Так історично склалось, що дослідження розумових здібностей дельфінів відбувалися одночасно з пошуками позаземного життя. Що на нас чекає в майбутньому?

Незважаючи на постановку питань до природи, як це колись пропонував філософ Френсіс Бекон, наука відкрила нам на диво мовчазний світ. Хоча в минулому люди знаходили божественні послання в структурі самого космосу, нині космічний простір відповідає на сигнали з Землі лише непорушним мовчанням. На наше запрошення немає відповіді. Там, де колись бестіарії та байки дозволяли всякій тварині розповідати нам повчальні історії, тепер ми усвідомлюємо, що ще ніколи не мали філософського діалогу з іншими видами. Тварини не говорять з нами. Раніше ми були впевнені, що ведемо невимушену розмову з Природою, де можуть виникати непорозуміння, але спілкування триває безперервно. А зараз ми найбільше боїмося особливого мовчання – нашого потенційного вимирання.

Ці три сучасні мовчання – космічного простору, інших істот і нашого кінця – можуть лягти важким тягарем на нас. Але в історії наших вдалих чи невдалих спроб спілкуватися з цим Всесвітом, в якому ми опинилися, можна знайти важливі й обнадійливі уроки.

1961 року, коли напруження в холодній війні досягає свого піку, американський нейробіолог на ім’я Джон Каннінгем Ліллі робить сміливу заяву. Він повідомляє, що вперше вступив у контакт із «іншим» розумом. Але Ліллі говорив не про маленьких зелених чоловічків з Тау Кита, а про розум набагато ближчий до Землі – дельфінів-афалін.

Попереднє десятиліття Ліллі займався імплантацією електродів у мозок тварин, намагаючись картографувати систему винагород мозку. Почавши досліджувати сіру речовину мозку макак, він був вражений результатами тестування придбаних ним дельфінів. Він швидко переконався в їх розумності. Коли йому здалося, що він почув, як дельфіни імітують вокалізації людини «високим крякаючим голосом Дональда Дака», він вирішив, що вони також розмовляють між собою «дельфінською».

Ліллі першим переконливо продемонстрував, наскільки ці істоти соціально розумні. Звичайно, інші вже давно висували подібні твердження. Давньогрецькі автори відзначали благородство та людинолюбство китоподібних, розповідаючи історії про товариські стосунки між людьми та дельфінами. Але в модерну добу репутація водних ссавців зіпсувалась. У XIX столітті британський натураліст і мореплавець капітан Томас Браун у своїй книжці «Історії тваринного царства» (1833) назвав їх «войовничими та ненажерливими». 1836 року французький зоолог Фредерік Кюв’є зауважив про це перетворення доброзичливих ангелів на хижих звірів, затаврувавши диких дельфінів «дурними ненажерами». Але, зважаючи на їх великий мозок, він був упевнений у можливостях їхнього розуму. В них немає природної конкуренції, тому немає потреби розвивати свій інтелект. Припускаючи, що люди, які виросли в таких умовах, також були б дикими, Кюв’є запропонував цивілізувати дельфінів – тим самим розкриваючи потенціал їхньої раціональності.

Більше століття потому, у 1960-х, Ліллі робив подібні твердження щодо здібності дельфінів до навчання. Але він був впевнений, що незабаром у нього з’являться незаперечні докази – міжвидова комунікація. Він охоче робив сміливі прогнози й передбачав, що дельфінів використовуватимуть у глибоководних рятувальних групах або для картографування дна океану. Можливо, вони могли б вести «психологічну війну» проти ворожих підводних човнів. Ліллі навіть говорив про можливість міжвидового «психоаналізу».

«Поки що дельфіни мають хорошу репутацію серед широкої публіки», – розмірковував він. Але якщо вони швидко «досягнуть двостороннього мовленнєвого рівня», на нас «чекають проблеми», бо вони зможуть здобути накопичені людством знання, і відбудеться «вибуховий розвиток» інтелекту дельфінів.

