Ігор Сердюк: Нещодавно попросив кількох своїх колег назвати відомих їм українських військових істориків та їхні книги, всі згадали Вас і «Лицарі другого сорту». Чи багато людей в Україні сьогодні фахово вивчають військову історію?
Олексій Сокирко: Так, істориків, котрі спеціально вивчають воєнні сюжети, історію збройних сил, або персоналії військових діячів тепер досить багато. Принаймні, в рази більше, аніж 10–15 років тому. Бачте, історіографічний «стаж» військово-історичних студій у нас досить короткий: увага до воєнної сторони минулого, як певної самостійної царини досліджень, оприявнилася у вітчизняній науці щойно на початку ХХ ст., головне, в роботах т. зв. державницької школи. Далі – досить тривала перерва в радянській історіографії, для якої військово-історична тематика була легітимною тільки в контексті якихось спільних чинів «братніх народів», як боротьба за неминуче возз'єднання в «сім'ї вільній, новій». Решта ж тем, що виходили за межі цієї ідеологічної матриці, вважалися неофіційно табуйованими. Не дивно, що, скажімо, відома робота Олени Апанович «Збройні сили України першої половини 18 ст.», з сучасного погляду цілком нейтральна, потрапила якраз до індексу «ідеологічно ворожих» з усіма відповідними сумними наслідками,як для самої книжки, так і для її автора.
Утім, як і з багатьма іншими ділянками історієписання, котрі нині починають активно засвоюватися, актуалізуватися, у військово-історичних студіях маємо одну фундаментальну проблему – якість досліджень та фаховість цеху військових істориків. Військова історія, як така, досить довго була доволі закритою у професійному і тематичному відношеннях, будучи орієнтованою водночас як на потреби військових наук (управління, військового мистецтва, логістики тощо), так і на інтереси «цивільної» аудиторії. Відтак, військова історія упродовж 18 – першої половини 20 ст. будувалася на трьох «китах»: історії воєн, історії військового мистецтва (стратегії, оперативного мистецтва й тактики) та історії армій. Уже в середині 20 ст., в ході численних методологічних зрушень і переворотів, що сколихнули традиційне історієписання, це, до певної міри, вплинуло й на військово-історичну науку, котра, позбуваючись фактографічності й прив'язки до парадигми політичної історії, міняла свій фокус бачення воєнної минувшини. Популярним став погляд на війну «знизу», світоглядні засади конфліктів, матеріально-побутовий вимір воєн тощо. Власне, в такому ключі зараз розвиваються військово-історичні дослідження і в нас. Утім, загалом їм бракує того рівня вузькофахової компетентності, котру мають зарубіжні колеги, в чиїх історіографічних традиціях цей фаховий багаж поважніший та різноманітніший. Міждисциплінарність, без якої сучасному гуманітарію не обійтися, означає, що військовий історик приречений добре знатися на таких спеціальних речах, як картографія, зброєзнавство, технології, фінанси й право тощо. Конче необхідним є добре орієнтування у воєнних науках загалом, не кажучи вже про професіоналізм в роботі з джерелами, знання мов і т. ін. Якраз із поєднанням всього цього в сучасних українських військових істориків, яким би періодом чи країною вони не займалися, проблем найбільше. Але я дивлюся на цю ситуацію оптимістично, бо в цій галузі історіографії все тільки починається, і, на щастя, починається непогано.
І.С.: Чому саме військова історія? Любили в дитинстві гратися «у війну» чи дивитися фільми про війни?
