У своїх роздумах про картину Альбрехта Альтдорфера «Alexanderschlacht» або «Битва Александра при Іссі» (1529 р.) німецький історик Райнгарт Козеллек писав, що в середньовічній Європі час позначався «очікуваннями», і тому картина була сповнена знамень. Коли німецький поет і критик Фрідріх Шлегель (1772-1829) натрапив на «Alexanderschlacht» у Луврі майже через три століття після її створення, він був засліплений, «побачивши це диво», але для нього картина не мала глибшого значення – це був просто витвір мистецтва певної історичної доби. Як стверджував Козеллек, за триста років сама ідея «часу» зазнала трансформації.
Коли Альтдорфер малював сцену битви, бурхливе повсякденне життя змішувалося зі страхами перед неминучим "кінцем світу" (кінцем днів, як його називає Єврейська Біблія). Підйом Османської імперії, зокрема, став прямою причиною занепокоєння, а антихрист, у більш теологічному сенсі, викликав повсюдну тривогу. На початку ХІХ століття час для європейців вже не передбачав неминучого кінця світу. Швидше, він розпочав свою подорож у тисячу лі від «абсолютного, істинного і математичного часу» Ісаака Ньютона до сучасних цезієвих годинників.
«Час» став лінійним, і після Французької революції 1789 року майбутнє загомоніло обіцянням утопії. Щоб пришвидшити розвиток подій, післяреволюційна Франція серйозно заявила, що 1792 рік стане першим роком за новим календарем. Місяці були розділені на три «декади», тривалістю по десять днів, а дні розділили на десять годин і кожну годину на сто десяткових хвилин тощо. Потім 1929 року СРСР за Сталіна скасував семиденний тиждень і замінив його п’ятиденним, а дні назвали жовтим, рожевим, червоним, фіолетовим і зеленим. А 2002 року Президент Туркменістану заявив, що січень відтепер називатиметься «Туркменбаші», так само як його офіційне звання «Голови туркмен». Знову і знову наші годинники та календарі стають заручниками ідеологічних потреб держави.
Що ще важливіше, як зазначає німецький історик Юрґен Остергаммель у своїй книзі «Трансформація світу. Історія дев’ятнадцятого століття» (2009), демократизація часу – завдяки годинникам на міських площах і пізніше завдяки появі наручних годинників – змінила те, як у ХІХ столітті північноатлантичні регіони розуміли свій зв’язок з цим поширенням однорідного часу. Але це також створювало проблеми. Так у Німеччині, де існували п’ять стандартів часу, знадобилася смілива кампанія пруського фельдмаршала Гельмута фон Мольтке Старшого, щоб переконати парламент встановити єдиний час з відліком від Гринвіцького меридіану. Як пише в своїй книзі «Глобальна трансформація часу» (2015) історикиня Ванесса Оґл: «Подолання регіоналізму, що притаманний дотриманню п’яти різних місцевих часів, було питанням стільки ж національної безпеки, скільки й національного будівництва».
За межами Європи значна частина світу дотримувалася різних правил та інтерпретацій того, що означав час. В Індії різноманітні індуїстські альманахи пропонували надзвичайно складний поділ часу, один всередині іншого – від мікросекунд, що використовувалися для ритуалів, до великих космологічних епох для опису Всесвіту та самого простору. Для індіанців племені Лакота в Америці час включав години, які відповідали руху Місяця; жовтень для них був «Місяцем листя, що опадає», як пише авторка Джей Ґріффітс у своїй книжці «Тік-так. Погляд на час збоку» (1999). У Бурунді ті темні, непроглядні ночі, коли обличчя вже не можна було розпізнати, називали «Хто ти?» ночі. В ісламському світі перша молитва дня мала читатися, коли «білу нитку (світло) світанку можна відрізнити від чорної нитки (темряви ночі)».
У Раджастані досі існує «година коров’ячого пилу». Цей вираз використовують для опису меланхолії вечорів, коли корови, наприкінці дня, повертаються з пасовищ, вкриті шаром пилу; Майкл Ондатже описує це у вірші: «Це година, коли ми рухаємось помалу / в останніх можливостях світла». Для традиційних японців рік був розділений на 72 мікросезони під назвою «ко», кожен з яких тривав п’ять днів (наприклад, дні з 16 по 20 березня – це коли «гусениці стають метеликами»). Ці градації часу достатньо довгі, щоб їх запам’ятати, але досить короткі, щоб нагадати нам про те, як швидкоплинне сьогодення. Час народжувався з інтуїцій, ритмів природи, релігійних приписів та потреб сільського господарства.
