Відколи Україна через Євромайдан та російсько-українську війну потрапила у всі газети, доводиться знову й знову чути скарги, що політика, медії та наука були неготові до подій в Україні, а тому не реагували належним чином. На адресу дослідників історії Східної Європи теж лунали докори, що вони не справилися зі своїм завданням. Чи слушні ці докори, чи ні, але нам добре відомо, що Україна в кінці ХХ та на початку ХХІ ст. не мала свого певного місця на когнітивній карті Європи. Значно меншою мірою це стосується і сучасності, про що свідчать відкриті дебати, на яких знову й знову висловлюються сумніви щодо існування української нації, мови та історії.

     Україна затінена Росією, яка вже понад століття має перше слово в інтерпретації історії Східної Європи. До сьогоднішнього дня Росія не визнала українців, як окрему націю, і розглядає їх як частину великого російського  народу, так званого «русского мира». Таке розуміння перейняли західні країни. Україну здебільшого не розглядають як самостійного діяча, політика великих держав робилася без її участі. Українці виходили з тіні хіба що випадково і ненадовго, здебільшого тоді, коли ставали інструментами в політиці великих держав. Це була Німеччина або Пруссія, та Росія або Радянський Союз, які проводили свою політику, використовуючи народи, що жили між ними. Починаючи від трьох поділів наприкінці ХVIII ст. аж до «диявольського пакту»  1939 р. це стосувалося передусім Польщі. А сьогодні це Україна, якою на думку деяких німецькомовних та російських політиків, дипломатів та істориків можна знехтувати чи навіть сприймати як частину Росії. Як же до такого дійшло?    

     Польські окуляри

     Історія того, як німці сприймали Україну, почалася наприкінці ХVІ ст. від запорозьких козаків, підданих польського короля. На Україну дивилися тоді крізь польські окуляри, про це йде мова і в першому описі України «Description d’Ukranie qui sont plusieurs Provinces du Royaurne de Pologne» авторства Гійома Левассера де Боплана, опублікованому у Франції в 1650 р.

     Дата публікації невипадкова, адже два роки тому українські козаки підняли повстання проти Польщі і несподівано опинилися в центрі всезагальної уваги. У Центральній та Західній Європі тоді виходило багато  газет, листівок, брошур і памфлетів, присвячених керівнику повстання Богдану Хмельницькому та драматичній збройній боротьбі з поляками, татарами і Московською державою. Відтоді запорозьких козаків почали сприймати як незалежних політичних та військових діячів. Таке сприйняття майже не змінилося одразу після 1654 р., коли козаки подалися під руку московського царя. На початку ХVІІІ ст. велике зацікавлення викликав перехід гетьмана Мазепи до шведського короля в 1708 р. Хоча їх обох Петро Великий переміг у битві під Полтавою, а козаки, як наслідок, втратили свою автономію та свободу дій, Україна зберігала у ХVІІІ ст. своє місце на когнітивній географічній карті Європи.

     Прикладом цього є карта, яку вперше у 1716 р. надрукував у Нюрнберзі Йоганн Баптіст Гоманн, взявши за основу карти Боплана. Напис «Ukrania, quae et terra Cossacorum» знову вказує на тісний зв’язок між Україною та козаками. Тому вражає те, що карти, які часто додруковували згодом, охоплюють практично всю територію сучасної України, яка вже тоді була заселеною. На сході та півдні Україна межує з Тартарією та незаселеними землями під назвою «deserta». Також в  «Універсальному лексиконі» Цедлера ми знаходимо докладні записи про Україну та козаків.

     Географічна карта, надрукована в Нюрнберзі в 1716 р., свідчить про те, що Україна – це не винахід ХХ ст., як дехто останнім часом наполегливо запевняє, а що вона була відома в Європі саме під такою назвою.    

