З усього «мамського», прочитаного під час вагітності, найбільше враження на мене справила книжка «Наш ребенок» відомої лікарки, доктора медицини (MUDr) Мірки Климової-Фюгнерової, перекладена російською з чеської і видана для радянського читача в Празі 1972 року (доповнене видання 1966-го). Сьогодні з неї мало що можна запозичити в питаннях догляду за дитиною, адже, скажімо, схема сповивання в пелюшку переважно втратила актуальність із появою підгузників. Зате це видання є дуже цікавим документом доби, що розповідає про час, у який було написано книжку, більше, аніж може здатися на перший погляд.
Перше російськомовне видання книжки побачило світ 1959 року в перекладі Леонтія Копецького, з часом було доповнене, про що авторка зазначає в передмові і дякує читачкам за поради, котрі допомогли поліпшити книжку. Книжка швидко стала бестселером у Радянському Союзі. Видання 1972 року, використане при написанні цієї статті, – вже десяте російськомовне, і це далеко не кінець. Найсвіжіша публікація цієї праці побачила світ у Росії вже 2001 року – щоправда, вже без ілюстрацій і на поганому папері. Принаймні ті сторінки, що заскановані і викладені в мережі, засвідчують, що зміст книжки за майже півстоліття не змінився. Ба більше, в передмові 2001 року зазначено, що книжка являє собою «синтез здорового глузду, практичної кмітливості та високої медичної кваліфікації». Та й на читацьких форумах про цей посібник з батьківства відгукуються доволі позитивно: «У ній є все необхідне і нічого зайвого», «Кращої книжки для жінки-матері, ніж ця, я не бачила» (з відгуків на livelib.ru).
Окрім російського, вдалося знайти видані в 1960-х переклади німецькою, польською та естонською мовами, що засвідчує неабияку популярність видання не лише в союзних республіках, а й у країнах соцтабору.
Що ж такого було в цій книжці чехословацької авторки, що вона здобула таку популярність в СРСР? Адже там, зважаючи на цензурні заборони, абищо не видавали б.
Уже сама назва говорить за себе. Сучасні книжки про догляд за дитиною часто містять у назві займенник «ваш», тимчасом Мірка Климова-Фюгнерова називає свою книжку «Наш малюк». Тим самим авторка наголошує на тому, що дитина – суспільне надбання, батьки вже зробили свою справу, і далі про майбутнього члена соціуму подбає держава.
Щоб побут не з’їв
Питанню харчування вагітної в посібнику з батьківства Мірки Климової-Фюгнерової приділено доволі багато уваги, причому викладені настанови схиляють до думки, що їжа (принаймні певні продукти) у часи написання книжки досі лишалася дефіцитом.
«Мясо следует употреблять в относительно ограниченном количестве; достаточно его есть два-три раза в неделю».
Та й загалом черевоугодництво серед жінок з країн соцтабору явно не заохочувалось:
«За 14 дней до родов перестаньте солить свою пищу. Несоленая еда менее вкусна, но это-то и хорошо, так как вы меньше ее съедите».
Також показово, що авторка проектує ситуацію ймовірного конфлікту, налаштовуючи потенційну читачку на сварливий тон. Так ніби всі радянські вагітні жінки – хабалки, яких хлібом не годуй, лишень дай посваритися:
«Добавление в пищу отрубей улучшает деятельность кишечника. У нас отруби смешивают с мукой при изготовлении особого хлеба. Там, где нельзя получить такого хлеба, требуйте, чтобы его изготовляли! Это – задача потребителей, а ели потребители будут этого требовать, производство обязано их удовлетворить».
Проте авторка тверезо дивиться на ситуацію, знаючи, що легка та харчова промисловість явно пасуть задніх порівняно з важкою, і хліба з висівками ще спробуй «дістань», та й то, певно, лише по блату.
