Цей текст є частиною колективної монографії: Олександра Гайдай, Максим Кавун, Едуард Петровський, Сергій Посохов, Олег Репан, Ірина Склокіна, Сергій Терно, Федір Турченко, Вадим Хмарський, за ред. Георгія Касьянова. Політика і пам’ять: Дніпро – Запоріжжя – Одеса – Харків від 1990-х до сьогодні. Львів, 2018.
Анексія Криму і початок російсько-української війни стали подіями, що вперше поставили саме східні та південні українські регіони в центр національного наративу — оскільки саме майбутнє існування української держави вирішувалося вже не у символічному, але буквальному військовому протистоянні, а Харків, Дніпро, Запоріжжя та Одеса стали спочатку місцем спроб сепаратистських заколотів, а потім найближчим армійським тилом.
Безумовно, символічне вшанування української незалежності було присутнє в цих містах ще з 1991 р., але ніколи не набувало центрального значення. Характерний приклад у цьому плані — харківські пам’ятники Незалежності. Перший з них був зведений 2001 р. посеред жвавої транспортної розв’язки у старому центрі міста (вкрай провальне містобудівне рішення) та потрапив до топ-10 українських пам’ятників, позбавлених смаку1 (сентиментальне та кічеве враження справляла зокрема тендітна фігура 10-річної дівчинки-України в поєднанні з велетенською колоною, увінчаною хижим птахом-тризубом). У 2012 р. цей пам’ятник було знесено як «тимчасовий», натомість на реконструйованій до Євро-2012 площі Конституції, де знесли монумент на честь проголошення Радянської влади в Україні, було відкрито інший пам’ятник Незалежності — «Україна, що летить», який одразу ж розкритикували за вкрай стандартне й архаїчне композиційне рішення. Обидва проекти виконувалися одним скульптором та вже традиційно для Харкова були впроваджені «згори», без діалогу із громадою чи дослідження реальних практик містян. Очевидно, що такі рішення викликали радше підозри у корупційних інтересах в «освоєнні» коштів на подібних будівельних проектах.
Натомість перші загибелі на Євромайдані, а пізніше початок війни, викликали хвилю спонтанних комеморацій «знизу», найчастіше у формі «громадських меморіалів» (чи «живих меморіалів»)2, що спонтанно утворювалися самими містянами. У регіонах такі мобільні меморіали, що складалися з портретів загиблих, квітів, свічок, молитовних предметів (невеликих ікон чи чоток) виникали спонтанно на місці зібрань місцевих Майданів. Після повалення пам’ятників Леніну та іншим комуністичним діячам, особливо в центральних локаціях, порожні постаменти ставали дисплеями, на яких (чи біля яких) розташовували фото загиблих, хрести тощо.
«Громадський меморіал» на вшанування загиблих на Майдані та на Донбасі (біля постаменту поваленого пам’ятника Леніну). Харків, 12.02.2015. Фото: argument.ua
Ще однією вернакулярною формою меморіалізації стало розміщення у міському просторі предметів із зони АТО3: уламків снарядів та військової техніки, понівечених предметів із зони обстрілів тощо. Сприйняття цих предметів як автентичного свідчення правди про війну, утворених самою історією решток, матеріалізованого втілення страждання та нищення робило їх значно переконливішими, ніж професійні мистецькі роботи, які сприймаються як «суб’єктивні» та найчастіше закорінені у радянському професійному досвіді. Такі предмети та колажні композиції стали виставлятися також у місцевих історичних музеях. Вони набули також характеру нагадування про реальність війни, яка з плином часу все менше відчувається у мирних містах. Слід згадати, що використання уламків техніки, зброї та інших предметів як елементів надгробків солдатів, а також для виставлення у міському просторі та музеях є давнішою військовою практикою (наприклад поширене серед вояків-афганців).
