«Завдячуючи полякам я залишився живим» – розповідає про свій досвід порятунку під час Голокосту Меїр Велтфройнд[1]. Поневіряючись в лісах та селах Західної Волині, він змінив кільканадцять місць переховування. Таку ж долю розділили сотні інших євреїв, які в жовтні 1942 р. втекли під час розгрому мізоцького гетто[2]. Однак, історія Велтфройнда зі щасливим кінцем – виключення з-поміж інших жахливих історій. Лише невелика частина втікачів лишилася в живих. Адже вирватися з рук катів – ще не означало бути врятованим, – на жертв Голокосту чекало випробування соціумом, в яке вони потрапляли, а шанси на виживання залежати від ставлення місцевих жителів, сусідів та ступеня їхньої емпатії до втікачів.

Для більшості потенційних рятівників переховувати євреїв означало наражати свої сім’ї на небезпеку – смертельне покарання чекало на всю родину рятівника. Тому найчастіше люди, що симпатизували євреям – допомагали їм харчами і просили йти далі. Тих, що наважувалися переховувати втікачів у власних домівках – була абсолютна меншість.

Через 55 років після згадуваних подій (1997 р.), Меїр Велтфройнд поділився своєю історією інтерв’юерам Інституту візуальної історії та освіти фонду Шоа університету Південної Каліфорнії в США[3]. Він з вдячністю згадував про сім’ї поляків (с. Гурби) та чехів (с. Борщівка) поблизу Мізоча, завдяки яким врятувався[4]. Однак наслідком пережитого трагічного досвіду є його психологічна травма, яка переслідує і через пів століття: «Я кричу вночі, коли бачу, як нас оточили у гетто, пройшли той шлях, ті рви, розстріли... Я також не сплю від лісу, а також не можу забути чехів, що нам допомагали. Я не можу забути одну сім’ю на ім’я Петровські, дуже сильно, з його дочкою Регіною... Я завжди мрію поїхати розшукати одну родину, і Ліщинського також. Я відчайдушно хочу зустрітися, щоб компенсувати те, що вони заслуговують. Дякуючи їм, я живий і можу розповісти, що я пережив»[5].

Наступна історія, де першорядну роль в порятунку зіграли поляки та чехи належить Ісааку Розенблату. В Мізочі йому не вдалося знайти місце переховування – навпаки втікача переслідували місцеві жителі[6]. Після тривалих поневірянь його шляхи зійшлися з родинами чехів та поляків в селах навколо Мізоча. В чехів він переховувався в діжці в сараї. Господар приносив йому їжу, а згодом направив переховуватися в ліс, де знаходилися інші євреї. В польській родині він опинився в кінці 1943 р. в розпал «Волинської трагедії». Для Ісаака це означало ще більші складнощі та непередбачувані труднощі у переховуванні, адже у війні «всіх проти всіх» на Волині його рятівників також переслідували. Поляки зробити схованку в полі під землею – вдень були вдома, а вночі ночувати в полі. Міжнаціональні стосунки в цей період Розенблат згадував так: «вночі їх [поляків] також переслідували, скажімо, так як євреїв, українці до них погано ставилися»[7]. Згодом поляки виїхали до міста, бо там відчували себе в більшій безпеці. Ісаак з ними виїхати не міг, бо єврея швидко б викрили^[8]. Все ж йому вдалося врятуватися та осісти в Аргентині. Власний порятунок у його спогадах асоціюється насамперед з поляками та чехами.

Клер Борен. Джерело: Jewish Survivor Claire Boren Testimony. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=EVml2_uGiiw&t=3613s&ab_channel=USCShoahFoundation

Такі ж позитивні відгуки про чехів зазначають інші мізоцькі євреї, що пережили Голокост. Клер Борен, поневіряючись з матір’ю по лісах та селах та перебуваючи в різних людей, згадуючи чехів, зазначала, що «це було найкраще місце, де нас коли-небудь ховали»[9]. Джордж Ганзберг[10] наголошував на чудовому ставленні та їхній терпимості: «Чеське населення було більш терпимим ніж українське. Отже, зазвичай ми вибирали чехів»[11]. Відомо, що восени 1943 р. група євреїв, що переховувалася на півдні Мізоча приєдналася до чеської самооборони в с. Будераж[12].

Крім поляків та чехів, в Мізочі рятували євреїв українці, росіяни, німці. Так, росіянин Ігор Іванов був причетний до переховування рівненського єврея в Мізочі зі змішаної (українсько-єврейській) сім’ї. Коли народилася єврейська дитина – їй підробили документи на польське прізвище з Кафталь на Кофта, а також похрестили як поляка[13].