Аби ця проблема стала ще актуальнішою, він запропонував розігнати свою «дослідницьку програму до її максимальної швидкості», щоб ми отримали певне розуміння міжвидового спілкування до того, як настане справжнє випробування – контакт із інопланетянами. Ми повинні бути впевнені, що наша міжвидова дипломатія знаходиться на належному рівні, перш ніж контактувати зі справжніми прибульцями. Спілкування з дельфінами дозволяє пройти попереднє випробування. З огляду на можливі результати непорозуміння з іншою цивілізацією, нехтування цим «може бути більш руйнівним..., ніж нехтування політичними наслідками атомної бомби».

Ліллі був далеко не єдиним, хто вважав, що контакт з прибульцями може відбутися дуже скоро. Такої ж думки дотримувались й інші вчені. На початку 1960-х років розпочався серйозний науковий пошук позаземного розуму, який очолював американський астроном Френк Дрейк і молодий науковець Карл Саґан. Ліллі навіть запросили виступити з доповіддю на конференції у Ґрін-Бенку, Західна Вірджинія, де відбувався проєкт «Озма» – перша організована спроба використовувати радіотелескопи для виявлення повідомлень від позаземних цивілізацій у Чумацькому Шляху. Ліллі протягом трьох годин розповідав про власні дослідження спілкування з іншим видом. Група вчених вбачала в його праці чіткий аналог власних спроб встановити контакт з інопланетянами. За його натхнення вони охрестили себе орденом Дельфіна. Великі надії покладалися на те, що їх пошуки незабаром дозволять почути гомін у галактиці.

Але так само, як не виправдалися пророцтва Ліллі про «двосторонню розмову», так само будь-які подальші спроби пошуку позаземного інтелекту (SETI – від англ. Search for Extraterrestrial Intelligence) не знайшли жодних доказів розумного життя в Чумацькому Шляху: у відповідь – лише мовчання. Ми не цивілізували дельфінів і не почули радіосигналів цивілізованої галактики. Проте, дослідження Ліллі допомогли кардинально змінити те, як ми бачимо своє місце в космосі, підкресливши серйозність найгіршого мовчання з усіх – потенційного вимирання людства.

На думку попередніх поколінь, інтелект, ідентичний нашому, безперечно був настільки корисним і адаптивним, що він став неминучим переможним результатом природної історії. Вважалося, що цей закон діє тут і деінде, на нашій планеті та за її межами, а також часто припускали, що повсюди у Всесвіті переважають гуманоїди, які володіють мовою.

Наприклад, у своєму трактаті «Космотеорос», опублікованому посмертно у 1698 році, нідерландський полімат Християн Гюйґенс оголосив, що на інших планетах живуть людиноподібні істоти. Вони можуть мати інший вигляд – можливо, навіть бути ракоподібними – але, крім поверхневих косметичних відмінностей, вони будуть двоногими з руками, ногами та бінокулярними очима. Вони також матимуть когнітивні здібності, подібні до людських – будуть займатися наукою, винаходити технології та насолоджуватися музикою.

Пізніше, коли з’явилися докази еволюційної історії, натуралістам здалося, ніби відбувався невпинний підйом до антропоїдів. 1813 року французький економіст Анрі де Сен-Сімон стверджував: «якщо людина є єдиною твариною, яка досягла досконалості, це лише тому, що вона зупинила можливий розвиток інтелекту інших тварин». Ми займаємо інтелектуальну нішу як головні мислителі нашої планети, але якщо ми залишимо це місце, хтось інший, зрештою, впевнено стане на дві ноги. Та й палеонтологи незабаром помітили, що відносні розміри мозку викопних тварин, як здавалося, постійно зростали. Це трактувалося як палеонтологічна прелюдія, що пророкувала неминучу появу великих людських черепів.

