Альвідас НІКЖЕНТАЙТІС. Культури пам’яті й пам’ятання як предмет зовнішньої політики в Центральній і Східній Європі[1]
Останнім часом усе частіше, особливо в Центральній і Східній Європі, ведуться розмови про те, наскільки важлива культура пам’яті для зовнішньої політики країн регіону. Попри те, що протягом останніх кількох років на цю тему чи не найчастіше дискутували в Польщі[2], святкування великих ювілеїв 2009 року, а також той факт, що в них активно брали участь керівники великих держав, підтвердили, що плекання культури пам’яті в зовнішній політиці – важливе завдання не тільки для дипломатів із країн Центральної та Східної Європи.
Досить важливу роль у зовнішній політиці історія почала відігравати аж ніяк не на початку ХХІ століття. Зокрема, польсько-німецьку комісію у справах підручників було створено 1972 року[3], а це було зроблено, здається, перш за все під впливом іншого випадку використання історії у зовнішній політиці, який став хрестоматійним: 1970 року канцлер ФРН Віллі Брандт став на коліна перед пам’ятником жертвам Варшавського гетта, і цей жест відсунув на другий план основну мету його візиту до польської столиці[4]. Символічно цей крок означав не тільки серйозний поворот у східній політиці Німеччини, а й перехід до активнішого використання історії у міжнародних стосунках.
Однак ніхто не зміг би заперечити іншого очевидного факту, що власне на початку ХХІ століття, і саме в Центральній та Східній Європі, історія в зовнішній політиці держав цього регіону стала як ніколи важливою. Дискусії про роль Радянського Союзу в Другій світовій війні, які розпочалися в переддень іще одного ювілею – 60-тої річниці закінчення Другої світової війни[5] – це тільки черговий приклад того, як історії втручається в зовнішню політику не тільки однієї країни. Активність дипломатів навесні 2005 року, російсько-естонський конфлікт навколо перенесення «Бронзового солдата»[6], напруження між Польщею і Росією 2009 року перед відзначенням 70-тої річниці початку Другої світової війни[7] – усе це яскраві свідчення того, яке значення історія має для зовнішньої політики держав регіону. Останнім часом не раз з’являлися заклики проаналізувати, як образи історії використовують у зовнішній політиці, та все ж праць на цю тему надалі мало, а нечисленні публікації присвячено переважно двостороннім відносинам[8]. Попередні поодинокі спроби ґрунтовно вивчити, як відбуваються покликання на історію в міжнародних взаєминах у регіоні, як свідчать самі ідейні натхненники цих досліджень, успіху не мали[9]. На конференціях, присвячених цьому питанню, також не вдалося розробити відповідного дослідницького підходу. Основну причину того, чому в таких заходах зазвичай розчаровуються, добре схарактеризував учасник однієї з таких конференцій: «Запрошені гості з п’яти країн говорили майже виключно на тему національної пам’яті й історичної політики у внутрішніх справах країни»[10]. Маючи такий не зовсім успішний досвід, ми змушені передусім шукати причини, через які ніяк не вдається зрушити з місця і здійснити аналіз цієї проблематики.
Історія як предмет зовнішньої політики
Якщо проаналізувати помилки, що призвели до провалу двох згаданих заходів, то можна помітити, що автори проектів не обговорили двох чи не найважливіших питань, які могли вплинути на невдачу. Однією з найбільших вад було те, що вони не врахували специфіки використання культури пам’яті в зовнішній політиці й міжнародних відносинах.
Нині навряд чи хтось заперечуватиме, що культура пам’яті відіграє найважливішу роль у внутрішній політиці країни[11], а її вплив і прояви в зовнішній політиці відіграють другорядну роль. Насамперед, не ставлячи під сумнів це твердження, варто поміркувати, як по-особливому виявляється культура пам’яті, тобто варто запитати, чи історія у міжнародних і міждержавних відносинах проявляється лише в специфічному дипломатичному просторі й дипломатичних протоколах, створених самими дипломатами. Одразу ж варто підкреслити, що якщо так звузити образ минулого, аналіз проблематики зайде у глухий кут.
У сьогоднішньому глобалізованому й медіалізованому світі про зовнішню політику країни роблять висновки не тільки на підставі слів чи нот професійних дипломатів, значно більше уваги присвячують процесам, що відбуваються в країні, заявам і вчинкам політиків, які не обов’язково пов’язані з зовнішньою політикою. Відтак, висловлювання, призначені передусім для внутрішніх слухачів, часто стають досить важливим чинником, який характеризує зовнішню політику.
Таке розуміння міжнародних відносин у політології не нове. Уже близько 20 років у політичних науках разом із економічним раціоналізмом усе більшої підтримки набуває теорія конструктивізму, яка значно більше уваги, ніж інші методи пояснення зовнішньої політики, звертає на нематеріальні чинники, зокрема стереотипи[12], національну ідентичність тощо[13]. Такий теоретичний підхід було використано в підготовці багатьох праць. Наприклад, теорію конструктивізму було залучено для аналізу польської зовнішньої політики після 1990 року[14]. Однак, застосовуючи теорію конструктивізму для вивчення, як культура пам’яті використовується в зовнішній політиці, варто залучати теоретичні судження з царини тієї ж культури пам’яті. Теоретизуючи про культури пам’яті, зазвичай долучають до розгляду проблему формування ідентичності. Добре відомо, що ідентичність найкраще характеризувати, висвітлюючи відношення власної групи до інших. Предметом зовнішньої політики, і це загальновідомо, виступає ставлення до інших, що потребує обґрунтування. Це обґрунтування змінюється залежно від обраного напрямку зовнішньої політики. Теоретично можна припустити, що зміна зовнішньої політики стосовно якоїсь країни пов’язана з трансформуванням також інших образів, і разом із тим зі зміною власної ідентичності. Відтак у міжнародних відносинах, як і у взаємодії між «нами» і «ними», стираються межі між внутрішньою й зовнішньою політикою.
Застосувавши у цьому дослідженні такий теоретичний підхід, ми зможемо вирішити, як може видатися, багато складних проблем. Політологи, які послуговуються теорією конструктивізму, як і, зрештою, досить широке коло впливових у зовнішній політиці діячів, звісно, розуміють роль суспільства і мас-медіа у міжнародних відносинах. Завдяки такому підходові до проблеми можна краще зрозуміти, як у сучасну епоху Інтернету навіть блоги відомих політиків (згадаймо висловлені у блозі 2009 року думки президента Росії Дмітрія Мєдвєдєва про неприпустимість сталінських злочинів) стають важливим джерелом характеристики зовнішньої політики країни, адже надають важливу інформацію про ймовірну зміну державної позиції Росії стосовно недавнього минулого.
Важливо також, що коли йдеться про стосунки з сусідами, зміст культури пам’яті лише у виняткових випадках творять самі представники дипломатичних служб. Висловлювання інтелектуалів, особливо ті, які стосуються міжнародних відносин, можна використати в зовнішній політиці, а також вони – важливе джерело в обговоренні цієї теми. Унаслідок такого розширення джерельної бази можна втратити предмет аналізу. Однак питання, якою мірою мистецьке й інтелектуальне слово є наслідком творчого натхнення, а якою мірою це свідома політика держави, не аж таке складне, як могло би видатися на перший погляд. Тим більше, що у Центральній і Східній Європі більшість інтелектуальних і мистецьких явищ твориться за участю держави. Відтак влада отримує можливість контролювати творчі процеси, а також за допомогою інтелектуалів і митців вмотивовано використовує історію в зовнішній політиці. Культура пам’яті, яка є панівною в країні, з огляду на її ймовірну переконливість, як доведено у відомих дослідженнях цієї теми, може сама в собі ініціювати дії, скеровані на власне закріплення, тому цю культуру пам'яті за необхідності можна також використати як інструмент налагодження відносин із сусідами.
Однією з причин неефективності попередніх проектів був, напевно, неправильний засновок, що вся культура пам’яті у країні – це предмет зовнішньої політики. Дослідники саме так аналізували культури пам’яті окремих країн, і намагалися окреслити роль цих культур у міжнародній політиці й міжнародних відносинах, не звернувши уваги на праці бельгійської дослідниці Валері Росу, яка досить чітко визначила, які цілі використання історії в зовнішній політиці й запропонувала структурний підхід до самої проблеми.
