); чотири консультори з яких один протоконсультор; два секретарі; генеральний прокуратор у Римі. Структура управління Руської провінції була аналогічною до управи ордену: протоігумен (провінціал); чотири консультори з яких одни протоконсультор (вікарій провінції); два секретарі; прокуратор. В контексті інституційної історії дослідниця подає короткі біографи протоігуменів Онуфрія Братковського, Сильвестра Мальського, Йосифа Сідлецького, Йосифа Моргульця (С. 86-89). Важливим є розгляд фінансової справи Руської провінції. Дослідниця подає у розлогій таблиці розміри контрибуції монастирів за 1760, 1763, 1768, 1773, 1776 рр., що слугує показовим матеріалом для представлення заможності монастирів провінції, та дозволяє доволі таки зручно послуговуватись даним матеріалом для порівняльних студій.

      «Колективний портрет» василіанського ченця Руської провінції другої половини XVIII ст. представлено у третьому розділі «Ченці коронної провінції» (С. 120-184). Здебільшого ченцями руської провінції в цей час були доволі таки освічені русини дрібношляхетного походження. Дослідниця заперечує на підставі детального і розлогого джерельного матеріалу тезу про латинізаційний і надмір шляхетський склад ЧСВВ на українських землях. Шляхтичі становили провінційну управу, з цього стану походили більшість ігуменів (С. 331), але шляхта не була домінуючою соціальною групою персонального складу Чину. Більше половини даного розділу становить розгляд проблеми інтелектуально-моральної формації ченців, становлення якої розглядається за схемою: новик-монах-освітні студії. За матеріалами книг прибутків і видатків, а також хронік монастирів зазначається про те, що можна назвати повсякденним життя ченців – розпорядок дня, щоденна молитва, одяг, їжа, читання книг тощо. Зрештою згадано і про випадки девіантної поведінки ченців (пияцтво, розбої, крадіжки). Виходячи із тези, що «чернеча ряса не робила монахом» («habit nie czynił mnichem», С. 178), дослідниця намагається «без ідеалізації» представити василіанського ченця на основі внутрішньо монастирської документації. З іншого боку, ця теза є певною мірою і квінтесенцією даного розділу.

      Найбільш новаторським щодо фактажу виглядає четвертий розділ «Матеріальні підстави функціонування монастирів» (С. 185-234). Окрім питання фундацій монастирів (С. 185-194) дослідниця детально розглядає господарство чернечих осередків – про розміри земель, фільварки (таблиці кількості худоби), сади і городи, подає переліки овочів, фруктів і зернових, які вирощувались монахами, ремесло в обителях. В окремому підрозділі Беата Лоренс характеризує повинності підданих василіанських монастирів, характер робіт, їхні скарги (С. 202-212). На підставі аналізу даних з книг прибутків і видатків монастирів дослідниця розглядає структуру доходів і витрат монастирів. Прибутки монастирів становили доходи від діяльності корчм, броварень, млинів, цегелень, ярмарків, легат (кошти від донаторів).

      Найбільший за обсягом п’ятий розділ «Душпастирська діяльність» (С. 235-307). Насамперед коротко охарактеризовано діяльність василіанських парафіяльних осередків. Один із підрозділів присвячений богослужбовим практикам – відправи Служб Божих, паралітургійні практики, суплікації тощо. Зокрема отці, які сповідали (чи могли це виконувати) за даними реєстрів ченців становили близько 70 % всіх монахів. Найбільше уваги в даному розділі присвячено питанню місіонерської діяльності василіан. Окрім визначення осередків менш більш постійного місіонерства, та кількості місіонерів (75 ченців), дослідниця описує порядок ведення місій. Окремі підрозділи становить розгляд епізодичних випадків та непоширеності серед василіан харитативної діяльності (С. 304-307), а також братського руху у василіанському середовищі як один із прикладів латинізаційних впливів у ЧСВВ (С. 292-304).

