За останні 10 – 15 років Берлін перетворився на одну з найбільших туристичних метрополій Європи. Місто ведмедя на річці Шпрее щорічно принаджує до себе близько 10 мільйонів туристів [1]. Берлін також дуже охоче виставляє себе на показ: вражаючі футуристичні будівлі урядового кварталу, численні виставки й концерти, п’янкий ритм клубів техно-музики або куліси жорстокої історії часів нацистського режиму й соціалістичної диктатури – скрізь охоче водять, показують, розповідають і роз’яснюють.

Проте, в Берліні трапляються й визначні місця, що дуже рідко потрапляють на маршрути туристичних екскурсій. Одним з цих місць є радянський меморіал у Трептов парку. Лише дві [2] з восьми [3] найвідоміших берлінських туристичних агенцій пропонують відвідини меморіалу у своїх туристичних програмах. Ідеться про екскурсії «Східний Берлін – слідами реального соціалізму» та «Битва за Берлін і Друга світова війна». Якщо уявити мапу берлінського ландшафту пам’ятних місць, то ці прості статистичні дані вказують на дві важливі деталі: на цій мапі радянський меморіал зазвичай відсутній або заретушований. У тих поодиноких випадках, коли він таки там з’являється, його важко вписати до якогось загально зрозумілого історичного контексту. В одному разі його презентують як залишок давно віджилої епохи східнонімецького соціалізму, в іншому – як пам’ятку Другої світової війни. Зрештою  меморіал повною мірою не репрезентує ані перше, ані друге. Досвід Східної Німеччини (НДР) в Берліні традиційно уособлюють інші місця, такі як Бернауер штрассе, «Чекпойнт Чарлі» або в’язниця Штазі у районі Хоеншьонхаузен. Про Другу світову війну  нагадують також інші місця пам’яті, які проблематизують цю трагічну віху історії з перспективи жертв і винуватців: на приклад, меморіальний комплекс «Топографія терору», концтабір Заксенхаузен чи табір примусових робітників у Шьоневайде.      

Радянський меморіал у Трептові дуже вирізняється з типового ландшафті пам’яті Берліну й буквально випадає з традиції пам’яті, яка утвердилася в Німеччині у 1980-х – 90-х роках. Навіть його безпосередня близькість до улюбленого місця відпочинку берлінців – Трептов парку – слабко впливає на його соціальне освоєння місцевою громадою. За винятком одного дня у році – 9 травня – коли територія меморіалу заповнюється багатотисячним натовпом відвідувачів і відвідувачок (переважно мігрантів та туристів з країн колишнього СРСР), які відзначають у трохи модифікованій під потреби сучасної геополітичної ситуації (але загалом у старій радянській манері) День перемоги у “Великій Вітчизняній Війні”, на цьому місці важко зустріти великі групи людей. У порівнянні з іншими зеленими зонами й місцями пам’яті, тут рідко проводять вільний час, не гуляють і не призначають зустрічей. Також його не використовують як міський просторовий маркер, якщо, наприклад, комусь треба дістатися з пункту А до пункту Б. Не зважаючи на імпозантні розміри комплексу і 30-метрову висоту його головної статуї,  трептовський меморіал не став «genius loci» цієї частини міста, оскільки він не може «розповісти» щось про локальну історію Трептова чи особисті спогади мешканців району. Чому ж так сталося? Чому ікона свята “Великої Перемоги”, яку багато громадян нашої країни пам’ятають з дитинства, залишається сірою плямою у своєму «рідному» місті?  

