Райнгарт Козеллек, останній великий теоретик історії, шукав науку про досвід у видимому хаосі подій.

Влітку 1947 року, через два роки після закінчення Другої світової війни, британський історик Ерік Гобсбаум поїхав до британської окупаційної зони Німеччини для перевиховання молодих німців. Недавній випускник Королівського коледжу Кембриджського університету, де він також вступив до Комуністичної партії, Гобсбаум працював над дисертацією доктора філософії і щойно забезпечив собі перше призначення викладачем у Біркбек-коледжі в Лондоні. Гобсбаум народився 1917 року в єврейській родині в колоніальному Єгипті, виріс у Відні, рідному місті його матері, і був свідком вуличних зіткнень між штурмовими загонами нацистів та бійцями Союзу червоних фронтовиків у Берліні в бурхливі останні роки Ваймарської республіки. Його батьки померли молодими до 1933 року, але більшу частину його віденської родини було вбито під час Голокосту. Британський уряд не використав його знання німецької мови під час війни, а його кар’єру з перевиховання повоєнних німців, що організували його колеги з Кембриджа, обірвали антикомуністичні чистки на початку Холодної війни.

Семінар в імперському мисливському будинку в сільській місцевості Нижньої Саксонії став першою зустріччю Гобсбаума з німцями, які виросли в Третьому Рейху. Серед учасників був Райнгарт Козеллек, який тоді проходив перший семестр навчання в Гайдельберзькому університеті. Козеллек вступив до Вермахту в лютому 1941 року, за два місяці до того, як йому виповнилося 18 років. Наступного року німецький артилерійський вагон розчавив йому стопу на марші до Сталінграда, що, ймовірно, врятувало йому життя. Козеллека відправили додому до того, як почався моторошний розгром гітлерівської армії. Два його брати загинули у війні: молодший брат – під час бомбардування союзниками, яке зруйнувало сімейний дім, а старший брат, відданий нацист, – в останні тижні війни. Одну з його тіток задушили газом під час нацистської кампанії з евтаназії 1940 року. В останні місяці війни Козеллека знову відправили на східний фронт, який на той час вже дійшов до німецької території. Його підрозділ воював проти Червоної армії в Моравії. 9 травня 1945 року радянські війська захопили його в полон, і він, разом із тисячами інших німецьких військовополонених, мав протягом двох днів пройти пішим маршем до Аушвіца. Там він брав участь у демонтажі хімічних заводів IG Farben, які залізницею перевезли до Радянського Союзу на повторну збірку – тих самих заводів біля Аушвіца-Біркенау, де був змушений працювати Прімо Леві до звільнення табору Червоною армією в січні.

До кінця літа німецьких полонених також відправили поїздами на схід. Кілька тижнів потому Козеллек прибув до Караганди в Центральній Азії, промислового шахтарського міста, побудованого в казахському степу – переважно тими, кого Сталін депортував у 1930-і та 1940-і роки. Серед них було багато поволзьких німців та інших етнічних меншин. Не всі полонені пережили подорож, і більшість спочатку взагалі не були в змозі працювати. Карагандинська область, територія розміром майже з Францію, була похмурим місцем із суворою, холодною зимою та жорстокою літньою спекою, усіяним таборами ГУЛАГу, включно з окремими таборами для німецьких і японських військовополонених. Козеллек пережив табір завдяки іншому ув’язненому, який розпізнав симптоми потенційно смертельної хвороби, та особливій турботі німецького лікаря, також військовополоненого, який до війни працював помічником свого дядька, патолога в Ляйпцизькому університеті. Після 15 місяців перебування в Караганді та чергової операції цей лікар визнав Козеллека непрацездатним, але достатньо здоровим для транспортування додому. Коли він прибув на кордон між Польщею та радянською зоною окупації в Німеччині у вересні 1946 року, Козеллек отримав примірник «Комуністичного маніфесту» (1848) Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. Потім у французькій зоні, де тепер мешкала його сім’я, його ненадовго заарештувала поліція, яка прийняла його за бродягу. Американські баптисти замінили його убогий одяг радянського в’язня і дали йому примірник Біблії. Коли Козеллек нарешті прибув додому, його батько чемно попросив гостя представитися – він не впізнав власного сина.