     Вже наприкінці ХVІІІ ст. вийшла друком перша, за тогочасними критеріями наукова, історія України. Вона позначила кульмінацію та водночас завершення сприйняття України в добу Просвітництва. Мова йде про книжку на чотириста сторінок – історію «України, українських козаків, а також Галицького й Волинського королівства», видана в Галле, 1796 р. Автор Йоганн Крістіан фон Енґель був родом із сучасної Словаччини, навчався в Ґьоттінгені. Україна, пише він у вступі, «за обсягом дорівнює королівству», вона «відокремлює культурну Європу від дикої Азії». Історія України Енґеля вийшла як 48-ий том загальної історії світу. Отож, наприкінці ХVІІІ ст. Україна ще мала своє місце на когнітивній географічній карті Європи та світу.

     Історія Енґеля – це лебедина пісня. Українські козаки, а з ними найважливіші протагоністи сприйняття України, відходять у минуле наприкінці ХVІІІ ст. Як результат, починають сприйматися не козаки, здатні до оборони, а простий український народ. Початок поклав ще Йоганн Ґотфрід Гердер, який 1769 р. писав у своєму подорожньому щоденнику: «Україна стане новою Грецією: чудове небо цього народу, його весела вдача, його музична натура, її родючі землі і т. д колись раптом прокинуться: із численних малих диких народів – греки теж колись були такими – постане цивілізована нація: її кордони тягнутимуться  аж до Чорного моря, а звідти – по цілому світі».

     У Гердера ми натрапляємо не на жорстоких воїнів-козаків, а безневинний, веселий, музичний, некультурний народ. Все-таки він має потенціал прокинутися і стати цивілізованим. Завершує цю другу фазу сприйняття України збірка «Die Poetische Ukraine. Eine Sammlung kleinrussischer Volkslieder», видана 1845 р. Очевидно, її видавець Фрідріх Боденштедт не знав, що півсотні років тому українські козаки були відомі в Європі, адже він хотів «дітей чужої країни своєю рукою привести до німецької батьківщини». Цим дітям потрібні були настанови дорослих освічених німців. Вони хоч і відсталі, зате пишуть чудові вірші, гарно співають і танцюють – наявний ще за часів Гердера стереотип українців, поширений і до сьогодні. 

     У ХІХ ст. зацікавлення німецької громадськості Україною спадало дуже швидко. З приєднанням більшої частини її території до царської імперії на Україну лягла тінь Росії. Після 1850 р. Україна майже зникла з поля зору, також вона втратила свою назву, використовувати яку в Росії було заборонено в останній чверті ХІХ ст., а за кордоном про неї теж майже не згадували. У великих енциклопедіях ХІХ ст. Україну згадували тільки між іншим, здебільшого під назвою Малоросія. Російські уявлення про малоросів як про частину великого російського народу прийнялися і за кордоном. Термін «козаки» стосувався виключно до російських козацьких військових частин.

     З початком Першої світової війни українці раптом вийшли з тіні Росії. Однак Німеччину та Австрію українці не цікавили як незалежні учасники історії. Вони намагалися інструменталізувати українців для своєї політики щодо Росії, а згодом щодо Радянського Союзу.

     Житниця Європи?

     Тоді Німеччина була ще менш готова, ніж тепер, цікавитися Україною. Однак з’явилися численні брошури балтійських німців Пауля Рорбаха та Акселя Шмідта. Вони заохочували підтримати створення української держави, яка стала б бастіоном проти Росії: «У чиїх руках Київ, той може змушувати Росію», - писав Рорбах у 1915 р. Тоді теж відбувалися дискусії, які нагадують сучасні дебати між тими, «хто розуміє Україну» та тими, «хто розуміє Росію».

     9 лютого 1918 р. Україна знову повернулася на міжнародну арену, як незалежна Українська народна республіка; вона уклала сепаратний мир з Центральними державами. Потім відбулася окупація України та створення української держави, маріонетковий режим за гетьмана Павла Скоропадського. Його найважливіше завдання полягало в тому, щоб постачати зерном голодний Відень і Берлін. Це вдалося тільки  частково, однак за Україною закріпився імідж житниці Європи.