Меморіал у берлінському Трептов парку до певної міри є продуктом ідеологічної трансформації радянської зовнішньополітичної доктрини перших повоєнних років. Під час Другої світової війни та перші місяці після її закінчення у зовнішньополітичному дискурсі Радянського Союзу домінував сконструйований за етнічним принципом образ ворога. Ворогом вважалося «германство». Державні очільники того часу говорили про «наступ німецького імперіалізму» й закликали до будівництва «великого слов’янського валу» задля захисту від німецької навали [4]. Панславістською риторикою виправдовувалися депортації етнічних німців з повоєнних Польщі та Чехословаччини [5]. Ця зовнішньополітична кон’юнктура знайшла своє відображення у початковому варіанті проекту меморіалу авторства Якова Белопольського та Євґена Вучетича. Зокрема, меморіальний комплекс мав містити різні додаткові елементи: на приклад, підкореного німецького орла або інші державні символи Німеччини, які би у першу чергу вказували на перемогу над «германством». Лише на початку 1947 року з Москви авторам комплексу надійшла рекомендація замінити німецькі національні символи на нейтральніші форми, які б уособлювали не стільки німців, скільки нацистський режим.  Отже орла замінили на розбиту свастику. На переплавку відправили також бронзові таблички з іменами загиблих радянських воїнів (з 7 тисяч похованих там людей відомі імена лише близько 2 тисяч). Документально підтвердити наявність втручання центрального керівництва СРСР у творчій процес неможливо, але на нього опосередковано вказують спогади скульптора проекту Вучетича, які східнонімецька дослідниця меморіалу Хельга Кьопштайн відтворює у своїй книзі «Радянські меморіали у Берліні» (2006). З чим пов’язана така зміна акцентів?

Історична контекстуалізація: «Дружба, свобода, мир!»

Разом із завершенням війни, загостренням стосунків з західними союзниками і зростанням занепокоєння всередині німецького суспільства стосовно нез’ясованих строків повернення військовополонених й виплат репарацій, які були пов’язані з демонтажем промислового обладнання й вивезенням споживчих товарів з Німеччини, перед СРСР постала нова проблема: як більш-менш безболісно інтегрувати підкорені ворожі території до сфери радянського політичного впливу й створити леґітимізуючи символи нової моделі владних відносин радянського ґатунку у Східній Європі? Для вирішення цієї проблеми стара панславістська доктрина була занадто вузькою і непрактичною. Тому у перші післявоєнні роки її поступово замінили на ідею «дружби народів», що уможливлювала інтеграцію таких колишніх ворогів, як німці та угорці, до нової геополітичної владної моделі Радянського Союзу. Таким чином, нова концепція забезпечувала максимальне охоплення населення окупованих територій. Паралельно до цього йшов процес конструювання образу нового зовнішнього ворога, роль якого поступово переймали Сполучені Штати Америки.     

Заснування Німецької Демократичної Республіки на теренах радянської окупа-ційної зони слідом за створенням Федеративної Республіки Німеччина у західній частині, закріплювало ідеологічний розкол повоєнної Європи. Водночас, прийняття Німецької Демократичної Республіки до родини соціалістичних країн означало відновлення – принаймні уявного – самостійного державного статусу східних німців й завершення окупаційного періоду (навіть якщо великий контингент радянських військ знаходився на території НДР аж до розраду СРСР).  

Завдяки військовим успіхам СРСР у Другій світовій війні та реалізації його гео-політичного проекту у Центральній і Східній Європі, яка завершилася заснуванням НДР та її подальшим включенням до Організації Варшавського договору у 1955 році, радянському уряду вдалося перетворити поняття миру на лейтмотив своєї зовнішньо-політичної пропаганди і, таким чином, протиставити себе США. Тим більше, на тлі ядерних ударів по Хіросімі й Нагасакі у серпні 1945 року й військових операції у Кореї на початку 1950-х, речники СРСР скористалися можливістю відносно легко й швидко затаврували Америку як головного агресора післявоєнного світу.            