Медіалізація та поп-культура часом у несподіваний спосіб впливали на такі «низові» монументи. Так, у Запоріжжі в листопаді 2016 р. на Майдані Героїв було розміщено «трон із зони АТО», що нагадував трон із серіалу «Гра престолів» та складався із численних уламків снарядів і гільз. Метою цієї акції було нагадування про тривання війни, а також фінансова допомога солдатам: «трон» зрештою був куплений на аукціоні запорізьким бізнесменом, гроші були передані на потреби АТО4.
«Трон із зони АТО». Фото: Типичное Запорожье
Хоча місцеві еліти у Дніпрі, Запоріжжі, Одесі та Харкові після короткого періоду пост-революційної невизначеності та загравання із сепаратистськими силами задекларували свою лояльність до нової київської влади, однак, вони не були схильні підтримувати та розвивати ті низові форми вшанування загиблих, що виникали спонтанно «знизу». Як зазначає Сергій Єкельчик, в Одесі в першу річницю Майдану активісти вшановували Небесну Сотню біля пам’ятника Дюку (де збирався одеський Євромайдан) та Потьомкінських сходів, проте міська влада покладала квіти до пам’ятника Шевченку — стандартного «національного» символу5. Вочевидь, таким чином активісти інтерпретували Євромайдан і його цінності як дуже «одеські», закорінені в локальній ідентичності, та намагалися привласнити найпопулярніші міські локації, тоді як для міської адміністрації герої Небесної Сотні скоріше були героями «ззовні». Пізніше муніципалітети почали включати вшанування загиблих на Майдані та в АТО у містопланування та топонімічні зміни, перебираючи на себе і відповідний символічний капітал, пов’язаний із цими героями. Однак, у жодному місті не було запропоновано рішень, які б зберегли спонтанні та змінні низові форми комеморацій.
Як слушно зазначає Сергій Єкельчик, перші троє загиблих на Євромайдані перетворилися на іконічний символ боротьби Майдану та цілого українського громадянського (а не етнічного) націоналізму: Сергій Нігоян, вірменин за походженням, вихідець із Дніпропетровщини, білорус Михайло Жизневський та львів’янин Юрій Вербицький репрезентували як єдність українського сходу і заходу, так і міжнародне значення ідей свободи та гідності, за які йшла боротьба. Могила Сергія Нігояна у Березнуватівці на Дніпропетровщині стала місцем численних відвідин6.
Саме дніпропетровське походження героя набуло ще більшого значення через перетворення Дніпра на «столицю» патріотизму, адже саме в Дніпрі місцеві бізнес-еліти (на чолі з Ігорем Коломойським), на відміну від Донбасу та інших регіонів, найбільш рішуче виступили проти сепаратизму, підтримали активну проукраїнську меншість, волонтерів та солдатів-добровольців, створивши новий позитивний міф міста як «серця України»7. Безумовно, хоча ця постава була доволі ситуативною та прагматичною, тим не менше, завдяки такій ідеологічній рамці стали можливими також численні ініціативи, що не мали нічого спільного з олігархічними інтересами.
Саме у Дніпрі виник найперший в Україні музей «Громадянський подвиг Дніпропетровщини в подіях АТО», що поєднав діяльність традиційної інституції (історичного музею ім. Д. Яворницького) та ветеранів і волонтерів. У музеї було створено окремий відділ, присвячений нещодавнім подіям, який складається із експозиції всередині музею, залу пам’яті загиблих і виставки просто неба «Шляхами Донбасу» (своєрідне продовження лінії розміщення автентичних об’єктів у міському просторі). Ключовими ознаками цієї ініціативи є участь самих ветеранів та волонтерів, залученість громади, та прагнення передати відвідувачу автентичний досвід переживання війни. Експозиція, що розміщена просто неба, містить артефакти в натуральну величину, а тому включає відвідувача у власний простір та справляє враження своєю масштабністю. Безумовно, ця ініціатива вражає своїм прагненням щирості та промовляє символами, що передусім зрозумілі для сучасників, тих, хто активно включений у події. Прагнення до сучасних форм та медій виявилося у створенні також віртуальної версії музею із можливістю 3D-туру8. Безумовно, це героїчний і державоцентричний наратив, який, проте, робить суттєвий акцент на індивідуальних долях, а також включає повсякденні предмети, що робить тему війни більш багатовимірною.