Валері Росу, аналізуючи використання історії в німецько-французьких відносинах, визначила три основні способи цього використання:
а) історія як засіб поглибити конфронтацію між країнами;
б) ігнорування історії, «полишання історії історикам»;
в) переоформлення історії в робочу пам’ять, тобто прийняття її такою, якою вона є. Цю тезу авторка пояснила, цитуючи колишнього прем’єр-міністра Франції Ліонеля Жюспена, який стверджував, що така позиція не змушує забути минуле, а має на меті мирно співіснувати з майбутнім[15].
Цей третій спосіб використання історії було застосовано в процесі французько-німецького зближення. Результати були позитивними. Обом країнам вдалося на міждержавному рівні погодитися з тим, що існують різні пам’яті, одночасно з повагою поставившись до власне самої розбіжності. Авторчині висновки можна було б доповнити даними, отриманими у рамках досліджень, проведених у скандинавських країнах[16]: однією з платформ для зближення країн цього регіону вважають те, що на перший план було висунуто історію, яка об’єднує ці держави. Отже, оминаючи певні винятки, можна було б говорити також про четвертий спосіб використання історії: відродження спільного минулого як підстави для тіснішої регіональної співпраці.
Твердження, що образи минулого у міжнародних відносинах не випадково використовують, аби досягнути певних цілей, відвертає увагу від іншої проблеми, якої раніше дослідники не зуміли вирішити. Отже, поєднуючи твердження про доцільність використання минулого в зовнішній політиці з представленою стисло теорією конструктивізму, можна перевірити ці дані під час дослідження Центральної та Східної Європи.
Предметом дослідження у цьому тексті було обрано такі країни: Росія, Білорусь, Литва, Україна, Польща й частина Німеччини. Один із найважливіших критеріїв добору –спільна багатовікова історія цих держав. Загальновідомо, що в ХІІІ-XVI століттях території сучасних Білорусі, Литви, а також частини Росії й України були складовою Великого Князівства Литовського, яке після Люблінської унії 1569 року перетворилося на частину монархії і проіснувало до поділів XVIII століття. Варто звернути увагу, що Україна була пов’язана міждержавними узами не тільки з Польщею та Литвою, а й із XVII століття також із Росією, якій і пізніше, від ХІХ століття до 1918 року, належала значна частина цього регіону. Пізніше, у ХХ столітті, ці країни стали радянськими республіками, проте Польща єдина з-поміж держав-сателітів була залежною від СРСР. Із Німеччиною країни регіону пов’язували розмаїті сусідські відносини, для багатьох із них ця країна була символом «Заходу», незалежно від того, позитивне чи негативне значення вкладали в це поняття. Варто звернути увагу на ще одну важливу деталь. Зазвичай коли в західній історіографії говорять про культуру пам’яті, увагу зосереджують на двадцятому столітті. Але підібравши країни регіону так, як ми пропонуємо, можна було би, не ігноруючи образів недавнього минулого, взяти до уваги також більш ранню історію.
Культури пам’яті в країнах регіону
У міжнародних взаєминах важливу роль відіграє не будь-яка історія, а саме та, яка пов’язана з культурою пам’яті в країнах регіону. Якщо говорити про історичні стосунки, то держави регіону об’єднує багатовікове минуле. Як правило, культуру пам’яті, що підтримується на державному рівні, у цих країнах, окрім України, майже виключно зосереджено на подіях ХХ століття, найчастіше пов’язаних із Другою світовою війною. Наприклад, у культурі пам’яті Росії й Білорусі основну увагу приділено, хоча трохи по-різному, перемозі у Великій Вітчизняній війні[17], у культурі пам’яті Німеччини – почуттю провини і Голокосту[18]. Панівна в Литві й Польщі офіційна пам’ять хронологічно, однак не типологічно, суттєво не відрізняється від пам’яті згаданих країн. Обидві держави-сусідки підкреслюють власні жертви, пов’язані з утратою незалежності. Єдина відмінність між культурами пам’яті Литви та Польщі полягає в тому, що у Польщі центральний об’єкт пам’яті – це Варшавське повстання 1944 року, натомість у Литві більшої ваги надано пактові, укладеному між Гітлером і Сталіном[19].
Культури пам’яті, які зосереджено на комплексі Жертви, Переможця чи Злочинця, містять також елементи Спротиву чи Поразки, на що в історіографії, до речі, не звертають уваги[20]. Росіяни, обговорюючи події Великої Вітчизняної війни, підкреслюють власну перемогу, але в їхньому великому наративі легко побачити також інший елемент: акцентування ізольованості Росії від світу. Росія, яка здобула Перемогу, виступає одночасно жертвою, покинутою напризволяще рештою держав світу[21]. Це зауваження стосується не тільки Росії, такий підхід можна побачити також у культурах пам’яті інших держав. Наприклад, Німеччина підкреслює власне відчуття провини за воєнні злочини, однак у її пам’яті досить важливе місце займає також мотив опору гітлеризмові[22]. У Польщі міф про жертву часто поєднується з міфом про героїчну боротьбу, передусім Армії Крайової. Аналогічну до Армії Крайової роль у культурі пам’яті Литви грає партизанська боротьба[23]. Подібність пам’ятей, що домінують у Литві та Польщі, стає ще більш очевидною, якщо порівняти окремі сегменти великої жертовності. У польській версії поряд із Варшавським повстанням важливу роль відведено вбивствам польських офіцерів у Катині 1940 року, пактові Гітлера та Сталіна, першій і другій совєтській окупації. Легко зауважити, що ці теми з’являються також у культурі пам’яті Литви, оскільки в ній теж основну роль надано подіям, які підкреслюють історію втрати країною незалежності.
Культура пам’яті України, яка донедавна підкреслювала тему Голодомору[24], тематично, однак не функціонально, відрізняється від пам’ятей інших країн регіону.
На перший погляд культури пам’яті за структурою і змістом сконструйовані майже однаково, проте різниця проявляється, коли аналізувати культури пам’ятання, які досить інтенсивно підтримуються державою[25]. Інакше кажучи, країни відрізняються тим, що в одних однозначно підкреслено лише образи минулого, пов’язаного з ХХ століттям чи епохою націоналізму, а в інших до кола культури пам’ятання потрапляють також більш ранні історичні періоди. Наприклад, тема Великого Князівства Литовського ще донедавна була домінантною в культурі пам’яті не тільки Литви[26], а й Білорусі[27]. Донині козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького залишається важливим міфом відродження сучасної України[28], так як яґеллонська ідея, що відіграє важливу роль у Польщі[29]. Згадані країни чітко відрізняються від Німеччини, частково від Росії, де і культура пам’яті, і пам’ятання майже завжди виділяють образи Другої світової чи Великої Вітчизняної воєн. Та вони зовсім не виглядають винятковими в міжнародному масштабі (за прикладом можна звернутися до випадків Франції чи США). Однак враховуючи зміст таких відмінностей, передусім тих, які стосуються культур пам’ятання, можна говорити про їхні два типи, пов’язані з державою та суспільством:
а) суспільства з «довгою» і
б) суспільства з «короткою» пам’яттю.
Про значення цих різних культур пам’ятання йтиметься під час обговорення їхньої ролі в міжнародних відносинах.
Історія як привід для конфронтації між державами
Країни Центральної та Східної Європи об’єднує передусім те, в який спосіб вони використовують культури пам’яті в міжнародних відносинах. Майже для всіх держав регіону, за винятком частини Німеччини, історія у міжнародних взаєминах стає приводом для конфронтації. Німеччина вирізняється серед країн регіону частково тому, що затято заперечує зміни в культурі пам’яті країни, більшу увагу присвячуючи німцям як жертвам Другої світової війни[30]. Це викликає занепокоєння в сусідній Польщі, і навіть було однією з причин певного охолодження стосунків між цими двома державами[31]. Однак непорозуміння через культуру пам’яті між німцями й поляками не можна порівнювати з іншими конфліктами в регіоні.
