Стрімкий розвиток досліджень з історії шлюбу, сім’ї та пов’язаних з ними інших сфер приватного життя, який пережила західна історична наука в останні півстоліття, лише незначною мірою торкнувся історіографії Речі Посполитої. Тому рецензована книжка польського дослідника Томаша Вісліча є важливим кроком у розширенні та систематизації знань істориків про сімейні стосунки та сексуальність селян Речі Посполитої XVII–XVIII ст. Робота складається зі вступу, трьох частин та висновків.

Вступ є своєрідним авторським коротким дискурсом про природу історичного пізнання та метод в історії. Крім звичного обговорення наукової літератури та джерел, які стосуються теми дослідження, Т. Вісліч подає критичний огляд головних методологічних тенденцій в історичній науці за останнє століття. Найдетальніше автор обговорює виклики мікроісторії та нові можливості, які відкриває переосмислення біографії та біографічного методу в історіописанні. Особлива увага саме до цих історіографічних методів і підходів має пояснення з огляду на один з принципових засновків дослідження, як його формулює Вісліч: правильне розуміння досвіду сімейного і сексуального життя селян XVII–XVIII ст. неможливе без врахування напруги між соціальним та індивідуальним (с. 21).

Авторські міркування щодо цих двох напрямків в історіописанні доповнено також обговоренням сфери приватного і сексуального життя як категорій історичного аналізу. Вісліч розглядає і критично оцінює деякі сучасні інтерпретації та погляди на вивчення сім’ї та сексу у традиційних суспільствах, зокрема селянських. Далі Вісліч доволі детально розмірковує над природою автобіографічних наративів. Проблема, на якій особливо наголошує автор у контексті свого дослідження, – це виявлення та інтерпретація автобіографічних свідчень селян, тобто представників переважно неписьменної соціальної верстви, чиї особисті життєві історії, на відміну від скажімо соціальних еліт, вкрай недостатньо відображені в історичних джерелах.

У цьому зв’язку історик спеціально наголошує на різного виду судових документах як осібному типі історичного джерела. Як справедливо зауважує автор, голоси селян у судових актах є вкрай розпорошеними і фрагментарними. Переважно – це лише поодинокі висловлювання про себе і свій життєвий світ, записані як свідчення чи зізнання до судових протоколів, часто під час кримінальних розслідувань, а тому, на їхній підставі, неможливо відтворити реальні повноцінні біографії. Проте, подібні «біографічні артефакти», на переконання Вісліча, є надзвичайно цінним і незамінним джерелом для реконструкції життєвого досвіду селян, для відтворення їхніх індивідуальних та суб’єктивних поглядів на панівні соціокультурні норми і вартості селянського суспільства.

Безсумнівною заслугою автора є широке залучення матеріалів сільських судових книг, які збереглися у значній кількості з XVII–XVIII ст. Сільські судові книги, що їх опрацював Вісліч, представляють 70 сіл з Малопольщі, 10 сіл з Мазовша і Великопольщі, 60 сіл з польсько-українського пограниччя та західноукраїнських земель.

У першій частині своєї книги Вісліч розглядає дошлюбні зв’язки селян. Дослідження є продовженням полеміки з усталеним у польській етнографії другої половини XIX ст. поглядом на польську традиційну сільську родину як соціальну групу з вкрай суворою сексуальною етикою та патріархальними звичаями. Дані останніх досліджень із демографії про кількість незаконнонароджених, котрі наводить автор, дозволяють підважити цей традиційний погляд.

На думку Вісліча, початок сексуального життя на селі був більше пов’язаний з біологічними чинниками, а не церковно-релігійними заборонами та обмеженнями. Автор подає також приклади сексуальної поведінки сільських мешканців, які порушували численні заборони та кари за дошлюбні статеві зносини у сільських уставах та статутах того часу. Додатково Вісліч також аналізує практику дошлюбних статевих контактів самотніх, вдів і вдівців, молоді, служби, тобто груп сільського населення, які через біологічні, генераційні, демографічні та соціальні чинники опинялися поза шлюбом.

