Ідея тексту з’явилась під враженням від двох подій – участі у дослідницькому семінарі «Порівняльні підходи у дослідженні геноциду і масових вбивств» та дискусії в Фейсбук-групі Historians.in.ua. Почну з інтернет-дискусії, бо саме вона змусила не просто ділитись враженнями від цікавого наукового дійства, а замислитись стосовно ситуації в тій ділянці української історичної науки, яку можна окреслити як студії про геноциди (Genocide studies).

    Дискусія стосувалась актуалізації, під чергову річницю, подій Голодомору (в Україні офіційно відзначається «День пам’яті жертв голодоморів»), і його місця в історичній пам’яті нашого суспільства. На прив’язці актуалізації до річниці хотілось би наголосити окремо. Вчергове, увага суспільства відходить відразу з проходженням тієї самої «четвертої суботи листопада». Просто порівняйте кількість згадок про Голодомор в публічному просторі протягом останнього місця осені з усім іншим періодом року.

    В обговоренні ж, запеклі суперечки розгорілись довкола тексту Тетяни Журженко опублікованого на порталі «Україна Модерна» – «Вшановуючи голод як геноцид: суперечливі значення меморіалів жертвам Голодомору»¹. Професійні історики і персони, які через певні обставини або зацікавлення зтикаються з означеною темою, запекло з’ясовували/доводили/спростовували питому вагу євреїв серед більшовиків (тема, яка супроводжує дискусії про Голодомор починаючи з 1980-х років) і суцільну етнічну «українськість» села 1930-х років. Кожен шукав свою «правду», обурюючись «непрофесійними» заявами опонентів.

    Сам текст (переклад статті зі збірки 2014 р.²), як на мене, дещо втратив у актуальності, враховуючи динаміку подій останніх років в Україні. Маю на увазі хоча б той самий, згадуваний авторкою статті, київський Національний музей «Меморіал жертв Голодомору». Зміни, що відбуваються в ньому останнім часом, дозволяють говорити про засвоєння позитивного досвіду. Місце пам’яті намагаються поєднати з сучасною музейною експозицією та науково-дослідним відділом. На думку спадає порівняння з Державним музеєм на місці концтабору Майданек (Panstwowe Muzeum na Majdanku) у Польщі. Реалізація цих ініціатив дозволить на одній площадці проводити роботу з відвідувачами, освітні проекти для школярів та академічні дослідження.

    Мабуть тон подібних дискусій змусив одного високоповажного науковця зауважити, що ситуація в Україні стосовно обговорення Голодомору незмінна і нагадує ходіння по колу. Можливо, така теза доречна, коли ми говоримо про презентацію тих трагічних подій українським політикумом, або щодо уявлень про них у суспільній думці. Однак, маючи особистий досвід – спілкування/слухання/читання, не хотів би погоджуватись з подібним вироком стосовно академічних досліджень. Чи дійсно вітчизняний фахівець з цієї теми сьогодні залишається виконавцем ідеологічного замовлення, власними силами ж і створеного?³ І відповідаючи на повторене мною питання кількарічної давнини, я повернусь до вищезгаданого семінару, який дав нову поживу для моїх сумнівів.

   ***

    Завдяки запрошенню Українського центру вивчення історії Голокосту я отримав можливість відвідати французько-український дослідницький семінар, який відбувся 18-20 листопада у Києві. Організаторами заходу стали Меморіал де ля Шоа, істфак КНУ імені Т. Шевченка та вищезгаданий Центр очолюваний Анатолієм Подольським.

    Семінар складався з кількох панелей, де виступали визнані наукові авторитети, зокрема – Ніколя Верт, Дітер Поль, Ів Тарнон, Олександр Зайцев, Іван Патриляк. Виступи дослідників супроводжувались дискусіями, до яких мали змогу долучитись присутні. Проблематика семінару відповідаючи підходу сучасних Genocide studies охоплювала широке коло тем, згадуючи події в Руанді, трагедію ромів, масові вбивства 1919-1920 років та трагічні сторінки українсько-польських відносин тощо. Але, головна увага була зосереджена на двох подіях, тісно пов’язаних з історією України – Голодоморі та Голокості. Тут предметом обговорення стала сама термінологія, зокрема стосовно підставового терміну – «геноцид». А крім того, було піднято питання стосовно ідеологій, під гаслами яких були вбиті мільйони людей, застосування біографічного підходу у дослідженнях, проблеми колаборації та сучасних комеморативних процесів.