Донедавна найбільш помітними були конфлікти, причиною яких була різниця в культурах пам’яті, між литовцями, поляками, українцями і Росією. Теоретично конфронтацію між культурами пам’яті можна було б визнати неминучою і запрограмованою самим їхнім змістом. Герой Великої Вітчизняної війни – визволитель Європи – у величній російській нарації, у культурах пам’яті литовців і поляків – це щонайменше окупант, в той час як герой литовського й польського руху опору для росіян – щонайменше бандит. Так само на протиставленні донедавна формувалися культури пам’яті росіян і українців. Згадуючи про Голодомор як про геноцид українського народу, слід було визначити його виконавців – комуністичний режим, який часто-густо просто ототожнювали з Росією. Цю ідею в часи президентства Ющенка було послідовно реалізовано, що підтверджує відкриття Музею радянської окупації України[32].
Варто вказати, що такі конфлікти в Центральній і Східній Європі наклали чіткий відбиток на міжнародні відносини. Передусім сповідування відмінних від офіційного поглядів на окремі елементи культури пам’яті стало кримінальним злочином після того, як почали створюватися різні комісії проти «фальсифікаторів історії» і було опрацьовано відповідні закони. Це відбувається не тільки в Росії[33], а й в інших країнах регіону[34]. Захист власних культур пам’яті не обмежується створенням «антикомісій»: одночасно проводяться заходи, скеровані на применшення ваги домінантної у країні опонента пам’яті. Про те, що зовнішню політику здійснюють такими методами, свідчить багато прикладів із недавньої історії російсько-польських стосунків. 2009 року Міністерство оборони Росії на своїй інтернет-сторінці розмістило статтю, автори якої всю провину за початок Другої світової війни поклали на Польщу. У Росії створюють документальні фільми з метою показати, що солдати Армії Крайової були звичайними бандитами[35]. Подібну тактику Росія використовує проти Литви[36] та інших балтійських країн, а також проти України, представляючи їх як посібників гітлерівської Німеччини передусім у знищенні євреїв, а сучасні країни як продовжувачів цієї давньої традиції.
Відтак дуже легко відповісти на питання, чого прагне Росія, застосовуючи таку політку. Безпосередньо вона апелює до головної складової пам’яті західного світу – Голокосту, аби представити, що згадані країни можуть бути доволі непевними партнерами для Європейського Союзу і НАТО[37].
Підкреслюючи роль Росії у регіоні під час аналізу деструктивної політики щодо культур пам’яті сусідніх країн, ми зовсім не хотіли сказати, що балтійські країни, Польща й Україна не проводять аналогічної політики щодо Росії. У цих країнах відкривають музеї та спеціальні науково-дослідні інститути з тією ж метою: провадити аналогічну до російської політику. Найкращий приклад – фільм латвійського режисера «The Soviet Story», автор якого навіть покликається на сфабриковані історичні документи, аби прирівняти сталінські злочини до вчиненого Гітлером Голокосту. Фільм Анджея Вайди, присвячений убивству польських офіцерів у Катині, попри те, що він спирається на історичні факти, також можна зарахувати до арсеналу таких засобів зовнішньої політики. Про це свідчать передусім старання поляків показати його в інших країнах світу, зокрема в Росії. Так інформація, поширена через фільм, необов’язково має асоціюватися з яскравим викривленням історії, популяризацію образів власної пам’яті варто визнати одним із інструментів культури пам’яті у міжнародних конфліктах.
Фільми литовських і польських режисерів – приклади майже виняткові. Часто дії, особливо вчинені маленькими країнами регіону, що у сфері історичної політики скеровуються проти Росії, з огляду на те, що ними мало цікавляться на міжнародній арені, залишаються непоміченими і не стають предметом зовнішньої політики.
Звісно, список прикладів, коли фільми використовують для досягненні цілей зовнішньої політики, можна розширити. Однак набагато важливіше відповісти на питання, чи справді не можна уникнути таких наступальних і оборонних воєн на фронті пам’яті, і, що найважливіше, які цілі мають ті, хто прагне здобути визнання для культури пам'яті у міжнародному просторі? Ми вже згадували, що сьогодні культури пам’яті у регіоні ніби запрограмовані на конфлікт. Однак, як показують дослідження бельгійського політолога Росу, відносно конфліктне минуле у зовнішній політиці можна використати інакше[38].
Аби краще зрозуміти цілі конфліктів, які виникають через різницю в інтерпретуванні минулого, варто звернутися до теорії капіталу П’єра Бурдьє. Досліджуючи різні види капіталу, він багато уваги присвятив категорії символічного капіталу, який безпосередньо пов'язаний із визнанням дій особи чи держави в ширшому контексті. Значення цього різновиду символічного капіталу стоїть в одному ряду з іншими видами капіталу[39].
Очевидно, що держави, які гостро дискутують про минуле, прагнуть здобути міжнародне визнання для власної культури пам’яті. Саме таке прагнення спонукало уряд Росії організувати широкомасштабні й дорогі заходи з нагоди ювілею закінчення Великої Вітчизняної війни. Якщо дивитися на них крізь призму символічного капіталу, можна зрозуміти, чому для президента Росії Путіна таким важливим було питання участі у святкуванні очільників балтійських країн. Те, що президенти Литви й Естонії відмовилися приїхати до Москви, було сприйнято як порушення міжнародного авторитету Росії. Саме після 2005 року відбулася активізація російської історичної політики, скерованої проти балтійських країн.
Так само Польща очікувала, що зможе на міжнародній арені посісти роль жертви Другої світової війни, вона хотіла це підкреслити, організовуючи 2009 року в Ґданську урочистості, присвячені початку війни. Передусім, і це не випадково, розраховували на вибачення прем’єр-міністра Росії Путіна за «четвертий поділ Польщі»[40]. У цьому самому напрямку розвиваються ідеї багатьох польських інтелектуалів під час обговорення концепції Історичного музею Другої світової війни в Ґданську. Попри те, що сам музей має відкритися в Польщі, а відвідувачами переважно будуть поляки, вже зараз засновників музею хвилює питання, наскільки можна переконливо представити саме закордонним гостям польську версію Другої світової війни[41].
Через призму теорії символічного капіталу варто було б розглянути також дискусію про оцінку злочинів комунізму і національного соціалізму. Представники посткомуністичних країн не дуже переймаються жертвами комунізму, вони мають важливішу мету – здобути на міжнародному рівні символічне визнання власних страждань.
Підтвердженням таких цілей є те, що посткомуністичні країни прагнуть винести це питання на форум міжнародних організацій. Така кампанія, як зрештою правильно це сприймається, що розпочалася за прикладом діяльності міжнародних єврейських організацій[42], приносить певні результати. Прийняту з цього питання 2009 року у Вільнюсі на засіданні ОБСЄ резолюцію Росія сприйняла як значну поразку зовнішньої політики, натомість в посткомуністичних країнах, зокрема і в Литві, її визначили як важливу перемогу[43].
Поєднання культур пам’яті
Важливо пам’ятати судження Валері Росу також тоді, коли розглядатимемо практики використання історії в Центральній і Східній Європі, оскільки тут історія – це не тільки привід до конфронтації між країнами, а й до їхнього зближення.
Процеси поєднання, що спираються на переоцінку подій минулого[44], присутні в литовсько-польських та польсько-українських відносинах. Історію почали використовувати також у процесі литовсько-білоруського й литовсько-українського зближення. Схожі процеси відбуваються також у російсько-білоруських і білорусько-українських контактах на міждержавному рівні. На перший погляд ці процеси схожі, однак якщо детальніше проаналізувати, як саме використовують історію, можна легко знайти багато відмінного.
Країни відрізняються хоча б тим, яку історію використовують. Наприклад, у литовсько-польських відносинах ідеться передусім про минуле, яке стосується періоду середньовіччя й модерного часу. Будуючи міждержавні стосунки, особливо охоче наголошують на спільних досягненнях країн у минулому, маючи на меті зміцнити сучасне стратегічне партнерство. Особливо охоче згадують про такі історичні події, як Грюнвальдська битва чи Конституція 3 травня 1791 року.[45] Дві міждержавні унії, укладені 1385 і 1569 року, як правило, більш позитивно оцінюють в Польщі, 2009 року у цій країні 2009 року було відзначено ювілей Люблінської унії спільно з президентами Литви й України, а також із головою Верховної Ради Республіки Білорусь, яка проголосила незалежність цієї країни[46].