Герман Фрідріх Гребе. Джерело: Герман Фридрих Гребе. Режим доступу: https://www.yadvashem.org/ru/righteous/stories/graebe.html

Відомий в історіографії Голокосту Праведник світу німець Герман Фрідріх Гребе був причетний до порятунку мізоцьких євреїв[14]. Він був єдиним німцем, що свідчив проти нацистів на Нюрнберзькому процесі[15]. Згадуваний Джордж Ганзберг свідчив, що приблизно 100-150 євреїв з Мізоча спочатку працювали на Здолбунівській залізниці, а потім їх перевели в Рівне. Коли Гребе дізнався про намір позбавити життя євреїв, він різними способами намагався їх врятувати. «Він відправив нас додому. Отже, цього Гребе я ніколи не забуду, бо він був, він був гуманною людиною. І я думаю про 18 осіб з нашого містечка, які вижили [завдяки йому] – згадував Джордж Ганзберг^[16].

Марія Слободюк (Мосійчук). Джерело: приватний архів Михальчука Р.Ю.

Сім’я Праведників світу – українці Сидір, Юстина та їх донька Марія Слободюки[17] врятували Софію Горнштейн – однокласницю Марії. Єврейку переховували в Мізочі на горищі в сіні. В сховищі Слободюків Софія перебувала з 14 жовтня 1942 р. до 1 липня 1943 р., а після небезпеки викриття та обшуків окупантів, її направили в безпечніше місце до родичів Сидора Слободюка в с. Верхів[18].

 Софія Горнштейн. Джерело: приватний архів Михальчука Р.Ю.

Яд Вашем нагородив почесним званням Праведників народів світу Сидора, Юстину та Марію Слободюків в 1992 р. У свідченнях справи на рятівників Софія зазначала: «Це була некористолюбна сім’я, це були прекрасні люди, вони мене називали дитина. Коли мені щось боліло, то питали – дитино, що тобі болить, ділились ячмінним хлібом, бо другого не було»[19]. З вдячністю згадуючи своїх рятівників, вона стала ініціаторкою визнання їхніх заслуг та надання їм почесного звання Праведників.

Таким чином, проаналізований мізоцький кейс рятівників представлений п’ятьма національностями (українцями, чехами, поляками, росіянами, і навіть німцями). Наведені приклади волинського містечка відображають не лише багатонаціональний західний регіон. Вони також є своєрідним маркером і для інших українських теренів, де в порятунку євреїв брали участь представники багатьох національностей[20].

Актуальність вшанування рятівників жертв Голокосту очевидна. Нагальність такої потреби в українському суспільстві визріла давно, однак лише нещодавно її було офіційно оформлено в нормативних документах. Зокрема, завдяки законотворчій діяльності народних депутатів І.  Констанкевичу, Є.  Кравчуку, В. В’ятровичу, А. Бобляху, С. Федині, М.  Княжицькому, М.  Потураєву, Д.  Нальотову, О. Абдулліну, Т. Рябухій прийнято постанову[21] Верховної Ради України «Про вшанування пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни», який слід відзначати щороку 14 травня[22].

На перший погляд чудова ініціатива у вшануванні рятівників євреїв нажаль виявилася прикладом того, як цю прекрасну ідею можна знівелювати. Автори постанови у її формулюванні не змогли вийти далі за рамки націоналістичного концепту і в багатонаціональній проблематиці питання вбачають україноцентричну візію.

Євреїв рятували представники багатьох національностей, що проживали на території України, а не лише українці (що показано в першій половині статті). У першому абзаці постанови про це йдеться: «віддаючи шану усім людям, які, проживаючи на території України, ризикуючи своїм життям та життям рідних, допомагали євреям уникнути терору нацистів у роки Голокосту». На цьому декларація про «усіх людей» закінчується. Далі йдеться лише про українців – «Установити в Україні День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни». Тобто, в такому формулюванні постанова монополізувала право вшановувати українців як рятівників євреїв.

Крім того, в зазначеному документі йдеться про рекомендації Міністерству освіти і науки України забезпечити проведення у закладах освіти уроків, виховних годин, круглих столів, науково-практичних конференцій, і т.п., присвячених Дню пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни та включати теми, присвячені Дню пам’яті українців до переліку тем конкурсів МАН, курсових, дипломних робіт у закладах вищої освіти тощо.

Тобто, і назва постанова і рекомендації МОН – констатація вибірковості висвітлення теми порятунку за національним принципом, надання переваги тематиці порятунку представникам титульної нації. Як же тоді бути з досвідами, що не вписуються в рамки українських рятівників (чехів, поляків, росіян, німців)? Невже це задекларований європейський мультикультурний принцип висвітлення історії? Чи, можливо – продовження совкових традицій? В СРСР всі нації були рівні, але одна рівніша, всі нації долучилися до перемоги на нацизмом, але одна долучилася більше.

Проблема порятунку євреїв під час Голокосту в Україні – це не лише історії про українців-рятівників, а історії рятівників різних національностей, які проживали на території України і рятували євреїв в роки Катастрофи. Виходячи з цього, слід фахово та відповідально формулювати концепції визначення даної проблематики, тим паче – коли це стосується нормативних документів, які регламентують вищевказані процеси вшанування на загальнодержавному рівні. Формулювання постанови в своїй назві повинно відображати всіх осіб, які долучилися до порятунку жертв геноциду. Непрофесійним підходом в цій справі можна спаплюжити самі благі наміри.