У 1950 році 8-е травня було канонізовано у НДР як офіційний святковий день під назвою «День визволення». З того часу проведення річних ритуалів на радянському меморіалі у Трептов Парку стало невід’ємною частиною святкування Дня визволення. До атрибутів офіційного ритуалу належала також щорічна промова партійного керівництва НДР, яка завжди починалася приблизно такими словами: «Ми ніколи не забудемо героїчний вчинок визволення, який радянський народ під керівництвом Комуністичної партії Радянського Союзу здійснив у переможній боротьбі проти гітлерівського фашизму» [6]. В останні роки свого існування НДР остаточно і беззаперечно закріпив за собою статус жертви фашизму: «У той момент, коли Радянський Союз разом зі своїми союзниками розгромив німецький фашизм, він став визволителем поневолених народів, зокрема, німецького народу» [7]. У пошуку історично-ідеологічної спорідненості з комуністичним режимом Радянського Союзу пропаганда НДР винайшла навздогін відкритому пам’ятнику у Трептові власний наратив, згідно з яким меморіальний комплекс є нічим іншим як логічним продовженням політичної традиції цього місця, адже саме тут на початку ХХ століття  проводилися першотравневі демонстрації берлінських трудящих і виголошувалися полум’яні промови німецьких революціонерів: Карла Лібкнехта, Клари Цеткін та Ернеста Тельмана, які зробили його символом соціалістичного руху за мир та німецько-радянської дружби [8].  

Показові жести вдячності й публічна демонстрація дружби соціалістичної Німеччини й СРСР знаходилися під ревним контролем радянської окупаційної влади та не могли виходити за межі дозволеного. Наприклад, пам’ятник німецько-радянської дружби, який зображував би радянського воїна разом зі звільненим від кайданів німецьким робітником, за задумом керівництва ЄСПН мав бути встановлений на території майбутнього радянського меморіалу у Трептові [9]. Цей проект, як стверджує Хельга Кьопштайн, ніколи не був реалізований через брак коштів. Насправді ж пам’ятник являв собою досить скромну споруду заввишки 2–3 метри з дешевого цементоподібного матеріалу й не міг бути занадто дорогим. Найімовірніше, будівництво заборонила радянська окупаційна влада, оскільки споруда порушувала б заздалегідь спроектований перебіг відвідування й історично-ідеологічну канву меморіалу. Подібна самодіяльність у сталінських проектах не допускалася. Вочевидь, архітектори меморіалу не хотіли зайвий раз підсилювати сентименти радянсько-німецької дружби – зрештою пам’ятник мав містити чітку виховальну й превентивну функцію і бути символічним продовженням демонстрації сили радянської зброї.   

Власне, між 1947 і 1948 роками, навіть коли меморіал ще не був готовий та являв собою великий будівельний майданчик, тут комбінували фізичну роботу з політичним «просвітництвом» й дисциплінуванням німецьких робітників. Тому будівництво меморіалу означало не тільки віху трудової біографії робітника, а й відправну точку його політичної зрілості [10]. Не випадково серед бараків для робітників були й ті, в яких мешкали функціонери КПРС й ЄСПН на весь час будівництва. У подальші роки місце продовжувало активно використовуватися для політичного виховання громадян молодої соціалістичної держави. Тут прививалися численні соціальні практики, які були життєво необхідні для підтримки східнонімецького режиму й структури соціалістичного суспільства НДР: відзначення Дня визволення й Дня заснування НДР, посвячення у піонери, складання військової присяги, мітинги й демонстрації, прийоми міжнародних делегацій, відкриття спортивних подій і весілля.  

Про мистецьку своєрідність трептовського меморіалу та його відчужуючу екск-люзивність у міському просторі Берліну написано немало, зокрема, Петером Фібігом і Паулем Штанґлем. Але є ще один момент – його зовнішні форми й символічні змісти залишають мало місця для розвитку саме німецької ідентичності.  Найімовірніше, автори пам’ятника теж усвідомлювали цю проблему. Хоча німці були вилучені із загальної композиції меморіалу, їхня символічна присутність була досягнута у досить незвичний спосіб: з одного буку, фактичними творцями меморіалу були німці (зрештою у будівництві було задіяно 1200 німецьких робітників [11]), з другого боку, живими моделями для окремих сюжетних зображень людських постатей також були німці. Відомо, що для зображення центральних жіночих фігур на мозаїчному панно всередині мавзолею, на якому стоїть скульптура воїна-визволителя,  художник Горпенко  використовував німецьких натурщиць Фріду Хольцапфель та семирічну Карін Квайзер [12]. Не можна достеменно стверджувати, чи була одна з німецьких натурщиць також прототипом головної жіночої скульптури комплексу – скорботної Батьківщини-матері. Джерела не містять даних з цього приводу, але цілком імовірно, що співпраця з німецькими натурщицями тут також мала місце.

