Публічна історія вперше заявила про себе в 70-х роках ХХ століття у США, натомість в Україні її поява та стрімкий розвиток почався п’ять років тому з “вибухом” Революції Гідності.

Суспільствоцентричність історичних досліджень, а тут і переосмислення формату музеїв, привернення уваги до локальних тем і мотивація до розвідок без вказівок «згори», – усе це характеризує те, що сьогодні називають публічною історією. Володимир Склокін, історик та викладач Українського католицького університету, пояснює, що диктує популярність публічної історії, а також, чому комунікація дослідників з державними інституціями не завжди сприяє розвитку наукової галузі.

Антоніна Чундак:  Як пояснити відмінність публічної історії від академічної, тієї, що вивчається в школі чи університеті?

Володимир Склокін: Найперше, публічна історія – це творення історії для широкого загалу і бажано у співпраці з ним. Аудиторією академічної історії є передусім фахівці, науковці чи студенти, а її форматами – підручники, монографії, статті. Якщо ми хочемо достукатись до публіки, говорити з людьми без професійної освіти, то маємо шукати, з одного боку, нові формати, а з іншого – зупинятися на темах, які є важливі та цікаві.

Проблема в тому, що майже все 20 століття, особливо в радянську тоталітарну добу, історики орієнтувалися на партію, чекали вказівок, як і про що писати. Коли розпався СРСР, інерція збереглася. Довгий час ми все одно хотіли виконувати державне замовлення, але дуже мало думали про суспільство, яке в Україні дуже неоднорідне, має свою історичну пам’ять у кожному регіоні.

Ідея публічної історії – відповідати на запити суспільства, говорити на теми, актуальні для конкретних регіонів. Більший наголос падає на сучасність, у межах 2-3 поколінь. Тобто, ми маємо справу передусім з локальною історію. Якщо говоримо про львівський контекст, то тут будемо найперше досліджувати, наприклад, історію району Підзамче чи Нового Львова, де розташований наш університет. Продукти нашої роботи будуть зрозумілі людям, які тут живуть, навіть якщо вони не цікавляться історією загалом.

А.Ч.: Як у такому разі можна описати політичний контекст публічної історії?

В.С.: Треба сказати, що зараз спостерігається менша заполітизованість галузі. Наша практика відрізняється від стратегії Інституту національної пам’яті – державної установи, що намагається сформувати загальнодержавну пам’ять, дбає про декомунізацію. Це історія, орієнтована на державу, так звані гранд-наративи. Ми натомість намагаємось стежити за суспільством та темами, які цікавлять різні його групи.

Аналогічних до нашої ініціатив в Україні більшає. Останні років п’ять є значне пожвавлення в університетах, які пропонують курси чи програми, паралельно виникають громадські ініціативи. Наприклад, Студії живої історії – громадська організація, яка вже кілька років проводить літні школи та тренінги для студентів, людей зі структур типу музеїв, навчають їх робити такі проекти, як пересувна виставка, настільна гра чи документальний фільм. 

Кілька тижнів тому я долучився до літньої школи «Як міста (не)пам’ятають». Її організувала одна з нових ініціатив – рівненська громадська організація «Мнемоніка», членами якої є історики, що здебільшого досліджують 20 століття, працюють з тематикою колективної пам’яті та спадщини. Ця школа була присвячена тому, як такі міста, як Рівне, пам’ятають чи забувають травматичне минуле. Учасники програми намагалися прочитати місто, як текст, дивлячись на його пам’ятники, назви вулиць та музеї, навіть літературні твори. Так ми хотіли зрозуміти, кого сучасні рівняни пам’ятають, а про кого забувають. Такий досвід для мене особисто був цікавим, а подібних ініціатив в Україні більшає.

А.Ч.: З чого почалися активності програми з публічної історії УКУ?

В.С.: Два з половиною роки тому ми робили українсько-німецький проект «Десятиліття крайнощів», присвячений польсько-українському прикордонню часів Другої світової війни, тобто місцевостям на Галичині і Волині, які раніше були багатоетнічні: українські, польські, єврейські, німецькі. У результаті депортацій, Голокосту та репресій ці території стали моноетнічними – по цей бік кордону українськими, а по той – польськими. Ми вибрали кілька населених пунктів, здебільшого сіл та маленьких містечок, їздили туди з групою студентів, записували інтерв’ю, дивилися на спадщину етнічних груп – залишки костелів чи синагог, єврейські чи польські цвинтарі, місця масових вбивств. Завдяки цьому ми аналізували, як це трагічне минуле пам’ятається нинішнім населенням і в який спосіб воно меморіалізується, якщо це взагалі відбувається. У результаті був створений сайт, який містить нариси про кожен із населених пунктів, візуальний ряд спадщини та місць пам’яті, а також відеоінтерв’ю зі старшими людьми, які ще пам’ятають міжвоєнний період та часи війни.

