У час між двома війнами (1918 — 1939) Львів, який разом з галицькими землями належав до відновленої Речі Посполитої і був адміністративним центром Львівського воєводства, відзначався великою різноманітністю національного і релігійного життя. Це було пов'язане з довготривалим процесом заселення,  міграції, через нестабільні кордони, адміністративні зміни під час приналежності міста до тої чи іншої країни, і ситуації на польсько-українському пограниччі.

Внаслідок цього, крім польського, українського і єврейського населення, в місті існувала вірменська і німецька меншина, а також репрезентовані в невеликій кількості: чехи, росіяни, білоруси та татари.

Одним з найважливіших факторів приналежності даної людини до тої чи іншої нації є релігійний і мовний фактор. Опитування 1921 року, де були питання про національність, та 1931 року - про рідну мову, були неточними і тому вже в міжвоєнних часах викликали  контроверсії серед статистів і істориків. В південно-східних воєводствах міжвоєнної Польщі комісари часто здійснювали тиск на респондентів, щоб ті декларували польську національність або польську мову, а крім цього повітова адміністративна влада фальсифікувала дані і змінювала питання анкет. Досить велика неточність даних була результатом того, що багато респондентів ототожнювало національність з громадянством, а також декларувало польську національність або польську мову, боячись подати іншу інформацію і бажаючи показати свою лояльність до держави.¹ Численними були також випадки, коли люди переходили з Мойсейового визнання на римо-католицьке і в меншій кількості з греко-католицького на римо-католицьке, що було зв'язане з надією на суспільний аванс, а також із асиміляцією з польським середовищем, бажанням проникнути в нього і отримати повну суспільну акцептацію, із акультурацією груп осіб, одружених з особою, яка мала таке визнання, чи під впливом  антисемітизму, який був щораз більшим, особливо під кінець тридцятих років.²  

Виходячи з даних з перепису населення в 1931 р., бачимо, що на Південно-Східних Кресах замешкувало 6 208 100 осіб, при цьому 2 281 373 (36,7%) римо-католиків, 3 256 329 (52,5%) греко-католиків, 616 268 (9,9%) визнавців Мойсеєвої релігії і 54 130 (0,9%) представників інших визнань (головне протестантів), людей без визнання і тих, які не подали своєї приналежності до жодного визнання. За даними перепису з-посеред  населення цього регіону 2 926 324 осіб (47,1%) вживало польську мову, 2 814 123 (45,3%) українську, а 421 248 (6,8%) їдиш і іврит, натомість 46 405 (0,8%) вживало інші мови (переважно німецьку) або взагалі не подали інформації про їх рідну мову.

Варто підкреслити, що особи Мойсейового визнання, що мешкали у Львівському воєводстві, становили 55,6% від усієї кількості населення цього визнання на Південно-Східних Кресах, а тих, що вживали мову їдиш і іврит 55,3% серед списаних в цьому регіоні.³

У Львові мешкали дві домінуючі нації: поляки і українці, а євреї зараз після Варшави і Лодзі займали третє місце серед усього єврейського населення Польщі. Становили вони в місті Львові в 1921 році 35 %⁴, а в 1931 році 31,9%.⁵ Аналізуючи суспільну структуру львівського воєводства, Вацлав Вєжбєнєц пише, що ”cechą struktury społecznej ludności żydowskiej w porównaniu z pozostałymi grupami narodowościowymi było to, że pod względem odsetka inteligencji ustępowała ona Polakom, natomiast znacznie wyprzedzała ludność ukraińską, w zdecydowanej części chłopską, której jeszcze trudniej aniżeli Żydom było pokonać bariery językowe oraz ekonomiczne w dostępie do oświaty posiadającej polski charakter już w okresie autonomii Galicji. Relatywnie większy udział Polaków wśród inteligencji, stanowiący normalne zjawisko w strukturze narodu panującego (głównie urzędnicy, nauczyciele w szkolnictwie państwowym) wynikał z tego, że Ukraińcy i Żydzi mieli utrudnioną drogę do stanowisk w administracji państwowej i samorządowej oraz w państwowym szkolnictwie. Natomiast Żydzi posiadali duży udział w tych zawodach inteligenckich (adwokaci, lekarze, urzędnicy prywatni, nauczyciele prywatni), w których można było pracować samodzielnie.[...] Środowisko inteligencji żydowskiej, szczególnie licznej we Lwowie, wykształconej w dużym stopniu jeszcze przed I wojną światową w systemie szkolnictwa polskiego, było jednocześnie bardziej skłonne do ulegania procesowi polonizacji. W konsekwencji u progu II Rzeczpospolitej Lwów pozostał jednym z głównych ośrodków ruchu asymilatorskiego na ziemiach polskich i zachował tę pozycję w ciągu okresu międzywojennego.”⁶ Це останнє торкалося це також українського населення. Тобто, з одного боку, маємо творення закритих, обмежених національних груп, а з другого, сильну полонізаційну тенденцію акультурації в межах своєї традиції і релігії.

Три домінуючі нації у Львові творили власні культурні одиниці. Внаслідок отримання  Польщею незалежності в 1918 році, українське населення позбавлене реальної можливості створити свою власну країну, чи навіть національну автономію, почало зосереджуватися у Львові, в значній мірі на зміцненні своїх економічних позицій шляхом створення сильної організаційної структури економічної й професійної⁷. Також серед польського і єврейського населення творилися групи з більш формальним характером і визначеною структурою. Наростала поляризація майже кожної зони життя,  економічного, суспільного, політичного чи культурного. Створювалося щораз більше організацій національного характеру. Львів був локальним  і понадлокальним центром економічного, освітнього і передовсім культурного життя.