Що спільного між трептовським меморіалом і шпагатом?

За словами Пауля Штангля [13], автори меморіалу маневрували своєю "дитиною" між радянським наративом Другої світової війни та радянською політикою у ставленні до НДР, яка прагнула налагодження дружніх стосунків зі своїм новим військовим і економічним партнером у конфронтації  з Заходом. Тому меморіал зберігає у собі дуже структуроване символічне розмаїття, яке, залежно від характеру реципієнта, вмикає різні інтерпретаційні коди. Відповідно, радянські громадяни могли святкувати на цьому місці славетну перемогу над німецько-фашистськими загарбниками, а німці НДР – своє звільнення від фашизму й свою опосередковану приналежність до радянської перемоги, яку СРСР цілком толерував.  

В світлі перемоги над гітлерівським фашизмом і заснування НДР у жовтні 1949 року, яке за переконанням партійного керівництва було її послідовним продовженням і знаменням остаточного звільнення Німеччини, відкритий у травні того ж року радянський меморіал залишався чи не єдиним владним символом у напівзруйнованому війною місті, за який східнонімецька політична еліта могла схопитися у скрутний час кризи економіки і кризи політичної легітимності.     

Нова радянська зовнішньополітична лінія перших повоєнних років поступово звільнилася від панславізму й німецьких ресантиментів. Її переламний момент ознаменувався активним використанням ідеї плекання дружби народів і провідної ролі СРСР у міжнародному русі за мир, яка водночас мала виправдовувати заснування нових держав робітників та селян на колишніх ворожих територіях. Відповідно, одним із головних завдань сталіністського режиму у радянській окупаційній зоні стало якщо не повне викорінення, то принаймні серйозна чистка пам’яті східних німців про події війни, у такий спосіб, щоби нова німецька соціалістична держава не мала жодного відношення до нацистського минулого.  Старанно оброблене і дистильоване німецьке минуле  мало бути вживлене у новий історичний наратив, який би міг переконати світ – але не в останню чергу і власне населення, яке понесло в цій війні великі втрати – у історичній закономірності й абсолютній миролюбності нової соціалістичної Німеччини. Цей наратив заклав основу державного міфу НДР, який вів генеалогію Східної Німеччини від німецького антифашистського руху й радянського звільнення від фашизму. Тобто «антифашизм» і «звільнення» були тими стовпами офіційної розповіді новітньої історії, які дозволили НДР посісти власне місце серед соціалістичних країн.  

Скрутне економічне становище, зростаюче невдоволення та страх всередині німецького суспільства перед насильним розподілом Німеччині по лінії радянської окупаційної зони, фактичне згортання будь-яких демократичних репрезентативних структур та свободи слова поставили східнонімецьке керівництво від початку створення НДР перед серйозними легітимаційними проблемами, які відчутно далися взнаки під час народного повстання 17 липня 1953 року.  Особливо у два перші післявоєнні десятиліття керівництво НДР було змушене компенсувати дефіцит легітимності державної влади тіснішою воєнно-політичною співпрацею з СРСР, яка радше нагадувала відносини васала і сюзерена, ніж дружбу народів. В уявному світі східнонімецької святкової культури запозичення радянського ритуалу пам’яті виконувало подвійну функцію: з одного боку, воно засвідчувало вдячність і дружбу із  Радянським Союзом, з другого – демонструвало політичну вірність і лояльність сюзерену,  формулюючи вимогу гарантій політичного і військового збереження влади в руках партійного керівництва СЄПН у якості зворотної послуги з боку СРСР.

Травматичний досвід війни та почуття провини за нелюдські злочини націонал-соціалістичного режиму були теж відносно безболісно виведені за рамки політичного дискурсу за допомогою міфу НДР про «звільнення». Сталін і Ульбріх зробили з народу переможених і злочинців народ переможців, жертв і мучеників [14]. Замість поразки у війні з’являється наратив звільнення від фашизму, замість відповідальності за співучасть у злочинах нацистів – гордість за перемогу. У такий спосіб німці НДР були звільнені від докорів сумління. Справжні злочинці та їхні посіпаки залишилися за лінією розмежування, у імперіалістично-капіталістичній західній зоні.