Прикладом сучасного «громадського меморіалу» стала також імпровізована Алея Героїв у Дніпрі, створена на честь загиблих силами волонтерів. Ще з весни 2014 р. це місце стало простором спонтанного вшанування містянами загиблих на Майдані. Пізніше до спеціально виготовлених щитів родичі та близькі загиблих почали приносити і додавати меморіальні об’єкти, як-от фото, тексти віршів, біографічні скетчі, квіти, свічки тощо. Тривалий час цей меморіал був саме імпровізованим і динамічним, але поступово була випрацювана ідея «твердих» форм («увічнення»). Цей «стабільний» меморіал розвивав одну з провідних рис свого попередника – акцент на портретах людей, на конкретних долях. Це можна трактувати водночас і як гуманістичний меседж меморіалу (важливість окремої людини), так і тяглість від попередньої епохи: адже неподалік, біля облдержадміністрації, розташовується ще з радянських часів Дошка пошани (з індивідуальними портретами). Цей приклад може слугувати джерелом для роздумів про тяглість і трансформації розуміння героїзму, цінностей індивідуалістичних і колективістських, та культури пам’яті у (пост)радянській Україні.
Один зі щитів на Алеї Героїв у Дніпрі, вересень 2016 р. Фото Ірини Склокіної
Алея Героїв у Дніпрі – травень 2017 р. Фото: Dnepr.com
Характерно, що у дискусіях громадськість досягла консенсусу щодо тощо, що слід відмовитися від монументалізму, коштовних матеріалів і великих постаментів як «радянських» рис на користь «європейськості». Від початку була також присутня ідея екранів, на яких будуть демонструватися світлини з подій війни, що відбиває прагнення до сучасних медій9. У дискусіях також народилася ідея про те, що меморіал як такий, що розвиває цінності Майдану, має об’єднувати представників різних поглядів, релігій і переконань10. В результаті меморіал був розбудований на кошти меценатів та за підтримки голови ОДА. «Європейськість» була втілена також у написах різними мовами світу, що має демонструвати нову ідентичність українського суспільства як відкритого на світ, так і, напевно, засвідчує полемічну спрямованість щодо міжнародної російської пропаганди11.
Ідея про «європейські» форми вшанування присутня також у ескізі, що наразі визнаний переможцем конкурсу на пам’ятник «Захисникам України» у Харкові12. У цьому випадку під «європейськістю» розуміється відхід від буквалістського реалізму, що вкрай характерний для публічної скульптури в Україні, на користь абстрактної форми, що має спонукати відвідувачів до особистих роздумів, а не сприйняття готових меседжів.
Водночас, сам процес творення цього пам’ятника аж ніяк не можна назвати «європейським», адже це скоріше рішення, трансльовані згори. Сам конкурс відбувався поспіхом і без ширшої дискусії в громаді, і тим більше без міжнародної участі, а переможцем у ньому став головний архітектор області, із яким пов’язана низка скандалів. Подібним чином, здається, дещо формальний підхід характерний і для Запоріжжя, де мешканцям було виділено 10 днів для висування своїх пропозицій щодо меморіалу (на одному з місцевих кладовищ), коли попередній ескіз уже було оприлюднено. Крім того, влада навіть не змогла комунікувати для медій питання фінансування цього проекту тощо13. Здається, для місцевої влади все ще залишається завданням на майбутнє випрацювати формат більшої взаємодії та делегування відповідальності та влади громаді.
