У жовтні під загрозою закриття опинилися два інститути Національної академії наук України — Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського та Інститут сходознавства ім. А. Кримського. Головний аргумент, до якого апелювала Президія НАН України при прийнятті рішення про закриття — це глибока фінансова криза.

Як згодом пояснили в Президії, інститути планувалося лише приєднати до інших інститутів НАН України: Інститут української археографії та джерелознавства — до Інституту історії Україна, а Інститут Сходознавства ім. А. Кримського — до Інституту всесвітньої історії. Співробітники ж інститутів були переконані, що це рівнозначно знищенню, адже творчі колективи все одно не будуть збережені, а проекти, над якими вони працювали протягом декількох років, — зупинені.

На щастя, завдяки проведенню кількох протестів під стінами Президії та міцній підтримці провідних науковців не лише України, а й усього світу, рішення про ліквідацію було скасовано.

Одним із тих, хто виступив на захист інститутів, був професор української фольклористики Альбертського університету (Канада), президент Альбертського товариства сприяння українським студіям, засновник програми українського фольклору в Альбертському університеті Богдан Медвідський.

В інтерв’ю Богдан Медвідський розповідає Олександрові Панкєєву про становлення, сьогоднішній стан, а також про проблеми, які існують в рамках програми українського фольклору в Альбертському університеті.

Олександр ПАНКЄЄВ: Як Ви та ваша родина потрапили до Канади? Що ви пам’ятаєте?

Богдан МЕДВІДСЬКИЙ: Бачте, я не пригадую, як я народився. Якби я був дуже зарозумілим, я би сказав, як деякі люди кажуть, що вони пам’ятають, як тато пішов з мамою на забаву — і з ними вже повернулися додому. Можливо, у мене таке саме було, але я не пам’ятаю, як народився. По правді, в дитинстві зі мною щось трапилося, що я не міг ходити, і батьки поїхали по всіх лікарях тоді нашої Польщі, яка окупувала українські землі. Ніхто, ані у Варшаві, ані в інших містах не міг знайти спосіб лікування. Тоді батьки вирішили віддати мене до Швейцарії. Вони мене лишили там на певний час, але розпочалася Друга світова війна, і я там лишався, доки ми з батьками не злучилися після війни у столиці колишньої Австро-Угорської імперії Відні, у 1948 році. Відень тоді був поділений на чотири зони: британську, французьку, американську та російську, точніше, радянську. Ми тоді так — тишком-нишком, з фальшованими документами виїхали до американської частини. Перед цим ми були в радянській зоні. А з американської зони дісталися до Гамбурга, а з Гамбурга вже пароплавом — до Канади у Квебек.

Як Ви себе ідентифікували й ідентифікуєте зараз? Народилися в Україні, котра була у складі Польщі, зростали в чужому середовищі в Швейцарії, живете в Канаді.

Мені здавалося, що я українець. Але я скажу, що то відразу не прийшло. Коли я з батьками злучився, то вони мене помаленьку вчили, що це є: «українець». Так трапилося, що я до цього не мав жодної нагоди пізнавати українське. Я говорив лише німецькою і французькою мовами, не знав української. Мої батьки родилися ще за Австрії, вони знали німецьку, саме через німецьку мову навчили мене українському словнику, і тому, що це таке «українець». Ось тоді я й дізнався, що я українець, мені було вже 12 років. Я, звичайно, хотів знати більше, що таке бути українцем, але я ніколи не мав досить інформації про це. Навіть сьогодні, коли я говорю з вами, мені й далі цікаво, що таке — бути українцем. Мої батьки були з Західної України, котра була під Польщею, але батьки завжди говорили про Велику Україну, яка була окупована іншим режимом, і мені було дуже цікаво, що роблять українці з Великої України та які вони є.

Чому Ви обрали українську фольклористику? Це поклик, почуття обов’язку як українця, чи просто збіг обставин?

Як я вже казав, мене завжди цікавила Україна. Я собі думав, що не треба бути Богданом Хмельницьким, що їде в Київ, аби Україну мати. Я розпочав з того, що записався на славістику в Торонтському університеті. Більшість з того була звичайно русистика, але були й курси української мови та літератури. З того я й почав.

Пізніше скінчив докторат зі слов’янського мовознавства й дістав працю в Карлтонському університеті в Оттаві. Я викладав російську мову. Там було мало студентів, котрих цікавила українська мова. Пізніший час я дістав роботу в Альбертському університеті, де мене найняли на посаду професора головно української, але також і інших слов’янських мов. Після декількох років я собі подумав, що українська граматика — це цікаво, але, можливо, цікавіше від граматики є українська фольклористика, українська етнографія. У своєму класі я спитався в студентів, скільки би з них записалися на курс фольклористики. Усі руки пішли вгору. Тоді ми з одного курсу розпочали цілу програму на рівні бакалавра, магістра й доктора. Це все пішло десь у 1977 році.

Програма творилася за сприяння української громади чи уряду Канади?