Кожна з трьох націй творила окремі організації, але існували угрупування із змішаним етнічним складом. Це траплялося на кожному кроці. Звісно, були окремі райони, де жили головно найбільш відокремлені групи - євреї, але представники культурного життя зустрічалися разом, незважаючи на етнічне походження, яке дуже часто завдяки вмінню спілкування багатьма мовами, не становило проблеми.  

Єврей — що це значить?

Уже на початку ХХ століття у Львові існувала проблема “бути євреєм” внаслідок зміненої культурної ситуації характеристичної для постхаскалічної епохи. Бути євреєм після Хаскалі вимагало самоототожнення в незнаних дотепер обставинах, коли вимагалося вибору єврейськості — по-новому, побудувати модель єврейської ідентичності в культурі, яка перестала бути гомогенною і ставала щораз більш відкритою на впливи з Європи. Крім цього, єврейським письменникам, які жили у діаспорі, треба було вибрати мову⁸. У Польщі міжвоєнного періоду це був вибір між івритом, їдиш і польською мовами.  

Акультурація, асиміляція

Від перелому віку щораз голосніше говорилося про розпад традиційної єврейської культури і зростання польських впливів на єврейське життя.

Запроваджене в тридцятих роках, культурною антропологією, поняття акультурації дефінюється як “ідея з площини історії культури і культурної антропології, що означає зустріч різних культур і їх об'єднання в нову єдність, що триває в певній нестабільній рівновазі різної тривалості”⁹. Це процес взаємовпливу культури, в цьому випадку ідеться про сприйняття євреями, в різній мірі, культури польського народу.  

Слід розрізняти акультурацію та асиміляцію, за якої відбувається повна втрата одним народом своєї мови та культури із за контакту з іншим, більш домінантним. При цьому, без сумніву, акультурація може бути першим кроком на шляху до повної асиміляції. Однак вона є більш нейтральним поняттям, ніж культурна асиміляція і інтеграція, і уже сьогодні загально вживається в культурному описі і інтерпретації положення, які займали євреї в міжвоєнній Польщі.  

У випадку польських євреїв процес акультурації був поєднаний із формуванням єврейської національної свідомості. Поєднання відчуття себе, як вдома, в польській культурі і ототожнення з єврейськістю почало бути більш загальним. Асиміляція, про що сьогодні відкрито говориться, була вступним і обов'язковим етапом формування новітньої національної свідомості євреїв. Близько 1900 р. писалося про третій, поруч із традиційним і сполонізованим  - духовний тип польського єврея:

“Тyp pośredni: Żyd wyhodowany na przeszłości Polski, sztuce jej i pejzażu, czujący i mówiący wyłącznie w jej języku, a przecież uczuciem związany głęboko z własną przeszłością, czujący wewnętrznie i szczerze duszą po żydowsku i zespolony współczuciem z całą współczesną i przeszłą naszą martyrologią¹⁰.

Найбільш видимою ознакою тодішніх процесів акультурації була пришвидшена мовна асиміляція. Якраз вона вплинула на появу і розвиток польськомовної єврейської преси. Польська мова була тоді щораз популярнішою серед євреїв із середнього класу і пролетаріату, які дотепер вживали їдиш, а так званий зовнішній білінгвізм отримував в тих кругах ранг мовної норми.

Суспільно-культурні процеси, які відбувалися в єврейській общині, змінювали роль євреїв у польській літературі: це передовсім були люди з кола літературних середовищ - книговидавці; пізніше меценати; потім письменники єврейського походження; на кінець письменники польсько-єврейські. Ця роль ставала щораз більше оригінальною і творчою, свідчачи про емансипацію євреїв у польській культурі. Емансипацію, яка вела до  самостійності, а навіть — відмови від польськомовної творчості, відходу з простору польської культури, тому що література, зокрема поезія, писалася авторами, які ототожнювалися із єврейськістю, а для деяких письменників, наприклад, Брандстеттера, це означало творити національно - єврейську поезію. Група таких польсько-єврейських поетів протиставлялася письменникам єврейського походження, які декларували зв'язки з польськістю. Отже, питання про самоототожнення було найбільш важливим, тому що польсько-єврейські поети це євреї, які відчувають себе своїми у польській культурі, а не поляки Мойсеєвого визнання, тобто з асимільовані як, наприклад, Юзеф Віттлін, Антоні Слонімські чи Юліан Тувім. Ці останні, які були єврейського походження, однак вибрали польську мову і покидали єврейську тематику. Вони нерідко були прийманні як зрадники письменниками, які творили в їдиш і тими, які називали себе польсько-єврейськими, тобто Маурици Шимел чи з періоду перед воєнного¹¹ Роман Брандстаттер, які писали польською як євреї.

Однак до польсько-єврейських поетів належав і Роман Брандстаттер, який репрезентував сіонську національну свідомість, і вважав, що в творчості треба представляти не лише єврейські теми, включати і пропагувати ідеали національного відродження, і що єдиною повноправною мовою євреїв є і буде тільки іврит, незважаючи на те, що сам писав по польськи.

Мова

Одним з найважливіших і найбільш потрібних людині знань є мова. Деякі вчені пов'язують її з гуманністю. Це підтверджується в історії дітей, яких виховували тварини, вони не володіли людською мовою і не були в стані соціалізуватися. Більше нагадували тварину ніж людину. Протилежним до не говоріння є не тільки володіння мовою, але і оволодіння культурної спадщині висловлювання.

У Львові використовувався культурний діалект — своєрідне “койне”, зароджене у середовищі інтелігенції. І так, як і “балак”, воно частково об'єднувало львівських поляків, українців і євреїв. Спілкування львівським діалектом давало відчуття мовної цілісності і ідентифікації.

