Від редакції. Інтерв’ю з заступником директора з наукової роботи Українського Інституту національної пам’яті Дмитром Вєдєнєєвим несподівано вийшло найбільшим за обсягом та, на нашу думку, одним з найцікавіших за історію нашого сайту. Ми розглядали сформульовані нами запитання-проблеми приводом для розважань про історичну пам’ять та сучасну діяльність УІНП, і ми вдячні Дмитрові Вєдєнєєву за розлогі, місцями несподівано емоційні й особисті, місцями офіційніші й загальніші відповіді. У нашій розмові органічно виникли дві досить різні частини. Фактографічно насичені міркування про «агентурні» історії Віктора Петрова та Омеляна Пріцака чи достовірність спогадів Павла Судоплатова склали другу частину інтерв’ю, що днями з’явиться на сайті. Першу ж частину, яку ми публікуємо сьогодні, ми розглядаємо як чергове запрошення до відкритої дискусії про українські пам’яті про Другу світову війну. При цьому, ми свідомо утрималися від прямої полеміки чи заперечень у випадку багатьох провокативних відповідей, вважаючи, що пряма мова у таких випадках достатньо показова.
А. Портнов: Дмитре, я почну із «генеалогічного» запитання. Як сталося, що ти вирішив займатися історією і що, у твоєму розумінні, значить слово «історик»?
Д. Вєдєнєєв: Як кажуть на захистах поки що ввічливі здобувачі наукових ступенів, «дякую за запитання». Тож, як вчив Леопольд фон Ранке (не при професурі «Могилянки» буде сказано), все розповім як було. Родом я з Сєверодонецька Луганської області, чудового міста з розвинутою індустрією та наукою, «флагмана української хімії» як тоді казали. Років з п’яти батько мені читав (а малюнки і карти я вже сам розглядав) знамениту «Книгу будущих командиров» Анатолія Мітяєва – по суті, дитячий варіант військово-історичного нарису від Давнього Світу і до 1945 року, а також підручник з історії Давнього Світу для 5 класу. Крім того, я знав багато казок. В результаті у дитячому садочку виховательки сажали мене на табурет, на килимі, як взвод на політзаняттях, розсаджувалася група, і я розважав їх переказами казок із вплетенням туди сюжетів із згаданих книг – скажімо, про облогу й бої князя Святослава у Доростолі. Одногрупникам такий майже постмодерністський синтез вельми подобався – «шептана пропаганда» продовжувалася на «тихому часі», за що ті ж виховательки, бува, лупцювали нас лінійкою.
Оскільки батьки кілька років перебували у закордонному відряджені, то початкову школу закінчував в Ростовській області, у покійних дідуся і бабусі – вони, Царство їм Небесне, по 45 років вчителювали у сільських школах, дід багато розповідав про предків – донських козаків (пізніше, але ще у радянські часи – і про антирадянські повстання на Дону у 1919 року, Голод 1930-х, старший брат діда, «білокозак», так і помер на еміграції в Празі, дядько, бойовий офіцер Першої світової, взагалі очолював у себе в станиці виступ проти терористичної політики «расказачивания» Троцького).
А історія для 5-го класу залишилася в Сєверодонецьку. Тому покійний, на жаль, батько, будучи у відпустці, на питання про історичне чтиво показав з багатої дідової бібліотеки… 10-томну академічну «Всемирную историю». Багато чого я спочатку не розумів, але ілюстрацій і карт вистачало. Так і втягнувся. Питання про профіль вищої освіти не стояло. Після школи у 1984 році поступив через жорсткий конкурс на історичний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, відслужив армію, закінчив універ з відзнакою і вступив 1991 року туди ж в аспірантуру.
Потяг з малолітства до військової історії мав дивне продовження. Кандидатську дисертацію я захистив у 1994 році з історії дипломатичної служби нерадянських українських урядів 1917–1920 рр. Почав досліджувати історію тогочасних спецслужб і військової дипломатії України. На публікації звернув увагу генерал-майор Володимир Степанович Сідак, засновник і ректор (у 1991 – 2003 роках) Інституту підготовки кадрів Служби безпеки України, Національної академії СБУ. Він особисто запросив на викладацьку роботу і військову службу, за що я вельми вдячній йому і понині.