Висновок, що його пропонує дослідник, наступний: на селі існував значний ступінь толерування дошлюбного сексу. Ця терпимість визначала також певну дискретність у поведінці та висловлюваннях щодо таких порушників. Як пише автор, «позашлюбних зв’язків не лише не бачили, але й про них не чули» (с. 54). Толерантне ставлення до таких стосунків, однак, припинялося, якщо народжувалася позашлюбна дитина. Водночас Вісліч відзначає, що загальною і поширеною практикою було укладення шлюбів уже після народження дитини. Автор аналізує також різноманітні аспекти сексуальної поведінки у дошлюбних зв’язках, такі як «зальоти», ризики дошлюбної вагітності, практикування перерваних сексуальних актів, контрацепція та аборти. У розділі також детально розглянуто наслідки позашлюбних відносин, зокрема дитовбивство, встановлення батьківства, статус незаконнонароджених дітей.

На думку Вісліча, для XVIII ст. можна говорити про загострення контролю за моральністю та сексуальною поведінкою на селі. Особливо це стосувалося жінок, які народжували дітей поза шлюбом. Їх починають частіше трактувати як співвинних і накладають тілесні покарання. (с. 100). Наприкінці XVIII ст. толерантне ставлення до дошлюбних статевих стосунків та намагання компромісних полагоджень у випадку народження дитини шляхом примусу до шлюбу чи сплати аліментів змінюється на публічний моральний осуд. За словами історика, сільська громада починає усе частіше брати на себе функції морального контролю за сексуальною чистотою незаміжніх осіб.

Друга частина книжки детально аналізує селянський шлюб ранньомодерного часу. Аналіз охоплює надзвичайно широке коло питань: тут і правила вибору шлюбного партнера, роль батьків та опікунів в укладенні шлюбів, поняття любові, приязні і прихильності у сімейних відносинах, солідарність і повага у відносинах між партнерами, сексуальне життя і можливості сексуальної свободи партнерів, шлюб і діти, розлучення. Цю картину доповнює дослідження різного роду сімейних конфліктів та проявів насильства у сім’ї, які становили важливий вимір досвіду сімейного життя ранньомодерних селян.

Ця ж частина містить надзвичайно цікаву дискусію про ступінь впливу шляхетського двору на укладення шлюбів підданими-селянами. Головними формами контролю з боку шляхти за шлюбами селян, які досліджує Вісліч, було отримання спеціальної згоди підданим від пана на шлюб своїх дітей, а також примушування до шлюбу, що фактично означало вибір самим шляхетським власником шлюбних партнерів між своїми підданими.

Вісліч полемізує із тезою видатного польського історика Вітольда Кулі про те, що шляхетські землевласники, прагнучи до збереження у своїх маєтках якнайбільшої кількості робочих рук, проводили цілеспрямовану політику обмеження та заборони шлюбів своїх підданих з особами, що належали іншим власникам. Цим судженням Вісліч протиставляє дані аналізу парафіяльних книг деяких сіл Малопольщі та Галичини, котрі показують: від 50 до 60 % селян укладали шлюби з особами з-поза власного села.

Ці цифри, однак, можна потрактувати і на користь ендогамії у матримоніальних практиках тогочасних селян. Тому Вісліч пробує пояснити факти селянської ендогамії обмеженою географічною рухливістю селян. Крім того, історик твердить, що такі форми шляхетського контролю за селянськими шлюбами, як, приміром, отримання спеціальної згоди пана, мали радше формальний характер і служили часто лише підставою для запровадження і стягнення двором додаткових податків із селян (так зване куниче). Очевидно, ці міркування вимагають подальших досліджень.

Окрім дієвості контролю шляхетського двору Вісліч розглядає економічні мотиви укладення шлюбів, зокрема родинну політику «поєднання селянських маєтків».