Однак у культурному середовищі міжвоєнного Львова і так існував поділ за національно-мовною ознакою. Польська мова вживалася у двох варіантах — літературному і місцевому. Вона переважала у місті з огляду на те, що була офіційною мовою держави і з огляду на  кількісну перевагу польськомовного населення. Вона домінувала і в офіційному спілкуванні, і в побуті. На цьому фоні рідна мова львів’ян українців і євреїв відчутно вживалася у вужчій сфері життя. Додатковим фактором відчуття поділів була абетка — латинка для польської мови, кирилиця для української, і гебрайський алфавіт для їдиш і івриту. Щоправда, постанова сейму з 1924 року зобов'язувала урядовців у львівському воєводстві підготовляти документи у двох варіантах, не лише польською, але і українською мовами, на засіданнях адвокати українського походження мали право виголошувати перед суддями промови рідною мовою і вимагати подання актів оскарження, присудів та інших документів польською та українською мовами, однак на практиці, і на державному, і побутовому рівні, їх статус не був рівним. Якщо українці чи євреї перебували в польськомовному середовищі, вони активно вживали польську мову, зокрема євреї, багато хто з них вивчали польську паралельно з їдиш, але першою була єврейська. Часто їдиш для євреїв була мовою дитинства, так зване מאַמע־לשון (маме-лошн — материнська мова), на відміну від гебрайського לשון־קודש (лошн-койдеш — свята мова). Їдиш покидали, стаючи самостійними і покидаючи рідний дім, а деякі євреї просто ніколи не знали їдиш, тому що у них вдома спілкувалися по гебрайські — переважно в сім'ях із сіонськими або після хаскаловим світоглядом, або походили із з асимільованої сім'ї, де спілкувалося по польськи.

Натомість поляки, які в офіційному і побутовому житті користувалися своєю рідною мовою, в більшості випадків не мали потреби і не вчилися української чи їдиш. Найбільш поширеною в шкільному навчанні була німецька або французька мови. Коли діти з “кращих сімей” вчилися однієї з них у школі, на другу ходили на приватні лекції після навчання.

Трохи по-іншому було в мішаних родинах, польсько-українськомовних, де ще використовували у щоденному спілкуванні українську, але в багатьох випадках у сім'ях чисто польських найбільше тільки розумілася українська, але вже не вживалася. Для українців їх мова дозволяла в містах Східної Галичини міжвоєнного періоду відокремлюватися від поляків. Спілкування певною мовою було знаком приналежності до тої чи іншої національної групи і автоматично відмежовувало від себе мешканців іншої культури носієм якої була мова. Так само у Львові українська мова давала можливість українським мешканцям відділитися від польського міського середовища. Як пише Роман Голик: ”Після подій 1918 — 1919 ситуація вимушеної двомовності (фактично — одномовності) на вулицях і в адміністративних структурах міжвоєнного Львова, з погляду українців, дійсно виглядала штучною  і несправедливою. Саме тому мовне питання було для них таким болісним: поразки у цій сфері вони сприймали як відголосок невдачі “Листопадового зриву”¹².

Отже, найбільш поширеною серед мешканців міжвоєнного Львова була польська мова. Потім українська і їдиш, але можна було почути вірменську (у вірменському костелі і серед спільноти), німецьку, російську, чеську і  інші мови національних меншин, що мешкали у місті чи проїжджали через нього, але також іврит, хоч незважаючи на декларації у списках населення, число мовців, що використовували іврит в щоденному спілкуванні не було надто великим, а  випливало із декларацій бажаного стану, щоби іврит був першою мовою євреїв. Така ситуація була характерною для кіл, що підтримували національний рух у діаспорі, тому що гебрайська мала важливу суспільну вартість символічного характеру. Її завданням як національної мови мало бути інтегрування єврейського населення, бути знаком його етнічної відокремленості й незалежності. Інша річ, що в двадцятих-тридцятих роках система культури по гебрайському була фактично найслабшою серед наявних в той час. Знаний їдишист, історик культури і єврейської літератури Хоне Шмерук (Chone Shmeruk) пише загально про ситуацію гебрайської мови в міжвоєнній Польщі, але вона є адекватною і до ситуації у Львові: “Nastąpił upadek literatury hebrajskiej: wskutek braku zarówno pisarzy jak i czytelników. Nie było miejscowego hebrajskiego. Polscy Żydzi nie byli w stanie utrzymać hebrajskiej prasy codziennej; nawet jeden tygodnik nie utrzymał się do wybuchu II wojny światowej. Powszechne szkolnictwa hebrajskie objęło tylko 12,6% dzieci żydowskich w wieku szkolnym; w hebrajskich szkołach średnich uczyło się w roku szkolnym 1936-1937 tylko 6,2% Żydów,  uczęszczających do wszystkich gimnazjów w Polsce. Nie istniało wyższe szkolnictwo z językiem hebrajskim; wyjątkiem był Instytut Nauk Judaistycznych, zakres studiowanych dyscyplin był w nim jednak ograniczony”¹³. Однак ідеологічна сіонська ідея однорідної гебрайської культури була популярною, мала багатьох прихильників в колах польськомовних громадян. Якраз в Галичині можна відзначити зв'язок між вузькими колами людей, що культивували гебрайську культуру і єврейськими середовищами, для яких польська мова була мовою “з вибору”. Це явище можна пояснити нехіттю -  деколи несвідомою — цих кіл до мови їдиш, яку трактували як “тавро голусу”, тобто вигнання.   

Виступали письменники, які володіли трьома мовами: гебрайською, їдиш і польською, та існували в польському, польсько-єврейському літературному процесі, а також ангажувалися в гебрайськомовні газети. У 1937 р. Роман Брандстаттер сформував поняття єврейського письменства в Польщі, в якому бачив тримовність культури: усі літературні твори гебрайською, єврейською і польською мовами, творене євреями, які не втратили зв'язків із єврейством у національному, суспільному і культурному смислах і для яких проблематичне питання єврейської культури було основою їх світогляду і мистецької свідомості.    