О.С.: І так, і ні. Звичайно, суто дитячий інтерес зіграв свою роль – кіно, іграшки, в домі завжди було багато книжок, у тому числі й з воєнними сюжетами – від пригодницьких романів і мемуарів, до наукових досліджень. Утім, чим серйознішим ставало сприйняття кінострічок та історичних романів, тим більшим ставало здивування їхньою невідповідністю тим реаліям, про які говорили історичні дослідження. Мабуть, саме ця нестиковка образів із реаліями і породила здивування, захоплення, а відтак і інтерес до того, щоб з'ясувати, вибачте за трюїзм, «як воно було насправді». З іншого боку, війни, зброя, все що з цим пов'язано, це цілий пласт культури, ціла сфера життєдіяльності людства, котра є ніби антитезою його мирного побуту. Ця «інша» реальність наділена своєю естетикою, своїм магнетизмом й власними правилами гри. Тут все не так, як у «звичайному» житті, діють інші механізми й цінності. Для дослідника, котрий заглиблюється в ці матерії, це не лише еміграція від реальності, це щось більше – мандрівка в антиреальність, котрої вже нема.
І.С.: В більшості книжкових магазинів у відділі «історія» домінують «бестселери» на кшталт «Военные тайны Третьего Рейха», у чому секрет їхньої популярності? Чи можна сказати, що військова історія сьогодні є найбільш затребуваним продуктом серед історичного наукпопу?
О.С.: Це нормально. Біографії та воєнна тематика традиційно затребувані книжковими ринками, надто в країнах, у чиїх історіях є «героїчні сторінки», періоди величі й могутності, так чи інакше пов'язані із перемогами, завоюваннями, котрі є вічно популярними темами. В цьому відношенні асортимент книжкового супермаркету в Парижі, Варшаві або Стокгольмі мало чим відрізняються одне від одного. Інша річ, що в нашому книговиданні більше двох третин цього контенту є відверто попсовим, до того ж російського виробництва. У випадку військово-історичного наукпопу це означає, що така література окрім сумнівної пізнавальної вартості, є ще й відверто заідеологізованою. Враховуючи те, що книжка з історії якоїсь війни, або озброєння, як правило має масу ілюстрацій і добрий дизайн, її комерційні шанси дуже високі. Але під яскравою обгорткою, на жаль, геть неїстівний зміст.
І.С.: Щодо вищеназваних «бестселерів», чому фахові історики програють бій за читача всяким Канигінам та їм подібним? Чи є рецепт якісної військово-історичної науково-популярної літератури?
О.С.: Історики програють бій не лише військово-історичній попсі, але й решті «історичної» макулатури, яка експлуатує біографістику, історію повсякдення тощо. Причина, як на мене, банальна – замкненість історичного цеху, його орієнтованість на власні інтереси, невміння й небажання звертатися з результатами своїх досліджень і роздумами до ширшої аудиторії. Під цим кутом зору, колегам врешті-решт треба згадати, що їхня покровителька Кліо є чарівною музою, а не відлюдькуватою черницею, і їхній фах зобов'язує не лише провадити добрі історичні розслідування, але й писати їх доступною мовою, споряджаючи у привабливі сюжетні шати. Окрім загальної нехіті й нерозуміння важливості науково-полпулярного жанру, дослідникам заважають вади професійної освіти. Я, відверто кажучи, дуже шкодую за закриттям в наших університетах історико-філологічних факультетів, котрі збудували непорушний мур поміж двома тісно пов'язаними між собою науками. На істориках не лише згубно позначається незнання мов, зокрема й давніх, але й невміння користуватися з фундаментальних текстологічних методик і підходів, без яких справа коментування й інтерпретації джерел нині немислима.
Відносно якісної військово-історичної літератури популярного типу, то якогось спеціального ноу-хау я тут не бачу. В цьому жанрі діє універсальний закон: якщо є якісна, цікава наукова книжка, отже з неї можна зробити не менш якісну популярну книжку. Головне, це бажання й чітке явлення про її майбутню цільову аудиторію. Взагалі, кожен автор-історик мусить писати, повсякчас уявляючи собі свого потенційного читача, вести з ним діалог. Так я раджу своїм учням, коли вони беруться до написання своїх перших курсових робіт, і не втомлююсь нагадувати аспірантам, коли вони беруться до написання самостійних досліджень. Виклад має бути настільки чітким, щоб у читача, котрий зацікавився вашою проблематикою, не виникло плутанини й водночас настільки цікавим, щоб в нього не виникало бажання читати «по діагоналі».