У своїх мемуарах «Цікаві часи» (2002), опублікованих понад 50 років потому, Гобсбаум згадує свої розмови з Козеллеком у 1947 році. Це була його перша зустріч із очевидцем розгалуженої табірної системи Сталіна. Серед паперів Козеллека про цю зустріч свідчить лише малюнок молодого Гобсбаума (з величезними сонцезахисними окулярами та щілиною між зубами). Вочевидь, ці двоє чоловіків, які були зовсім різними, добре порозумілись. Але можна з упевненістю припустити, що Гобсбаум доволі скептично сприйняв свідчення колишнього солдата Вермахту про сталінський ГУЛАГ. І навпаки, для Козеллека, мабуть, було дивним, що британський комуніст навчав його демократії лише через кілька місяців після того, як він пройшов суміш радянської версії «перевиховання» в дусі марксизму-ленінізму та спокутування через примусову працю.

 Шарж Райнгарта Козеллека на Еріка Гобсбаума 1947 р.

Гобсбаум став одним із найплодовитіших істориків ХХ століття, який мав глобальну аудиторію. Його праці з соціальної та економічної історії давали чіткі пояснення та були комерційно успішними, а також виходили з переконання у політичній та моральній необхідності альтернативи катастрофі капіталізму, який для Гобсбаума був системною причиною підйому фашизму. На думку Козеллека, кризи середини століття також вимагали нового розуміння історії. Він окреслив свою Historik (або історичну теорію) у формі елегантних абстрактних теоретичних есеїв, написаних протягом кількох десятиліть. Праці Козеллека важче зрозуміти, ніж загальні розповіді Гобсбаума, але вони також були новаторськими та перекладені багатьма мовами, особливо в останні роки. Хоча вони знаходились на протилежних кінцях політичного спектру, і Козеллек, і Гобсбаум започаткували нові критичні підходи до вивчення минулого, до чого їх підштовхнули кризи їхніх часів.

Гобсбаум ніколи не виходив з Комуністичної партії, і після краху глобального соціалізму в 1980-х і 1990-х роках ліберальні історики, такі як Тоні Джадт і Франсуа Фюре, критикували його за впертість. Однак сьогодні видається пророчим прогноз Гобсбаума про наш світ нескінченних воєн, величезної нерівності, екологічних катастроф, що загрожують людству, та інших жахіть неолібералізму, який він робить в епілозі книги «Епоха крайнощів» (1994) – його історії ХХ століття. Козеллек, який був політично ближче до Фюре, вперто відмовлявся дистанціюватися від Карла Шмітта, ваймарського консервативного політичного теоретика і юриста, який після 1933 року (безуспішно) намагався вразити нацистів своїми антиліберальними і ледве прихованими антисемітськими концепціями міжнародного права. Шмітт став одним із повоєнних наставників Козеллека і продовжував впливати на нього протягом усього життя (їх велике листування протягом 30 років було опубліковано німецькою мовою 2019 року). Його інтелектуальний зв’язок зі Шміттом сприяв створенню репутації Козеллека як блискучого, але політично підозрілого «філософа історії» – особливо в англомовному світі.

Не можна без іронії називати Козеллека підозрілим філософом історії. Розкриття небезпеки сучасних філософій історії спонукало його розробити принципово нове розуміння історії. Для Козеллека ці модерні філософії були, по суті, секуляризованою версією есхатології, тобто теологічними пророцтвами про майбутнє спасіння. Він прийняв цю інтерпретацію від свого гайдельберзького вчителя Карла Льовіта. Козеллек прагнув до справді світської історії, яка ґрунтується на свідченнях минулого досвіду та не претендує на роль провидіння. Після катастроф двох світових воєн Козеллек, в 1953 році, коли він тільки починав свою кар’єру, висунув постулат, що ми маємо відкинути концепції історії, які забезпечували боєздатність ідеологічної люті ХХ століття – нацизму, але також і небезпечного протистояння радянського комунізму та американського лібералізму в ядерну добу, і почати заново переосмислювати, що становить справжні «умови можливих історій». На думку Козеллека, всі модерні ідеології стверджували, ніби «закони історії» були на їхньому боці, щоб виправдати будь-яке насильство. Тому найважливішими завданнями для істориків мають стати демонтаж поняття історії та вироблення нової теорії того, як насправді розгортаються історії – хаотичні, випадкові, безладні та жорстокі, але з помітними послідовностями.