У шкільні роки мені подобався роман-памфлет сходознавця Романа Кіма (працював у розвідці НКВС, потім, як належить, відсидів, став письменником) «Школа примар». Там є такі рядки, певною мірою суголосні і моїй біографії: «Когда я учился в университете, профессора предрекали мне карьеру ученого, и я сам собирался стать историографом, но меня немного смущало то, что наряду с интересом к сугубо научным проблемам я ощущал неприличную для молодого ученого тягу к творениям таких классиков шпионской беллетристики, как Лекью, Оппенхайм и Уоллес. В знаменитом рассказе Стивенсона добропорядочный Джеккиль по ночам превращается в злодея Хайда. Во мне тоже боролись ученый Джеккиль и детективный Хайд, и, увы, победил последний и приволок меня к дверям сыщицких курсов». К щастю, цими «курсами» став спеціальний вищий навчальний заклад, і прийшов я на викладацьку роботу за фахом. До речі, на захисті моєї кандидатської дисертації в Інституті української археографії АН України головував сам професор Омелян Пріцак. На традиційному в СНД «шостому питанні» світило історичної науки спитав батька, куди гострить лижі новоспечений «доктор філософії». Дізнавшись, що в СБУ (я вже чекав наказу), всерйоз перелякався, і почав відмовляти: «Та це ж буде хлопець поза парканами отиратися…» (у гарвардського професора, схоже, були свої уявлення про діяльність спецслужб). Але коли почув про науково-педагогічну стезю, то заспокоївся.
Під егідою професора, доктора історичних наук В. С. Сідака ми почали розвивати цілком новий для України науковий напрям – історію розвідки та контррозвідки в Україні. Створили з колегами відповідну навчальну дисципліну, спецкафедру, підготували і видали збірники документів, монографії, навчальні посібники і курс лекцій. У 2006 році і сам захистив, так вже сталося, першу в Україні докторську дисертацію за спеціальністю «військова історія» («Спеціальна діяльність спеціальних підрозділів руху українських націоналістів та УПА. 1920-ті – 1950-ті рр.»). У 2006–2010 рр. служив завідувачем кафедри історії спецслужб Національної академії СБУ. Військову службу закінчив у званні полковника. Так дитячі ще захоплення і мрії, ратне минуле предків, інтерес до військової історії та служби, реалізувалися у багаторічній науковій роботі і самій долі. І зараз я не перестаю дивуватися мудрому задуму і промислу Господа про кожного з нас, і говорю, слід за біблейським Іовом, «слава Богу за все!».
Вибач за довгу оповідь, але так справді сталося. Що стосується «ремесла історика». Я без усякого снобізму ставлюся до прагнення людей різних професій до вивчення історії (якими б інколи безапеляційними не були б висновки непрофесіоналів – «це ж не фізика, чого там розбиратися»). Однак стою на точці зору, що існує історична наука, яка має бути відкритою для міждисциплінарних зв’язків, і яка, як і решта наук, повинна прямувати до пізнання світу, адже такою функцією Творець наділив ще перших двох людей. Відповідно, історик – це професіонал, який чудово розуміє усю складність пізнання минулого з під важкого шару часів та в оточенні корисливих інтересів «ветхих людей», але усе ж таки свідомо не полишає прагнення пізнати минуле.
А. Портнов: Ти вже кілька років працюєш заступником директора Українського Інституту національної пам’яті з наукових питань. Який сенс особисто ти і, можливо, УІНП як інституція, вкладаєте у саме поняття «історична пам’ять»?
Д. Вєдєнєєв: Одразу скажу, що розробка понятійно-категоріального апарату у сфері історичної пам’яті, національної пам’яті (тобто історичної пам’яті, над якою попрацювали інтереси суспільства і держави) та власне політики пам’яті як важливої складової гуманітарної політики була одним із перших завдань, яке поставив перед трудящими Інституту і мною зокрема, Голова (нині – директор) Українського Інституту національної пам’яті, член кореспондент НАН України Валерій Федорович Солдатенко. Солідна школа академічного вченого підказала йому необхідність підготовки базового словника-довідника термінології з національної та історичної пам’яті. У складі УІНП працює і відділ дослідження теоретичних і прикладних проблем національної пам’яті. Зусиллями усього наукового колективу перший проект такого видання підготовлений, попереду – серйозне доопрацювання.