У своїй книзі 1855 року «Всесвіт – не пустеля. Земля – не монополія» американський письменник Вільям Вільямс стверджував, що цей неминучий еволюційний підйом – до впізнаваного людського виду – так само стосується «хребетних на Юпітері чи Нептуні». Такий розвиток повторюється у всьому Всесвіті. Кілька років по тому датський фізик і хімік Ганс Крістіан Ерстед оголосив, що ми можемо очікувати, що наші «Закони краси» і «Принципи моралі» також виявляться універсаліями космосу. Зважаючи на цю впевненість у космічній неминучості появи людства, існував приглушений страх щодо нашого вимирання. На початку 1900-х років англійський письменник-фантаст і журналіст Герберт Джордж Веллс у своїй філософській лекції «Відкриття майбутнього» (1902) сміливо заявив, що «cвіти можуть замерзнути, і сонця можуть загинути, але зараз почався рух в нас самих, що вже ніколи не зупиниться». Цей «рух» був технологічною цивілізацією.

Герберт Веллз

Потім, 1914 року, механізований конфлікт охопив планету. Перша світова війна підштовхнула декого до передбачення, що зі зростанням науково-технічної сили людство може знищити себе. Вінстон Черчилль був одним з таких голосів: 1924 року він писав, що «вперше» наш вид, здається, володіє «знаряддями... свого власного знищення». Лише за рік до цього італійський прозаїк Італо Свево так само попереджав, що траєкторія науково-технічного розвитку може виявитися фатальною: він уявляв, що одного разу якийсь недалекоглядний учений випадково винайде «унікальну вибухівку», яку застосують для знищення Землі, знову перетворивши її на «туманність». На іншому боці Атлантики, в США, вчений Луїc Берман відзначив, що «спекуляції» про природні ризики, такі як комети або «згасання сонця», стають «дитячою забавкою» порівняно з розвитком вогневої потужності цивілізації.

Проте, таких прогнозів було дуже мало. Ба більше, багато хто залишався впевненим, що, навіть якщо Homo sapiens знищить себе, цивілізація знову розквітне на Землі. 1928 року канадсько-американський палеонтолог Вільям Діллер Метью радісно зауважив, що вимирання людства просто поверне «еволюційний годинник» на кілька мільйонів років назад. Він припустив, що «в далекому майбутньому доля світу може опинитися в лапах надрозумної собаки чи ведмедя або поважної ласки». Якщо ссавці загинуть разом з нами, то, можливо, «ящірки можуть відродити добу рептилій», і світом керуватимуть розумні плазуни.

Знову ж таки, припускали, що ця еволюційна неминучість появи технічного та дискурсивного інтелекту сягає далеко за межі Землі. Один з колег Метью, французький палеонтолог і священик-єзуїт П’єр Теяр де Шарден заявив, що, як нашу планету можуть помітити спостережливі інопланетяни завдяки «фосфоресценції мислення», так само нам потрібно лише правильно налаштувати радіотелескопи, щоб виявити, що Чумацький Шлях – це «хмара мислячих зірок».

Однак 1932 року британсько-індійський біолог Джон Бердон Сандерсон Голдейн мудро зауважив, що немає жодних гарантій того, що передова цивілізація обов’язково відродиться, якщо вона випадково знищить себе. Отже, нам пощастило, відзначив він, що вивільнення людством енергії атома здається «надзвичайно малоймовірним». Через рік американський фізик угорського походження Лео Сілард припустив можливість здійснення ланцюгової ядерної реакції. Енергія атома незабаром стала великою загрозою у світі, який ще нічого не підозрював.

1955 року британський письменник, уродженець Угорщини єврейського походження, Артур Кестлер зазначив, що з часу перших випробувань водневої бомби раптово з’явився «інтерес до життя на інших зірках». Пояснюючи цей ажіотаж тим фактом, що ми відчуваємо, ніби «приречені на вимирання» на Землі, він стверджував, що ми можемо сподіватися лише на те, що інші цивілізації деінде у Всесвіті виявляться мудрішими.