Козеллек постійно повертався до цієї теми – навіть у своєму останньому опублікованому есеї. У «Що повторюється», написаному влітку перед несподіваною смертю 2006 року, Козеллек стверджував, що ми можемо отримати нові враження лише за умови наявності структур повторення в хаотичному потоці подій, який ми називаємо історією. Історія – це не просто «завжди те саме», тобто постійне повторення по колу (ідея Фрідріха Ніцше про «вічне повернення») або досвід персонажа Білла Мюррея у «Дні бабака», коли ми починаємо спочатку – знову і знову. Як повторення, так і розрив – це умови можливих історій. Бажання зрозуміти, що є новим, спонукало Козеллека визначити структури повторення в історії: географічні та кліматичні передумови, які, незалежно від людей, роблять можливим все життя; біологічні умови, такі як народження та смерть, людська сексуальність та покоління; наші інститути, наприклад, праця та право, а також мова, яка фіксує людський досвід; і нарешті, самі історичні події (наприклад, всесвітня пандемія), які містять власні повторювані структури. Тільки зрозумівши, що повторюється, ми можемо розпізнати, що є новим та безпрецедентним в нашому сьогоденні. В той час, як ми знову опинилися у світі глобальних судом і криз, коли події дивують багатьох, Козеллек нагадує нам про необхідність зрозуміти, що повторюється в цей момент розриву. Можливо тому сьогодні спостерігається підвищений інтерес до творчості Козеллека. Раптом Райнгарт Козеллек, теоретик історії, промовляє до читачів, як наш сучасник.

За своє життя Козеллек написав лише дві монографії (і разом із Фюре – один підручник про Європу в добу революцій). «Критика і криза», переглянута версія його дисертації, одразу стала класикою після німецької публікації 1959 року. У цій короткій книзі Козеллек розкриває один головний аргумент. Він знаходить витоки ідеологій ХХ століття, які, так чи інакше, завжди стверджували, що виконують закони історії, в політичних констеляціях кінця XVIII століття. Позбавлені справжньої політичної влади, французькі та німецькі філософи Просвітництва спілкувалися на нових соціальних майданчиках салонів та масонських лож. Вони сформулювали моральну критику Старого режиму, використовуючи нові поняття, такі як «історія» та «гуманність». Ця нова, здавалося б, неупереджена мораль підірвала легітимність і владу держави, кульмінацією чого став терор Французької революції. Версія цього аргументу є сталим елементом консервативної критики Просвітництва з 1790 року – від ірландського філософа і державного діяча Едмунда Берка до вищезгаданого Шмітта, але «Критика і криза» запропонувала більш оригінальне і тривале розуміння того, що пізніше Козеллек назвав «темпоралізацією усіх сучасних понять».

Як він пояснює у передмові до англійського перекладу (який вийшов у світ майже через 30 років після оригінальної публікації), «Критика і криза» мала на меті не просто дослідження філософій історії, що спричинили розпад Старого режиму. Козеллек прагнув «виділити стійкіші структури модерної доби, які можна розглядати як елементи історичної антропології: відчуття того, що нас втягує у відкрите та невідоме майбутнє, темп якого відтоді тримає нас у постійному стані задухи». Козеллек вважав, що просвітницькі філософії історії занурили світ у вир прискореного «модерного часу» (німецькою буквально Neuzeit, тобто «нового часу»), нової концепції темпоральності, яка дивиться на сучасність і минуле з точки зору майбутнього викуплення. Наприклад, комунізм був політичним рухом, який повністю будувався на очікуванні. Для ідеологій ХХ століття майбутнє диктує, що робити, а не політичні потреби сьогодення чи минулий досвід.