Окрім громадських ініціатив, у містах сходу та півдня України присутні також відомчі (корпоративні) ініціативи зі вшанування полеглих на Донбасі (наприклад, ініціатива СБУ в Одесі14 чи Інституту танкових військ Харківського політеху15). Ці ініціативи вирізняються традиційним монументалізмом, наявністю релігійних та державних символів. Їхнє розташування тяжіє до інституцій-ініціаторів і тому лише частково належить публічному простору міст.
Безумовно, слід також розуміти той складний контекст, у якому вшанування загиблих в АТО знаходить своє втілення в українських містах. Цей контекст включає також функціонування низки різноманітних ветеранських організацій, у тому числі пов’язаних із Другою світовою, війною в Афганістані 1979–1989 рр., та ліквідацією аварії на Чорнобильській АЕС 1986 р.16 Всі ці групи протягом десятиліть виборювали як високий символічний статус, так і соціальні пільги. Нові меморіальні ініціативи неминуче мусять діяти у вже насиченому символічному просторі. У невеликих містечках і селах України можна спостерігати поєднання вшанування різних категорій ветеранів: до меморіалу Другої світової війни (який має абсолютну символічну цінність) додавали пам’ятні знаки та плити з іменами афганців та чорнобильців. Причому це виглядало не скільки як телеологічний мілітарно-національний наратив (у рамках якого різні покоління прямували до спільної мети), скільки як гуманістична перспектива: адже в невеликих населених пунктах кількість загиблих не була надто чисельною, отже була можливість вшанувати кожного поіменно, а часом навіть представити портрет кожного загиблого17.
Сьогодні у багатьох місцях пам’ятні знаки на вшанування загиблих в АТО розташовують поруч з уже наявними пам’ятними знаками, що показує, що на рівні локальних громад втрата одного зі своїх членів завжди є трагедією, хоч якими б відмінними не були, наприклад, війна в Афганістані та АТО18. Крім того, це пов’язано із логістичною простотою рішення, коли меморіальні знаки на честь загиблих в АТО розміщуються у вже існуючих впорядкованих громадських просторах. Спільна гуманістична перспектива щодо загиблих як в Афганістані, так і в АТО, очевидна на прикладі комеморацій біля пам’ятника загиблим військовослужбовцям у Запоріжжі, який був встановлений ще 20 років тому силами організації солдатських матерів, а сьогодні до нього приходять також матері загиблих в АТО (причому саме в День захисту дітей 1 червня)19.
Багато активістів вже наявних ветеранських спілок почали активно підтримувати ветеранів АТО, займаючись волонтерством, передачею досвіду, включаючись у публічні ритуали вшанування, а також і безпосередньо йдучи на фронт. Одним із прикладів є спілка ветеранів Афганістану Московського району Харкова, яка займається волонтерською роботою, а також додала експонати з Майдану та АТО до експозиції в своєму «Музеї-діорамі воїнів-інтернаціоналістів Харкова»20.
Музей-діорама воїнів-інтернаціоналістів Харкова. Нова частина експозиції, присвячена Майдану і АТО. Фото Ірини Склокіної, 2016 р.
Ці експонати виразно відсилають до українського національного наративу: прапори, фото монументів з Майдану, релігійна символіка. У такий спосіб афганці включаються у наратив про тяглість мілітарних національних традицій і здобувають новий символічний капітал, а також плекають ідеологію професіоналізму військових, які передають свій досвід і виучку наступним поколінням вояків. Однак, інша частина українських афганців приєдналася до (про)російського боку конфлікту, а також болісно переживає розпад «бойового братерства» із російськими афганцями21.
Однак, безумовно, нові ветеранські спілки учасників АТО не тільки кооперують, але і намагаються донести специфічність саме свого воєнного досвіду. Присутнім є запит на пошук нових меморіальних форм, які б не повторювали радянські. Розгорнулася також дискусія про «несправжніх» ветеранів Другої світової (адже учасники бойових дій уже дуже нечисленні), які отримують публічні кошти та ведуть неорадянську агітацію. Мер Дніпра Борис Філатов оголосив про припинення фінансування цих старих організацій та переведення цієї підтримки для спілок ветеранів АТО22, хоча разом із тим він публічно зауважує, наприклад, про недоторканність Дня Перемоги 9 травня23.