* У тексті публікації використані транскрипти та переклади відеоінтерв’ю Інституту візуальної історії та освіти фонду Шоа університету Південної Каліфорнії в США, отримані в рамках реалізації проєкту «Мережа пам’яті» за підтримки Міністерства іноземних справ Німеччини.

[1] USC SFI VHA, Testimony 38537. Меїр Велтфройнд [in Hebrew].

[2] За даними історика Олександра Круглова – таких втікачів було 50%. (Круглов А. Энциклопедия Холокоста: Еврейская енциклопедия Украины. Ред.: И. Левитас. – К., 2000. С. 149).

[3] Відеоколекція фонду «Шоа» містить понад 52 тисяч свідчень тих, хто пережив Голокост, та тих, хто рятував жертв нацизму, а також ромів, гомосексуалів, свідків Єгови, опитаних у 56 країн світу. Створена завдяки проекту американського кінорежисера Стівена Спілберга в 1994 р.

[4] Меїр Велтфройнд розповідав і про інших євреїв, які навідувалося до чехів і отримували від них продукти харчування, які ті потім приносили в ліс для інших євреїв (USC SFI VHA, Testimony 38537. Меїр Велтфройнд [in Hebrew]).

[5] USC SFI VHA, Testimony 38537.001. Меїр Велтфройнд [in Hebrew].

[6] Один з яскравих прикладів переслідування – згадка про українця з Мізоча по прізвищу Шуляк: «він схопив мене, і почав бити так, що мені самому захотілося здатися німцям. Але він був таким п’яним, він бив мене дуже сильно, так сильно, що я перестав дихати. Я був майже мертвим, весь у крові. А він штовхав мене ногами, він штовхав мене, щоб привести до цього села, тому що ми знаходилося поза його межами. Він бив мене до тих пір, поки сам не втомився і пішов» (USC SFI VHA, Testimony 38507. Isaac Rozenblat [in Spanish]).

[7] USC SFI VHA, Testimony 38507. Isaac Rozenblat [in Spanish]).

[8] Викриття за національністю могло чекало на кожному кроці. Наприклад, Ісаак Розенблат згадував випадок на річці, де були кілька українських хлопчиків. «Я не хотів знімати одяг, щоб купатися, тому що вони б відразу дізналися, що я єврей. Але вони помітили щось і донесли на мене поліцейському» (USC SFI VHA, Testimony 38507. Isaac Rozenblat [in Spanish]).

[9] USC SFI VHA, Testimony 18572. Claire Boren [in English]; Jewish Survivor Claire Boren Testimony. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=EVml2_uGiiw&t=3613s&ab_channel=USCShoahFoundation

[10] USC SFI VHA, Testimony 46431. George Ganzberg [in English].

[11] USC SFI VHA, Testimony 46431. George Ganzberg [in English].

[12] Spector S. The Holocaust of Volhynian Jews, 1941–1944. – Jerusalem, 1990. р. 252.

[13] USC SFI VHA, Testimony 37515. Игорь Иванов [in Russian].

[14] Huneke Douglas K. The Moses of Rovno: The Stirring Story of Fritz Graebe, a German Christian Who Risked His Life to Lead Hundreds of Jews to Safety During the Holocaust. – New York : Dodd Mead, 1985. 204 p.

[15] Герман Фридрих Гребе. Режим доступу: https://www.yadvashem.org/ru/righteous/stories/graebe.html

[16] Джордж Ганзберг згадував про гуманне ставлення з боку Гребе до євреїв. Він вступався за них, коли виникала така потреба, наприклад коли євреїв-робітників били німці: «Він був дуже доброю людиною». (USC SFI VHA, Testimony 46431. George Ganzberg [in English]).

[17] USC SFI VHA, Testimony 38193. Марія Мосійчук [in Ukrainian]; Михальчук Роман. Відеосвідчення Праведниці народів світу Марії Мосійчук як джерело вивчення Катастрофи та місцевої історії // Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі. – № 2 (10). – К.: «Зовнішторгвидав України», 2011. С. 97–165.

[18] Інтерв’ю з Мосійчук Марією Сидорівною, 1927 р.н. Запис Романа Михальчука, 2006 р. // Архів автора.

[19] YVA. M.31/5445. Р. 10.

[20] Різні фактори впливали на поведінку рятівників. Далеко не завжди по відношенню до жертв вона була канонічно-зразковою та альтруїстичною. Багато людей на певний час рятували євреїв з меркантильних економічних інтересів доти, доки отримували вигоду. Однак вказана проблематика не являється метою дослідження цієї статті, а є предметом більш ширшого окремого обговорення. Завдання розвідки полягає в демонстрації різноманіття національностей в процесі порятунку жертв Голокосту.

[21] Як виняток від усталеної практики, коли дні пам’яті визначаються указами Президента України, дана Постанова ВРУ встановлювала День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни 14 травня. Постанова набрала чинності з дня її прийняття, тобто 2 лютого 2021 р.

[22] Постанова Верховної Ради України «Про вшанування пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни». Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1178-IX#Text