На початку січня редакція Historians розіслала невелику анкету з приводу топонімічних змін останнього часу. Передусім респондентам, що активно обговорювали чи були учасниками процесу «політики перейменувань». У даному разі це думки харківського історика Едуарда Зуба, напевно кращого знавця історії репресій харківської ЧК і початків історії радянського Харкова.

Ваше особисте ставлення до процесу «декомунізації» та перейменувань, настільки офіційна політика відповідає потребам суспільства?

До процесу декомунізації ставлюсь позитивно. Бо вважаю його, перш за все, перемогою здорового глузду: прізвищам катів нічого робити на мапах українських міст.

На превеликий жаль, втілення непоганої, в принципі, ідеї, більшовицьким ж методами і відбувається. Що змушує вкотре згадати безсмертне довлатовське: «после коммунистов більше всего не люблю антикоммунистов».

За логікою, перейменування мали б супроводжуватися широкою роз’яснювальною кампанією у ЗМІ. Цього не видно. Чути лише посилання на закон. Що у противників декомунізації викликає цілком логічне питання: коли не виконуються десятки інших законів, чому саме цей має виконуватися беззастережно? Спротив викликає не скільки сам процес, як відверте нехтування думкою протилежної сторони.

На громадських слуханнях у Фрунзенському районі м. Харкова кандидат історичних наук П.,член топонімічної комісії міськради чи то не зміг, чи то не захотів відповісти на елементарні питання з залу: чим вам не вгодив Пархоменко? А Мєжлаук? А Фрунзе? Лише посилався на закон та радив читати Вікіпедію.

Спроба відповісти за нього з трибуни мала цікаві наслідки: аудиторія, налаштована аж ніяк не дружньо, аргументи… сприйняла. Бо ніколи не чула, до прикладу, про участь того ж Пархоменка у розстрілах заручників у Харкові.

Дуже шкодить декомунізації формальний підхід до неї з боку УІНП. Виглядає не тільки сумнівною, а й відверто антинауковою спроба розділити історичних персонажів на «чистих» та «нечистих» за ознакою їх приналежності до комуністичної партії.

У проскрипційний список від інституту потрапив, наприклад, Петро Слинько. як «керівник більшовицького підпілля, учасник встановлення Радянської влади у Харкові».Він її тут не встановлював. Бо прибув до міста за часів денікінщини і був арештований, за різними джерелами, чи то через кілька годин, чи то через добу після прибуття. Розстріляний білими.Річне перебування Слинька у більшовицькій партії чомусь переважило рік заслання, яке він відбув у царські часи як український соціал-демократ. З мапи Харкова, і так небагатої на українські прізвища, стерли ще одне. Натомість маємо нейтральну вулицю «Жасмінну».

Іван Адамович Саммер, увічнений у назві провулку, підпав під дію закону як більшовик і радянський високопосадовець – член ВУЦИКу і Раднаркому. Хоча він просто господарник, один з організаторів кооперативного руху на Україні. А до більшовицьких репресій мав лише той стосунок, що скориставшись своїм авторитетом, витяг якось із Харківської тюрми групу полтавських кооператорів, заарештованих за допомогу українським повстанцям. Про це розповів один з них – Володимир Дубів у спогадах «Уламок з мого життя» (Визвольний шлях. – 1966. – № VI. – C. 737-744, № VII-VIII. – C. 916-923).Хто і на яких терезах зважував вчинки Саммера, перш ніж внести його до списку? В результаті Саммера прибрали, а провулку присвоїли ім’я Люсі Гурченко. І хто з цих двох більше асоціюється з «совком» у пересічного обивателя?!

Важко сказати з певністю, чи відповідає така декомунізація потребам суспільства. У Харкові, здається, більша його частина взагалі лишається байдужою.Пошлюсь на згадані вже громадські слухання у Фрунзенському районі. За приблизними підрахунками, палких декомунізаторів у залі було не більше п’яти, їх супротивників – десять-дванадцять. Загальна кількість присутніх – чотириста чоловік. Можна і треба лаяти владу за нагнаних «бюджетників», але без них зал був би порожнім.

Як Ви сприймаєте громадські топонімічні ініціативи, політику перейменувань у Вашому місті: де «плюси», а де «мінуси»?

Громадські топонімічні ініціативи – палка з двома кінцями. Громаді, яка в масі своїй або ж байдужа, або ж некомпетентна, довіряти серйозну справу боязко. Але треба, коли ми дійсно виступаємо за демократичне суспільство.

У Харкові, здається, мав місце щасливий виняток. Проект перейменувань, запропонований громадською організацією «Харківська топонімічна група» вигідно вирізнявся на тлі того, що запропонувала топонімічна комісія міськради. Передусім, СИСТЕМНІСТЮ та ЦІЛІСНІСТЮ. А також аргументованістю.Було пояснено КОЖНУ з майже трьох сотень назв, які пропонувалося викинути. Не просто киванням на закон – розгорнутими довідками. І, відповідно, обґрунтували таку ж кількість нових назв.

Громадським активістам – перш за все, історикам Марії Тахтауловій та Сергію Жукову, вдалося об’єднати фаховий підхід до питання з урахуванням пропозицій, що надходили від жителів Харкова.

Було створену своєрідну «піраміду», фундаментом якої стали 1 200 членів спеціалізованої ФБ-спільноти, котрі протягом кількох місяців вносили, аргументували та обговорювали пропозиції з перейменувань. Рішення за результатами цих дискусій приймалися вже у більш вузькому колі професійних істориків. Після чого знову «відшліфовувалися» широким інтернет-загалом.