У російсько-білоруських, як і в польсько-українських чи німецько-французьких відносинах, більше уваги зосереджують на подіях ХХ століття. На офіційному рівні визнано, що росіян і білорусів об’єднує спільна боротьба проти «фашистів», натомість поляки й українці більше уваги приділяють загоюванню міжнародних ран, завданих країнами одна одній під час Другої світової війни й одразу після її закінчення. Варто наголосити, що в стосунках між цими державами особливо великої ваги надають двом подіям із минулого: ідеться про масове вбивство поляків на Волині 1943 року та про брутальну акцію «Вісла» 1947 року, скеровану проти українців, яка забрала життя багатьох невинних осіб[47]. Зовнішню політику України й Білорусі важко характеризувати, оскільки вона досить пасивна. Цю тему необхідно додатково досліджувати, однак є підстави вважати, що для цих двох слов’янських держав досить важливе значення мають ідеї панславізму[48].
Причина такого різного використання історії, як можна припустити, – відмінна культура пам’яті цих країн, оскільки в обговорюваному регіоні співіснують суспільства, які мають «довшу» й «коротшу» культуру пам’яті.
Якщо раніше Росію зараховували до числа держав, які характеризуються «короткою» пам’яттю, то тепер не можна не помітити, що впродовж останніх кількох років російське суспільство все більше уваги починає приділяти історії царської Росії. Про розширення горизонту культури пам’ятання в Росії свідчить хоча б те, що в цій країні було запроваджено нове державне свято – 4 листопада[49].
«Шукаючи» нове державне свято, уряд Росії не тільки прагнув «підрубати коріння» комуністичним традиціям[50], а й, принаймні гіпотетично можна про це твердити, мав іншу мету: відродити монархічну (імперіалістичну) тенденцію в російській культурі пам’ятання.
Значення події 1612 року не обмежується для Росії тільки тим, що Кремль був визволений від польських і литовських окупантів. Важливіше інше: 1613 року до влади прийшла династія Романових, яка правила країною аж до трагічних подій жовтня 1917 року. Спроби російського уряду актуалізувати пам’ять царської Росії можна чітко простежити у висловлюваннях представників російських політичних еліт. На думку Путіна, 1612 року Росія не тільки повернула собі державність, тоді також «виникли умови для створення потужної держави від Балтійського моря до Тихого океану»[51]. Такі згадки, що поєднують традиції Радянського Союзу і царської Росії, з’являються також у висловлюваннях інших впливових російських політичних діячів[52]. Їхнє бачення майбутнього країни маже однакове: Росія знову має стати імперією. Варто зазначити, що стосовно цього питання цілковито погоджуються багато досить різних політичних прошарків у країні. Різниця у їхніх поглядах проявляється лише у ставленні до деяких деталей: одні говорять про «ліберальну імперію»[53], інші, не зосереджуючись на дрібницях, просто про імперію[54]. Модест Колєров, головний редактор інтернет-порталу regnum.ru, в кінці 2009 року пояснив, чому значна частина політичних еліт країни свідомо уникає терміну «імперія»: «…оскільки в публічних сферах противники Росії по-дурному інтерпретують концепцію імперії»[55]. Варто зазначити, що висловлюючись так, цей політичний діяч не робив розрізнення між царською й радянською імперіями. По-різному можна оцінювати думки Колєрова, однак зрозуміло одне: вони яскраво віддзеркалюють позиції значної частини росіян. 2008 року під час проведення соціологічного опитування виявилося, що аж 75% жителів цієї країни бачить майбутнє держави у відновленні епохи царювання (імперії), тоді як у 2000 році за це висловилося тільки 63%[56]. Чи означає це, що подібне імперське мислення використовується в російській зовнішній політиці? Щоб відповісти на це питання, необхідно провести додаткові дослідження, оскільки, поверхово ознайомившись із проблемою, зараз важко дати однозначну відповідь. Сьогодні можна тільки констатувати, що популяризування ідеї повернення до імперії не робиться, щоб перекреслити домінантний зараз у Росії міф про перемогу в Великій Вітчизняній війні. Ми аналізували проблеми імперії у контексті культури пам’ятання в Росії, аби показати різні тенденції, які побутують нині в цій країні. Разом із тим, проаналізувавши ситуацію в державі, можемо поставити питання про обґрунтованість її зовнішньої політики.
Це питання важливе в контексті майбутнього дослідження, оскільки підтверджує подвійну функцію зовнішньої політики: її активність скеровано не тільки назовні, а й на суспільство всередині держави. Досліджуючи країни центральноєвропейського регіону, можна знайти багато доказів, що історію використовують саме в такий спосіб.
«Більше ніяких Аушвіців!» – із таким гаслом 1990 році міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер пояснював, чому німецькі солдати брали участь у вторгненні до Косова[57]. Ще довго після цього у Німеччині не стихали дискусії про доречність такого вислову[58], але ще більше в ньому розкрилася різнорідність самої Німеччини, оскільки проблема Голокосту і основного його символу – Аушвіца – відіграє в цій країні виняткову роль.
Якщо, говорячи про сучасну Росію, можна припустити, що її зовнішня політика спирається на імперські аргументи, про які вголос не говорять, то щодо Польщі таке твердження навряд чи буде правомірним. Особливо останнім часом прагнучи покращити стосунки з Росією, поляки активно дискутують, якими принципами їм керуватися, і в цьому контексті виокремлюють теми, пов’язані з яґеллонською і п’ястівською ідеями. Навіть поверхово аналізуючи їхнє походження, можна побачити, що інтерес до цих періодів історії Польщі має столітню традицію[59], яку варто дослідити більш ґрунтовно. Поляки не використовують образів із досить далекого минулого, аби обґрунтувати доцільність зовнішньої політики всередині країни. Імперську зовнішню політику виправдовують не тільки в Литві[60], а й, зокрема, в Австрії[61].
Звісно, питання, як відбувається легітимізування зовнішньої політики, необхідно ґрунтовніше проаналізувати. У цьому тексті ми тільки визначаємо проблему, намагаючись привернути увагу до необхідності подальших її студій. Повернемося до питання про роль, яку відіграють пам’яті, по-різному сформовані щодо змісту культури, у процесі зближення між державами.
Це проблема, яка також потребує окремого дослідження. Перспективи для подібного використання пам’ятей можна продемонструвати на прикладі процесу польсько-німецького зближення. Часто, коли ішлося про охолодження польсько-німецьких відносин за президентства Лєха Качинського, причину вбачають у тому, що внаслідок політичних змін у Польщі влади прийшли політики, що дотримуються консервативних поглядів[62].
Сама суть конфлікту здається зрозумілою. Значне занепокоєння у частини польських політичних і культурних еліт викликають передусім зміни, що відбуваються в культурі пам’яті Німеччини[63]. У цій країні значну увагу почали зосереджувати на німецьких жертвах кінця Другої світової війни, і це пов’язано з тим, що німці планують створити міжнародний центр пам’яті насильно виселених, на це спрямовує сили німецьке Товариство насильно виселених, особливо його голова Еріка Штайнбах[64], крім того, частина членів цієї організації висловлюють бажання повернути німецькі маєтності, які залишилися в Польщі[65]. Побоювання поляків, що німецька сторона виявлятиме нераціональну впертість[66], їхнє несприйнятті змін у німецькій політиці пам’яті частково можна зрозуміти[67], однак варто також пошукати інших причин незгоди. Передусім певний вплив на відносини між цими двома державами могла би мати по-різному сконструйована культура пам’яті, за умови, що Польща виступатиме як країна з «довгою», а Німеччина – з «короткою» пам’яттю.
Польська сторона часто заявляє, що попри покращення стосунків із Німеччиною після 1990 року, ніколи не вдасться порозумітися, наприклад, в оцінці таких постатей, як Бісмарк[68]. Частково поляки праві, передусім тому, що німців не дуже цікавлять події з більш раннього минулого. Вони не відіграють у їхній культурі пам’яті чи спогадах такої ж ролі, як у Польщі[69]. Саме тому пропозиції з боку Польщі щодо зближення часто залишаються в Німеччині незрозумілими, що особливо добре проявилося на святкуванні 2000 року тисячоліття Ґнєзненського з’їзду. Запрошений на урочистості канцлер Німеччини Гергард Шредер не зрозумів значення святкування й постійно підкреслював передусім важливість економічної співпраці між державами. Брак такого порозуміння між поляками й німцями отримав назву «кіч поєднання»[70]. Варто сказати, що випадків такого непорозуміння в польсько-німецьких взаєминах чимало, на підтвердження чого можна згадати, наприклад, досвід обміну німецьких і польських учнів[71].