Наведена вище дефініція тримовної єврейської культури виразно показує, що в постхаскалічному часі, в щораз більше з модернізованій і гетерогенній культурі “бути євреєм” ставало проблемою вибору, проблемою самоототожнення особистості.

Здається, що боротьба про єврейську культуру в міжвоєнній Польщі між прихильниками і противниками різних мовних концепцій і серед тих, які заступалися за польську мову, яко повноправну мову багатомовної єврейської культури у польсько-єврейських письменників виникала із концепції тримовної культури польських євреїв, полісистеми, побудованої за системами в гебрайській, їдиш і польській мовах, які у прихильників спиралися на ідеях, яке були головними ідеями тодішнього середовища: акцептація польської мови, як мови єврейського життя і новітній візії, постхаскалічній культури євреїв як відкритої культури.      

Польсько-єврейська література

Міжвоєнна польсько-єврейська література¹⁴ писалася переважно польською, а до її появи спричинився, між іншим, культурний антисемітизм і акція “санації польської літератури”, в якій йшлося про розділення на “своїх” та “чужих”, внаслідок цього було виключення чужих. Акцептація польськомовної літератури, твореної письменниками єврейського походження, була щораз проблематичнішою: дуже складною під час перших років міжвоєнного двадцятиріччя і  майже неможливою в 30 — х роках. У 1929 р. Кароль Губерт Ростворовський писав, що: “Аutor wychowany w środowisku obcym, chociażby po mistrzowsku władał polską mową autorem polskim być nie może”¹⁵. У своїй позиції він не був самотнім, що призвело до виокремлення у середовищі польського літературного процесу нового типу літератури, завдяки чому письменники єврейського походження формували власну культурну ідентичність польською мовою.  

Польсько-єврейська поезія належить саме до міжвоєнного двадцятиріччя, тому що ніякі інші літературні спроби перед - і після воєн не мали такого характеру і ролі які вона мала в міжвоєнний період. Велику роль в її пропагуванні відіграли часописи, які публікували на своїх сторінках поетичні твори, літературні додатки і додатки до літератури для дітей і молоді в сіонській щоденній пресі. До найбільш заслужених належала львівська “Chwila”, дитяча і молодіжна версія якої “Chwilka” ввела до літератури, між іншим, Маврикія Шимла, Анду Екер і Мінку Cільберман (Maurycego Szymla, Andu Eker i Minku Silberman). Навколо видання цього часопису серед літературних співпрацівників утворилася поетична група, яка відіграла вирішальну роль у розвитку польсько-єврейської поезії. Сюди входили: Маурицій Шимел, Стефан Помер, Анда Екер, Кароль Дресднер, Даніель Ігр (Maurycy Szymel, Stefan Pomer, Anda Eker, Karol Dresdner, Daniel Ihr) і інші. Подібні групи польсько-єврейськьих письменників творилися і в інших містах Польщі, як Станіславів з групою “Wzlot”, в Кракові з письменниками, зосередженими навколо “Nowego Dziennika”, і найскромніша у Варшаві навколо “Naszego Przeglądu”.

Ситуація змінилася на початку тридцятих років, коли до Варшави приїхали поети “з провінції”, між іншим, зі Львова - Маурикій Шимел і інших названих вище осередків польсько-єврейської поезії. У зв'язку з цим в столиці в 1933 р. утворився тижневик “Opinia” під керівництвом Романа Брандстетера (Romana Brandstaettera), сформувавши навколо себе найуспішніше літературне середовище авторів єврейської літератури. Коли часопис було закрито в половині тридцятих років, у Львові почала виходити „Nasza Opinia”, якій вдалося повернути “провінції” деяку частину втрачених впливів.

Однак, незалежно від індивідуальної історії окремих осередків, існували між ними сильні залежності: ті самі автори і ті самі твори появлялися в часописах Кракова, Львова, Варшави. Письменники переносилися з міста до міста і їздили по Польщі з літературними виступами. Все це сприяло створенню польсько-єврейського літературного процесу.     

Багато авторів загинуло під час Другої світової війни, як вже згадані: Мінка Зільберман (Minka Silberman), яка дебютувала на сторінках “Chwili”. Вона загинула після вступу німців до Станіславова в 1941 році, чи один з найкращих польсько-єврейських поетів Маурикій Шимель (Maurycy Szymel), який дебютував в “Chwili”, перекладач і автор декількох поетичних збірок польською і єврейською мовами. Загинув у 1942 році на вулиці Янівській у Львові. Передчасна смерть польсько-єврейських письменників завершила епоху польсько-єврейської літератури разом з кінцем міжвоєнного двадцятиріччя, припинилося  взаємопроникнення єврейської культури і польської мови.

Єврейська львівська преса

Початки єврейської львівської преси припадають на XIX ст. Перші газети були опубліковані на івриті та німецькою мовами. Після автономії Галичини в 1867 році відбувся швидкий процес полонізації євреїв. Виходять перші асиміляторські журнали євреїв у Львові польською мовою, як "Zgoda" (1877-1878), що його видавало Товариство “Zwiastun Pojednania”, і "Ojczyzna" (1881-1891). Той самий напрямок представляла "Jedność" (1907-1912) і "Zjednoczenie" (1912-1918). Протилежною до асиміляції орієнтацією, також у середовищі літераторів, був сіонізм. У 1887 році у місті Львові була заснована організація "Syjon", яка опублікувала брошуру "Якою повинна бути програма для єврейської молоді”, де поширювала гасла еміграції в Палестину. Єврейська інтелігенція включається у творення сіоністських кіл, організовує лекції та урочистості, видає газети: "Przyszłość " (1892-1898), "Wschód" (1900-1912), щомісячник для молоді "Мoriah", який виходить в 1903 році польською мовою, що сприяло сіоністській ідеології. Від 1904 року у Львові починає виходити єврейська газета на їдиш "Tagblat" такої самої політичної орієнтації, тобто такої, що не сприяла асиміляції. Це було джерело політичної і економічної інформації у Польщі і на світі. Щоденник реєстрував і коментував факти про заснування сіоністських організацій, подавав постійні рубрики, присвячені подіям в Ерец-Ізраїль, говорив про єврейське суспільство в Польщі і в інших країнах. У літературному відділі друкувалися фрагменти текстів сучасних романів єврейських письменників, публікувалися поетичні твори, літературна і театральна критика. Продовженням "Tagblatu” був щоденник "Моrgen"(1926-1939)¹⁶.