Зрозуміло, що визначення дефініцій – одна із обов’язкових умов і розвитку наукової галузі, і практики наукового забезпечення політики національної пам’яті. Це само по собі непросто, хоча і не тільки для нас – «відношення між пам’яттю й історичною свідомістю нез’ясовані», заспокоює Йорн Рюзен. Запозичувати з-за кордону важко з багатьох причин. Якогось «термінологічного катехізису» пам’яті і там не має. У них, як то кажуть, повний плюралізм, а задовольнятися глибокомисленими міркуваннями на кшалт «пам’яті тілесних рухів» Пола Коннертона не хотілося б (хоча «історичні технології» гітлеризму він слушно проаналізував – у них учнів-нащадків вистачає). У Коннертона так «суспільства пам’ятають», у нас – по своєму.
Є ще одна серйозна обставина. Зарубіжні погляди на історіософію в цілому, на проблеми історичної пам’яті, зокрема, специфічні. За ними – уся відмінна від нашої товща цивілізаційного шляху, культури, стилю мислення, історичних завдань тощо, тощо. За кордоном склалася, зокрема, наукова традиція доволі категорично протиставляти «пам’ять» історичній науці – аж до повного заперечення необхідності останньої.
Історична пам’ять, історичні знання – надзвичайно важлива складова і структури особистості, і ідентичності великих спільнот. Тому зосередження саме на вивченні «пам’яті» – один із наслідків потужних зусиль із опанування мистецтвом маніпуляції свідомістю – головного знаряддя управління у провідних західних державах. У цьому досягли вагомих здобутків – вже у 1960-х більшість опитаних американських студентів твердо знало, що у Другій світовій США разом з Німеччиною воювали проти «Росії».
Нині т.зв. постгуманітаристика прямо закликає до ігнорування пізнання причинно-наслідкових зв’язків, «обезлюднення» історії. Думаю, не треба пояснювати, що це у кінцевому випадку б’є по базовим властивостям людини – здатності пізнавати світ, аналізувати соціальну реальність. Із зруйнованими механізмами мислення людина, врешт-решт, не здатна і усвідомлено користатися демократичними правами, бути хазяїном власної вільної долі і волі – великого дару Господнього людині. Можливо, саме цього і хочуть добитися? Замислився громадянин над причинами сучасних негараздів, а добрі люди йому підказують – «це тому, що ви постгеноцидна нація»…
Той же Й.Рюзен у підготовленій саме для українського читача версії книги «Нові шляхи історичного мислення» прямо застерігає від розумового мавпування, пише про специфічну «традицію західно-європейського історичного мислення», від якої походять і «імпортні» вчення про «соціальну/колективну/історичну пам’ять». У нас люблять поговорити про «подолання комплексу меншовартості малороса», «колоніяльну залежність» і таке інше. А насправді – приїжджає добродійка Ева Доманська із Стенфорду, і давай виховувати «почтенную публику» по київських книгарнях: «Ми там собі з 1990-х від постмодернізму відмовилися. А вам тут треба ще добряче у ньому поваритися, а ми вже ідемо далі у питаннях методології…». Думаю, ти читав її бесіди з «тубільцями»…
Насаджується така собі вічна гуманітарно-технологічна відсталість. Зберігається те, на що вказав відомий київський богослов Василь Зеньківський у 1915 р.: «Знайомство з західною культурою, яка далеко пішла вперед, поступово віддало нас у полон до Заходу; ми усвідомили себе до такої міри відсталими, до такого ступеня незрілими, що, імовірно, залишалося одне – піти суцільно у роботу із засвоєння західної культури… Ще й донині збереглася риса нашої інтелігенції, що йде саме з цього часу – рабське боязгузство перед думкою Європи, дитяче прагнення до того, аби нас вважали цілком дорослими, культурними людьми…».