Представлений діагноз цього непорозуміння особливо наочно можна було би підтвердити, навівши результати діяльності німецько-польської комісії у справах шкільних підручників. Уже на початку 70-х років ХХ століття німецькі й польські історики змогли узгодити спільні оцінки багатьох подій у минулому, за винятком діяльності Німецького Ордену в Пруссії[72].
Викладені тези, які можна сформулювати після проведення поверхового дослідження, варто було би перевірити, аналізуючи досвід інших країн. Здається, він також підтверджує висловлену гіпотезу.
Класичний приклад того, як держави вирішують проблеми, пов’язані з минулим, – німецько-французькі взаємини. Однак у цьому випадку не можна забувати, що Францію, як і Німеччину, варто розуміти як суспільства з «короткою» пам’яттю. Те ж саме можна сказати і про російсько-німецькі відносини. Сьогодні німці в очах багатьох росіян є найближчими союзниками в Західній Європі. Такий погляд сформувався не тільки завдяки тому, що між країнами встановлено міцні економічні зв’язки, а передусім завдяки позиції Німеччини щодо Росії у питаннях, які стосуються Другої світової війни[73].Тут можна також підкреслити, що в міжнародних відносинах важливі не тільки культури пам’яті, а й той факт, що спільну мову легше вдалося знайти саме тим країнам, чиї суспільства можна окреслити як такі, що мають «коротку» пам’ять.
Обговорюючи німецько-польське зближення, не можна обійти увагою інші подібні процеси в регіоні, зокрема польсько-українські й польсько-литовські відносини.
Навіть якщо поверхово їх порівнювати, неважко буде помітити, наскільки різними є стратегії використання історії. Незручне минуле замовчується, про дражливі історичні питання дискутують, а спираючись на спільне минуле навіть пробують закласти підвалини майбутньої регіональної співпраці.
Початки такої політики можна побачити в діяльності литовського Міністерства закордонних справ, яке підтримує історичні проекти, в центрі уваги яких – Білорусь і Україна[74]. До цієї ж сфери належить нереалізований план створити спільний литовсько-білоруський, а може й польський, історичний фільм про Грюнвальдську битву[75].
Стратегія замовчування історії можна зрозуміти, якщо аналізувати литовсько-польські взаємини. Навіть якщо обидві держави характеризують їх як стратегічні й останнім часом багато зробили, щоби знайти спільні точки оцінки історії XIV–XVIII століть, неважко помітити, що найболючіших проблем історії, пов’язані з ХХ століттям, не торкаються. Особливо уникають публічного обговорення приєднання 1920 року Вільна до Польщі та повернення його 1939 року Литві. Цю ситуацію можна пояснити тим, що перемовини між Литвою та Польщею щодо трактату про взаємовідносини за останнє десятиліття ХХ століття були складними. Тоді польська сторона категорично уникала розмов про те, що литовці прагнули визнати окупацію району навколо Вільнюса, аж врешті це питання залишили на розгляд істориків[76]. 1994 року проблему Вільнюса було вирішено в досить оригінальний спосіб – через окреслення у тексті трактату, які власне міста є столицями Литви й Польщі[77].У Литві ці складні питання було розглянуто в рамках дискусії на тему пакту між Гітлером і Сталіним, а також під час обговорення литовсько-польських проблем історії XVIII–XX століть. Литовське суспільство негативно відреагувало на них. До сьогодні залишається невирішеним питання кривавих конфліктів між литовцями й поляками в районі Вільнюса 1944 року. Попри те, що ветерани польських і литовських воєнних організації побраталися, цей акт не мав великого розголосу в Польщі, часто його навіть сприймали скептично[78].
Ці справи можуть знову стати проблемою в двосторонніх литовсько-польських відносинах, доказом чого стала гостра дискусія щодо цієї проблеми міністрів закордонних справ обох держав[79]. Поставити складні питання у відносинах із Литвою в історичній політиці країни закликають також досить впливові в Польщі громадські організації[80].
На перше око, процес польсько-українського поєднання може видатися подібним до зближення Німеччини та Франції. Однак якщо глибше аналізувати двосторонні відносини, ілюзії зникають. Суттєва різниця між польсько-українською версією та версією їхніх західних сусідів у тому, що поєднання відбувається завдяки перенесенню вини за злодіяння у двосторонніх взаєминах на третього учасника, неважливо, чи це Росія, Захід чи Ялтинський договір[81]. Загалом така позиція не впливає на культури пам’яті країн: вояків Армії Крайової в Польщі й надалі вважають героями, як і воїнів УПА в Україні до перемоги Януковича на президентських виборах, попри те, що обидва ці військові угрупування брали участь у трагічних для поляків і українців подіях[82].
Інша відмінність польського-українського зближення від німецько-французького полягає в тому, що поляки й українці використовували фрагменти більш раннього минулого. Ми вже згадували про участь президента України у святкуванні ювілею Люблінської унії 2009 року. Однак варто сказати, що, на відміну від поляків, українців мало цікавить ця історична подія. Важливішою для них є Хмельниччина, що інтерпретується нині у державницьких категоріях.
І з цього погляду надзвичайно важливою була ситуація, коли польська сторона ініціювала спробу переглянути негативне ставлення поляків до козацького руху. Це було зроблено в художньому фільмі «Вогнем і мечем». Польща намагалася продемонструвати Україні, що в цьому питанні погляди обох держав також близькі.
Історію створення фільму було дуже детально досліджено, і на прикладі цього випадку добре видно механізми, завдяки яким культурні події можуть стати предметом зовнішньої політики.
Ідея зняти фільм уже давно виникла у польського режисера, однак втілилася тільки 1999 року, коли Єжи Гофманові вдалося переконати уряд Польщі фінансувати фільм[83]. Саме побоювання польського уряду, що фільм може погіршити відносини між Польщею й Україною, були однією з найважливіших причин, через які світло надії на реалізацію режисер побачив тільки в кінці ХХ століття. Ситуація із фінансуванням фільму є принциповим моментом у пошуках відповіді на питання, коли явище культури може стати предметом міжнародних відносин. Підтримка влади і є тим Рубіконом, перейшовши який, витвір мистецтва стає інструментом зовнішньої політики.
Якщо говорити про фільм «Вогнем і мечем», то варто звернути увагу не тільки на те, яку інформацію він переказував українцям. Іще до початку показу важливу роль відіграли інші медіа. Дискусії на шпальтах польських газет про твір, який тільки мав з’явитися, загалом уже заклали основні аспекти його оцінки: фільм повинен був сприйматися через призму покращення (або погіршення) відносин із Україною.
Випадок із «Вогнем і мечем» – підказка щодо ще одного джерела для теми пам’яті. Адже випадок цей не поодинокий, стверджують польські дослідники, обговорюючи історичну пропаганду Росії проти Польщі 2009 року. Варто згадати, що після виходу на екрани згаданого фільму Польща дочекалася відповіді від третьої держави. Досить швидко після показу польської кінокартини Росія випустила на екран власний фільм «Тарас Бульба», метою якого було показати, з якою погордою поляки ставилися до козаків, позірних творців української національної держави[84]. Цю ситуацію описав німецький історик Мартін Ауст, слушно характеризуючи дії Польщі та Росії як боротьбу цих держав за Україну.
Коли йдеться про використання минулого в зовнішній політиці, то найвдалішим прикладом є Польща, чию політику можна реконструювати, спираючись і на емпіричний матеріал, і на чітко сформульовані концепції східної політики. Передусім це стосується спадщини Єжи Ґєдройця і Юліуша Мєрошевського.
Ще задовго до падіння комунізму в Польщі вони опрацювали основи майбутньої політики щодо східних сусідів. Вони закликали посткомуністичну Польщу не повторювати помилок минулого і зробити все, аби підтримати державність України, Литви і Білорусі. Польща після повернення незалежності, на думку цих інтелектуалів, повинна була відмовитися від польського імперіалізму як інструменту зовнішньої політики. Варто підкреслити, що термін «польський імперіалізм» вживали не тільки для аналізу традиційної зовнішньої політики, а й певною мірою для інтерпретації історії у міждержавних відносинах. «Політика на 70%, чи навіть 80%, – це дискусія на історичні теми, і тому не треба думати, що в будь-якому великоросійському проекті варто вбачати імперіалізм, у той час як польський східний проект загалом не трактують як імперіалізм, а тільки як «прекрасну яґеллонську ідею», – стверджував Мєрошевський[85]. Важливим є не тільки те, що мали на думці перед занепадом комунізму відомі польські інтелектуали, набагато важливіше, що на думку закордонних експертів це твердження донедавна було наріжним каменем зовнішньої політики сучасної Польщі[86]. Попри те, що такі міркування експертів щодо польсько-українських відносин не до кінця підтвердилися, не варто применшувати важливості цієї концепції. Передусім вона ще раз підтверджує значення культур пам’яті й пам’ятання у міжнародних відносинах.