Газетою сіоністського напряму була польськомовна “Chwila”, до створення якої причинилися події ще перед конституюванням польської держави у Львові під час польсько-української боротьби  22 листопада 1918, коли відбувся погром єврейського населення.¹⁷ Відразу після погрому дійшло до створення у Львові Єврейського комітету допомоги, щоб підтримувати єврейське населення. У 1918 році єврейські організації, що стояли на народницьких позиціях, утворили Єврейську національну раду, метою якої був захист єврейського населення. На одному із засідань Ради виникла думка публікувати тексти польською мовою і поширювати публікації серед неєврейського населення. І так завдяки пропозиції Ґершона Зіпера почала виходити щоденна газета “Chwila”, котра публікувала не тільки матеріали, зібрані Єврейською національною радою, але також займала певну позицію у щоденних ситуаціях, що виникали між єврейським і неєврейським населенням міста. Головним редактором був Генрик Гесхелес (Henryk Hescheles). Перший номер з’явився 10 січня 1919 року. Газету читали не тільки євреї, але і поляки у Львові, а також далеко за межами держави. Вона мала високий рівень публікацій на політичні і економічні теми, багатство і різноманітність тематики, вона відзначалася кількістю інформації, чистотою і правильністю польської мови завдяки видатним особистостям з царини політики, економіки, культури, які були пов’язані з газетою від часу її заснування.

Багато місця було присвячено культурі, також польській книжці, театрові, музиці, малярству.

У "Chwili" публікувалися романи в серіях, переклади єврейської літератури з івриту, російської, німецької, англійської, французької, італійської мов. Від 1 вересня 1934 вона виходила два рази на день, вранці і ввечері.

Крім журналів сіоністську ідеологію репрезентували і поширювали часописи, що їх видавали політичні партії, молодіжні організації, товариства із науковими зв'язками. Це були найчисельніші видання серед єврейських часописів, які виходили у Львові. Тут ще можна назвати: двотижневик що виходив польською, “Hanoar Hacijoni” (1934-1939) з відділом  “З  літератури на івриті”; “Zew Młodych” (1935-1939) із статтями про гебрайську культуру і літературу; “Front” (1933-1934) - з антинімецькими гаслами, який включався в антигітлерівський бойкот; “Hamenahejl” (1935); „Cel” (1934-1937); „Dos Fraje Wort” (1931-1935), де в літературному відділі публікувалися статті про мистецтво, театр і фільм в Ерец-Ізраїлі, вірші і рецензії книжок; “Jidisze Bleter” (1935); „Unzer Wort” (1927-1928) -  виходив у Коломиї, але розповсюджувався також у Львові; “Der Ojfgang” (1934) - від третього номеру видавався у Львові і Коломиї, по-єврейськи. “Ogólno-Żydowski Związek Robotniczy Bund” видавав ”Arbeter Sztime” (1924, 1927-1928, 1932)¹⁸. До комуністичних газет зараховувалися: “Unzer Weg” (1932-1934) із статтями проти “Bundu”. Більша частина номерів конфісковувала поліція; “Di Fraje Sztime” (1931-1932); „Das Wort”(1931); „Winszaftlichter Żurnal” (1934-1935) двотижневик, присвячений культурі і освіті.

Асиміляційний напрямок репрезентували часописи: “Nasza Jutrzenka” (1921-1939), призначений для єврейських дітей і молоді; “Prawda” (1925-1926). Виходили також журнали, редаговані товариствами, зв'язками і професійними групами, які друкували статті з точних дисциплін, але завдяки “Gminie Żydowskiej” (1937) можна було на сторінках видання зустрітися з найбільш цінними музейними збірками, що їх представляв Людвік Лілле.    

Протигітлерівський комітет єврейської молоді видавав тижневик “Kontratak” (1936-1939), який протиставлявся всім проявам антисемітизму. Зміст газети збагачувався сатирою, поезією, оповіданнями тощо.

Коли ідеться про газети на їдиш, крім уже згаданого “Tagblatu” і “Ojfgang”, то треба сказати, що в Галичині не було сильного осередку культури їдиш, але якраз на їдиш виходило найбільше газет. В 1918-1919 роках можемо навіть говорити, що держава підтримувала культуру їдиш як одну з національних мов меншин, але не у Львові, тому що тут була дуже сильна асиміляція евреїв. До батьків засновників літератури їдиш в Галиччині включаються: Шмуел Йакоб Імбер (Schmuel Jakob Imber) і Довід Кенігсберг (Dovid Kenigsberg).