    Участь у обговоренні поставлених проблем дала можливість наживо спостерігати наукову комунікацію українських дослідників із західними колегами і спробувати скласти враження щодо залучення вітчизняних науковців до студій з геноцидів. Останні недаремно вважаються однією з найпопулярніших тем у світі, мають надзвичайний масив літератури та велику кількість дослідників, десятки відомих часописів та інтернет-ресурсів, заповнені слухачами студентські аудиторії.

   ***

    Враховуючи значущість двох названих тем – Голодомору та Голокосту для українського суспільства загалом, та можливості які вони надають залученим у дослідження українським фахівцям, варто було б очікувати плідного просування в цій галузі. Наскільки вдалим є цей поступ? Відповіді на це питання нерідко бувають протилежними. Але ж, тут необхідно враховувати саму ситуацію з присутністю тем Голодомору та Голокосту у академічному просторі України. Тривале замовчування обидвох тем в радянській Україні було виявом насильницької радянської амнезії, яку до певної міри успадкувала і незалежна держава⁴. Не так багато дослідників поза межами України займаються проблемою Голодомору, хоча серед них є надзвичайно авторитетні імена, як то Андреа Граціозі, Ніколя Верт, Роман Сербин⁵. Побіжно торкались теми Голодомору Марк фон Гаген, Гіроакі Куромія тощо. Останні роки актуалізація української тематики в сьогоднішньому світі спричинила нове підвищення інтересу. Тема Голодомору підіймається в дискусіях у США, Німеччині, Нідерландах, Франції. Українські науковці мають надзвичайну можливість відповісти зливою власних досліджень, вписавши проблематику в ширший контекст студій з геноцидів.

    Однак попри певні зміни, проблема Голодомору загалом продовжує існування на периферії досліджень геноцидів і це незважаючи на більше ніж двадцять тисяч публікацій, що позірно дають підстави казати про те, що тема є однією з найбільш розроблених у світі⁶.

    Згадана Тетяна Журженко пише, що: «наратив про Великий Голод...став одним з наріжних каменів у побудові нації»⁷ від моменту появи незалежної України. Хоча це відносно справедливо, бо відповідні дослідження мали змогу отримати підтримку в Україні лише протягом президентства В. Ющенка і останні роки, після Революції Гідності (така підтримка, звичайно, не гарантувала якості розвідок, тож оцінки історіографії відповідних періодів різняться). Ситуацію в інші періоди характеризують слова одного з академічних «відкривачів» теми Голодомору – Джеймса Мейса, який писав, що «Голод займає дуже маргінальне місце в колективній пам’яті в Україні, й на рівні офіційної політики, й у масовій свідомості»⁸ (при всьому розумінні того, наскільки особистою була ця тема для поважного науковця). Презентація ж теми Голодомору у виші/школі та проблема меморіалізації трагедії в східних та південних регіонах України, місцевостях які були в епіцентрі тих подій, до сьогодні залишають чимало питань і є свідченням, в тому числі, слабкості академічної спільноти, яка майже не в силах впливати на ситуацію.

    Разом з тим, навіть у сприятливі для теми часи, політикум, сприйнявши ідею Голодомору, як геноциду вчиненого московським урядом (ще й з тяглістю такої політики останнього до часів Російської імперії), певною мірою зробив професійних істориків заручниками ситуації, що наразі зберігається. Дехто з дослідників не погоджується з цим і говорить про гальмування науки через такі підходи, звинувачуючи колег у свідомій інструменталізації, тяжінні до віктимно-героїчного дискурсу, стрижнем яких є укладання подій голоду 1932-1933 років у «прокрустове ліжко» концепції геноциду. Інші обирають служіння державі на ідеологічному фронті – де розповідь про Голодомор стала мабуть найпотужнішою зброєю, вбачаючи в цьому свій громадянський обов’язок. Наразі здається, що жоден з фахівців не може уникнути необхідності балансування між заполітизованістю теми та дотриманням фахових критеріїв. Серед дослідників чиї праці утримували омріяну фахівцями академічну відстороненість імена відомі академічній спільноті і поза межами України – патріарх української історичної науки С. Кульчицький, а також В. Васильєв, Л. Гриневич⁹.