Залишалась одна проблема – де вони всі? На початку 1960-х років орден Дельфіна був збентежений, коли стало зрозуміло, що Чумацький Шлях не є галасливою хмарою мислячих зірок. Незважаючи на це, газети з радістю повідомляли про проєкт «Озма» і, зокрема, про участь Ліллі у пошуку інопланетян. Повідомлялося, що Ліллі виявив «інший» інтелект на Землі: єдина причина, чому ми поки що не помітили їхньої розумності, полягає в тому, що дельфіни, «на відміну від людей, не схильні до техніки». Один журналіст, наслідуючи звичку Ліллі до яскравого перебільшення, написав, що китоподібні можуть «володіти набагато більшим інтелектом, ніж [люди]», але, оскільки вони не мають рук, ці надрозумні океанічні істоти ніколи не зможуть створити телескопи або «ініціювати зв’язок». Подібний сценарій вважали можливою причиною відсутності сигналів від прибульців.

Казали, ніби тут, на нашій планеті, передові інтелекти розвинулися без жодних спонукань або прагнень ходити прямо, здійнятися в небо або забруднювати планету радіацією. Раптом «схильний до техніки» розум, подібний до нашого, більше не здавався неминучим явищем у космосі: його поява могла бути більш випадковою, а існування – більш вразливим. За словами самого Ліллі: «Чи немає інших шляхів для розвитку великого мозку?»

Розмовляючи з пресою, Дрейк стверджував, що технологічна цивілізація, безсумнівно, вміє добре адаптуватися до різних обставин, тому «здається розумним вважати, [що вона виникне] на більшості планет, що підтримують життя». Однак він зазначив, що «не всі експерти з еволюції погоджуються з цим», і вказав на дельфінів-афалін як на доказ того, що інтелект може не бути технічним.

1960 року газета The Baltimore Sun опублікувала сатиричний матеріал про те, як проєкт «Озма» нібито встановлює контакт з жителями Тау Кита. Коли тау-китянцям передають, що земляни – це «безпері двоногі», у відповідь людство чує лише «космічний сміх». Інопланетяни пояснюють, що й на їхній планеті колись жили технологічні людиноподібні мавпи, поки не знищили себе власними винаходами. Потім іде кульмінація жарту. Виявляється, що тау-китянці є «морськими свинями» – «досконалою, остаточною формою, до якої прагне Природа всюди у Всесвіті, де є життя».

Через рік Лео Сілард – архітектор атомної доби – опублікував збірку творів «Голос дельфінів» (1961). Титульне оповідання описує альтернативний перебіг холодної війни. Прямо посилаючись на Ліллі, автор уявляє заснування науково-дослідного інституту, який доводить, що китоподібні значно розумніші за людей. У них просто немає мотивації використовувати свій величезний інтелект, оскільки вони цілком задоволені своїм «підводним способом життя». Тож вчені знаходять для них стимул «виконувати складні інтелектуальні завдання», задіявши їхню геніальність, що пропадає дарма. Вони заманюють дельфінів ласим делікатесом – терріном. Заради обіцянки нагодувати їх паштетом дельфіни негайно починають здобувати Нобелівські премії. Швидко розв’язавши всі наукові проблеми, вони беруться за вирішення болючого питання миру у світі, тим самим запобігаючи загрозі термоядерного самознищення людства.

Інший твір у книзі Сіларда розповідає про те, як увагу інопланетян привертають «таємничі спалахи» на Землі, що в їхніх телескопічних дослідженнях виділяються на тлі глибин космосу. Це не милозвучна «фосфоресценція мислення», а скоріше жахливе відлуння ядерної війни, про що свідчать спектрографічні показники вибуху урану.

У грудні 1961 року журнал Science опублікував знакову статтю Джона Ліллі та Еліс Міллер про спілкування дельфінів. У тому ж номері вийшов есей німецького астрофізика Себастіана фон Гернера, який пропонував різні причини мовчання галактики. В умовах холодної війни самознищення раптом здалося очевидним винуватцем. Поширеною стала думка, що інопланетні цивілізації, можливо, розробили водневу бомбу, а потім знищили себе. Тому у космосі панує мертва тиша.