І.С.: Щодо літератури наукової. Ваші «Лицарі другого сорту…» продаються, читаються, мають багато захоплених відгуків. У чому секрет успіху книги?
О.С.: Мені важко судити про успіх книжок, тим більше власних. Тут не все просто із критеріями такого успіху. В чому вони полягають? У продаваності? Розголосі? Компліментарності чи критичності рецензій? Стосовно конкретної книжки, то мені здається, що вона просто вчасно побачила світ. Себто, та призма, крізь яку я спробував поглянути на феномен найманства в ранньомодерній Україні, виявилася найбільш продуктивною і цікавою. У мене вийшла не просто інституційна історія війська, а і соціальний портрет найманства, і панорама його повсякденного життя, себто поєдналися такі сюжети, котрі в такому поєднанні колегами по періоду раніше не бачилося. В сучасному науковому канцеляриті є такий терімн як «новизна», гадаю, саме він найкраще пасує оцінці «Лицарів другого сорту», хоча, звичайно, не можна відкинути й того факту, що про наймані війська в Козацькому Гетьманаті раніше майже нічого не писалося. Натомість, набагато цікавішим для мене є відстеження того, як перевірку часом проходять чільні ідеї та сама концепція книжки. Обговорення в рецензіях та на форумах вплинуло й на деякі мої оцінки, я чіткіше побачив, які саме сюжети чи узагальнення були виписані недостатньо чітко, над чим варто працювати далі. В цілому, з цих позицій, я можу сказати, що доля книжки складається щасливо, вона почала жити самостійним життям, а це найголовніше.
І.С.: Думаю, що багатьом знайомі Ваші книжечки видані у видавництві «Темпора» («Український рубікон… та «Конотопська битва»), вони вирізняються не тільки змістом, а й ошатним оформленням. Поділіться трішки досвідом співпраці з «Темпорою», яка роль видавництва у виробництві якісного історичного продукту?
О.С.: Видавець є для автора не менш важливою фігурою, аніж майбутній читач. Це, власне, й є його перший читач і рецензент. Й взаємини між ними мають бути в ідеалі максимально конструктивними. Автор є компетентним в якійсь певній сфері, але дуже часто далі від її меж нічого не бачить. Видавець, навпаки, дбає про обсяги продажів, інтереси читацької аудиторії, рейтинговість видань і змагання із конкурентами. Хто важливіший – кінь чи віз? Ні той, ні другий самі собі не зможуть дати ради. Тому видавець мусить мати дуже системне й чітке уявлення про стан потенційної читацької аудиторії, її запити й потреби, а автор побачити свою нішу, свій майданчик для звернення до неї. Моя співпраця із видавництвом «Темпора», як на мене, є якраз свідченням такого продуктивного тандему. І справа не лише в тому, що книжки є ошатними, але й у тому що співпраця з видавцем спонукає мене до розвитку як автора і науковця, наштовхує на роздуми й дослідження, котрі раніше я не бачив у своєму «порядку денному». Світове співтовариство гуманітаріїв, на яке ми мріємо рівнятися, відбулося як цілісний феномен значною мірою тому, що на нього впливали механізми вільного ринку: видавничої кон'юнктури, змагальності тощо. Хіба не в актуалізованих видавцями серіях друкували свої наукові розвідки Карло Гінзбург і Жан-Луї Фландрін? Перший, без впливу видавничої провіденції, можливо, й далі б займався історією книжки, не написавши «Сир і хробаки», другий практикувався б в історії господарства, не створивши історії зміни харчових технологій і смаків, без яких зараз немислима історія повсякдення...