Простір міфу

Радянський меморіал у Трептов парку стає одним з головних просторових засобів інсценізації державного міфу. Невід’ємною частиною кожного зібрання і демонстрації на меморіалі були традиційні звинувачувальні промови проти фашизму та його сучасних послідовників – “нових розпалювачів війни з заходу під проводом США”. У абсурдному світі пропаганди Соціалістичної єдиної партії Німеччини жодний «правильний» громадянин НДР не міг у якийсь спосіб співпрацювати з гітлерівським режимом у часи нацистської диктатури. Виняток становили лише незгодні з політикою СРСР та урядом НДР. В цьому випадку їхня приналежність до фашистів й маріонеток заходу була автоматичною. Невипадково на території НДР не було облаштовано жодного офіційного військового цвинтаря загиблих солдатів вермахту чи СС [15], ніби серед членів цих структур не було жодного майбутнього громадянина НДР.  

Відбитки воєнного минулого на території НДР були не тільки стерті – як у випадку з місцями поховання вояків вермахту й СС або таборів насильної праці – але й фальсифіковані. Так, на приклад, героїчний вчинок червоноармійця Тріфона Лук’яновича, який у квітні 1945 року начебто врятував з запеклого бою біля Трептов парку німецьку дівчинку і надихнув скульптора меморіалу Євгена Вучетича на увічнення цього героїчного вчинку у головній скульптурній постаті комплексу, був вшанований спеціальною меморіальною дошкою на станції міського швидкісного поїзда «Трептов парк». Лише 1999 року, коли з’ясувалося, що Тріфон Лук’янович є літературним фантомом з розповіді радянського військового кореспондента Бориса Польового, яка була перекладена німецькою й надрукована великим тиражем у НДР, а героїчна рятувальна операція ніколи не відбувалася у Трептов парку, табличку демонтували. Насправді, дівчинка і рятівник таки існували. Ним був рядовий солдат Микола Массалов, щоправда порятунок мав місце у Західному Берліні у районі Потсдамер штрассе, що трохи не вписувалося у пропагандистську картину про фашистський Захід. Тому дещо модифіковану легенду мусили географічно перенести до Східного Берліну.   

Шлях до забуття

Якщо меморіал у Трептов парку займав таку важливу позицію у просторовій маніфестації державного міфу НДР, чому він випадає з ландшафту її офіційних місць пам’яті? Відповідь на це питання випливає з наведених вище міркувань. Послідовне витіснення меморіалу з системи державотворчих символів НДР пов’язане з конкретною політичною ситуацією. В другій половині 1960-х років НДР переживав відносно високе економічне зростає та період стабілізації політичної системи. Відтік людських ресурсів до західного Берліну було припинено завдяки будівництву Берлінського муру, служба державної безпеки (Штазі) успішно придушувала будь-які прояви дисидентства і спротиву режиму. Цікава метаморфоза відбувалася і з «Днем Визволення» 8 травня. День, який з 1950 року святкувався з неменшою шаною, ніж заснування НДР, і був вихідним днем, поступово деканонізувався і вже у 1967 році – два роки по тому, як День Перемоги 9 травня проголосили одним з найголовніших офіційних політичних свят СРСР – став звичайним робочим днем.       

Державне керівництво зайнялося активним пошуком шляхів самоствердження на міжнародній арені й намагалося самостійно розбудувати дипломатичні відносини з іншими країнами. Невипадково офіційне визнання НДР міжнародними організаціями стає одним з основних пріоритетів уряду Ерика Хонекера на початку 1970-х років, головним досягненням якого стало прийняття у 1973 році НДР до ООН. Окрім того, до середини 70-х років НДР створила низку власних символічних місць репрезентації влади в урбаністичному просторі Берліну, які обслуговують локальні інтереси східнонімецької еліти (в першу чергу Палац республіки й Форум Маркса і Енгельса у центрі Берліну). За такої ситуації радянський меморіал, який постійно нагадував, що НДР виникла як самостійна держава лише милістю СРСР і постійно залежить від його політичної і військової підтримки, перетворився на небажаний символ. Хоч це місце надалі збирало людей під час масових ритуалів еліти НДР, воно презентувала вже не її владу, а згоду з політикою СРСР й покірність перед могутнім партнером в ієрархічній системи соціалістичного табору.