Вшанування загиблих на Майдані та в АТО є водночас викликом і тестом на демократичні зміни, заради яких власне боролися загиблі. Поруч із низовими ініціативами комеморацій, що мають учасницький та плинний характер, пам’ять про нещодавні події набуває все більш «твердих» форм, які, проте, учасники прагнуть переосмислити під впривом нових медій, а також того, що вони позначають як «європейськість».
Ірина Склокіна – кандидатка історичних наук, дослідниця Центру міської історії Центрально-Східної Європи (Львів), i.sklokina@lvivcenter.org.ua
1.Топ-10 самых аляповатых монументов независимой Украины [рейтинг тижневика «Комментарии»] (19.11.2009) // УНІАН, https://www.unian.net/society/291104-top-10-samyih-alyapovatyih-monumentov-nezavisimoy-ukrainyi.html
2. Про саму ідею “living memorial”, що поширена сьогодні в цілому світі, див. Doss E. The Emotional Life of Contemporary Public Memorials: Towards a Theory of Temporary Memorials. Amsterdam, 2008.
3. Щодо АТО, див. наприклад див. про таку ідею в Запоріжжі: Запорізькі волонтери створюють пам’ятник з уламків, зібраних в зоні АТО (3.06.2015) // Depo Запоріжжя, https://zp.depo.ua/ukr/zp/zaporizki-volonteri-stvoryuyut-pam-yatnik-z-ulamkiv-zibranih-03062015144100
4. «Залізний трон» із АТО продали на аукціоні // Кореспондент.net, https://ua.korrespondent.net/city/zaporozhye/3777008-zaliznyi-tron-iz-ato-prodaly-na-auktsioni
5. Yekelchyk S. The Heavenly Hundred: Fallen Heroes of the Euromaidan in Post-Revolutionary Ukraine (forthcoming: The Political Cult of the Dead in Ukraine. Traditions and Dimensions from Soviet Times to Today / Ed. by Guido Hausmann. V & R Unipress Göttingen, to be published in 2019).
6. Там само.
7. Portnov A. “The Heart of Ukraine?” Dnipropetrovsk and the Ukrainian Revolution // What Does Ukraine Think? / Ed. by A. Wilson; European Council of Foreign Relations, 2015. Pp. 64–70.
8. http://museum.dp.ua/news_0949.html
9. У Дніпрі реконструюють алею Героїв Небесної Сотні та бійців АТО (11.08.2016) // Радіо Свобода, https://www.radiosvoboda.org/a/news/27915612.html Потенційно таке рішення підважує традиційне уявлення про меморіал як «застиглий» та такий, що приховує свою «створену» природу. Наприклад, у Черкасах така ідея була розвинута далі: було встановлено інтерактивний екран, на якому міняються світлини (що потенційно ставить важливі питання про авторство, вибір контенту та позбавлення від претензії меморіалу на застиглу в камені, не-діалогічну істину).