Ми також продовжуємо проводити події у форматі літніх шкіл. Наприклад, минулого року співорганізовували програми What remains – Memory landscapes of the Second World War, яка була присвячена пам’яті про Другу світову війну в різних регіонах Європи та в Центральній Азії. Заходи школи проводились у Німеччині, в містах Регенбург та Флоссенбург – тут був нацистський концентраційний табір, а зараз розташований музей. Під час тої школи я викладав, а учасниками стали студенти з УКУ, вишів Німеччини та Киргизстану. Цього року була інша школа, організована у Львові спільно з програмою культурології – «Музей: запрошення до діалогу».

А.Ч.:  Чи могли б ви розповісти про досвід співпраці з Центром міської історії Центрально-Східної Європи?

В.С.: На мою думку, це найкраща в сучасній Україні інституція публічної історії, але моя робота в Центрі тривала лише півроку. Якраз там я займався організацією програми публічної історії УКУ – з цього все й почалося. Зараз ми продовжуємо партнерство з Центром: його працівники читають лекції в УКУ, допомагають організувати семінари, конференції, літні школи, наші студенти мають можливість регулярно проходити стажування, практику в Центрі міської історії, а випускники – навіть отримати роботу.

А. Ч.: Чи можуть випускники програми після таких проектів реалізувати себе професійно?

В.С.: У нас є приклади успішних кар’єр наших випускників у сфері публічної історії не тільки в Україні, а й у сусідній Польщі. Проте, щоб забезпечити масовість цього процесу, важливо, щоб змінювалось середовище поза університетом, щоб, наприклад, музейна сфера ставала конкурентоздатною, більш комерційною та привабливою своїм контентом. Тут поки що все рухається не так швидко, як би хотілось.

Тішить, що сфера медій – одна зі сфер, у якій зміни відбуваються. Одна з приємних подій останнього року – поява дуже доброго популярного історичного часопису «Локальна історія», створеного у Львові. Я думаю, таких видань ставатиме більше, тож також там зможуть працевлаштовуватись наші випускники. У цьому медіа, зокрема, проходили практику наші студенти, а наша аспірантка Богдана Тараніна залишилась там працювати. Водночас, розвиток сфери публічної історії вимагає глибоких економічних змін у країні, які дозволять залучити великі інвестиції до музейної сфери, історичного туризму, історичних медій.

А.Ч.: Як інші галузі можуть сприяти розвитку публічної історії? Можливо, таки варто більше залучати державу?

В.С.:  Наразі держава не сильно сприяє, але, на щастя, і не заважає. Я маю відчуття, що для наших політичних еліт історична пам’ять разом із культурою залишаються радше далекими сферами. Системної політики за роки незалежності було дуже мало, її приклади були за президентства Ющенка – створення Інституту національної пам’яті та ініціативи щодо Голодомору. Але не завжди вони були вдалими. Ми запозичували якісь зразки з Заходу, але не найкращі. У результаті нові інституції не завжди працьовували добре.

Яку можна запропонувати альтернативу? Створювати державні фонди, які профінансують культурні проекти на конкурсній основі, до чого публічні історики також можуть долучатися. Так, наприклад, два роки тому було створено Український культурний фонд. При цьому, держава може тільки визначати тематичні чи форматні пріоритети, але не втручатися в зміст. Подібні ініціативи вже існують на рівні окремих міст, зокрема, Львова.

Що держава вже починає робити – вирішує питання захисту культурної спадщини, болюче у нашому місті, де багато прикладів пам’яток, стан яких далекий від задовільного. Необхідна більш системна політика не тільки з реставрації, а й переосмислення того, як ми це використовуємо, залучаємо туристів, творимо довкола публічні простори. Знову ж таки, треба говорити радше про залучення коштів держави, але не диктування нею змісту ініціатив.

А.Ч.:  Чи є закордонні практики, на які нам в Україні треба звернути увагу?

В.С.: Очевидно, що так. Сама публічна історія як дисципліна та ідея з’явилась у 70-80-х роках минулого століття у США. Потім відбувся її трансфер у Канаду та Європу. Відповідно сам підхід ми вже запозичили, а далі продовжуємо уважно стежити, що практикується у сусідніх країнах. Мені видається, що одна з важливих речей, до якої публічна історія спричинилась на Заході, це музейна революція, справжній бум музеїв у західних країнах на початку нового століття. В останні десятиліття відбулось переосмислення того, що таке музей, яким є його функція і які формати він може використати. З’явились нові сучасні музеї, орієнтовані не на експонат, а передусім на те, щоб розповісти історію за допомогою експонатів та сучасних технологій. У Польщі є добрі приклади цього тренду – музей історії польських євреїв «Полін» чи музей Другої світової війни у Гданську. Дуже важливо зараз в Україні запустити подібний процес, бо наші музеї здебільшого залишаються традиційними і є мало цікавими широкій публіці.