Лорен Айзлі

«Сьогодні, як ніколи, небо видається загрозливим, – писав американський антрополог і натураліст Лорен Айзлі. – Минулого століття ліхтарники, що йшли вулицями темної пори, з байдужістю дивилися на зоряне небо. Нині зірки хвилюють покоління, яке зростало під звуки сирен повітряної тривоги». Без доказів існування більш розвинених позаземних цивілізацій ми не можемо втішити себе, що людство має шанс на мирне майбутнє. Тому Айзлі звернув свою увагу на наших «братів-ссавців», щоб краще зрозуміти можливу долю людства. Проте їх незбагненність давала мало розради. Натомість тварини виявились чистим полотном, на яке можна проектувати власні уявлення. Айзлі захоплено романтизував первісну невинність дельфінів як альтернативу людському падінню, описуючи їх як «безтілесний інтелект, що плаває у зелених хвилях казкового моря – інтелект, який, можливо, близький чи подібний до нашого, але не має рук для створення чогось нового… або забруднення стронцієм планетарних вітрів». А що, як на інших планетах живуть філософськи налаштовані морські свині, яких ніколи не спокусити небезпеками та обіцянками індустріалізації? Айзлі робить висновок, що «у Всесвіті немає нікого самотнішого за людину».

Якщо раніше інтелект, подібний до людського, здавався таким надзвичайно корисним й адаптивним, що його повсюдна поява була неминучою, то тепер дельфін став символічним поштовхом до усвідомлення того, що технологічні цивілізації цілком можуть бути космічною випадковістю. Зрештою, крок до технологій, можливо, не є таким неминучим. Ні космічний простір, ні наші родичі-ссавці не виправдали наших очікувань знайти ознаки розуму, подібного до людського, а тому з’явилося відчуття вразливості – і цінності – людського буття.

1960 року американський антрополог Вільям Вайт Гавелс поставив пряме запитання: «Припустимо, що людство безглуздо знищить себе внаслідок технологічного прогресу. Чи з’явиться Homo sapiens знову?» Розглядаючи дерево життя, він вважав, що інші розумні ссавці прекрасно справляються з виживанням без винайдення сільського господарства чи комп’ютерів: «Тож усі наші надії на відродження марні, і нам краще зняти руку з ядерної кнопки». Морські свині не зможуть зайняти наше місце.

Пошук причин космічного мовчання змусив експертів почати серйозно замислюватися про різні технічні винаходи, які можуть скоротити тривалість життя цивілізації. Винаходи, які можуть чекати на нас у майбутньому. До середини 1960-х років український радянський астрофізик Йосип Шкловський та польський письменник Станіслав Лем запропонували на додаток до атомної бомби ще багато інших потенційних руйнівників цивілізації – від «створення штучного інтелекту» до «перевиробництва інформації».

Проте дехто давав інше пояснення. Можливо, на зникнення приречені не технонаукові організми, а лише їхній науково-технічний «склад розуму». Фон Гернер припускав, що не знищують себе ті цивілізації, які «втрачають інтерес до науки і техніки». За його логікою, тільки це дозволяє людині встановити стабільний і стійкий зв’язок з довкіллям у довгостроковій перспективі.

Пізніше, 1971 року, на першій радянсько-американській конференції «Спілкування з позаземним інтелектом» (CETI – від англ. Communication with Extraterrestrial Intelligence), деякі учасники припустили, що ми не знаходимо доказів суперцивілізацій у галактиці, бо виживають лише ті, що відмовляються від ризикованого технологічного розвитку, натомість занурюючись в природу. Згідно цієї гіпотези, розвинуті цивілізації або самознищуються, або зосереджують свою увагу на чомусь на кшталт дзен-буддизму заради духовного та особистого самовдосконалення – втрачаючи будь-який інтерес до зовнішньої реальності або «кількісного» зростання. Російський астрофізик Володимир Ліпунов допускав, що у Всесвіті науковий розум періодично розвивається, здобуває всі можливі знання і, задовольнивши свою сильну цікавість, відмирає. 1978 року філософи Аркадій Урсул і Юрій Школенко писали про такі теорії щодо «можливої відмови у майбутньому від “технологічного шляху” розвитку» і вважали, що для людства це означало б «перетворення на щось на зразок дельфінів».