10. Однак, безумовно, не всі учасники зрештою пристали до цієї ідеї: Рацибарська Ю. Алея Героїв у Дніпрі перетворилась на алею розбрату? (16 жовтня 2018 р.) // Радіо Свобода, https://www.radiosvoboda.org/a/aleya-heroyiv-u-dnipri/29547043.html
11. Валентин Резніченко: Алея Пам’яті у Дніпрі — найбільший в Україні меморіал вшанування героїв АТО і Революції Гідності (12.05.2017) // ТСН, https://tsn.ua/ato/valentin-reznichenko-aleya-pam-yati-u-dnipri-naybilshiy-v-ukrayini-memorial-vshanuvannya-geroyiv-ato-ta-revolyuciyi-gidnosti-928152.html
12. В Харькове утвердили эскиз монумента «Защитникам Украины» (27.08.2018) // Медиа группа «Объектив», https://www.objectiv.tv/objectively/2018/08/22/v-harkove-utverdili-eskiz-monumenta-zashhitnikov-ukrainy-video/
13. Памятник погибшим воинам АТО обойдется Запорожью в 1,2 миллиона гривен (16.07.2015), https://www.061.ua/news/892236
14. В Одесі відкрили пам’ятник воїнам, загиблим в АТО (4.11.2016), https://novynarnia.com/2016/11/04/v-odesi-vidkrili-pam-yatnik-voyinam-zagiblim-v-ato/
15. В Харьковском политехе установят памятник погибшим воинам АТО (11.11.2017) // https://mykharkov.info/news/v-harkovskom-politehe-ustanovyat-pamyatnik-pogibshim-voinam-ato-29457.html
16. 1995 р. в Запоріжжі встановлено пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам, які загинули в Афганістані, у Дніпрі такий монумент встановили ще 1989 р., а 1997 р. в Одесі та в Харкові. Меморіали на честь ліквідаторів чорнобильської катастрофи було відкрито 1994 р. в Одесі, у Дніпрі — 2001 р., 1999 р. у Харкові, в Запоріжжі — 2009 р.
17. Наприклад, саме так організовано меморіальний простір у смт Буринь Сумської області: це алея портретів загиблих у Афганістані, до якої було додано симетричну частину із портретами загиблих у війні на сході України.
18. З-поміж відомих мені прикладів, поруч розташовуються пам’ятні знаки загиблих в АТО і афганців у Сумах (тут також поруч пам’ятник полеглим у Другій світовій), Бурині на Сумщині, Костянтинівці на Донеччині, Любарі на Житомирщині. Спільний пам’ятник вшановує загиблих у Афганістані та на Донбасі у с. Замшани та с. Заболоття на Волині, у с. Онуфріївка та Новоархангельську на Кіровоградщині. На вулиці Героїв АТО у Кривому Розі розташовані пам’ятні знаки воїнам-прикордонникам, афганцям, а також дві меморіальні дошки на вшанування атовців. Нерідко є також тяглість від меморіалізації афганів до атовців на рівні скульпторів, що виконують монументи, як-от у Кривому Розі, у Костополі на Рівненщині тощо. Під час дискусій також у великих містах, як-от у Харкові, виникала думка про додавання пам’ятного знаку воїнів АТО до меморіалу Другої світової: див., зокрема: В Харькове появится памятник воинам АТО (15.01.2016) // 057.ua. Сайт города Харькова, https://www.057.ua/news/1090077/v-harkove-poavitsa-pamatnik-voinam-ato
19. У Запоріжжі вшанували пам’ять загиблих воїнів (1.06.2017) // 5 канал, https://www.5.ua/regiony/u-zaporizhzhi-soldatski-materi-vshanuvaly-pamiat-polehlykh-soldat-146875.html
20. Музей-діорама воїнів-інтернаціоналістів Харкова, https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/2233_muzey-diorama-voinov-internacionalistov-harkova.htm
21. Див. детальніше: Veterans of the Soviet War in Afghanistan and the Ukrainian Nation-Building Project: from Perestroika to the Maidan and the War in the Donbas // Journal of Soviet and Postsoviet Politics and Society. 2015. Double Special issue “Coming Back from Afghanistan: The Experiences of the Soviet Afghanistan Veterans” & “Martyrdom and Memory in Eastern Europe”. Vol. 1. Number 2. Pp. 133-167.
22. Мер Дніпра Філатов припиняє фінансування ветеранів, http://ipress.ua/news/mer_dnipra_prypynyt_finansuvannya_veteraniv_210212.html
23. Филатов присоединился к Вилкулу в гонениях на Институт национальной памяти (28.01.2017), https://dnepr.info/news/filatov-prisoedinilsya-k-vilkulu-v-goneniyah-na-institut-natsionalnoj-pamyati