Висновки
1. Здійснивши перші спроби дослідити роль культур пам’яті й пам’ятання в Центральній і Східній Європі, ми виявили, що цей чинник відіграє в міжнародних відносинах досить важливу роль.
2. Досліджуючи вплив нематеріальних чинників на зовнішню політику, політологи дотепер застосовували теорію конструктивізму. Намагаючись простежити роль культур пам’яті й пам’ятання у міжнародних відносинах, цю теорію потрібно було доповнити теоретичними роздумами про культуру пам’яті, приділяючи увагу передусім ролі ідентичності в міжнародних відносинах.
3. У багатьох випадках культури пам’яті й пам’ятання цілеспрямовано використовують у зовнішній політиці, прагнучи поглибити конфлікт між державами чи, навпаки, покращити двосторонні стосунки. Ігнорування минулого – це третя стратегія у міжнародних відносинах.
4. Культури пам’яті в міждержавних відносинах використовують передусім як привід для поглиблення конфліктів. У міждержавних суперечках Росії та Литви, Польщі й України донедавна можна було догледіти зіткнення культур пам’яті, і в той же час різне конструювання ідентичності. Захист власної ідентичності з використанням інструментарію зовнішньої політики стає додатковим аргументом під час з’ясування недоброзичливих стосунків між державами і всередині країни, і на міжнародній арені.
5. Аналізуючи процеси зближення між європейськими державами, констатуємо, що зближення Німеччини та Франції, яке вважається вдалим, є швидше винятком із правила, який стався завдяки специфічній культурі пам’яті Німеччини, зокрема тому, що вона визнала себе винною за Голокост.
6. Однією з найсерйозніших перешкод у процесі польсько-німецького зближення є по-різному сформовані у цих країнах культури пам’яті й пам’ятання. Проаналізувавши польсько-німецький випадок, можемо висловити думку, що процес зближення проходить успішніше між суспільствами з «короткою» пам’яттю.
7. Після попереднього аналізу інших процесів зближення в регіоні ми виявили різні стратегії використання культур пам’яті і пам’ятання. Литовсько-польські стосунки побудовано передусім на підкресленні спільних досягнень в епоху середньовіччя й модерну, натомість складні стосунки в ХХ столітті оминають увагою. Польсько-українські відносини тільки зовнішньо нагадують німецько-французькі. Принципова різниця полягає в тому, що провину за конфлікти в минулому перекидають на третю сторону, тому такий варіант зближення не призводить до розвитку культур пам’яті, а відтак до трансформації ідентичності в Польщі й Україні.
8. Сформульовані в цій статті висновки є попередніми. Аби їх підтвердити чи заперечити, потрібно провести ґрунтовніші дослідження.
[1] Автор висловлює щиру подяку за цінні вказівки у підготовці тексту проф. Барбарі Крістоф (Брауншвайґ). Д-р Аурімас Шведас (Вільнюс) допоміг авторові цінними порадами щодо того, як аналізувати трансформації культури пам’яті в Росії.
[2] Пор.: Pamięć i polityka zagraniczna. Warszawa, 2006; Po co nam polityka historyczna // Gazeta Wyborcza (30.IX.2005) (http://wyborcza.pl/1,76498,2945729.html).
[3] Див.: Die Behandlung der deutsch-polnischen Beziehungen im Geschichts und Geographieunterricht. Frankfurt/Main, 1972. S. 3–10.
[4] Див.: Giesen B., Schnieder Ch. (Hg.) Tätertrauma Nationale Erinnerungen im öffentlichen Diskurs. – Konstanz, 2004. (Kapitel “Brands Kniefall”). S. 133–238.
[5] Пор.: Radziwinowicz W. Rosja, która nie kłamie // Gazeta Wyborcza (30.VIII.2009) (http://wyborcza.pl/1,75477,6961011,Rosja_ktora_nie_klamie.html).
[6] Brügemann K., Kasekamp A. The Politics of History and the “War of Monuments” in Estonia // Nationality Papers, 2008. T. 3. P. 425–448.
[7] Biuro Bezpieczeństwa Narodowego, Propaganda historyczna Rosji w latach 2004–2009. Warszawa, 16.IX.2009 r., http://www.bbn.gov.pl/portal/pl/2/1840/Zaktualizowana_wersja_analizy_BBN_quotPropaganda_historyczna_Rosji_w_latach_2004.html.
[8] Пор.: Gniazdowski M. Kwestia historyczna w polskiej polityce zagranicznej // Rocznik polskiej polityki zagranicznej. 2006. T. I. S. 234–257.
[9] Zägel J. in Zusammenarbeit mit Steinweg R. Vergangenheitsdiskurse in der Ostseeraum. Berlin, 2007. Bd. 2: Vergangenheitsdiskurse in der Ostseeraum. Die Sicht auf Krieg, Diktatur, Völkermord, Besatzung und Vertreibung in Russland, Polen und den baltischen Staaten.
[10] Janicki K. Znaczenia rocznic i polityka historyczna w Europie Środkowej i Wschodniej. Pięć różnych perspektyw, http://hist.ag.org/?id=3442 (14 XII 2009).
[11] Миллер А. Россия: власть и история // Pro et contra. 2009. V–VI. Bd. 13. C. 7–23.
[12] Weller Vgl. Ch. Feindbilder – zwischen politischen Absichten und wissenschaftliche Einsichten. – Neue politische Literatur. 2009. Bd. 54. H. 1. S. 87–103.
[13] Idem. Internationale Politik und Konstruktivismus. Ein Beipackzettel. Well Trends. Winter 2003/2004. № 41. S. 107–123.
[14] Gerchardt S. Polska polityka wchodnia // Die Außenpolitik der polnischen Regierung von 1989 bis 2004 gegenüber den östlichen Nachbarstaaten Polens (Russland, Litauen, Weißrussland, Ukraine). Marburg, 2007.
[15] Rosoux V. B. Les usages de la mémoire dans les relations internationales. La recours au passé dans la politique étrangère de la France à l’égard de l’Allemagne et de l’Algérie de 1962 à nos jours. – Brüssel, 2001; Idem. Les usages du passé dans le cadre de la politique étrangère // Colloque La politique du passé, septembre 2003 (http://histoire-sociale.univ-paris1.fr/Collo/ROSOUX.pdf).
[16] Aronson P. National cultural heritage – Nordic cultural memory: negotiating politics, identity and knowledge // Henningsen B., Kliemann Geisinger H., Troebst S. (Hg.) Transnationale Erinnerungsorte: Nord und südeuropäische Perspektiven. Berlin, 2009. S. 71–90.
[17] Hansen I. Die politische Planung der Erinnerung. Geschichtkonstruktionen in Belarus zwichen Konflikt und Konsens // Osteuropa. 2008. Jg. 58. H. 6. S. 187–196.
[18] Koselleck R. Formen und Traditionen der negativen Erinnerung // Knigge V., Frei N. (Hg.) Verbrechen erinnern. Die Auseinandersetzung mit Holokaust und Völkermord. München, 2002. S. 21–32.
[19] Nikžentaitis A. Kultūrinės atminties modeliai: Lenkija, Lietuva, Rusija, Vokietija. Див. текст, вміщений у цій публікації.
[20] Loew P. O. Helden oder Opfer? Erinnerungskulturen in Polen nach 1989 // Osteuropa. Jg. 58. H. 6. S. 85–102.
[21] Данилов А. А. История России 1900–1945. Методические пособия. 11 класс. М., 2008. С. 173.
[22] Wolfrum E. Geschichtspolitik und deutsche Frage. Der 17. Juni im nationalen Gedächtnis der Bundesrepublik (1953-1989) // Geschichte und Gesellschaft 24(1998). S. 381–410.