У своїй книжці «Метальник зірок» (1978) Айзлі розмірковував: «Якби людина пожертвувала руками заради плавців... вона все одно була б філософом, але втратила б руйнівну силу закарбовувати свою думку на тілі світу».

На жаль або на щастя, але це не відповідає дійсності. Як 1986 року заявив американський астрофізик Дейвід Брін, дельфіни розумні, але повідомлення 1960-х років про те, ніби вони були прихованими геніями, є лише «казками». За іронією долі, окрім того, що він був консультантом NASA, Брін також відомий тим, що пише науково-фантастичні епопеї, в яких фігурують освічені дельфіни. Але Брін підкреслює, що це просто вигадка: «навички вирішення проблем навіть найрозумнішої морської свині не можуть зрівнятися з навичками маленької дитини».

Дейвід Брін

Дельфін – ідеальний плаваючий означник – став мирним «чужинцем», голосом якого ми озвучуємо наше відчуття власного технологічного падіння. (Хоча колись ми називали його «войовничим та ненажерливим».) Але технологічність є невід’ємною ознакою людства. Можливо ще з часів Homo erectus, наша фізіологія формувалася під впливом наших винаходів. До того ж саме технології зробили людей філософами. Полегшивши для наших предків задоволення нагальних потреб та інтересів завдяки більшим врожаям і безпечності міст, підйом технологічної цивілізації першим сприяв цікавості до неупереджених досліджень. Без технологій ми би надто переймалися пошуком їжі, щоб стати етичними істотами. Звичайно, ми не могли б думати про мовчання космосу.

І звідки це відчуття унікального падіння людства? Інші тварини також кардинально змінювали, навіть отруювали, планету. Більше 2 мільярдів років тому фотосинтез ціанобактерій, можливо, спричинив перше масове вимирання на Землі, забруднивши атмосферу киснем, яким ми нині дихаємо. Різниця між нами та ціанобактеріями полягає в тому, що ми розуміємо свій екологічний вплив і починаємо брати на себе відповідальність за нього. У цієї медалі дві сторони. Усвідомлюючи потенційні наслідки наших вчинків, ми можемо однаково добре розпізнавати в них і погане, і хороше – від найменших до найбільших масштабів. Без свободи впасти ми не можемо стояти: наша здатність до справді послідовного альтруїзму і здатність отруїти стронцієм планетарні вітри мають той самий корінь. Хочемо ми цього чи ні, ми – доглядачі.

Сьогодні, завдяки притаманному людству технічному розвитку, вчені досягли успіху у розумінні безпосереднього спілкування дельфінів. Ми знаємо, що дельфіни-афаліни мають індивідуальні свистки, щоб звертатися один до одного. Морські біологи, такі як Деніз Герцинг, застосовують методи машинного навчання для пошуку наборів даних вокалізації дельфінів, сподіваючись визначити, чи можна в них знайти складніші мовні структури. Але думка про те, що китоподібні є певними прихованими суперфілософами, більше не знаходить підтримки серед науковців. Експерт зі спілкування тварин Арік Кершенбаум стверджує, що дельфіни не мають справжньої мови, і якщо людство зникне, вони (або будь-які інші тварини) не зможуть розвинути лінгвістичні здібності. Інші, як-от біолог і філософ Рассел Пауелл та астробіолог Кевін Генд, наголошують, що життя у водному середовищі створює серйозні перешкоди для здатності створювати знаряддя і технології. Це стосується нашої планети та інших – як в океанах Землі, так і Європи.