Третя частина праці присвячена позашлюбним зв’язкам. Вісліч підкреслює винятковий характер аналізованих випадків. Перелюб a priori був порушенням підставових норм сімейного співжиття, за які кримінальне право передбачало суворі покарання. Тому, за словами історика, вкрай важко говорити про типові риси, або ж подати узагальнену характеристику цього явища у селянській культурі ранньомодерного часу. Дослідник відзначає також важливу особливість судових оповідей, які збереглися у подібних справах: з-поміж інших судових наративів вони мають найбільш особистий характер, подають зазвичай детальний опис і подій, і пережитих емоцій (с. 184).

Свій аналіз Вісліч розпочинає з огляду регулювання і покарання перелюбів у статутному праві та судовій практиці того часу. Історик відзначає, що вироки сільських судів включали переважно грошові кари, тілесні покарання, або ж вигнання з села; винних відсилали до міського суду (що означало згоду на винесення смертної кари) лише у виняткових випадках. Оскільки перелюб був не лише злочином проти публічного права, але й смертним гріхом, діянням, що порушувало заповіді Декалогу, то загальним правилом було накладення церковної покути на перелюбника. При цьому автор фіксує цікаву практику «секретних покарань» за перелюби, коли причини накладення покути не розголошувалися.

Підозри у чужолозтві були публічною ганьбою. Сільська громадська думка у вигляді чуток та поговорів була головним засобом у формуванні подібних підозр, що показує, наскільки сфера сімейних відносин тогочасних селян була публічним простором, відкритим для постійного громадського огляду та контролю. Подібні поголоси могли мати вкрай руйнівні наслідки для співжиття громади, що змушувало сільську владу інколи видавати спеціальні ухвали про заборону поширення неперевірених чуток.

Вісліч також простежує шляхи, якими відбувалося формування злої слави, і показує, зокрема, як тогочасні селяни виділяли симптоми, на підставі яких зароджувалися підозри у перелюбі. Свідчення, які наводить автор, схиляють до думки, що постійне стеження за сусідами, включно з підгляданням за інтимними сторонами їхнього життя, було поширеним у тогочасних сільських громадах. Автор вказує на розповсюдження пияцтва і особливу роль корчми у громадському і публічному житті села як чинники, котрі сприяли започаткуванню позашлюбних відносин. Він також звертає увагу на втечі коханців, які покидали села, щоб уникнути громадського осуду та покарання.

Ще одна цікава проблема, яку заторкує автор у цьому розділі, пов’язана з питаннями тіла, тілесності, критеріїв чоловічої і жіночої краси в контексті нелегального, позашлюбного сексу. Вісліч змушений визнати, що тогочасні джерела дуже зрідка містять детальні описи фізичного вигляду селян. Натомість наявні нечисленні свідчення, насамперед ті, які походять з текстів високої літератури, є вкрай загальними та суперечними. Висновок автора – назагал селяни не вміли говорити про тілесну чи емоційну привабливість партнерів. Ця ситуація, за словами автора, не повинна дивувати, оскільки навіть представники соціальних еліт Речі Посполитої доби бароку, не кажучи вже про селянство, не порадили собі з виробленням повноцінної естетичної мови, здатної чітко артикулювати стосунок до тіла та тілесної краси.

Завершуючи аналіз позашлюбних стосунків, Вісліч робить важливе спостереження про подвійні стандарти у громадському контролі за сексуальністю чоловіків та жінок на селі. Вироки, які виносили сільські суди проти жінок, покараних за перелюб, були суворіші, аніж проти чоловіків, і включали зазвичай тілесні покарання. Можна сказати, що ці відмінності у покараннях, які застосовувало сільське судочинства, відображають асиметричність в оцінках допустимої сексуальної поведінки чоловіків і жінок та різну вагу сексуальної репутації у конструюванні відмінних концепцій чоловічої та жіночої честі у ранньомодерному соціумі.

Юрій Зазуляк