У травні 1929 року відбувся з'їзд єврейських галицьких письменників¹⁹, так галицькі євреї знову почали творити літературу на їдиш. Ініціатором був Мейлах Равіч (Mejłach Rawicz), серед організаторів була також Рахела Ауербах (Rachela Auerbach), яка підкреслювала маразм єврейського культурного життя у Львові. Після з'їзду створено культурно-літературний часопис на їдиш "צושטײצעד" (“Сusztaier”- вклад). Перше видання вийшло 1930 року. Планувалося видавати його що три місяці, але  газета появлялася раз на рік. Часопис репрезентував політичний нейтралітет, не формулював чітких літературних гасел. Редактори хотіли, щоб якнайбільше людей ототожнювалося з цим часописом і літературною групою при часописі. Це не була група програмова, а ситуаційна, утворена на потреби публікації часопису. Головною ідеєю було створити сучасний журнал. Вийшли тільки три числа. В першому знаходилися статті про сучасну українську літературу Марка Шагала (Marcа Chagallа) і заклик створити мистецький  і культурний центр їдиш. У другому номері виходять репродукції пластичних робіт Бруно Шульца, а в третьому образотворче мистецтво групи “артес”. Відповідальною за естетику ілюстрацій була Дебора Фогель (Debora Vogel).

Частина з авторів "צושטײצעד " (“Сusztaier”) хотіла політичного заангажування, і вони закладають “בריקן " (“Brikn”- мости), а в 1930 році з ініціативи “Cusztaier” виходить брошура по-єврейськи з, між іншим, віршем Дебори Фогель “Tog figuren”. У 1930 році вони також творять літературний додаток до газети “Morgen” під заголовком “Literature und Kunst”. Його публікують від 115 числа. Прийнято було, що тут буде подаватися актуальна інформація про мистецтво. Автори дбали про високий рівень додатку. Ішлося про те, щоб об'єднати навколо нього інтелігенцію, яка би приєдналася до них і перестала мовно асимілюватися. Велику роль у створенні видання відігравали жінки. Після припинення видання цього часопису на їдиш у Львові не виходить жоден інший амбітний літературний журнал. Частина письменників виїхала з міста, а частина більше заангажувалася політично.

Антисемітизм

У Польщі, подібно як у більшості європейських країнах, антисемітизм став частиною націоналізму, який сформувався на польських землях під кінець ХІХ ст. Це супроводжували перші антисемітські погроми, наприклад, варшавський погром в 1881 р. Антисемітизм становив один з елементів ідеології партії Національної демократії (ендеків), головним ініціатором і вспівзасновником якої був Роман Дмовський. У воєнні часи (1918 — 1920) часто обвинувачували євреїв у тому, що вони мають антипольські і пробольшевицькі симпатії. Це призвело до багатьох анти єврейських подій, як львівський погром  22 — 24 листопада 1918 р., організований після опанування містом поляками. Утворений після цих подій комітет допомоги жертвам погрому і пограбувань у єврейській дільниці міста провів докладне слідство з метою визначити вид і розміри втрат. Польські військові вважали, що головну вину несла єврейська міліція і намагалися перекласти відповідальність на неї²⁰. Стурбоване загальним осудам львівського погрому в зарубіжній пресі, що могло негативно вплинути на позитивне вирішення питання про приналежність до Польщі Східної Галичини, польське Міністерство іноземних справ мало провести власне розслідування. На основі зібраних даних, щонайменше 150 мешканців було вбито, спалено більше 50 будинків, понад 500 крамниць повністю пограбовано, стверджено випадки зґвалтування жінок, а спричинилася до цього частина польських офіцерів, солдатів і цивільного населення. Зібрані дані були такими жахливими, що офіційна влада не наважилась подати рапорт до публічної відомості. Лише в 1984 р. польський історик Ю. Томашевський знайшов його в архіві і оприлюднив. Ця подія, що відбулася уже на самому початку двадцятого століття, не дуже добре свідчила про настрої у польськомовному суспільстві. Упродовж довгого часу, всюди в країні, теж і у Львові, існував антисемітизм у побутовому житті. Це також можна було спостерігати у пресі, тому що в багатьох виданнях антисемітські статті були звичною річчю. Це підтверджують публікації в єврейській газеті, що виходила польською мовою, “Opiniа” -  „Naszа Opiniа”. Історія цієї газети сигналізує про важливі переміни в польсько-єврейському літературному житті після 1935 року, коли польсько-єврейська преса мусила щораз більше ангажуватися у боротьбу з антисемітизмом, а антисемітська сатира починає бути щораз важливішою течією у польсько-єврейській творчості. Коло працівників „Naszej Opinii”: молодших і старших польсько-єврейських письменників сіоністів і асиміляторів, націоналістичних і лівих інтелігентів (врешті — євреїв і поляків) свідчить про певну інтеграцію внутрішньо розмаїтих середовищ єврейської інтелігенції в момент повороту  “праворуч” у політиці держави, а також свідчить про їх співпрацю з польськими демократичними колами.

Антиєврейські настрої, у міжвоєнні часи, були наочними головне в економічному і академічному житті. Велика концентрація євреїв у дрібноміщанських професіях — ремеслі, а особливо в торгівлі, у конфронтації з пришвидшеним процесом щораз більшого включання неєврейського населення в економіку країни збільшувала конкуренцію, важливим елементом якої були явища економічної кризи, що призводила до погіршення матеріальної ситуації загалу суспільства. Це напруження поглиблювали суспільну дистанцію між євреями і поляками, євреями і українцями, частина з яких, у часи Другої світової війни, увійшла в колаборацію з німцями і деколи брала участь у переслідуванні і вбивстві єврейського населення²¹. Натомість в академічному житті витворилось «лавкове» гетто, коли зсувано єврейських студентів на спеціально відведені для них парти і numerus clausus також для студентів єврейського походження, тобто принцип обмеженого числа університетських студентів з огляду на їх походження.²² У 1929 р. в університеті Яна Казимира на гуманітарному факультеті, де не діяв numerus clausus, студіювало 190 євреїв, натомість на медичному, де його ретельно дотримувались, училося їх тільки 13²³. Зокрема «вшехпольська» молодь вимагала дотримання обмежень для кількості євреїв у вищих школах. Для підтвердження своєї вимоги 26 жовтня 1922 року на демонстрації біля пам’ятника А. Міцкевичу вони побили кількох євреїв, «які не зняли капелюхів»²⁴. У всі наступні роки «вшехпольська» молодь здійснювала антисемітські акти. Так, 12 листопада 1932 р. близько 1000 студентів²⁵ вчинили єврейський погром: розбивали шиби у єврейських крамницях і били випадкових євреїв, які якраз знаходилися разом із ними в цьому самому місці і часі. Наступного дня, тобто 13 листопада, все повторилося.