Відчуття нагальності та песимістичний тон «Критики і кризи» стають приглушеними в працях Козеллека 1960-х років. Друга його монографія «Пруссія між реформою і революцією», опублікована в 1967 році (і досі не перекладена англійською мовою), являє собою соціальну, правову та концептуальну історію невдалої спроби прусських освічених еліт стримати вплив Французької революції шляхом запровадження конституційних реформ. Ця монографія була габілітацією Козеллека, німецьким дозволом на отримання професури. Вона спиралася на ретельні архівні дослідження та налічувала понад 700 сторінок, її також об’єднував теоретичний аргумент. На думку Козеллека, різні часові структури повторення – у випадку з Пруссією після 1789 року: право, реформістська державна бюрократія та нові соціальні рухи, які аналізуються в трьох окремих розділах книги – рухаються з різною швидкістю. За визначенням, законодавство та адміністрація завжди відстають від вибухових соціальних рухів, яких у свою чергу породжують реформи. Зіткнення між різними часами права, управління та суспільних змін вибухнуло революцією 1848 року. «Пруссія між реформою і революцією» також була тонким коментарем до вибухової трансформації, якої мало зазнати західнонімецьке суспільство під час та після студентських протестів. Хоча реформаторські частини політичного класу Західної Німеччині були готові задовольнити вимоги нових соціальних рухів, вони не змогли повністю стримати насильство радикалізму 1960-х років. Новий, номінально «прогресивний», соціал-демократичний уряд мав боротися з терором Фракції Червоної Армії після 1970 року.

1968 року Козеллек працював професором у Гайдельберзі та проводив зі свіжоспеченими студентами-марксистами (або маоїстами) семінари про Маркса, а також (що було так само незвично для німецького історика його покоління) про нацистські концентраційні табори. 1973 року він очолив кафедру в новому університеті в Білефельді, побудованому в модерному стилі бруталізму як кампус в одній величезній заміській будівлі, яка була схожа на космічний корабель. Білефельд був одним із кількох так званих «реформаторських» університетів, які мали поширити та демократизувати німецьку елітну освіту, а Козеллек належав до засновницької консультативної ради, що створила його інноваційну структуру та набрала новий професорсько-викладацький склад. Місто на сході Вестфалії було настільки невиразним, що одна рання теорія змови в Інтернеті жартома стверджувала, що його насправді не існує. Проте, Білефельд став одним з найдинамічніших німецьких університетів кінця ХХ століття.

1970-ті та 1980-ті роки стали періодом розквіту західнонімецького наукового видавництва, яке фінансували щедрі державні дослідницькі гранти на співпрацю між вченими, особливо якщо вона мала міждисциплінарний характер. Більшість свого часу та енергії Козеллек в ці роки присвятив редагуванню того, що стало, можливо, найбільш вражаючим досягненням післявоєнної німецької історіографії. Словник «Geschichtliche Grundbegriffe» («Основні історичні поняття») не мав аналогів у світі. Він об’єднав істориків (серед них, як і серед всіх представників цієї професії на той час, були майже виключно чоловіки) з вченими інших дисциплін – від права до філософії, які співпрацювали протягом багатьох років над довгими статтями. Опубліковані у восьми великих томах між 1972 і 1997 роками, статті цього «історичного лексикону політичної та соціальної мови в Німеччині» описують еволюцію понять від їх античного походження до використання у XVIII та на початку XIX століття – переважно в німецькій, французькій та англійській мовах. Античні поняття, такі як «республіка» або «демократія», набули нових значень, а нові поняття, такі як «клас» або «раса», відображали та підживлювали соціальні та політичні потрясіння модерної доби. Козеллек інтелектуально об’єднав цей масштабний проєкт, до якого долучились понад сто авторів. Він був співавтором кількох статей (наприклад, про «кризу» та «історію»), які часто досягали обсягу монографії, і опублікував ряд методологічних есеїв, які розробили Begriffsgeschichte, або історію понять, як метод.

Козеллек стверджував, що такі поняття, як «держава» або «народ», використовують різні сторони в історично конкретному соціальному та політичному протистоянні – в наш час, наприклад, прихильники та противники «соціальної держави». Ці основні поняття оспорюють, але їх не можна уникнути під час наведення політичних доводів. Отже, історія понять – це історія цих (одночасних) суперечок. Англомовні історики політичних мов, такі як Джон Покок або Квентін Скіннер, погодились би, але вважали «метафізикою» наполягання Козеллека, що поняття містять (діахронічно) різні пласти історичного досвіду, які присутні в будь-який момент часу. Для Козеллека вся суть історії понять полягає в тому, щоб розкрити їх потенціал у теперішній час, навіть (або особливо) якщо ті соціальні та політичні діячі, які використовують ці поняття (за або проти «держави», в ім’я «народу») не знають про їх використання в минулому та можливі непередбачувані наслідки (наприклад, неминуче питання про те, хто належить до «народу», а хто – ні). Завжди випереджаючи тенденції історіографічної моди, Козеллек і його учні також досліджували, як значення соціальних та політичних понять змінюється у перекладі з однієї мови на іншу, взявши за приклад «громадянство». Історія понять почала тісно асоціюватися з іменем Козеллека, і він залишається ключовим автором методологічного підходу, що, як і багато чого іншого, здобув всесвітнє визнання в останні роки.