Нас то шпиняли за «догматичну відданість марксизму» (начебто він – не суто західноєвропейський інтелектуальний продукт), то тепер пропонують залізти у равлик певних вузьких методологічних похідних від історичної антропології – типу «історії тіла», «історії гендеру», «мікроісторії» (яку по простоті у нас не розрізняють із нормальними краєзнавством), то пропонують інші історіософські мудрування, «інтелектуальний алкоголізм», як казав Франк Анкерсміт. У нас в цілому завжди була солідна вітчизняна традиція історіософії, згадайте хоча б – теорію цивілізаційних типів створили за півстоліття за Шпенглера і Тойнбі. Вітчизняні історики завжди були здатні до серйозних, широких узагальнень, сама страдницька історія цьому сприяла (ну і степові простори, звичайно).
Так що при індивідуальних наукових поглядах вчені УІНП дотримуються точки зору: історична наука і освіта – дуже важливий чинник формування історичної та національної пам’яті. Творення, з урахуванням зарубіжних доробків, понятійно-категоріального апарату, мови наукового напряму – ледве не першочергове завдання Інституту як науково-дослідної установи при Кабінеті Міністрів України.
Наважився б дати таке «робоче визначення» історичної пам’яті – феномен суспільної свідомості, селективно збережена нацією сукупність знань, уявлень та ціннісних оцінок тих подій минулого, які справили вирішальний вплив на її становлення, самоідентифікацію, державотворчі й цивілізаційні досягнення, та консенсусно сприймаються у суспільстві як найбільш значущі для його самозбереження, консолідованого існування та конструктивного розвитку у майбутньому.
Відповідно, під політикою національної пам’яті Української держави можна розуміти цілеспрямовані, унормовані з конституційно-правового погляду, науково обґрунтовані зусилля держави й суспільства, спрямовані на виявлення, збереження, утвердження у суспільній свідомості пам’яті про найбільш значущі для відтворення й життєдіяльності політичної нації події та процеси минулого в інтересах суверенного державотворення й цивілізаційного поступу. При цьому формування національної пам’яті ставить за мету розвиток самоусвідомлення, збереження й творче використання історичного досвіду та цивілізаційної спадщини, плекання кращих рис традиційної ментальності нації, забезпечення спільної державницької, громадянської та продуктивної діяльності народів України, об’єднаних в українську політичну націю.
А. Портнов: В Україні можна часто почути розважання про «пошуки національної ідеї», про потребу «консенсусу щодо історії». Якою в цьому контексті УІНП бачить державну політику пам’яті?
Д. Вєдєнєєв: На жаль, упродовж періоду розвитку України як суверенної держави політика національної пам’яті, як складова гуманітарної політики, творилася здебільшого ситуативно, зазнавала впливу політичної кон’юнктури, корпоративних інтересів. В її основу не було покладено прийнятних для суспільства, науково обґрунтованих, закріплених у нормативно-правовому відношенні принципів і настанов розробки та реалізації політики національної пам’яті як цілеспрямованого й безперервного комплексу заходів, що розробляються і здійснюються органами влади (за участю об’єднань громадян) з метою формування колективної пам’яті через систему засобів масової інформації, освіти, науки, культури, комемораційної діяльності тощо.
Формуванню громадянські лояльної моделі пам’яті серйозно перешкоджає і відсутність чітко артикульованої загальнодержавної доктрини (концептуального бачення) перспективного суспільного розвитку («національної ідеї»), як базового документу, що визначає і пріоритети політики національної пам’яті.
Крім того, внаслідок тривалого бездержавного існування України, наявності суттєвих регіональних, соціокультурних, етноконфесійних відмінностей, різкого соціального та партійно-політичного розшарування суспільства, негативних зовнішніх інформаційних впливів національна пам’ять українського народу набула порубіжного, строкатого, транзитного характеру. На її формування та функціонування багато у чому впливає конфліктний характер моделей пам’яті (передовсім – «української радянської» та «української національно-громадянської» моделей), відсутність у певної частини населення усвідомленої громадянської самоідентифікації, або перевагу локальної ідентичності над загальнодержавною.