Закиди з боку представників міської влади, буцімто група нікого не представляє, спростовуються арифметикою. Загальноміські громадські слухання у залі «Україна», на які теж примусово звозили «бюджетників», зібрали 2000 чоловік.

1200 і 2000 – цифри одного порядку. І треба врахувати, що аж ніяк не всі з присутніх на слуханнях були прихильниками «міськрадівського» варіанту перейменувань.

Необхідність громадських слухань у тому вигляді, в якому вони відбувалися, взагалі видається сумнівною. Система апріорі розрахована лише на загальний «одобрямс». У випадку виникнення дискусій вона руйнується відразу. Не те що підрахувати голоси – підтримувати елементарний лад у залі стає неможливим.

Юридичний статус цих слухань теж не зовсім зрозумілий. У випадках, коли проходили пропозиції, що суперечили міськрадівським, представники міської влади заявляли, буцімто їх це ні до чого не зобов’язує. Слухання – лише консультація. То який тоді у них сенс?

Що сенсу не було  в принципі, виявилося на других загальноміських слуханнях. Тікаючи з залу, представники міськради забули шпаргалку, де результати голосування, що так і не встигло відбутися, були вже записані наперед. «Переважною більшістю» перемагали, звісно ж, міськрадівські пропозиції.

Перейменування, що врешті-решт, почалися у Харкові, до певної міри можна назвати компромісними – гібридом громадського та міськрадівського списку. За явної переваги останнього.

Головний мінус – втрачені цілісність та системність, що вирізняли список «Харківської топонімічної групи». Про топонімічні ансамблі немає вже й мови.

У деяких випадках декомунізація обернулася консервацією «совка». Свіжо увічнені Марк Бернес та згадана вище Гурченко – ще не найгірший випадок. Отримав «свою» вулицю Міша Водяной якого знають, власне, лише за роллю Попандопуло у радянському хіті «Весілля в Малинівці». Що говорить це ім’я молодшому поколінню і навіщо воно взагалі – питання відкрите. Аргумент «народився у Харкові» не здається серйозним, коли згадати, що лишився не увічненим, до прикладу, наш земляк Юрій Кнорозов, якому вдалося дешифрувати писемність майя.

Не пройшла, на жаль, жодна з пропозицій Харківської топонімічної групи, що стосувалися увічнення учасників визвольних змагань 1917-20 років. Зате, всупереч і духу, і букві закону отримає «свою» вулицю міністр шляхів сполучення СРСР Конарєв. Мотивація: повертати Червоноармійській історичну назву – Олександрівська,  не можна. Бо названа була на честь царя. Радянський міністр видався міській топонімічній комісії більш підходящою кандидатурою.

Впадає в очі невиправдане дублювання назв. Лев Ландау, поза всяким сумнівом, видатна постать. Але він вже був двічі увічнений на мапі міста. Отримав ще й проспект свого імені.

Та є, як не дивно, і безсумнівні «плюси» декомунізації. Щезнуть з табличок найбільш одіозні постаті – Ленін, Постишев, Косіор. І разом з ними цілий ряд місцевих, дрібніших діячів того ж ґатунку – Демченко, Буздалін.

Яке ставлення місцевих титулованих істориків із бюджетних установ до цієї політики настільки вони були залучені?

 Історики з бюджетних установ були залучені до процесу декомунізації міською владою, яка цей процес відверто саботувала. Що дуже добре відбилося на згаданому вище «міськрадівському» проекті перейменувань. Як раз він і був творінням «бюджетних» (назва вельми умовна) істориків.

Перше, поверхове враження від запропонованого ними списку було виключно негативним: робота дилетантів. Адже до переліку не увійшли десятки назв, що явно підпадали під закон про декомунізацію. Список «Харківської топонімічної групи» був довшим відсотків на тридцять.

Та коли глянути прискіпливіше, помітно, що працювали професіонали. Все, що хоч якось можна було вберегти від перейменування, до міськрадівського списку не потрапило. І навіть, про всяк випадок, трохи такого, що мало туди потрапити обов’язково. Найбільш кричущий приклад – Роберт Ейдеман, який криваво придушив селянське повстання на Харківщині у 1920 році.

Коли ж взяти до уваги висунуті «бюджетними» істориками пропозиції про перейменування Фрунзенського району у Фрунзенський, Дзержинського у Дзержинський, а Жовтневого у Жовтневий, то тут треба говорити не про фахову, а про моральну сторону питання. Перетлумачення намагалися видати за перейменування, що є, швидше, дрібним шахрайством, аніж дилетантизмом.

Чи бачите Ви перспективу декомунізаційних та топонімічних  процесів протягом найближчого часу?

Найменше хотілося б говорити про перспективи декомунізаційного процесу. Бо тога пророка аж ніяк не личить історику. Досить вже того, що на нього натягнули суддівську мантію, змусивши зважувати вчинки людей, які давно відійшли у вічність.

Очевидно лишень, що якихось серйозних конфліктів на цьому ґрунті очікувати не варто. Хіба що їх хтось організує. Бо для більшості харків’ян питання декомунізації точно не є пріоритетним. До цього спричинилися дії всіх влад – старої, нової, міської та центральної. Люди стурбовані виживанням.

Думаю, сяк-так, процес буде йти. Швидше, під тиском з Києва, ніж з огляду на дії місцевих активістів.