У Львові цю тенденцію ми бачимо передусім на прикладі невеликих виставок, які відбуваються в Центрі міської історії, Центрі Шептицького чи інших інституціях. Утім, з’являються великі музеї, які пробують наслідувати західні зразки. Тут Київ поки що залишається лідером – його Музей Революції Гідності, який потрохи створюється в центрі міста – перший приклад доброго сучасного рішення. Другий приклад – музей «Бабин Яр», над створенням якого зараз працює ціла міжнародна команда. Рух у цьому напрямку справді відбувається і думаю, що зміни в музейній сфері – це те, у чому публічні історики в Україні мали б відіграти важливу роль.

А.Ч.:  Технології чи все ж таки теми – чому слід надати більше значення, щоб привернути увагу публіки до питань минулого?

В.С.: Сучасні музеї можуть працювати з дуже різними темами. У чому їхня перевага? За допомогою технологій, експонатів, візуальних джерел, а також різноманітних наративних стратегій, можна привернути увагу до різних питань. Цього літа я долучився до конференції у Шотландії, де в Единбурзі відвідав кілька музеїв, що працюють з дуже різними темами у різних форматах. Мені дуже сподобалась одна виставка, присвячена шотланському Просвітництву 18 століття. Здавалось би дуже специфічна тема, але завдяки вмілому використанню сучасних мультимедійних засобів її зуміли незвично подати. Як наслідок, виставка є дуже популярною, незважаючи на віддаленість теми від сучасного контексту.

Одна з важливих функцій музеїв нового покоління – можливість досвідчити, відчути минуле. Так, потрібно мати відповідні артефакти, бо дуже важливо, коли є речі з минулого, які надають відчуття автентичності. Технології допомагають це реалізувати краще. У той же час теми з близького минулого привертатимуть більше уваги. Для нас це – Друга світова війна, повстанський рух у Галичині та Волині, радянська історія, події розпаду СРСР і трансформації кінця 1980-1990-х років. Ці теми приречені на увагу широкої публіки, але працювати можна і треба з різними темами.

А.Ч.: Як ефективно реалізувати проект публічної історії?

В.С.: Аудиторію треба вміти зацікавити, тому як і в інших сферах, тут мало створити якісний продукт – з ним треба ще «достукатись» до аудиторії, що є окремим мистецтвом. Це складніше реалізувати, якщо ви робите самотужки навіть один проект – дискусію, виставку чи фільм. Полегшує роботу співпраця зі сталою інституцією, де вже є традиційні відвідувачі та репутація. Але немає й нічого неможливого, адже ті ж нові комунікаційні технології дозволяють вирішити проблему через рекламу, соцмережі чи інтернет загалом. Часом це дозволяє не витрачати великих фінансових ресурсів. Однак, якщо публічна історія орієнтована на ширшу публіку, то слід уміти комунікувати на всіх стадіях роботи над проектом.

Треба завжди розуміти, хто є стейкхолдером, тобто хто має безпосередній інтерес у ваших темах. Проекти публічної історії, проекти пов’язані з минулим, яке ще досі живе, тому його очевидців важливо залучати ще на етапі підготовки ідеї, аби розуміти їхнє ставлення та надати їм голос. Мій львівський досвід каже, що люди справді мають інтерес до минулого; якщо є якісні проекти, то вони викликають значний інтерес. Україна – все-таки держава, занурена в історію та пам’ять, часто травматичну. З другого боку, така увага до публічних історичних ініціатив має свою небезпеку – інструменталізацію в політичній боротьбі та комерціалізацію. Прикладом останньої тенденції може бути історичний туризм, коли люди починають сприймати все, як розвагу, красиві емоції, можливість зробити незвичайне селфі. Тоді може зникати освітній компонент, розуміння складності історичних процесів. У такому разі завдання істориків – подбати, щоб у публічно-історичних проектах розважальний елемент був врівноважений критичним освітнім дискурсом.

А.Ч.: Які перспективи загалом наразі має публічна історія в Україні? На які зміни можна сподіватися найближчим часом?

В.С.: Мені видається, що якщо в Україні встановиться певна стабільність, продовжиться європейська інтеграція, ми ставатимемо більш відкритими до західного світу. Очевидно, ця сфера має розвиватись, бо є попит і з боку суспільства, і всередині професії – нам потрібні фахівці, які можуть говорити про проблематику історії, пам’яті та спадщини у публічному просторі. Гадаю, сфера публічної історії приречена на розвиток, а найбільш перспективними напрямками на найближчі роки стануть музеї, історичні медіа і нові цифрові технології.

Текст: Антоніна Чундак

Фото з особистого архіву Володимира Склокіна