Концептуальна невизначеність та організаційно-правова неврегульованість політики національної пам’яті та її наукових засад є серйозною перешкодою для зміцнення легітимності національної державності, мобілізації духовних сил українського народу на розв’язання стратегічних проблем розвитку України. Досвід періоду незалежності України свідчить, що кон’юнктурне використання або тенденційне тлумачення історичного матеріалу перетворює його на знаряддя політичного протистояння, розпалення міжнаціональної ворожнечі, ксенофобії, національної або релігійної нетерпимості з боку окремих політичних формувань та громадських організацій, ускладнює діалог між суспільними, національними, регіональними спільнотами, ставить під загрозу збереження громадянської злагоди й територіальної цілісності України, а також відкриває шлях до маніпулювання історичною свідомістю зі сторони зовнішніх сил.
Водночас, національна пам’ять слугує одним із головних чинників життєздатності народу. Мені здається, історія переконливо довела, що дух народу, мобілізація колективної історичної творчості людей є одним із важливіших чинників, які визначають долю націй та держав, виступають самі по собі надзвичайно потужним «стратегічним ресурсом», зумовлюючи історичні перемоги при вочевидь несприятливих обставинах матеріального порядку, асиметрії у співвідношенні сил з конкурентним середовищем тощо. На цьому особливо важливо наголосити за умов, коли в Україні все ще не зупинено взаємопов’язані процеси деградації продуктивних сил, науково-освітньої та культурно-духовної сфер, занепаду традиційної суспільної моралі.
Реалізація політики національної пам’яті потребує цілеспрямованих і злагоджених зусиль держави й суспільства, здійснюється на довгостроковій, нормативно визначеній основі, зумовлюється актуальними потребами стратегії розвитку України у ХХІ столітті. Відповідно, політика національної пам’яті виступає важливою складовою гуманітарної політики держави. Завдання зміцнення національної пам’яті має враховуватися при визначенні пріоритетів внутрішньої та зовнішньої політики України.
У свою чергу, науково обґрунтована політика національної пам’яті здатна протистояти потенційно небезпечним або несприятливим для подальшого розвитку української суверенної та соборної державності факторам, серед яких:
-відсутність у значної частини населення України відчуття єдиної державної або громадянської ідентичності;
-наявність істотних регіональних відмінностей в історичній свідомості на фоні відсутності чітко сформульованої ідеології загальнонаціонального розвитку;
-кон’юнктурне використання історичного матеріалу, або його тенденційного тлумачення як знаряддя політичного протистояння, перетворення його на елемент іредентистських та сепаратистських настроїв, політичного екстремізму;
-спекулятивне застосування псевдоісторичних аргументів для розпалення міжнаціональної ворожнечі, ксенофобії, національної або релігійної нетерпимості з боку окремих політичних формувань та громадських організацій;
-проникнення у суспільну свідомість полярних та політично заангажованих оцінок важливих подій вітчизняної історії, що ускладнює діалог між певними суспільними, національними, регіональними спільнотами;
-поширення серед широкого загалу міфологізованих, свідомо фальсифікованих інформаційних матеріалів на історичну тематику, провокування суспільного розбрату на ґрунті конфліктного бачення минулого тощо.
Водночас аналіз стану наукової розробки проблем національної пам’яті свідчить про недостатню ступінь розвитку в Україні досліджень теоретичних та прикладних проблем національної пам’яті; впливу державотворчих та цивілізаційних процесів на формування національної пам’яті; міжнародних, етнонаціональних та релігійних чинників національної пам’яті; впливу на національну пам’ять соціальних і духовно-культурних чинників; феномену трагедій народів України.
Відтак реалізація політики національної пам’яті є одним із пріоритетів гуманітарної політики держави, потребує цілеспрямованих і злагоджених зусиль держави й суспільства, має здійснюється на довгостроковій, нормативно визначеній основі, та зумовлюється актуальними потребами стратегії розвитку України у ХХІ столітті. Важливою передумовою забезпечення ефективності політики національної пам’яті, виведення її з під впливу конфронтаційних політизованих впливів, є її ґрунтовне наукове забезпечення – для чого і створений Інститут національної пам’яті як науково-дослідна установа.