Однак наприкінці 1980-х років Козеллек відчув, що формат лексикону та історія понять як метод дедалі більше ставали обмеженням та перешкодою для його амбітнішого інтересу до нової теорії історії. За іронією долі, історик понять Козеллек все більше цікавився історичними подіями, які неможливо передати мовою (або за допомогою таких понять кінця ХХ століття, як «травма» чи «пам’ять»). Після виходу на пенсію в 1988 році Козеллек працював запрошеним професором в Чикаго, Колумбії та Парижі. Приблизно в цей час його праці були нарешті перекладені англійською та французькою, і він прийняв запрошення на конференції та лекції по всьому світу, які використовував (без відома своєї аудиторії) для створення своєї теорії історії.

Для своїх лекцій Козеллек накреслював на кількох рукописних сторінках основну лінію аргументації у вигляді пронумерованих пунктів; ці нотатки виглядали як ескізи (щоразу, коли йому було нудно, Козеллек робив сатиричні малюнки, спершу – своїх вчителів; пізніше в житті – своїх колег). Коли його просили перетворити свою лекцію на журнальну статтю чи розділ для збірки матеріалів конференції, він повільно розширював ці нотатки, переробляючи формулювання та додаючи цитати (з папок матеріалів про певні поняття, зібраних за багато років, починаючи з сигарної коробки з індексними картками для своєї дисертації, яка нині знаходиться серед паперів Козеллека в Німецькому літературному архіві в Марбаху). Його друг, історик античності Крістіан Майєр розповідає, що одного разу знадобилося більше двох років постійних нагадувань та обурених закликів з його боку, щоб у письмовій формі отримати рукопис лекції Козеллека (про зв’язок між досвідом поразки та змінами парадигми в історичних знаннях – один з його найважливіших есеїв).

Через ще одне або два десятиліття Козеллек знову переглядав ці різні публікації для збірок своїх есеїв, лише дві з яких побачили світ за його життя: «Vergangene Zukunft» («Минуле майбутнє»; 1979), опублікована англійською мовою як «Futures Past» (1985), і «Zeitschichten» («Часові пласти»; 2000). Ще два томи есеїв з’явилися посмертно; дві інші книги вибраних творів були перекладені англійською: «The Practice of Conceptual History: Timing History, Spacing Concepts» («Практика історії понять: Час історії, простір понять»; 2002) та остання публікація «Sediments of Time: On Possible Histories» («Відклади часу: Про можливі історії»; 2018). Тематичний діапазон цих есеїв захоплює дух. Підхід Козеллека спонукав його писати на теми, які стали модними в гуманітаристиці лише набагато пізніше, наприклад, про сновидіння та прогнози, смерть та іконографію, пам’ятники війни та пам’ять, і завжди у нових варіаціях про час: часи права, історії, справедливості, понять, подій і того, що зараз називають «глибоким часом», тобто часом до антропоцену.

Тільки озираючись назад, можна зрозуміти, що всі ці різноманітні есеї обертаються в різних ітераціях навколо одного центрального питання: «Якими є умови можливих історій?» За Козеллеком, три основні опозиції структурують весь історичний досвід. По-перше, кожна можлива історія обумовлена до і після. Наприклад, антропологічний проміжок між народженням та смертю робить кожне життя особливим та частиною спільного досвіду, відмінного від інших поколінь, часів та переживань. Можливість нових починань – це така ж частина людського стану, як необхідність смерті або здатність вбивати. По-друге, вся можлива історія не здатна уникнути політичної відмінності між внутрішнім і зовнішнім, тобто всередині й зовні (або під час конфлікту – другом чи ворогом). Тому Козеллек неодноразово критикував ідею про те, що людські відмінності можна вирішити морально, а не лише за допомогою політичної медіації. Тільки визнання відмінностей робить можливим компроміс. Нарешті, Козеллек стверджує, що протиставлення між зверху та знизу, «господарем» і «рабом» у термінології Геґеля та Маркса, структурує всі суспільні відносини в історії. Це не означає, що неможливо досягти більше рівності та свободи в процесі розгортання подій, але що соціальні ієрархії пронизують усі форми людської спільноти, породжуючи нові конфлікти, а отже й нові історії.