Від початку 30-х років вияви антисемітизму стали звичними і поширювалися у студентських аудиторіях, на вулицях, у пресі тощо.

Міжвоєнне двадцятиріччя було періодом втрати надії на інтеграцію євреїв із європейськими етносами, на створення “союзу спільної культури, створюваної спільними зусиллями”. В день перед вибухом війни Браун підсумовував тодішню ситуацію:

“Coraz bardziej pogłębiający się proces różnicowania sprawił, że w ostatnich czasach nastąpiła niemal całkowita izolacja inteligencji żydowskiej.

Tam gdzie linia demarkacyjna przecina kontakty i uniemożliwia współpracę, nie może być mowy o wspólnocie kulturalnej; trzeba jednak zauważyć, że nie różnice narodowościowe, lecz antysemityzm i antagonizm konkurencyjny wywołały tę izolację, czasami dobrowolną”²⁶.

Багато людей, які жили в міжвоєнному Львові у двадцятиріччі, хотіло би повернутися до нього, як до уособлення квітучого, прекрасного, повного чарівності міста. Львів став архетипом Втраченого Міста великої сили. У поляків дискурс про „втрачений” Львів весь час є актуальним і впливає на те, як вони його спостерігають. Сьогодні багато хто далі дивиться на Львів через призму його незвичайності і журби. Крім цього пил часу й десятиліття незалежності України, тобто іншої влади, ніж та, яку багато передвоєнних мешканців міста згадує, не могли не встановити першості історичного перед мітичним. Львів з часів двадцятиріччя міжвоєнного так і залишився у безповоротному минулому. Міжвоєнні обмеження для представників непольського населення, деколи в політиці обходилися без розмежування і витворення спільного відкритого простору, що охоплював би три сторони й усі складники. Епоха “доброго” міжвоєнного часу, ще більше відокремлюється і залишається у споминах у формі протиставлення до нового ладу, який настав, тобто після Другої світової війни і за нових обставин життя, які часто викликали сумніви. Як пише Роман Голик, у міжвоєнному Львові українців, поляків і євреїв відокремлювали невидимі стіни але у воєнному місті, бар'єри між німцями і не-німцями стали реальністю²⁷. Так само це стосується, коли ідеться про другу сторону в цій війни - “визвольний” прихід радянської армії, спочатку в 1939-му, а потім у 1944 році, який встановив новий лад, несучи з собою терор і жорстокі обмеження не лише в офіційній сфері, патос і нову риторику, а далі кількадесятилітній мораторій на будь-який художній дискурс про місто. Сьогодні після більш ніж сімдесяти років, які відділяють нас назавжди від часу двадцятиріччя міжвоєнного треба знати, що образ сьогоднішнього Львова розходиться із образом реального, минулого Львова щонайменше у трьох аспектах – польському, українському і єврейському.

Бібліографія:

1. „Statystyka Polski”, seria C, z. 58, Warszawa 1937, s. 11; „ Statystyka Polski”, seria C, z. 65, Warszawa 1938, с. 23,30; „Statystyka Polski”, seria C, z. 68, Warszawa 1938, s. 34-35, 46; „Statystyka Polski”, seria C, z. 78, Warszawa 1938.
2. Adamczyk-Garbowska Monika, Odcienie tożsamości. Literatura żydowska jako zjawisko wielojęzyczne, Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, Lublin 1994.
3. Szymaniak Karolina, Rozdwojony język. „Midrasz” 2006, ч. 7-8, c. 30-36.
4. Prokop-Janiec Eugenia, Międzywojenna literatura polsko – żydowska jako zjawisko kulturowe i artystyczne, Universitas, Кraków 1992.
5. Wierzbieniec Wacław, Lwów, [в:] Żydzi w Polsce. Dzieje i kultura. Leksykon,  під. Ред. Й. Томашевського і А. Жбіковського, Варшава 2001.
6. Wierzbieniec Wacław, Żydzi w województwie lwowskim w okresie międzywojennym. Zagadnienia demograficzne i społeczne, Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, Rzeszów 2003.
7. Голик Роман, Львів: місто і міф, “Піраміда”, Львів 2005.
8. Зашкільняк Леонід, До історії українсько-польських наукових взаємин у Львові міжвоєнног періоду, [в:] Львів: місто – суспільство – культура. Збірник наукових праць, т. 3, за ред. М. Мудрого, ЛДУ ім. Івана Франка, Львів 1999, с. 545-552.
9. Лентоха Барбара, Газета лвівських євреїв “Chwila”. „Незалежний културологічний часоис “ї”, гол. ред. Тарас Возняк, Львів 2008, с. 262-275.
10. Макарчук Володимир, Макарчук Степан, Доба суспільно-політичних полярностей і напруги, [в:] Львів – історичні нариси, ред. Я. Ісаєвич, Ф. Стеблій, М. Литвин, Інститут українознавства ім. Крип’якевича Національної академії наук України, Львів 1996, с. 389-409.
11. Меламед Володимир, Єврейська громада Львова у міжвоєнний період (1918 – 1939). Етнографічні аспекти, [в:] Львів – історичні нариси, ред. Я. Ісаєвич, Ф. Стеблій, М. Литвин, Інститут українознавства ім. Крип’якевича Національної академії наук України, Львів 1996, с. 431-434.
12. Шишка Олександр, Погром  [в:] Олександр Шишка, Наше місто — Львів. Посібник з курсу “Львовознавство”, частина ІІ, Центр Європи, Львів 2005, с. 90-93.