А. Портнов: У своїх публікаціях ти торкаєшся суперечливих питань історії Другої світової і досить часто вживаєш визначення «Велика Вітчизняна війна». Чи є таке означення науково коректним?
Д. Вєдєнєєв: Вважаю безплідними й штучно породженими колізії навколо жорсткого протиставлення понять «Велика Вітчизняна» та «Друга світова війна» (і не тільки тому, що поняття саме про Велику Вітчизняну війну закріплено у відповідному Законі України, а пам’ять про неї законодавчо захищається від свідомих перекручень й фальсифікацій). Війна була Великою за масштабами й титанічною напругою зусиль. З військового погляду Велика Вітчизняна війна виступала найважливішою складовою Другої світової, адже на Східному фронті було розгромлено 507 із 607 дивізій нацистської Німеччини та її союзників, знищено до 75 % їхніх живої сили та бойової техніки. З України 7 млн. людей влилося у Діючу армію (з них майже 0,5 млн. – вихідців із Західної України), майже половина з них полягла. Сукупні втрати України – не менш 8 млн. людей…
Війна була Вітчизняною, адже велася за порятунок народів тодішнього СРСР від гітлерівського тотального терору та реалізації ретельно розробленої технології їхнього поневолення та експлуатації – загрози, нечуваної для попередньої історії українського народу та інших народів СРСР (пам’ятаєш музейний експонат – мило, зварене з людей «цивілізованими» нацистами). Аби дати належну оцінку перемоги для долі України, варто просто змоделювати можливі наслідки повного досягнення ІІІ Райхом своїх військових та геополітичних планів. Задокументовані у процесуально-правовому відношенні факти гітлерівського терору, доробок історичної науки та пам’ять народів-жертв дають більш ніж достатньо підстав для однозначних висновків про можливі перспективи людства й українського народу зокрема.
Однак такі макроісторичні висновки зараз просто тонуть у масиві локальних публікацій про «недолугі жертви» у війні, свідомо однобічному акцентуванні на «чужій перемозі» у війні «двох тоталітарних режимів». Навіть у найзапекліші часи психологічної війни прирівнювання жертви агресора, що внесла і найбільший внесок у перемогу над ним, до тих хто загружав ворога людству, стало б нонсенсом, а то й викликало б у ряді країн світу кримінальне переслідування.
Безглуздо протиставляти терміни – Велика Вітчизняна війна була «усього лише» головною складовою Другої світової війни. Хіба хтось заперечує, скажімо, власні назви деяких інших її частин – «Війна на Тихому океані», «війна у Північній Африці» тощо. Для радянських громадян (включаючи українців) участь у Другій світовій війні охоплює і участь у походах Червоної Армії 1939–1940-х рр., бойові дії проти Японії в 1945 р.
От нині сталінізм оголошується близнюком нацизму. Проте під поняття «сталінізму» (як історичного типу державного управління й політичного режиму) можна, за бажання, підвести Червону Армію, тил Діючої армії, партизанський рух, (у складі яких воювали десятки тисяч наших співвітчизників), громадські організації тощо. Не зважають і на різницю потенціалів агресора разом із окупованими західноєвропейськими територіями, з одного боку та Радянського Союзу, – з іншого, без чого не зрозуміти особливої напруги й тягаря, котрі несли народи СРСР у війні. Зараз важко уявити всю глибину негативних наслідків для міжнародно-правого статусу ототожнення гітлеризму й політичного ладу СРСР, агресора та країн і народів, що стали його жертвами. Можна тільки уявити, яку «скриньку Пандори» ревізіонізму це здатне відкрити.
Треба враховувати і історичну пам’ять людей – це теж різновид громадського волевиявлення. Ось дослідження, проведене соціологічною службою Центру Разумкова 4 – 8 квітня 2009 р. в усіх регіонах України (2010 респондентів віком від 18 років). Понад дві третини опитаних (68,5 %) вважали День Перемоги великим, а 21,3 % – звичайним святом. Не вважали День Перемоги святом 8,6 % громадян України. У західноукраїнських областях День Перемоги великим святом вважали 27,6 % опитаних, а 30,2 % респондентів не вважали його таким. У решті регіонів такою подією День Перемоги вважають 77–82 %. Майже дві третини опитаних (64,6 %) війну проти нацизму й фашизму називали «Велика Вітчизняна війна» і близько чверті (26,2 %) – «Друга світова». Інші відповіді дали 5,2 % респондентів, решта – вагалися з відповіддю. Глас народу – глас Божий.