Те саме стосується одягу. Мірка Климова-Фюгнерова зазначає, що є три способи його отримання: пошити самотужки, замовити в ательє чи придбати в магазині фабричний одяг. Останнє, за оцінкою авторки, є найменш імовірним, враховуючи низьку якість, малу кількість і важкодоступність зручного і придатного вбрання.
Надмір одягу, як і їжі, вагітній жінці не загрожує:
«На лето сшейте себе два легких платья, зимой обойдетесь и одним».
Розслаблятися не варто, адже білизни теж багато не буде, і якщо випрати комплект – не матимеш у чому ходити завтра, тому авторка пропонує вихід:
«Идя спать, дневное белье развесьте и проветрите».
Окрема увага приділена питанню, якою має бути жінка:
«Небрежность к внешности всегда является для женщины серьезным недостатком. Женщина должна всегда следить за собой, не только из-за желания нравиться, но и по соображениям эстетического порядка, которые ее делают женщиной».
Впадає в око, що жінці безапеляційно вказують, якою має бути її одяг, фігура, ставлення до зовнішності та загалом своєї статевої належності:
«В вашем положении вы обязаны сохранить достоинство и миловидность женщины, а к материнству проявить должное уважение».
Загалом у поданих цитатах відчувається соціальний тиск та намагання нав’язати думку, що недостатньо народитись жінкою, а необхідно докладати зусиль, аби нею бути.
Жити стало краще
Апелювання до історії ХІХ–ХХ століть – дуже поширений прийом у книжці Мірки Климової-Фюгнерової. Уже перший розділ має назву «Від минулого до теперішнього». У ньому доволі розлого схарактеризовано успіхи, яких досягнуто за роки побудови соціалізму, на противагу капіталізму: подолано безробіття, і батьки сміливіше дивляться в майбутнє; у пологових будинках народжують 98% жінок; породіллям надають оплачувану відпустку; діти отримують безкоштовну медичну допомогу тощо.
Далі майже в кожному розділі є підпункт «Як було раніше» (мається на увазі в капіталістичні часи). Часто ці екскурси в минуле мало пов’язані із самим викладом, проте авторка неухильно вводить цей ідеологічний аспект, такий собі 25-й кадр, у цілком прикладний, практичний виклад.
Наприклад, читачки дізнаються, що до Другої світової війни в Чехословаччині було лише 164 жіночі консультації, та й ті у великих містах, і далеко не всі жінки могли собі дозволити 7-8 оглядів у приватного лікаря, тож сердешні дружини робітників і селянки були позбавлені кваліфікованої медичної допомоги. Проте все змінилося з переходом на соціалістичні рейки.
У книжці час від часу змінюється концепція адресата: то авторка апелює до чехословацьких реалій, малознайомих радянській жінці, то звертається до законодавства і життєвої практики в СРСР. Інколи це навіть не вказано, і доводиться здогадуватися з контексту, що фраза про те, що в 1945 році «в наших лікарнях було лише 35 дитячих відділень для немовлят», стосується чехословацького досвіду. Тимчасом на адресу СРСР звучать самі панегірики на кшталт: «В Советском Союзе всех женщин регулярно каждые полгода обследует местный женский врач. Этим объясняется, что советские трудящиеся женщины здоровы и крепки, что у них здоровые дети и счастливая семья».
Серед зацитованих у книжці авторитетів, як не дивно, немає Надії Крупської, вислови якої часто наводили першими в радянських підручниках та посібниках з педагогіки. Натомість щедро цитовано академіка Івана Павлова, зокрема про важливість режиму для формування рефлексів поведінки. Також наведено низку цитат Яна Амоса Коменського, чеського педагога XVII століття, котрий розробив ідею класно-урочної системи. Щоправда, щоб виправдати релігійну спрямованість мислителя, зазначено, що його революційні ідеї застосував Фрідріх Енгельс, «основоположник наукового світогляду».
В праці сконать
На задньому тлі постійно фігурують ворожі буржуазні країни, в яких немає місця турботі колективу про вагітну жінку та дитину, натомість здійснюється постійна експлуатація та приниження.