Лідія Воцюр – аспірантка  кафедри культурології на Університеті Марії Кюрі-Склодовської в Любліні (Польща).

1. Wacław Wierzbieniec, Żydzi w województwie lwowskim w okresie międzywojennym. Zagadnienia demograficzne i społeczne, Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, Rzeszów 2003, с. 26.                                                                   
2. Там само, c. 33-45.
3. „Statystyka Polski”, seria C, z. 58, Warszawa 1937, s. 11; „ Statystyka Polski”, seria C, z. 65, Warszawa 1938, с. 23,30; „Statystyka Polski”, seria C, z. 68, Warszawa 1938, s. 34-35, 46; „Statystyka Polski”, seria C, z. 78, Warszawa 1938, с. 26.
4. Володимир Меламед, Єврейська громада Львова у міжвоєнний період (1918 – 1939). Етнографічні аспекти, [в:] Львів – історичні нариси, ред. Я. Ісаєвич, Ф. Стеблій, М. Литвин, Інститут українознавства ім. Крип’якевича Національної академії наук України, Львів 1996, с. 431.
5. Wacław Wierzbieniec, Żydzi w województwie..., с. 49.                                                                                     
6. Там само, с. 360-361.
7. Там само, с. 352.                                                                                                                                                             
8. Monika Adamczyk-Garbowska, Odcienie tożsamości. Literatura żydowska jako zjawisko wielojęzyczne, Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, Lublin 1994, c. 15.
9. Цит. за: Eugenia Prokop-Janiec, Międzywojenna literatura polsko – żydowska jako zjawisko kulturowe i artystyczne, Universitas, Кraków 1992, с. 50.
10. Цит. за: там само, с. 49.
11. Після війни під впливом воєнного переживання він приймав християнство.
12. Роман Голик, Львів: місто і міф, “Піраміда”, Львів 2005. с. 61.
13. Цит. за: Eugenia Prokop-Janiec, Międzywojenna literatura ..., с. 58.
14. Про це дуже добру працю написала Євгенія Прокоп-Янець, Międzywojenna literatura polsko – żydowska jako zjawisko kulturowe i artystyczne, Universitas, Kraków 1992; і антологію поетичних творів: Międzywojenna poezja polsko-żydowska. Antologia, Kraków 1996.                                                                                                       
15. Цит. за: Eugenia Prokop-Janiec, Międzywojenna poezja polsko-żydowska , Kraków 1996, с. 25.
16. „Mоrgen"в 1931 р. два рази поміняв заголовок на „Tagblat" i „Naje Tagblat". В роках 1932-1936 він з'являвся під заголовком „Najer Morgen.Togblat”, а від 16 липня 1936 р.  „Najer Morgen. Lemberger Togblat”.
17. Барбара Лентоха, Газета лвівських євреїв “Chwila”, [w:] Незалежний културологічний часоис “ї”, гол. ред. Тарас Возняк, Львів 2008, с. 262. Олександр Шишка, Погром  [в:] Олександр Шишка, Наше місто — Львів. Посібник з курсу “Львовознавство”, частина ІІ, Центр Європи, Львів 2005, с. 90-93.
18. Видання „Arbeter Sztime” було декілька разів затримано, загалом вийшло 52 номери. М. Фукс (M. Fuks) в Materiałach do bibliografii żydowskiej prasy socjalistycznej i politycznej („Biuletyn” ŻIH 1978, нр.2) згадує ще два часописи “Bundu” у Львові: “ Naje Arbeter Sztime” (1921) i „Unzer Sztime” (1919-1920).
19. Karolina Szymaniak, Rozdwojony język. „ Midrasz” 2006, ч. 7 – 8, c. 31.
20. Олександр Шишка, Погром, [в:] Олександр Шишка, Наше місто – Львів. Посібник з курсу “Львовознавство”, частина ІІ, Центр Європи, Львів 2005, с. 92.
21. Прикладово у Львові в рамах так званої акції «Петлюра», яка відбулася під кінець липня 1941 р. з участю українців, які стали на німецькій бік, смерть понесло понад 2 тис. євреїв. Див: W. Wierzbieniec, Lwów, [в:] Żydzi w Polsce. Dzieje i kultura. Leksykon  під. Ред. Й. Томашевського і А. Жбіковського, Варшава 2001, с. 296.
22. Політична польська влада після 1919 р. ускладнила прийом також українським студентам до Львівського університету. Спочатку викладання велося тільки польською мовою, втім у 20-х роках відновлено «слов’янський семінар», у рамках якого проваджено два курси «малоруської мови» нижчий і вищий.  Леонід Зашкільняк, До історії українсько-польських наукових взаємин у Львові міжвоєнног періоду, [в:] Львів: місто – суспільство – культура. Збірник наукових праць, т. 3, за ред. М. Мудрого, ЛДУ ім. Івана Франка, Львів 1999, с. 550.
23. Eugenia Prokop-Janiec, Międzywojenna literatura …,с. 53.
24. Володимир Макарчук, Степан Макарчук, Доба суспільно-політичних полярностей і напруги, [в:] Львів – історичні нариси, ред. Я. Ісаєвич, Ф. Стеблій, М. Литвин, Інститут українознавства ім. Крип’якевича Національної академії наук України, Львів 1996, с. 406.
25. Там само, с. 406.
26. Цит. за: Eugenia Prokop-Janiec, Międzywojenna literatura …, с. 141.
27. Роман Голик, Львів: місто і ... с. 157-158.