Як це не парадоксально, але патріотичні заклики до подолання «меншовартості» українського народу дивним чином уживаються з підривом віри у його спроможність як дійового чинника Історії (промовисто підтвердженого Перемогою). Окрім того, звитяга українців на фронтах Великої Вітчизняної та Другої світової війни є потужним фактором формування національної пам’яті, інакше її доведеться зводити на сурогатних версіях про «могутню імперію давніх укрів» та іншому «фентезі».
За наявності об’єктивних цивілізаційних відмінностей між історичними землями України, поліетнічності та поліконфесійності українське громадянство й соціум стрімко розшаровуються (а то й атомізуються) за майновою, ідеологічною, національною, регіональною, корпоративною ознаками. «Плавильний тигель» формування радянської громадянської спільноти був відключений, а механізму творення громадянства незалежної України не створено навіть на рівні розробки доступних суспільству доктринальних документів. За цих умов історична пам’ять про Перемогу на сьогодні є одним із небагатьох суспільно значущих чинників, здатних консолідувати суспільну свідомість та забезпечувати життєво важливий для народу духовний зв’язок між поколіннями.
І чим більше колотнечі навколо «скасування» поняття «Велика Вітчизняна», тим міцнішає і наукове, і громадянське переконання – справа тут не в академічному «дефініюванні», як каже одна моя освічена колега…
А. Портнов: А якими можуть бути перспективи вивчення «воєнної теми» в українському контексті?
Д. Вєдєнєєв: Що стосується «воєнної теми» в українському контексті. У нас нерідко «своя українська правда про війну» або «український погляд на війну» звужується та препарується таким чином, що Україна просто випадає із контексту основних процесів і подій Другої світової – від обставин, які призвели до її вибуху, і до участі УРСР у процесі післявоєнного врегулювання, визначенні міжнародно-правової долі та територіальних меж України. Таким чином, і український народ ризикує випасти із спільноти Об’єднаних націй, які здобули перемогу над гітлеризмом. Зазначу, що неувага до останніх зі згаданих подій, і подекуди – і відвертий нігілізм та неповага до досягнень предків, у сучасних умовах породжує загрозу соборності українських земель.
Це не перебільшення – Ялтинсько-Потсдамська система (фундамент міжнародно-правових гарантій сучасної України) оголошена «відмерлою», а серед певних партійно-політичних сил суміжних країн зростають настрої реваншизму, великодержавні тенденції, лунають заклики до перегляду територіальних питань. Хтось ремствує з приводу «втрати Угорщиною 2/3 історичної території», хтось відмовляється визнавати наслідки подій 1939–1945 років.
Польщею докладаються величезні політичні, псевдонаукові, інформаційно-пропагандистські зусилля до дискредитації радянсько-німецьких угод 1939 року, Ялтинсько-Потсдамської системи (хоча сталінській дипломатії Польща зобов’язана 30% нинішньої території), що важко розцінювати як закладення передумов для можливого територіального реваншу. Резолюція Сейму від 23 вересня 2009 р. із засудженням пакту Молотова-Ріббентропа та подій 1940 р. де-факто поставила під сумнів легітимність існуючих кордонів Литви, Білорусі, України та Молдови. 25 березня 2013 р. Сейм Республіки Польща (РП) створив Парламентську групу у справах кресів, кресов’ян і спадщини східних земель. Які «історико-гуманітарні» висновки чекають на Україну, Білорусь, Литву? А власне «кресовий рух»? Згадаємо «Товариство увічнення пам’яті жертв ОУН», «Товариство шанувальників Львова та його східних окраїн», «Унію демократичну», «Волинську спільноту Армії Крайової», «Товариство кресов’яків», «Фонд допомоги полякам на сході» та інші осередки, основною настановою пропагандистської і політичної діяльності котрих є «відновлення історичної справедливості» шляхом повернення Польщі «східних кресів» – земель Західної і Правобережної України, а то і до Полтавщини включно. Станом на 2005 р. в Україні діяло 136 неурядових організацій РП або їх філій, що більше, ніж в Росії, Литві та Білорусі разом узятих.