    На цьому тлі, проблема досліджень Голокосту та місця трагедії в пам’яті українського суспільства є справжнім викликом пам’яті, як про це пише польський дослідник Томаш Стриєк¹⁰. Викликом, що і сьогодні не отримав гідної відповіді. А точніше, ми можемо спостерігати ганебну зневагу до теми, яка супроводжується мантрами про необхідність долучення пам’яті про ці трагічні події до національного дискурсу, при майже повній відсутності реальних кроків з боку держави та системи освіти впливати на ситуацію. Дослідники нерідко зауважують на тому, що трагедія українськиих євреїв тривалий час сприймалась як «чужа», при тому, що комемораційні практики Ізраїлю стосовно Катастрофи, подаються як гідний наслідування приклад (але гідний для «своїх» трагедій). Анатолій Подольський стверджує, що Голокост, як історичне явище в Україні тривалий час залишався малодослідженим, майже невідображеним у навчальному процесі і немеморіалізованим¹¹. Державі можна дякувати лише за те, що вона не заважає ініціативам інших акторів. В цій ситуації, громадський чинник стає вирішальним. І тоді неурядові організації змушені брати на себе не лише проведення семінарів та конференцій, запрошення іноземних фахівців для обміну досвідом та видання фахового часопису, але й організовувати закордонні стажування для вчителів, готувати методичні посібники тощо. В Україні можливо ще не сформувалась наукова школа з досліджень Голокосту, але окремі дослідники вже мають ім’я в академічній спільноті, публікуючи свої тексти у провідних західних виданнях¹².

   ***

    Повертаючись до дискусій семінару, хотілося б відзначити кілька моментів, які впадали в око особисто мені. Не полишало відчуття того, що підняті теми є аж надто актуальними і «особистими» для українських фахівців. Виділявся один з виступів українських промовців, але на те були, як то кажуть, свої причини. Наскільки легко проговорювали певні моменти французькі дослідники, настільки важко, особливо помітно для слухача обізнаного з українськими дискусіями, з пересторогами, вимовлялись аналогічні речі українськими науковцями. В першу чергу, такими гострими ставали питання колаборації та участі представників радикально-націоналістичних угруповань у подіях Голокосту. Наскільки широкою була палітра досліджень гостей (вихід на події в Руанді, нацистську окупаційну систему у Східній Європі), настільки егоцентричною (не виходячи, принаймні територіально, за суто українські сюжети), виглядала проблематика представлена господарями.

    Вочевидь, формування української школи про геноцидні студії далеке від завершення, як і інтеграція її представників до ширшого академічного загалу. Наразі зростання емпіричного доробку домінує над методологією досліджень та окресленням концептуальних рамок, втім незручність такої ситуації усвідомлюється. Одним з рецептів для подолання проблем вбачаються комунікації з іноземними колегами. На мою думку, дистанція не є критичною, враховуючи внутрішні проблеми самих студій про геноциди. В них нерідко превалюють апеляції до правничих моментів, домінує політологічний підхід, особливо у дослідженнях сучасних геноцидів, концептуальність та методологія пасуть задніх у порівнянні з іншими напрямками історичних досліджень.

    Що ж до існуючих у вітчизняній історіографії думок про стримуючу роль послуговування концепцією геноциду для фахових досліджень і тим як це виглядало у представлених до уваги слухачів доповідях, думається наступне. Концепція є концепцією, чи ми говоримо про явище Голокосту чи Голодомору. Вона не змушує притягувати факти і починати з висновків, сама по собі. Показовим в цьому плані був виступ Дітера Поля, у якому знаний дослідник чітко окреслив наявні для задіяних у сфері дослідників перестороги. Усвідомлення таких загроз та намагання уникнути пастки і означає дотримання власної фаховості. Можу засвідчити, що українські дослідники, принаймні ті, з ким мав можливість це обговорювати, мають це усвідомлення, говорять про необхідність пошуку нових ракурсів, отримання ширшого контексту та компаративних досліджень. Як один з таких нових ракурсів, почерпнутий з дискусії – погляд на процес масового насилля як на соціальний, з дослідженням поведінки окремих соціальних груп задіяних в ньому. В цьому плані – українські історики та їх іноземні колеги розмовляють «однією мовою».