     Перша світова війна та заснування національної, хоча й недовговічної, держави сприяли тому, що Україна не залишалася більше такою невідомою, як до 1914 р. Вперше в назві держави було слово «Україна», яке збереглося і в назві Української Радянської Соціалістичної Республіки – її переможної конкурентки.

     «Ukrainomanie. Berlins neueste Mode» так великий письменник Йозеф Рот родом з Галичини, з міста Броди, назвав свою статтю, яка в грудні 1920 р. з’явилася в  «Berliner Zeitung». Через 8 років Рот нагадав у «Frankfurter Zeitung» про те, що більшовики та поляки відібрали батьківщину в безборонних українців. Статті Рота свідчать про те, що Німеччина знову помітила українців. Цьому посприяли емігранти, серед них Скоропадський та колишній міністр зовнішніх справ, історик Дмитро Дорошенко. Вони мали зв’язки з офіційними німецькими колами і в 1926 р. заснували в Берліні Український науковий інститут, що видавав змістовні дослідження німецькою мовою, влаштовував лекції та надавав стипендії.

     Цього самого року Україна потрапила в газети цілого світу, коли Симона Петлюру, найважливішого політика Української Народної Республіки було застрелено в Парижі. Вбивцю Петоюри  Самуеля Шварцбарда було заарештовано, але потім суд присяжних його виправдав. Шварцбард мотивував свій вчинок тим, що Петлюра нібито відповідальний за вбивства десяти тисяч українських євреїв у 1919-1920 р. Цей закид безпідставний, адже Петлюра гостро засуджував антисемітизм та антиєврейські виступи. Щоправда, в хаосі громадянської війни він не міг контролювати частини своєї армії та українських селян, які почали вчиняти погроми поруч із російською Білою армією. Сенсаційний процес Шварцбарда започаткував стереотип українського антисемітизму та націоналізму, а Радянський Союз підсилив його. Сьогодні російська пропаганда знову жваво ним користується.

     Націонал-соціалістична Німеччина дотримувалася й надалі політики інструменталізації України в боротьбі з Польщею та Радянським Союзом. Для цього використовувалися націоналістичні організації, передусім Організація Українських Націоналістів (ОУН). Такі націонал-соціалісти як Альфред Розенберґ, Ґеорґ Ляйббрандт та Ганс Кох належали до прихильників незалежної, пов’язаної з Німеччиною, України, однак вони не могли чинити опору гітлерівській расовій ідеології, політиці завоювання життєвого простору та грабунку. Понад два мільйони чоловік було вивезено до Німеччини на примусові роботи і багато німців уперше познайомилося з українцями особисто, щоправда, не як з рівними собі, а так як пани знайомляться зі слугами чи служницями.

     1943 р.: вивезення українців на примусові роботи    

     Коли закінчилася Друга світова війна українці майже цілковито зникли з ментальної географічної карти Європи. Численні українські емігранти, що прибули наприкінці війни, здебільшого виїжджали далі, до Північної Америки. Осередком тих, що залишилися, став Український вільний університет, перенесений з Праги до Мюнхена, однак сила його впливу була незначною.

     А потім розпочався тридцятирічний спад сприйняття України. Велику державу Радянський Союз майже завжди сприймали як Росію, а її населення, в тім числі й українців, як росіян. Національне питання вважалося вирішеним. Якщо українців і помічали, то сприймали, в кращому випадку, як народність, яке не має політичного значення. Історія України розчинилася в історії Росії, як було вже в ХІХ ст. Тінь Росії накрила Україну знов.    

     Революція та війна

     Революції, що відбулися в 1989-1991 р., докорінно змінили ментальну географічну карту Європи. Раптом з’явилися країни, назв яких багато хто ще ніколи не чув. Тоді як рухи за незалежність було помічено в Балтії та на Кавказі, Україна й далі залишалася невідомою. Майже ніхто не вірив у те, що Радянський Союз може зникнути і виникне незалежна Україна. Хоча Україна й стала незалежною державою, однак ще довго залишалася великою білою плямою на ментальній географічній карті.