Те, що ми називаємо «історією», у розумінні Козеллека – це потік випадкових подій, зумовлений цими формальними опозиціями. В історії немає ні причини, ні якоїсь геґелівської телеології чи теодицеї. Сама історія не має сенсу чи напрямку. Тільки теоретично обґрунтований історичний аналіз може допомогти розпізнати послідовність її «абсурдності» та «жахливості». Аналітичні структури, які Козеллек поклав в основу своєї теорії історії – до і після, зверху та знизу, всередині й зовні – також обумовлюють саме написання історії. Вирішальне значення для точки зору істориків має те, чи вони сучасники чи народилися пізніше, а отже, відповідно, очевидці або ретроспективні оповідачі подій; чи знаходяться вони вище чи нижче в соціальному та політичному сенсі, наприклад, чи є вони на боці переможців або переможених у конфлікті, який вони описують; і, нарешті, чи належать вони до політичної, релігійної, соціальної чи економічної спільноти, про історію якої вони пишуть, більш-менш критично ідентифікуючи себе з нею або дивлячись на неї зовні.

Для Козеллека вирішальною відмінністю між його теорією історії та герменевтикою (або «аналізом дискурсу» Мішеля Фуко) є його наполягання на тому, що не всі переживання можна виразити мовою. Як він пояснив у лекції, виголошеній на честь свого вчителя Ганса-Ґеорґа Ґадамера в 1985 році: «Коли гнучка різниця між всередині й зовні перетворюється на жорстку дихотомію між другом і ворогом, коли співвідношення між зверху та знизу веде до рабства і невідворотного приниження або до експлуатації та класової боротьби, або коли напруженість між статями веде до деградації – тоді виникають події: ланцюги подій, каскади подій, які уникають мови та на які кожне слово, кожне речення, кожне мовлення можуть лише реагувати». Саме ці каскади подій, які важко передати словами, цікавили Козеллека як історика та теоретика.

Деякі з його найбільш проникливих есеїв досліджують межі мови. Одним із прикладів є «Терор і сновидіння», написаний спочатку як післямова до німецького видання німецько-єврейської письменниці та емігрантки Шарлотти Берадт «Третій рейх сновидінь» (1966; англійський переклад 1968), чудової збірки уривків близько 300 протоколів снів, які Берадт зібрала у своїх берлінських сусідів і таємно вивезла з нацистської Німеччини до війни та геноциду. У цьому есеї, який має підзаголовок «Методологічні зауваження щодо відчуття часу під час Третього Рейху», Козеллек стверджує, що ці протоколи снів фіксують минулу реальність Третього Рейху краще, ніж будь-яке інше історичне джерело. Бо сновидіння – це домовні прояви нацистського терору in eventu, тобто саме в цей момент; вони відображають не тільки страх і приниження попередніх днів або тижнів, але самі є формою терору, що розгортається в цих снах і через них. Тому ці кошмари передбачили загальний терор таборів точніше, ніж будь-які політичні коментарі того часу.

Козеллек також десятки років вивчав візуальні репрезентації масової смерті. Він каталогізував у буквальному сенсі тисячі (часто зроблених ним) фотографій військових меморіалів по всій Європі та Північній Америці, які використовував як матеріал для есеїв про іконографію вшанування померлих. Незважаючи на деякі національні відмінності в зображенні, більшість військових меморіалів, незалежно від конкретної причини їх зведення, передають те саме повідомлення. Тема військових меморіалів – не смерть, а «смерть заради». Вони стверджують, що вшановують пам’ять померлих, але будуються тими і для тих, хто вижив, для будь-якої соціальної та політичної ідентичності, яку переможці та переможені хочуть зберегти для майбутнього. Як показує Козеллек, ці ідентифікації змінюються з часом, і саме тому більшість військових меморіалів втрачають своє значення для наступного покоління або їх зрештою зіпсовують та зносять. Витримують випробування часом лише ті інтимні пам’ятки, які представляють смерть і жалобу без жодної політичної ідентифікації тих, хто вижив – наприклад, Меморіал ветеранів війни у В’єтнамі (1982) Майї Лін або скульптура Кете Кольвіц «Скорботні батьки» (1932), меморіал втрати нею 18-річного сина Петера, якого було вбито на полі бою у Фландрії під час Першої світової війни. Ці пам’ятники промовляють до нас, не вшановуючи те, що колись вважалося гідною справою чи жертвою, а тому, що смерть і вмирання також є частиною нашого життя.