До середини XIX століття залізнична революція, що сполучила далекі частини Європи та США, дала зрозуміти, що всі міста та містечка дотримуються власного часу. Чим більша територія країни, тим більша неузгодженість. Тільки в Північній Америці було щонайменше 75 стандартів часу. 1884 року у Вашингтоні (округ Колумбія) завдяки зусиллям шотландсько-канадського інженера Сендфорда Флемінґа відбулася Міжнародна меридіанна конференція, яка спробувала раціоналізувати час – для всього світу. Відтоді мав з’явитися єдиний «світовий час» з 24 часовими поясами. Політичний опір всередині країн проти запровадження будь-яких змін навіть у механічні особливості вимірювання часу був вражаючим.
У колоніальному світі зусилля щодо стандартизації часу були невіддільними від антиколоніальних настроїв та викликів об’єднання нових націоналізмів. 1 грудня 1881 року британський губернатор Бомбея Джеймс Ферґюссон повідомив місто про те, що з цього дня: «Усі заклади під контролем уряду використовують мадраський час, який вважається офіційним часом для всіх цілей.» Мадраський час, за яким жили у південному прибережному місті Мадрас, на 40 хвилин випереджав місцевий час Бомбея. У газетах розгорнулася запекла дискусія щодо того, де використовувати той чи інший час. Торгово-промислова палата Бомбея провела кампанію за референдум щодо того, чи повинен годинник на університетській вежі показувати мадраський або бомбейський час. Як можна було очікувати, мешканці Бомбея проголосували за показ бомбейського часу, а адміністрація Ферґюссона, прагнучи продемонструвати місцевому населенню наслідки нехтування наказами, припинила фінансування освітлення годинника вночі через злочин показу «неофіційного часу». Як нагадує Оґл, знадобилося майже 44 роки після встановлення індійського стандартного часу в 1906 році, поки «Бомбейська муніципальна корпорація» нарешті відмовилася від використання бомбейського часу і таким чином поклала кінець маловідомій «битві годинників».
З середини XX століття стандартизація часу стала вагомою складовою постколоніального державотворення. Наприклад, Північна Корея протягом останнього десятиліття неодноразово на півгодини змінювала місцевий час, щоб відобразити примирення або напруження у відносинах з південними родичами. Навпаки, Індія, яка простягається з заходу на схід на майже 3000 кілометрів, а отже різні частини країни спостерігають схід сонця з майже двогодинною різницею, вперто відмовляється встановлювати більше ніж один часовий пояс. У недавньому дослідженні «Поганий сон. Час заходу сонця і виробництво людського капіталу» (2018) економіст Мавлік Джаньяні стверджував, що затримка середнього часу заходу сонця на одну годину скорочує освіту дітей на 0,8 року через нестачу сну та ранній початок уроків. Він підрахував, що завдяки переходу від одного до двох часових поясів приріст людського капіталу може скласти приблизно 4,2 мільярда доларів.
На тлі всіх цих трансформацій часу, опосередкованих розумом, історією та державою, людський досвід сучасності продовжує свідчити про неможливість простої категоризації. Як нагадує нам грецький філософ Геракліт: «Не можна двічі ввійти в одну і ту саму річку» Через більше ніж тисячу років, Святий Августин розмірковував про час на більш особистий, навіть сповідальний манір: він знав, що таке час, але коли намагався описати його, то не міг. Минуло ще тисячоліття, і французький філософ Мішель Серр писав, що «час не тече, він просочується». На думку Серра, час вже не був потоком, що вільно тече, а скоріше коагулянтом, який частково проходить крізь сито людського розуму як свідок наших хитких самозапевнень, що це унікальна мить, а також як причина нашого найпотаємнішого страху, що ми приречені переживати теперішнє знову і знову.
Постійний, пильний погляд алгоритмів, якими керує держава, корпорації та технології, що документують усі наші дії, здається, робить ставку на цю концепцію вічного повернення – за умови достатнього часу для спостереження, їхні алгоритми навчання повністю зрозуміють нас. Час стає вогнем, в якому гартується сталь спостереження. Серед усіх цих великих, могутніх сил, що борються за можливість керувати та впливати на нас, ми живемо своїм життям так, ніби ми безсмертні. Епізодичні пошуки свободи, які ми починаємо, щоб віднайти невловиму самість, залишаються нашим єдиним способом засвідчити нашу присутність на цій землі. Все інше, як ми знаємо десь глибоко всередині, зрештою підвладне часу.
Автор: Кертік Сасідхаран, письменник та інвестиційний банкір з Нью-Йорка. Він пише для газети The Hindu, журналу OPEN та є автором книги «Ліс Дхарми»(2019).
Перекладач: Павло Шопін, науковий співробітник Фонду Александра фон Гумбольдта на кафедрі славістики та унгарології Гумбольдтського університету Берліна.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «How time stopped circling and percolating and started running on tracks» в журналі «Aeon» 6 вересня 2019 р.