      Разом із четвертим розділом шостий «Василіанське публічне шкільництво у XVIII ст.» (С. 308-370) – це найбільш новаторська за фактичним матеріалом структурна частина дослідження. Окрім визначення осередків фундації, діяльність публічних шкіл охарактеризовано в контексті функціонування Державної навчальної комісії (Komisji Edukacji Narodowej). Також описано функції та обов’язки викладачів, предмети викладання, склад учнів (соціальне походження, віровизнання), навчальні практики. Учні вивчали такі предмети як граматика, грецька мова, історія і географія, математика, філософія, німецька і французька мови та ін. (С. 351-370).

      Окремий сьомий розділ становить розгляд культурної діяльності василіан – «Вклад василіан до розвитку культури на руських землях Речі Посполитої в другій половині XVIII ст.» (С. 371-416). На підставі загального огляду збірників проповідей і медитацій, панегіриків, календарів, катехизмів, перекладів підручників проаналізовано літературну творчість василіан. Особливо цінним є аналіз і розлоге цитування дослідницею текстів з рукописних латиномовних збірників. Згадано і про василіан-художників, а також традиції церковного співу у монашому середовиші (капели, наявність органів, диригентів). В контексті поєднання релігійних культур Заходу і Сходу розглядається видавнича діяльність ЧСВВ (С. 406-416).

      Завершують монографічне дослідження короткі підсумки (С. 417-420). Серед головних тез дослідниці можна виокремити наступні:

* василіанський чин був найкращою структурною одиницею Унійної Церкви XVIII ст.;

* василіан справді можна вважати елітою Унійної Церкви цього часу;

* «типовий портрет» василіанського ченця на українських землях другої половини XVIII ст. виглядає як доволі таки освічений русин-уніат дрібношляхетського походження;

* в останній чверті XVIII ст. у порівнянні з іншими тогочасними римо-католицькими орденами в Речі Посполитій василіани успішно провадили публічне шкільництво;

* заперечення тези про розгляд василіан як головних чи/або виключно як латинізаторів східного обряду.

      Важливою складовою монографії є Додатки. Це 18 ілюстрацій – карти, титульні аркуші рукописних книг, зображення чудотворних ікон, архівні фото і малюнки монастирів. Решта десять додатків – це таблиці. Зокрема список монастирів Руської провінції 1743-1780 рр., який складається зі 142 позицій та містить інформації про посвяту, єпархію, роки заснування і ліквідації обителей. Найбільш новаторсько виглядає таблиця зі списку 1743 прізвищ і імен ченців Руської провінції ЧСВВ другої половини XVIII ст., з поданням їхніх років життя і діяльності (С. 439-480). Також є списки чернечих осередків, в яких провадились чернечі студії. Особливу увагу звернуто на освітні практики – шість таблиць із відомостями про вчителів гімназій в монастирях у Дрогобичі, Гощі, Умані, Любарі, Острозі, Шаргороді (С. 482-491). Окремо зроблено таблицю-перелік василіан, які навчались у папських навчальних закладах. Як вкладні файли формату А-3 подані 4 карти: монастирі Руської провінції станом на 1754 і 1779 рр.; осередки провадження місій станом на 1779 р.; публічні школи у монастирях в 1743-1780 рр.

       «Тотальне» вивчення джерел, культ факту, скрупульозність, наратив і фактаж, часте і нерідко розлоге цитування джерел – характерні риси даного дослідження. Монографію можна розглядати як типовий приклад історичного наративу в традиціях позитивістських студій, «академічної» історії. Загалом дослідження являє собою приклад нової синтези з історії не лише василіанського чину, але й історії монашества, та історії культури загалом на українських землях другої половини XVIII ст.

      Іван Альмес

Іван Альмес – науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені. М.С. Грушевського НАН України

¹ Д-р Беата Лоренс (1972 р.н.) закінчила Інститут історії Вищої педагогічної школи у Жешуві (нині Жешувський Університет), в якому сьогодні і працює. У 2003 р. захистила докторську (кандидатську) дисертацію на тему: «Bractwa cerkiewne w diecezji przemyskiej obrzadku wschodniego w XVII–XVIII wieku» (науковий керівник – проф. Юзеф Пулчвартек / Józef Półćwiartek).