[23] Про Польщу: Dmitrow E. Erinnerung und Verschweigen des Warschauer Aufstandes in Deutschland, Polen und der Sowjetunion/Rußländische Föderation // Aust M., Ruchniewicz K., Troebst St. (Hg.) Verflochtene Erinnerungen. Polen und seine Nachbarn im 19. Und 20. Jahrhundert. Köln etc., 2009. S. 199–219; ситуація в Литві: Nikžentaitis A. – Op. Cit.
[24] Иванова Е. Конструирование коллективной памяти о Голокосте в Украине // Ab imperio. 2004. T. 2. С. 369–392.
[25] Терміни, що їх ми обрали, – «культури па’мяті й пам’ятання» – мають свої відповідники у німецькій науковій літературі, де функціонують терміни “Erinnerungskultur” i “Gedächtniskultur”. Попри те, що ці поняття часто вживають як синоніми, усе частіше їх намагаються розрізнити: (Див. Csáky M. Die Mehrdeutigkeit von Gedächtnis und Erinnerung // http://www.vifaost.de/texte-materialien/digitale-reihen/handbuch/handb-mehrdeutigk/). У випадку з Литвою термін «культура пам’яті» означає домінантну, часто підтримувану на державному рівні, культуру пам’яті, у той час як культура пам’ятання не посідає аж такого привілейованого місця. Це співвідношення між культурою пам’яті й пам’ятання виводимо з теорії Дітера Ланґвіше про національні міфи, який на підставі матеріалів, зібраних у Бельгії, поділяє їх на міфи базові та міфи допоміжні. На думку Ланґвіше, у випадку з Бельгією базовий міф, у якому підкреслюється різниця між валлонами та фламандцями, пов’язаний із подіями Другої світової війни, сягає корінням середньовічних традицій, що їх автор окреслює терміном «допоміжного міфу». Див.: Langwiesche D. Unschuldige Mythen: Gründungsmythen und Nationsbildung in Europa im 19. und 20. Jahrhundert // Linden K. von (Hg.) Kriegserfahrung und nationale Identität in Europa nach 1945. – Paderborn, 2009. – S. 27-41.
[26] Niendorf M. Litauen – ein kleines Land und seine Großfürsten // Jaworski R. (Hg.) Gedächtnisorte in Osteuropa. Vergangenheiten auf dem Prüfstand. Frankfurt am Main, 2003. S. 63–80.
[27] Hansen I. Die politische Planung der Erinnerung. Geschichtskonstruktionen in Belarus zwiscen Konflikt und Konsens // Osteuropa. 2008. Jg. 58. H. 6. S. 187–196.
[28] Bürgers J. Kosakenmythos und Nationsbildung in der postsowjetischen Ukraine. Konstanz, 2006.
[29] Пор., як цю ідею сприймали у міжвоєнний період: Bocheński A. Aktualność idei jagiellońskiej. – Rok 1937.1/ (http://www.abcnet.com.pl/node/1032).
[30] „Deutschland imLuftkrieg – Geschichte und Erinnerung”, 2 XI 2005 – 3 XI 2005, Berlin, H-Soz-u-Kult, 13 XII 2005, http://hsozkult.geschichte.hu-berlin.de/tagungsberichte/id=967; пор. дискусію на цю тему: Faulenbach B. Paradigmenwechsel im Umgang mit der NS – Zeit und des Erinnerns? // Kusterman G. K. (Hg.) Erinnern und Gedenken-Paradigmenwechsel 60 Jahre nach Ende der NS-Diktatur. – Berlin, 2007. – S. 37-52. Vgl. die andere Meinung: “Auschwitz taugt nicht als Gründungsmythos der Republik” Reuth R. G. Von und Stoldt Till-R. Der Historiker Hans-Ulrich Wehler über die Bedeutung der Holocaust // Weltonline vom 16. Januar 2005 (htpp://www.welt.de/print-wams/article120531/Auschwitz_taugt_nicht_als_Gruendungsmythos_der_Republik.html).
[31] Smolar A. Geschichtspolitik in Polen // Transit, 2008. Bd. 35. S. 50–67.
[32] Jilge W. Nationalukrainischer Befreiungskampf. Die Umwertung des Zweiten Weltkriegs in Ukraine // Osteuropa. 2008. Jg. 58. H. 6. S. 167–186.
[33] Russland kämpft. Gesetz und Kommission gegen Geschichtsfäischer // Osteuropa. 2009. Jg. 59. H. 7–8. S. 273–276.
[34] Подібні литовські дискусії описані у: Čyvas T. Kai kurie istorikai sutartų su Vladimiru Žirinivskiu (http:balsas.lt/naujiena/319014).
[35] Biuro bezpieczeńnstwa narodowego // Propaganda historyczna Rosji w latch 2004-2009. – Warszawa, 16 IX 2009 r. (http://www.bbn.gov.pl/portal/pl/2/1840/Zaktualizowana_wersja_analizy_BBN_quotPropaganda_historyczna_Rosji_w_latach_2004.html).
[36] Трагедия Литвы. 1941–1944 годы (сборник архивных документов о преступлениях литовских коллаборационистов в годы Второй мировой войны). М., 2007.
[37] Smolar A. Op. cit.; Henry Rousso as Dilemma eines europäischen Gedächtnisses // Zeithistorische Forschungen/Studies in Contemporary History, Online-Ausgabe, 1 (2004), H. 3 (http://www.zeithistorische-forschungen.de/16126041-Rousso-3-2004).
[38] Пор. також: Hahn H. H., Hein-Kirchner H., Kochanowska-Nieborak A. Einleitung: Überlegungen zum Verhältnis von Erinnerungskultur, Versöhnung und Versölinungkitsch // Hahn H. H., Hein-Kirchner H., Kochanowska-Nieborak A. Erinnerungenskultur und Vesöhnungskitsch. Marburg, 2008. S. 3–16.
[39] Ibidem.
[40] Пор.: Putin besänftigt Polen // Financial Time Deutschland vom 31 VIII 2009 (http://www.ftd.de/politik/europa/:heikler-gedenktag-in-danzig-putin-besaenftigt-polen/50003605.html).
[41] Пор.: Траба Р. Польские споры о истории в ХХI веке // Pro et contra. 2009. V–VI. T. 13. S. 49–51; аналогічні думки в: Przegląd polityczny. 2008. Т. 92. S. 46–51. Також в інтернеті: http://www.muzeum1939.pl/fotografie/6/M2WS_Koncepcja.pdf.
[42] Nijakowski L. M. Domeny symboliczne. Konflikty narodowe i etniczne w wymiarze symbolicznym. Warszawa, 2006. S. 113–117.
[44] Пор. аналіз терміну «об'єднання»: Hahn H. H. Op. cit. S. 3–17.
[45] Пор. розмову з міністром закордонних справ Литви (http://www.delfi.lt/news/daily/lithuania/article.php?d=18947340).
[46] Пор. огляд цієї події: http://www.polishdailynews.com/pub.php?d=10905.
[47] Gerhardt S. Op. cit. S. 36–37.
[48] Jilge W. Fragmente der Einheit. Ostslawische Gemeinschaftsdenken in der Ukraine und Elena Temper, Der reinste slawische Stamm. Identitätsbildung à la bielarusse // Osteuropa. 2009. Jg. 59. H. 12. S. 281–292, 293–308. Die Panslawismus Idee als Treibstoff der internationalen Beziehungen Russlands mit slawischen Staaten hat auch eine längere Tradition, див. Behrends J. C. Die “sowjetische Rus” und ihre Brüder. Die slawische Idee in Russlands langem 20. Jh. S. 95–114.
[49] Aust M. Polen und Russland im Streit um die Ukraine. Konkurrierende Erinnerungen an die Kriege des 17. Jahrhunderts in den Jahren 1934–2006. Wiesbaden, 2009. S. 274–276.
[50] Ibidem. S. 281.
[51] http://www.kremlin.ru/appears/2007/11/04/1643_type82634type122346_150256.shtml; цит. Motyl A. J. Russland: Volk, Staat, Führer. Elemente eines faschistischen Systems // Osteuropa. 2009. Jg. 59. H. 1. S. 109–123.
[52] Пор.: Сурков В. Й. Основные тенденции и перспективы развития современной России. С. 7, 15, http://www.allrus.info/data/200702/20/surkov.doc.