Ще відвертішими є амбіції Румунії. Президент цієї країни Траян Бесеску заявляв, що «Молдова є неіснуючою державою», а він «ніколи не підпише договір, який би узаконював пакт Молотова-Ріббентропа». У квітні-травні 2008 р. Бесеску неодноразово дорікав Україні про «забуття повернення Кишиневу Південної Бессарабії та Північної Буковини», і давав зрозуміти, що очікуваним ним територіальний розпад України є бажаним з погляд у відтворення Великої Румунії. Вельми симптоматично й тривожно те, що такі висловлювання не знайшли осуду у європейського політикуму та євроструктур.
Процеси, які відбуваються у політико-гуманітарній сфері наших посткомуністичних сусідів, також не можуть не викликати занепокоєння. Річ у тім, що саме у суспільній свідомості відбувається цілеспрямована делегітимізація історичних явищ міжнародно-правового характеру як запорука делігітимізації існуючих кордонів України. Характерно, що віяння територіального ревізіонізму зароджувалися саме у сфері історичної пам’яті, воєнно-історичній площині.
І от на цьому фоні в самій Україні чимало істориків і публіцистів докладає зусиль до насадження «регіональних візій», політизованих версій історії України 1939–1945 рр. Стверджується, що Україна тут була «лише жертвою двох тоталітарних режимів», що це була «чужа для нас війна, зміна однією окупації іншою», «українці лили кров за інтереси двох імперій»… Саме у цьому дехто вбачає «україноцентричний погляд» на війну!
Вдумайтесь. Мільйони українців, левова частка самодіяльного населення, зробили свій історичний вибір на користь захисту своєї держави і права на свободу та життя, попри всі довоєнні поневіряння. Це був справжній патріотизм й щире ставлення до Батьківщини, а не те, яке залежить від перебування при владі симпатичної тобі партії. А нині за звитяжців у затишних кабінетах воліють «переграти» історію, спаплюжити епохальну перемогу, яку вони сплатили кров’ю і стражданнями: мовляв, війна – це лише «травма», вона однакова для переможених і переможців.
Шалені зусилля докладаються, аби стерти закріплене історією та міжнародно-правовими рішеннями поняття про агресорів і жертв агресії, піддати ерозії поняття справедливої, оборонної війни народів СРСР проти нацизму. Я, до речі, не помічав, щоб хтось з великих держав ганьбив свій статус переможців у Другій світовій, цькував своїх «рядових Райанів». Не пригадую, щоб французи порочили Рух опору, хоча вони у ньому втратили у 2,5 разів менше людей, аніж загинуло французів у лавах вермахту та військ СС. По 250 тис. поляків служило і в АК, і в німецьких військових та поліційних формуваннях. Той що, поляки забули про свій статус переможців?
Зрозуміло, що проблематика досліджень війни розширюється і буде диференціюватися надалі. Людина і війна, становище й повсякденне життя на окупованих територіях, проблема полону й насильницького угону на примусові роботи в Німеччину, релігійна та ідеологічна ситуація на окупованих землях, колабораціонізм та його різновиди, піднесення національного духу українців та дипломатична історія українських земель, спектр соціально-економічних проблем – всі ці та інші аспекти історії війни здобули підвищений інтерес дослідників. Однак не варто забувати, що це, передовсім, була грандіозна війна, і не варто сучасним дослідникам уникати вивчення (на основі нових архівних матеріалів, подолання фігур замовчення та ідеалізації тощо) основних бойових подій, військових операцій різного масштабу, партизансько-підпільного руху. Ще чекає написання історія діяльності спецслужб в Україні під час Другої світової. Або візьмемо таку проблему: що насправді являв собою антинімецький фронт у боротьбі УПА? Він був, це підтверджують звіти радянської партизанської розвідки. Однак не зрозуміло, за якими джерелами підраховані втрати німців від рук повстанців, які наводять окремі сучасні історики, що являли собою бойові дії «лісової армії» проти окупантів тощо.