В об’єднаній Німеччині немає консенсусу стосовно поводження зі спадком соціалістичної диктатури. Через переслідування інакомислячих, авторитарні форми врядування і численні порушення прав людини НДР без сумніву належить до диктаторських форм правління. Тому її ритуали пам’яті з перспективи сучасної Німеччини дуже контроверсійні й не можуть відтворюватися сьогодні у повсякденній коммеморативній практиці. Радянський меморіал у Трептов парку з багатьох сторін був однією з ключових опор практикованого у публічному просторі Східного Берліну міфу про заснування або «повстання з руїн» – як співалося у державному гімні – НДР, яке засвідчили СРСР і німецькі комуністи 8 травня 1945 року. Але і 8 травня у культурі пам’яті сучасної Німеччини більше не має якогось сакрального значення. Це дата з чітким історичним посиланням на конкретну подію – капітуляцію нацистської Німеччини. Проте німці уникають якоїсь чіткої назви для нього. Тепер це більше не День перемоги і не День визволення. Разом з цим символічний вплив меморіалу у Трептові сьогодні також сильно девальвований для німців. Його пластичні форми і політичні месседжі є занадто розмитими, щоб поставити меморіал у прямий зв’язок зі східнонімецькою диктатурою, а його відсилання до святкування 8-го травня вбачається не достатньо контроверсійним, щоб стати предметом дискурсу про критичне переосмислення історії східнонімецької диктатури. Очевидно трептовський меморіал буде й надалі залишатися місцем щорічного паломництва тих, хто ностальгує за радянським минулим, конспірологів, антиамериканістів, сумнівних груп за “боротьбу з фашизмом” будь-де (в Україні, Сирії, Німеччині і т.д.), поки серйозний процес критичного переосмислення радянського минулого не почнеться в колишніх республіках СРСР і, у першу чергу, в Росії.  

Малюнок Автора.

[1] За даними Управління економіки, технологій і досліджень Берлінського Сенату  
[2]  http://www.viveberlintours.de, http://www.humboldttoursberlin.de
[3] http://www.visitberlin.de, http://www.berlin-entdecken.de, http://www.your-berlin-city-guide.de, http://www.sightseeing-point-berlin.de, http://www.berlin-stadtfuehrung.de, http://www.berlin-erkundungen.de
[4] Behrends, Jan C., Vom Panslavismus zum „Friedenskampf". Außenpolitik, Herrschaftslegitimation und Massenmobilisierung im sowjetischen Nachkriegsimperium (1944-1953), in: Jahrbuch für Geschichte Osteuropas JGO, Bd.: 56. 2008, S. 27-53, S. 32
[5] Там само.
[6] Köpstein, Horst/Köpstein, Helga, Das Treptower Ehrenmal. Geschichte und Gegenwart des Ehrenmals für die gefallenen sowjetischen Helden in Berlin. Berlin 1987, 168 S.
[7] Там само.
[8] Там само.
[9] Там само.
[10] Köpstein, Horst/Köpstein, Helga, Das Treptower Ehrenmal. Geschichte und Gegenwart des Ehrenmals für die gefallenen sowjetischen Helden in Berlin. Berlin 1987, 168 S.
[11] Köpstein, Helga, Die sowjetische Ehrenmale in Berlin, Berlin 2006, 283 S.
[12] Там само.
[13] Stangl, Paul, The Soviet War Memorial in Treptow, Berlin, in: The Geographical Review 93 (2): 213--236, April 2003.
[14] Flacke, Monika, Aus dem Dunkel zu den Sternen: ein Staat im Geiste des Antifaschismus, in: Flacke, Monika, Mythen der Nationen: 1945 – Arena der Erinnerungen. Mainz 2005, Band 2, 957 S. 200.
[15] Там само.