І.С.: Ваші книжки оздоблені Вашими авторськими малюнками. Ось ця любов до малювання якось допомагає робити барвистим і текст?
О.С.: Власні ілюстрації в лише в одній моїй роботі – «Лицарях другого сорту». Точніше, це не просто ілюстрації, а реконструкції зовнішнього вигляду гетьманських найманців, виконані на основі писемних джерел та автентичної іконографії. Себто це елементи наукового дослідження, просто візуалізовані. Такою реконструкцією я захоплювався з дитинства, спеціально вчився малювання, відстежував всю доступну літературу з військово-історичної реконструкції. Нині цей напрям рясно представлений в Україні як тими, хто малює графічні реконструкції, так і тими, хто виконує їх, так би мовити, в речовому варіанті. Якщо для мене малювання, окрім тексту, було ще одним засобом для того, аби передати своє знання й розуміння матеріального конвою військової історії, то зараз є автори, котрі займаються цим спеціально й більш фахово, вивчаючи речі з музейних зібрань, зброю, батальний живопис. Тож малювання я відтепер залишив своїм приватним захопленням, а науково вивірені відтворення одягу, озброєння й зовнішності вояків роблю у співавторстві із фаховими художниками-реконструкторами.
І.С.: Ви спеціаліст з військової історії Гетьманщини, чи має ця історія якісь великі міфи на кшталт міфу про тотальну освіченість українців у «часи козацькі»?
О.С.: Міфами (чи то стереотипами) оповиті всі розтиражовані історичні сюжети – люди, події, висловлювання, казуси... Можливо, одним з таких популярних стереотипів є теза про те, що козацтво було регулярним військом, що не поступалося жодному з сусідніх, володіло якимись надзвичайними воєнними технологіями й складалося з таких собі непереможних ніндзя-рейнджерів. Це щось з розряду про підводні човни запорожців або запозичення з козацької практики якихось тактичних прийомів Наполеоном. Я не можу сказати, що ці речі в настільки профанній формі присутні в науковій літературі, втім вони, безперечно, мають місце у масовій свідомості. Провину в цьому знову ж таки слід покладати на фахівців, котрі просто не «достукалися» до широкої аудиторії, аби розказати їй що й до чого.
І.С.: Яка з Ваших книжок, на Вашу думку, є найбільш вдалою і про що буде наступна?
О.С.: Мені знову ж таки важко самому визначити рейтинг успішності своїх книжок. Наразі їх три, але вони зовсім різні — одна наукова монографія, результат кількарічних досліджень, і дві науково-популярні роботи. Різні жанри, різні тексти, різні критерії оцінювання. Мене тішить той факт, що всі книжки знайшли свого читача, притому, іноді навіть такого, на якого я й не міг сподіватися. Наприклад, я був щиро вражений коли на одному з комп'ютерних форумів натрапив на діалог двох користувачів-воргеймерів. Хлопці, як виявилося, захоплюються конструюванням власних кібер-ігор на історичну тематику й запозичували з моїх малюнків-реконструкцій моделі для ігрових юнітів. Таких читачів-користувачів, далебі, в мене ніколи не було! Якщо серйозно, то почуваюся задоволеним, що книжки читають як фахівці, так і шанувальники військової історії різних вікових й освітніх категорій. А наступна книжка присвячена надвірним військам українських гетьманів – історії такої собі козацької лейб-гвардії. Це наукова робота, побудована здебільшого на архівному матеріалі, але написана у популярній формі. Сподіваюсь, її доля складатиметься не менш щасливо, ніж у її попередниць.
Олексій Сокирко – кандидат історичних наук, доцент кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка, фахівець з військової історії України XVII–XVIII ст. Автор книжок: «Український рубікон. Полтавська битва 27 червня 1709 р.» (2008), «Конотопська битва 1659. Тріумф в час Руїни» (2008), «Лицарі другого сорту: Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726 рр.» ( 2006).