Щодо Ліллі, то він згодом дискредитував себе дедалі дивнішими заявами. Винайшовши камеру сенсорної депривації, він поринув у психоделічні експерименти над собою. Його подальші праці сповнені дивних мілленаристських бачень міжзоряної змови. Він вірив, що злий позаземний надрозум впливає на Землю, підштовхуючи людство до занепаду через добровільну відмову від власної суб’єктності на користь комп’ютерів. Для Ліллі нашим єдиним шансом на порятунок від машинного апокаліпсису було розуміння мови дельфінів, які весь цей час спілкувались з дружніми НЛО. Як тільки ми навчимося дельфінcької, китоподібні навчать нас давніх знань прибульців – це наш єдиний шлях до порятунку від вимирання.

Таке прагнення здобути для людства повну бібліотеку галактичної мудрості – це просто ностальгічне бажання повернутися до визначеності непорушного теїстичного авторитету. Дрейк оприявнює цей релігійний підтекст у своєму есеї «На руках і колінах у пошуках Елізіуму» (1976), припускаючи, що від прибульців ми отримаємо інструкції, як досягти безсмертя. Такі настрої суперечать фундаментальному положенню, згідно з яким ми мусимо мати сміливість використовувати власний розум, sapere aude, й брати на себе всі ризики, які з цим пов’язані. Ми сподіваємось, що на інших планетах є мудріші істоти, але якщо ми хочемо кращого світу, нам потрібно побудувати його самостійно, завдяки досвіду власних помилок минулого та майбутнього, а не чекати готових відповідей від Всесвіту.

Почесний член ордену Дельфіна Шкловський залишався переконаним, що відмова від науки і техніки стане долею гіршою за вимирання. Він зазначив, що якщо інші придатні для життя планети населяють спокійні пост-технологічні істоти схожі на морських свиней, то можемо вважати, що ми самі у Всесвіті: в тому сенсі, що ми єдині, хто прагне змінити світ на краще.

У 1960-х роках Шкловський ще сподівався, що ми живемо в густонаселеній галактиці. Але до 1980 року він переконався, що ми могли бути єдиною технологічною цивілізацією. На думку Шкловського, це означає, що ми не отримаємо посібників з інструкціями чи дорожніх карт з інших планет. Але це не привід для відчаю. Це може покласти на нас титанічний обов’язок – адже «відповідальність людства» зростає разом із «винятковістю завдань, що стоять перед ним», – але це також означає, що ми маємо змогу досягти не менш титанічних звершень. Шкловський припускав, що ми могли бути «авангардом матерії», іншими словами – одним єдиним тендітним зернятком, яке могло пустити своє коріння по всій галактиці, а можливо, й за її межі, запліднюючи та збагачуючи до того стерильний та мовчазний космос життям, свідомістю та навіть спілкуванням. Якщо ми справді самі в цьому німому Всесвіті, позитивні наслідки наших дій можуть мати без перебільшення астрономічні масштаби.

Це важкий тягар, який ми можемо не винести. Але бажання жити життям морської свині – це наш особливий – людський, надто людський – спосіб уникнути відповідальності. Ось чому ми повинні продовжувати ставити запитання до природи, хоч би якою некомунікабельною та мовчазною вона може виявитися. Бо, за словами американського філософа Вілфріда Селларса, неважливо, чи ми уявляємо, що це відбувається з «марсіянином», «безперим двоногим» чи навіть «дельфіном», але як тільки будь-яка істота вкусила яблуко з дерева пізнання й усвідомила потребу знайти ціннісну опору у Всесвіті німих фактів, шляху назад немає. Єдине рішення – «з’їсти яблуко до останнього зернятка».

Автор: Томас Мойніган, британський дослідник і письменник, який нині працює в Інституті майбутнього людства Оксфордського університету.

Перекладач: Павло Шопін, старший викладач кафедри прикладної лінгвістики, порівняльного мовознавства та перекладу Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Dolphin intelligence and humanity’s cosmic future» в журналі «Aeon» 18 березня 2021 року. Український переклад публікується з дозволу редакції.