«В капиталистических странах беременные незамужние женщины подвергаются особенно сильной эксплуатации. Беременность незамужних женщин считается позором, за который карают вплоть до увольнения с работы».
Певне протиріччя вбачається в тому, що поборники «старого режиму» з одного боку не давали жінці працювати, обмежуючи її повноваження домашньою роботою (натомість радянська жінка може і має трудитися); з другого боку, капіталісти не надають молодим матерям жодної підтримки, і ті змушені полишати новонароджених дітей і братися до роботи, аби хоч якось вижити (тимчасом у Радянському Союзі матір отримує відпустку по догляду за немовлям, та й державні ясла потурбуються про «виправлення помилок домашнього виховання»).
Авторка зазначає, що в СРСР вивчали вплив робітничого середовища на діяльність жіночого організму. Щоправда, про висновки цих досліджень не сказано. Але судячи з того, що підрозділ «Праця» розміщений між частинами «Спорт» та «Дозвілля», – для жінки (і вагітної, і молодої матері) працювати є найсолодшим заняттям:
«Если вам в первые месяцы беременности делается плохо, нет причины прекращать работу. Наоборот, работа рассеет вас, и ваше недомогание скорее пройдет».
Звісно, виконанням прямих службових обов’язків ніхто не обмежується. Жінці радять братися за виконання суспільно корисних завдань, ходити на збори, єдине побажання – просити товаришів не курити в її присутності:
«Не уклоняйтесь от общественной деятельности. Работа для коллектива приносит радость и чувство удовлетворения».
Дитина як режимний об’єкт
Тези чеської лікарки звучать як залізобетонні правила, за невиконання яких передбачена заледве не кримінальна відповідальність. Улюблене слово в цій книжці – режим, переважно суворий, як у таборах.
«Мы хотим, чтобы ребенок регулярно принимал пищу, регулярно ходил в уборную, регулярно ходил спать».
Дисципліна, визначений згори порядок і плановість – ось цінності, які мали прищеплюватися маленькій (в усіх сенсах) радянській людині змалечку, у кожному її повсякденному ритуалі та звичці. Адже надалі це саме чекало й дорослих будівників комунізму на кожному кроці: на роботі, на відпочинку, в родині.
Радянська система виховання передбачала формування зручних, легкокерованих людей, маси. Словосполучення «яскрава індивідуальність» вважалося заледве не образливим. Ба навіть вислів про те, що сім’я є коміркою суспільства, потверджує цю думку: ідеальний соціум є таким собі стільником, складеним з однаковісіньких одиниць, типових, сірих та пересічних.
Показово, як авторка перелічує переваги перебування дитини в яслах:
- діти вчаться спільному життю з іншими, це розвиває почуття колективізму;
- ясла формують самостійність, дисципліну;
- в яслах виправляють помилки домашнього виховання, відучують дітей від вередування, капризів у їжі, злості.
При чому, авторку не бентежить, що колективізм і самостійність – це протилежні явища.
Промовистими є слова з передмови до одного з видань:
Книга внимательно прослеживает шаг за шагом физическое и умственное развитие ребенка, учит родителей ухаживать за ним и воспитывать его. В то же время она оказывает воспитательное влияние и на самих родителей.
Тобто переробки потребують усі – і дорослі, і малі.
Окрім дітей, Мірка Климова-Фюгнерова особливо полюбляє виховувати жінок – її перу, серед іншого, належать видані російською та популярні в СРСР «Емоційне виховання в родині» та «Книга для жінок. Поради лікаря жінкам середнього віку».
Primum non nocere
Цю заповідь Гіппократа – насамперед не нашкодити – збочено до найвищого ступеня. Найбільший страх, який прищеплювали кожному молодому подружжю, полягав у тому, що можна зіпсувати дитину, виростити її невихованою і розбещеною.