Військовий досвід Козеллека пульсує крізь його аналітичні есеї, як і його неприязнь до будь-яких ідеологій. Невисокий і харизматичний чоловік, товариський, цікавий, завжди з допитливим виразом обличчя, він ходив, трохи, ледь помітно, накульгуючи, що нагадувало про події, які неможливо передати словами та «вливаються в тіла, наче маса лави – непорушні та закарбовані», – ще одна геологічна метафора, яку він використовує для своєї теорії. Історія була для Козеллека нічим іншим, як «наукою про досвід» (Erfahrungswissenschaft), скарбницею минулого досвіду, який ми можемо і повинні розповідати з різних точок зору, але також розбирати в пошуках наших сліпих плям, структур, які існували до нас і, швидше за все, продовжать існувати після нас. Тому історична теорія Козеллека, його Historik, є прямою протилежністю філософії історії і має мало спільного з більш сучасними філософськими та літературними теоріями історії в стилі Гайдена Вайта або Поля Рікера. Це єдина теорія історії, розроблена істориком після «епохи крайнощів».

Від своєї ранньої критики філософії історії (і наївного позитивізму більшості істориків) до теорії різних пластів історичного досвіду, які присутні в будь-який момент часу, Козеллек робить несподіваний висновок. Сама історія нас нічому не вчить, але «наука про досвід» дозволяє передбачити, як будуть розвиватися можливі історії. Історичні події завжди нові та рясніють сюрпризами для тих, хто їх переживає. Але якщо, як демонструє Козеллек у своєму есеї «Невідоме майбутнє та мистецтво прогнозування», деякі передбачення виявилися правдивими, «це означає, що історія ніколи не є абсолютно новою, що існують, очевидно, довготривалі умови або навіть стійкі умови в межах яких з’являється щось нове». Якщо навести інший приклад, віра Гобсбаума у прихід нового комунального суспільства, без нерівності та несправедливості, могла бути помилковою, оскільки вона повністю базувалася на очікуванні. Але на основі власного досвіду глобального капіталізму 1930-х років, Гобсбаум у 1993 році сформулював більш реалістичний сценарій нашої доби після Холодної війни, ніж його ліберальні критики-тріумфалісти, які святкували «кінець історії».

«Якщо прогноз враховує більше часових пластів можливого повторення», тобто чим більше прогноз ґрунтується на попередньому досвіді, «тим більша ймовірність того, що він виявиться правильним. Чим більше прогноз посилається та спирається на непорівнюваність та унікальність майбутньої революції, тим менше в нього шансів на успіх». Ця теоретична відмінність, яку Козеллек проводив на прикладі передбачень у 1787 році німецького поета і письменника Крістофа Мартіна Віланда щодо майбутніх революцій у Європі, також стосується теорії історії Козеллека. Багато (хоч і не всі) діагнозів кризи, які описували його власний час як унікальний і такий, що перевершує весь попередній досвід, з нашої точки зору, самі стали історичними. Однак це не так у випадку з теоретичними структурами, в яких розгортаються всі історії – до і після, всередині й зовні, згори та знизу, – що він ретельно розібрав. Якщо ми знаємо умови можливих історій, не стане повною несподіванкою те, що нас чекає в майбутньому.

Автор: Штефан-Людвіг Гофман, доцент історії європейського пізнього модерну в Каліфорнійському університеті в Берклі.

Перекладач: Павло Шопін, науковий співробітник Фонду Александра фон Гумбольдта на кафедрі славістики та унгарології Гумбольдтського університету Берліна.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Reinhart Koselleck’s theory of history for a world in crisis» в журналі «Aeon» 1 вересня 2020 року. Український переклад публікується з дозволу редакції.