Програма створилася за бажанням студентів. Якщо немає студентів — немає нічого. Я працював у відділенні слов’янських мов, спочатку необхідно було запропонувати у відділені, але мене не підтримали, сказали, що фольклористика — це несерйозно і ми не будемо мати цього. Після я говорив окремо з кожним, пояснював, що це є українська фольклористика. Через декілька тижнів ми говорили про це знову і більшість була вже «за». Таким чином, ми почали один курс, а потім другий, третій, а згодом і цілу програму запровадили.

Що для вас особисто є український фольклор?

Я розпочав із українських пісень. Мене дуже цікавлять прислів’я. Але, на відміну від України, канадський чи американський фольклор не поділений на дві галузі. Перша, де більше історики зацікавлені, — це етнографія, а друга — те, чим літературознавці більше цікавляться, — фольклористика. Це є власне пісні, усна словесність, казки, життєві оповідання про те, як люди жили. І мені здавалося, що поділяти на дві галузі, як це було, а можливо й досі є в Україні, — то не є добре. Не можна це ділити. У нас у Канаді — це одне ціле.

На те, щоб відкрити фольклористичні курси, одного бажання замало. Необхідні кошти, необхідна згода провінційного уряду. Чи відразу у Вас все вийшло?

Спочатку не було згоди уряду. Я сказав, що можу бути волонтером, котрий читатиме такі курси. Я усвідомлював, що не можу все сам зробити, тому вислав свого керівника до декана спитатися, скільки необхідно мати студентів, аби відкрити новий штат. Декан сказав: якщо буде більше, ніж сто студентів, тоді можна буде відкрити новий штат, але у Вашому випадку краще, якщо Ви зберете гроші самостійно, аби відкрити кафедру. Необхідно було зібрати не менше одного мільйона двохсот тисяч доларів.

Ви розпочали?

Так, я розпочав збирати гроші.

Чи відразу вдалося зібрати необхідну суму?

Мені пощастило. Була підтримка тодішнього директора Канадського інституту українських студій Богдана Кравченка. Він переконав одного мецената — Ераста Гуцуляка, що необхідно відкрити кафедру етнографії в університеті. З його подачі й було засновано кафедру його імені та його дружини, Лідії.

Скільки він пожертвував?

Близько мільйона доларів.

Лише Ераст Гуцуляк дав гроші на кафедру?

Ні, багато людей ще дали, але менші гроші. Ераст також почав з того, що дав 250 тисяч, які уряд Канади прибільшив до 750 тисяч доларів. Тоді була спеціальна програма, що на кожен пожертвуваний долар уряд давав два долари зверху.

Багато записалося студентів на фольклористику?

Перший курс був лише з 5 людей, але пізніше завжди приходили нові й нові. Дуже цікаві люди приїхали з Америки, Канади, Болгарії, навіть із Кореї. Проблем знайти когось не було. Я зараз говорю більше про докторантів і менше про бакалаврів. Ми навіть мали аспірантом Валентина Мороза — сина українського дисидента. Хлопець, що з Кореї, започаткував україністику в себе в університеті в Кореї.

Чи фольклористична програма популярна й далі?

Я би сказав, що популярність не зменшилася, але молоді люди чим раз цікавляться — чи вони матимуть роботу. І тут дійсно немає гарантії, якщо Ви скінчите аспірантуру з фольклористики, що дістанете роботу. З іншого боку, якби ми особисто краще пропагували нашу програму, ми би могли завжди знайти необхідну кількість студентів. Університетська політика вимагає для аспірантури мінімум 5 аспірантів. Ми маємо також курси на дипломному рівні, але там вони вимагають по 12 студентів. Я думаю, що аспірантів завжди можна знайти з Америки, Канади, України чи інших країн. Зацікавлення є. Головне — пропагувати й поширювати інформацію про нашу програму.

У цьому році уряд Альберти скоротив фінансування багатьох програм в університеті, які, на його думку, мало популярні. До списку потрапила й фольклористика. Деякі українознавчі курси взагалі під загрозою закриття. Це обумовлено, можливо, тим, що фольклористична програма вже не так користується популярністю, як Ви думаєте?

Ця політика уряду не дуже зачіпляє аспірантуру з фольклористики. Ми, на відміну від інших курсів, трішки захищені. Ми маємо спеціальні фонди. Зазвичай урядники дивляться, що мало студентів і думають, що такі курси не потрібні. Але, наприклад, я нещодавно був у Торонто, де ми говорили про українське шкільництво, і там був один чоловік з Нью-Йорка, який написав підручник з української граматики та викладає українську мову. Після сесії я до нього підійшов і запитався, скільки він має студентів на його курсах. Він відповів, що шість. Я перепитав: на одному курсі шість, на другому — шість і так далі? Він сказав: «Ні, на першому — три, на другому — два, на третьому — один». — «І вам дають змогу викладати!?».

У нас же в Альбертському університеті вимагається, аби було принаймні 12 студентів на курсі, якщо ні — тоді закривають. Ви, звичайно, можете вчити, але це не буде зараховано вам, як частина вашої роботи. Насправді ми по-серйозному турбуємося, щоби була аспірантура. Але знайти 5 аспірантів — то не є велика штука.

В Едмонтоні з Богданом МЕДВІДСЬКИМ розмовляв Олександр ПАНКЄЄВ

Друкується з дозволу українського мультимедійного порталу ПРОстір www.prostir.pl