«Современная мать не няньчит ребенка, если под этим понимать долгую носку и убаюкивание голосом, «шиканьем». Хотите воспитать из своего младенца избалованного ребенка?! Хотие помешать правильному развитию его характера?! – тогда нянчитесь с ним».
Але не подумайте, що за цією концепцією людина народжується безгрішною, а псує її негідне оточення. Навпаки! Дитина, щойно народившись, уже потрапляє під підозру. Якесь відлуння старозавітної концепції первородного гріха, тільки на радянський манер:
«Младенец очень хитер, хотя и мал. Его нервная система находится на такой степени развития, что он фиксирует и помнит приятные и неприятные ощущения и требует повторения приятных».
Така система виховання нагадує теорію суспільного договору Томаса Гоббса, згідно з якою люди рівні між собою хіба що в бажанні панувати, і природним для них є перебувати в стані війни всіх проти всіх. Інстинкти штовхають людину до анархії та хаосу, і лише суспільна угода здатна приборкати це свавілля для блага всіх.
Звідси – теза Мірки Климової-Фюгнерової про те, що неправильно, почувши крик чи плач, бігти до дитини, заспокоювати та заколисувати. Неправильно годувати дитину на вимогу – лише за графіком. Неправильно заохочувати сваволю хитрого малюка. Ба навіть більше, табу накладається навіть на… ніжність:
«Часто мать от переполнения чувств целует своего ребенка. Не советуем вам поддаваться этой слабости».
Усе це, ясна річ, пояснено турботою про немовля: мовляв, аби не заразити його, бува, якоюсь хворобою. У книжці навіть наведено фотографію, на якій мати годує дитину в марлевій масці. Проте примат раціональності над почуттями не спрацьовує у сфері людських стосунків. Піклування про дитину є сферою, де самого лише раціо недостатньо. Проте тоталітарним режимам (не лише радянському, а й нацистському, позаяк авторка проаналізованої книжки, вочевидь, вчилася в Чехії чи Словаччині до 1939 року, тож її уявлення про виховання можуть бути продуктом саме німецьких ідей примату державного) байдуже на людські емоції: антигуманність як нацизму, так і комунізму почасти випливає з їхньої зацикленості на строгій раціональності.
Суворе дитинство. Приписи на кшталт «не цілуйте свою дитину», вочевидь, мали на меті виховати нові покоління, чия відданість державі у стократ вища за прив’язаність до рідних батьків.
Оскільки родина є певною моделлю суспільства, на неї поширюються й властиві тоталітарному ладу явища. Так, авторка пропонує батькам стати цензорами і фільтрувати, що читатиме дитина. Зупинити свій вибір радять на історіях про сучасне життя та працю. Натомість стару класику казкарства з їхніми феями, чарівниками і вірою в диво рекомендовано відкласти геть:
«В некоторых сказках побеждает насилие, лесть, в других мы находим одни убийства. В большинстве случаев хорошие поступки удается сделать только после вмешательства высшей, сверхъестественной силы. Ведь не такие взгляды мы хотели бы привить своему ребенку, не правда ли?»
Та й чому, зрештою, дивуватися. Якщо в радянській системі координат не вважалося за потрібне поважати людську гідність та плекати індивідуальність, якщо особливі здібності та потреби кожної окремої особистості в кращому разі не брали до уваги, а в гіршому засуджували та іншували, то чого можна очікувати у ставленні до дитини?
Почуття провини використовувалося як регулятор в тоталітарній державі. Малюк винен у тому, що має певні потреби, котрі не вкладаються у визначену схему годування раз на три години та спання за встановленим режимом. Батьки винні в тому, що повсякчас псують дитину своїми пестощами.
Тож завдання соціуму – виправити ситуацію, так ніби немовля вже народжується «не таким», і основна мета – зробити його гвинтиком системи, виростити ще одну маленьку керовану людину. Таким чином, чисельність репресованих за свою інакшість та незручність набуває зовсім інших масштабів.