[53] Пор. лекцію Анатолія Чубайса, виголошену 25 вересня 2003 року в Петербурзі: http://www.prpc.ru/library/civ_09/01shml або висловлювання інших політиків (Союз правих сил, Леонід Гоцман): http://www.rosbalt.ru/2004/12/16/189420.html. Про це: Luk’janov F. Blick zurück nach vorn. Russland zwischen Geschichte und Globalisierung // Osteuropa. 2009. Jg. 59. H. 2–3. S. 133–150. Пор. дослідження на цю тему: Миллер А. (ред.) Наследие империи и будущее России. Москва, 2008.
[54] Проханов А. В поисках сталинской энергетики // Argumenty.ru vom 22 X 2009 (http://www.argumenti.ru/publications/11271).
[55] Колеров М. Для нас соотечственники – все уроженцы Российской империи и СССР // http://www.newspb.ru//akknews/1229838/ (вхід: 29 ХІ 2009).
[56] Черняховский С. Народ и империя. Есть простой способ их уничтожить: противопоставить // APN vom 27 X 2009 (http://www.apn.ru/publications/article22085.htm).
[57] Пор. промову Йошки Фішера від 13 V 1999 р. в: http://www.spiegel.de/politik/deutschland/0,1518,22143,00.html.
[58] Див. формулювання цього питання в німецькому парламенті: http://dip21.bundestag.de/dip21/btd/14/010/1401062.pdf be to: Berndt Ulrich. Nie wieder. Immer wieder. Wen die Beschäftigung mit Auschwitz nicht mehr verstört, der macht etwas falsch: Zeitonline vom 27 I 2005 (http://www.zeit.de/2005/05/01____1__Leiter?page=all).
[59] Див. історію виникнення цих термінів: Strachota K. Polska Piastów contra Polska Jagiellonów. – Tygodnik Powszechny z 28 XII 2009 (http://tygodnik.onet.pl735,o,38779,1, artykul.html).
[60] Laurinavičius Č. Klausimai, minint Lietuvos vardo tūkstantmetį. Kur veda istorinės atminties formavimas? // Metai. 2009. № 7 (http://www.tekstai.lt/index.php/zhurnalas-metai/542-2009-nr-07-liepa/5369-ceslovas-laurinavicius-klausimai-minint-lietuvos-vardo-tukstantmeti.html).
[61] Wagner R. Symbolische Konstruktion (insbesondere der Identität) in Mittel und Südosteuropa // Vogt M. Th. (Hg.) Peripherie in der Mitte Europas. Frankfurt/Main, 2009. S. 125–128.
[62] Loew P. O. Helden oder Opfer? Erinnerungskulturen in Polen nach 1989 // Osteuropa. 2008. Jg. 58. H. 6. S. 85–102.
[63] Krasnodęski Z. Zmiana pamięci historycznej i polityki hitorycznej w Niemczech // Pamięć i polityka zagraniczna. Warszawa, 2006. S. 35–40.
[64] Urban Th. Aufregung um die “blonde Bestie” (http://www.sueddeutsche.de/politik/907/459548/text/;Finca statt Feldzug (http://www.spiegel.de/kultur/gesellschaft/0,1518,670786,00.html).
[65] Див.: Preußische Treuhabd scheitertmit Beschwerde (http://www.tagesschau.de/inland/preussischetreuhand 100.html). Пор. аналіз усієї цієї ситуації: Troebst S. Europäisierung der Vertreibungserinnerung? Eine deutsch – polnische Chronique scandaleuse 2002–2008 // Aust M., Ruchniewicz K., Troebst S. (Hg.) Verflochtene Erinnerungen. Polen und seine Nachbarn im 19. und 20. Jahrhundert. Köln, 2009. S. 245–274.
[66] Faulenbach B. Paradigmenwechsel imUmgang mit der NS – Zeit und des Erinnerns? // Kusterman G. K. (Hg.) Errinern und Gedenken-Paradigmenwechsel 60 Jahre nach Ende der NS-Diktatur. Berlin, 2007. S. 37–52.
[67] Ther P. Die Last der Geschichte und die Falle der Erinnerung in Eurozine (http://www.eurozine.com/articles/article_2006-08-21-ther-de.html).
[68] Tokarska-Bakir T. Bez wroga ani rusz (http://wyborcza.pl/1,76842,4396797.html).
[69] Gluza Z. Powinności polityki historycznej (http://2.historiaimedia.org/wp-content/uploads/2008/09/powinnosci_polityki_historycznej.pdf).
[70] Hein-Kirchner H. Der Akt von Gnesen. Zur (misslungenen) Inszenierung eines Versöhnungs-Events im Jahr 2000 // Hahn H. H., Hein-Kirchner H., Kochanowska-Nieborak A.Erinnerungskultur und Vesöhnungskitsch. Marburg, 2008. S. 283–296.
[71] Becker M. E. Deutsch-polnischer Schüleraustausch in der Erinnerung – nur Vesöhnungskitsch? // Ibidem. S. 271–282.
[72] 17 Empfehlungen zur Behandlung deutsch-polnischen Beziehungen in den Schulbücher der Volksrepublik Polen und der Bundesrepublik Deutschland. Köln, 1972. S. 7–12.
[73] Bastian K., Götz R. Deutsch-russischen Beziehungen im europäischen Kontext: zwishcen Interessenallianz und strategischer Partnerschaft (http://www.swp-berlin.org/common/get_document.php?asset_id=2199); Adamski Ł. Polityka Niemiec wobec Rosji w pierwszym roku rządów wiekiej koalicji. – Polski Przegląd Dyplomatyczny. 2007. № 2 (36). S. 78.
[74] Див.: http://www.orangeprojects.lt/site/newfiles/files/pdf/Internetas_2008_metu_VB_projektu_suvestine.pdf.
[75] Див.: Głuchowski P., Kowalski M. Nie będzie Litwin czołgał się // Gazeta Wyborcza. 10 XII 2009. S. 2–4.
[76] Makauskienė Ž. Iš neteisės teisė nekyla // Aušra. 11 IX 2009 (http://www.ausra.pl/2009/0911/zm.htm).
[77] Див.: Текст Трактату (http://www3.lrs.lt/pls/inter2/dokraieska.showdoc_l?p_id=111548&;p_query=&p_tr2=).
[78] Wilno – Historyczne, ale czy pojednanie? – The Polonia Portal (http://expatpol.com/index.php?stsid=19464&;kid=39 (wejście: 14 IX 2004).
[79] Lenkai neišsižada teiginių apie “neokupuotą Vilnių” (http://www.diena.lt/naujienos/lietuva/lenkai-islaisvino-vilniu-223878 (18 VI 2009).
[80] http://2.historiaimedia.org/wp-content/uploads/2008/09/powinnosci_polityki_historycznej.pdf.
[81] Nijakowski L. M. – Op. cit.
[82] Про ситуацію в Україні: Jilge W. Nationalukrainischer Befeiungskampf. Die Umwertung des Zweiten Weltkriegs in Ukraine // Osteuropa. 2008. Jg. 58. H. 6. S. 167–186. Про Польщу. Bernhard Ch. Sieg in detNiederlage? Anmerkungen zu Geschichte und gen. Berlin, 2004. S. 201–210. Про ситуацію після останніх президентських виборів: http://wyborcza.pl/1,86758,7632305,Janukowycz_odbiore_Banderze_tytul_Bohatera_Ukrainy.html).
[83] Aust M. Polen und Russland im Streit um die Ukraine. Konkurrierende Erinnerungen an die Kriege des 17. Jahrhunderts in den Jahren 1934–2006. S. 251–271.
[84] Taras Bulba wjeżdża do kin . – Rzeczpospolita z 31 III 2009 (htpp://www.rp.pl/artykul/11,284340_Taras_Bulba_wjezdza_do_kin.html). Режисер цього фільму висловив бажання, аби прем’єра відбулася в день нового національного свята Росії – 4 листопада (htpp://www.svobodanews.ru/content/transcript/434970.html).
[85] Mieroszewski J. Rosyjski „kompleks Polski” i obszar ULB. – Kultura. – 1974. – nr 9 (324) (http://www.abcnet.com.pl/node/1021).
[86] Gerchardt S. Polska Polityka Wschodnia: Die Außenpolitik der polnischen Regierung von 1989 bis 2004 gegenüber den östlichen Nachbrstaaten Polens (Russland, Litauen, Weißrussland, Ukraine). Marburg, 2007. S. 65–68.