    Як завжди, з часом побачимо, наскільки вітчизняні дослідники приймають виклики і зможуть виходити на новий кількісний та якісний рівень рефлексій в означеній проблематиці. Потенціал нового покоління, що має за плечима сучасну освіту, знання мов та досвід тісної комунікації з ширшою академічною спільнотою, дає всі підстави на це розраховувати. Стрижневість подій Голодомору та Голокосту виглядає неуникненою темою для розуміння української історії минулого століття. Як пишуть знані фахівці, тема Голодомору вірогідно має великий об’єднавчий потенціал для суспільства, Голокост змусить взяти на себе частку провини і необхідність збереження пам’яті про це. Тим не менш, усвідомлення співмірності трагедій виглядає запорукою для формування історичної пам’яті українського суспільства, як спільноти демократичної, яка в змозі оцінити злочини тоталітарних режимів. Реалізація такого підходу актуалізуватиме ці теми і вимагатиме фахової думки.

    Артем Харченко, канд. іст. наук, доцент кафедри політичної історії НТУ «ХПІ», координатор проектів Центру досліджень міжетнічних відносин Східної Європи.

¹ Т. Журженко, Вшановуючи голод як геноцид: суперечливі значення меморіалів жертвам Голодомору, Україна модерна (UAMODERNA.COM), перегляд 28.11.2015.

² Tatiana Zhurzhenko, Commemorating the Famine as Genocide: The Contested Meanings of Holodomor Memorials in Ukraine, in Memorials in Times of Transition, 2014, Cambridge-Antverp-Portland, P. 221-240.

³Г. Касьянов, Danse macabre: голод 1932-1933 роківуполітиці, масовійсвідомостітаісторіографії (1980-ті – початок 2000-х), Київ, 2010, с. 111.

⁴ Я. Грицак, Страсті за націоналізмом, Київ, 2011, с. 253.

⁵ А. Портнов, Між «Центральною Європою» та «русским миром» / Геноцид та етнічні чистки: українські сюжети міжнародних дискусій, Київ, 2008, № 13, с. 64-126.

⁶ С. Кульчицький, Як на заході розуміють український Голодомор, День (incognita.day.kiev.ua), публікація від 26.11.2015.

⁷ Т. Журженко, Вшановуючи голод як геноцид: суперечливі значення меморіалів жертвам Голодомору, Україна модерна (UAMODERNA.COM), перегляд 28.11.2015.

⁸ Дж. Мейс, Земля на крові, День, № 219, 14.11.1998.

⁹ С. Кульчицький, Голодомор в Україні й український Голокост, Голокост і сучасність, № 1 (3), 2008. С 88-98; В. Васильєв, Ціна голодного хліба. Політика керівництва СРСР та УСРР в 1932-1933 рр., Командири великого голоду: поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. – Київ ,2001; Liudmyla Grynevych, The Present State of Ukrainian Historiography on the Holodomor and Prospects for Its Development, The Harriman Review, November 2008, Vol. 16, Number 2, P. 10-20.

¹⁰ Т. Стриєк, Невловні категорії: нариси про гуманітаристику, історію і політику в сучасних Україні, Польщі та Росії, Київ, 2015, с. 241.

¹¹ А. Подольський, Формування моделей історичної пам’яті про Голокост в українському соціумі: проблеми і перспективи, Єврейська громадсько-політична думка XX – початку XXI ст., Київ, 2011, с. 345-361.

¹² Yuri Radchenko, «We Emptied our Magazines into Them»: The Ukrainian Auxiliary Police and the Holocaust in Generalbezirk Charkow, 1941-1943, Yad Vashem Studies, Vol. 41:1, 2013; Ж. Ковба, Людяністьубезодніпекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання», Київ, 2000.