     За останні двадцять три роки багато чого змінилося. Той факт, що тепер існує незалежна держава, призвів до того, що Україну почали сприймати ширші кола громадськості. Наприклад, в сфері спорту, в якій раптом з’явилися українські олімпійські та футбольні команди та українські зірки такі як брати Клички чи футболіст Шевченко. Чи відома Руслана, яка в 2004 р. здобула перемогу на пісенному конкурсі «Євробачення».

     І все-одно громадськість і далі вважала українців відгалуженням росіян, які говорять російським діалектом і не мають своєї історії та високої культури. До невиразного образу України належав брак демократії та конституційності, корупція, політичні скандали, велика бідність та еміграція робочої сили, яка привела в західні країни дуже багато повій. Негативний імідж підсилювався згадкою про Чорнобильську катастрофу – подію в Україні, яка найглибше закарбувалася в пам’яті.

     Несподіваний масовий рух – Помаранчева революція – зненацька закинула Україну через телевізор у німецькі вітальні. Коли Захід не наблизився до України, коли помаранчеві квіти швидко зів’яли і виявилося, що це була не революція, зацікавленість невдовзі знову згасла. Винятком була тільки гламурна Юлія Тимошенко, зокрема тоді, коли новий президент Віктор Янукович кинув її до в’язниці. Це змінилося аж тоді, коли восени 2013 р. почалася революція Майдану і військове втручання Росії викликало серйозну кризу міжнародних стосунків.

     У сфері наукових досліджень України, зокрема її історії, ще раніше відбулися важливі зміни. Тоді як аж до вісімдесятих років не було написано майже жодної дисертації чи інших досліджень з історії України, то після 1991 р. їхня кількість стрімко зросла. Відтоді у німецькомовних країнах було написано понад сорок дисертацій та видано понад шістдесят книжок на різні теми з історії України – результат вартий уваги. Чого бракує, то це закріплення досліджень історії України за якимось інститутом в Німеччині.

     Протягом довгих періодів історії України великі держави зловживали нею як геостратегічним полем. Ще й сьогодні ті, «що розуміють Росію і Путіна», закидають Німеччині та Сполученим Штатам, що це вони влаштували Майдан, або ослабити Росію – цілком за традицією невдалих спроб інструменталізувати Україну. Цей закид безпідставний. Теперішня ситуація нагадує ту, яка склалася в 1648-1654 р., коли революція мала успіх, викликала війну і Україну раптом стали сприймати як самостійного діяча.

     У середині ХVІІ ст. та в 1918-1920 роках незалежній Україні, щоб вижити, потрібні були союзники. Це повторюється сьогодні і союзником може бути тільки Європейський Союз. Україна, що вже понад двадцять років – і це вперше в своїй історії – залишається незалежною протягом тривалого часу, під час Революції гідності попрощалася зі своїм радянським минулим. Вона наздоганяє революції 1989 р. і цим самим купує собі квиток до ЄС. Прийшла пора, щоб Україна звільнилася від тіні Росії і знову отримала стале місце на когнітивній географічній карті Європи. Для цього їй потрібна наша солідарність і наша підтримка.    

     Переклад Софії Матіяш    

     Перекладеноздозволуредакції Frankfurter Allgemeine Zeitung: Andreas Kappeler. In Schatten Russlands // Frankfurter Allgemeine Zeitung. Dienstag. 9 Juni 2015. –  №130. – Seite 11.

      Андреас Каппелер аж до емеритури в 2011 р. викладав історію Східної Європи, спочатку у Кельні, а потім у Відні. Його «Мала історія України» вийшла у видавництві C. H. Beck,  як четверте доповнене видання. Цей текст – скорочена доповідь з  присвяченої  Україні конференції, що відбулася наприкінці травня.