Олексій Вінниченко – один із провідних дослідників ранньомодерної історії Галичини, але його наукові інтереси далеко виходять за межі «Руського воєводства». Це археографія і соціальна історія, політичні студії (у розумінні історії парламентаризму та органів влади), військова історія. Historians запитує про минуле та історіографію, Річ Посполиту та шляхетське самоуправління, виклики перед історичною наукою, джерела та «шляхи» історика. Принагідно дякуємо п. Олексію за розлогі відповіді на розлогі питання.
Вадим Назаренко: Річ Посполиту часто називають «правовою державою», яке Ваше ставлення до таких тверджень, звісно, в порівняннях певно ж не із сучасністю, а тогочасними правовими практиками в інших частинах Європи?
Олексій Вінниченко: Частіше можна почути, як Річ Посполиту називають «безправною» чи навіть «анархічною», де, зокрема, та ж шляхта могла поводитися цілком свавільно, аніж «правовою» державою. Насправді істину, напевно, треба шукати десь по середині, а такі діаметрально крайні оцінки виникають із того, що дослідники головно мають справу із судовими й загалом юридичними актами. І це природно створює дещо своєрідний образ річпосполитського життя, його годиться приймати з відповідними застереженнями. Це все одно, як повсякдення сучасної України вивчати виключно за кримінальним кодексом, поліційними протоколами й судовими процесами, вийде доволі неприглядна чи взагалі страшна картина.
Маркером правового стану Речі Посполитої, як і будь-якої іншої держави, можна вважати ступінь кодифікації її права. Як відомо, на теренах Великого князівства Литовського й частини українських воєводств діяли Литовські статути, натомість у Короні користувалися своєрідною сумішшю давніх середньовічних статутів та величезної кількості сеймових постанов. З ними навіть річпосполитські юристи не завжди давали раду, недаремно вони укладали спеціальні посібники (авторства, наприклад, Станіслава Сарніцького, шляхтича з Холмської землі) чи намагалися чітко регламентувати судову процедуру (тут можна згадати проект львівського земського писаря Яна Свошовського, спершу прийнятий, а потім відкинутий сеймом). На додачу до цього маємо величезну кількість привілеїв, виданих для регіонів, населених пунктів, соціальних верств і груп, навіть окремих осіб. Наприклад, львівські вірмени користалися міськими правами, загальними для міст на магдебурзькому праві, але одночасно мали затвердженим свій вірменський статут, котрий дріб’язково регулював різноманітні сторони життя вірменської громади. Тож радше Річ Посполиту можна назвати не «правовою державою», а «державою багатьох прав».
Сторінка праці Станіслава Сарніцького
Якщо ж порівнювати з іншими європейськими ранньомодерними державами, то традиційно вважається, що Річ Посполита вирізнялася вищістю права над правителем. Це полягало в тому, що монарха тут обирали, але на певних умовах, обов’язкових до виконання ним під час правління. Їх оформлювали як два документи ще під час елекції, а під час коронації новообраний король мусив заприсягнути та підписати їх. Йшлося передусім про так звані «генрикові артикули», у котрих були зафіксовані загальні принципи державного устрою Речі Посполитої, і правитель суворо зобов’язувався їх дотримуватися. А окремо король-елект обіцяв виконувати індивідуальні зобов’язання, так звані pacta conventa: вони були особливими для кожного правителя й по суті являли свого роду його виборчу програму. Проте і виборність, і зобов’язання річпосполитського монарха, хоч і було специфічним, але не чимось унікальним для тодішньої Європи: можна пригадати про обрання дожа у Венеційській республіці чи імператора Священної Римської імперії та імперські «виборні капітуляції». Навіть у Російській імперії після смерті Петра II була спроба накинути новому правителю певні пункти, названі «кондиціями», які б обмежували імператорську владу (і, напевно, їх автори взорувалися на річпосполитську практику), однак за підтримки частини дворянства імператриця Анна Іоанівна зуміла їх відкинути і стати конституційною монархією Росії тоді не судилось.
Сторінка сеймової конституції
В.Н.: Окремі Ваші дослідження стосуються військової історії, повсякдення, девіацій часів Речі Посполитої. Відомо, що вивчаючи історію вищих прошарків дослідник мусить пояснювати дихотомії: відносини між вищими й нижчими станами, розуміння норми та відхилень, ставлення до влади та «анархії», службу та досягнення статусу. Як пошук відповідей на такі питання впливає на дослідника? І наскільки затребувані такі теми в сучасній полоністиці?
О.В.: Іншими словами мені можна закинути надмірну тематичну розпорошеність, бо ж від дослідника зазвичай очікують, що він буде спеціалістом із якоїсь однієї, порівняно вузької проблеми. Направду в моєму випадку зацікавлення згаданими темами не було спричинене якимось дихотомічним підходом, таким свідомим прагненням поглянути не тільки на шляхту, але й на міщан і селян, не тільки на нормальне життя, але й на девіацію, злочинність, і так далі. Теми мені завжди підкидали джерела, які траплялися під час моїх архівних розвідок. І хоч у той момент я шукав зовсім інше, ці несподівані джерельні знахідки так захоплювали мене, що вже не міг їх оминути, залишити поза своєю увагою, я фактично опинявся в їхньому полоні. Результатом і стала така тематично-джерельна всеїдність із мого боку, яка значно розширила мій кругозір у річпосполитських реаліях, проте нерідко відволікала й далі відволікає від головної тематики.
А щодо затребуваності тої чи іншої проблематики в сучасній полоністиці, то, даруйте, я все-таки почуваю себе дослідником історії не Польщі, а Речі Посполитої, це не одне й те саме. Тож і говорити готовий лише про те, якою річпосполитською проблематикою займаються польські історики. Але направду польська історіографія Речі Посполитої є такою багатовимірною та об’ємною (хоч і зі своїми вадами та стереотипними підходами), що в масштабах одного інтерв’ю навіть коротко розповісти про неї буде складно.
В.Н.: «Тематико-джерельна всеїдність» – можливо, це саме те, що представники «школи Анналів» називали «тотальною» або «всеосяжною історією»?
О.В.: Дякую за підказку, я тепер знатиму як гарно пояснювати різноплановість своїх робіт. А якщо серйозно, то «тотальна історія», як і нібито протилежна їй мікроісторія, це лише способи подивитися по-різному на минуле: або відсторонено, щоб охопити якомога більшу картину, або зблизька, ледве не впритул, щоби розглянути в найдрібніших деталях, однак минуле лишається одним і тим самим. І тут дослідник радше залежить не від власного вибору певних методів як історичних, так і інших наук, хоч як би йому хотілось їх використати, а від тих джерел, які має змогу вивчати. Бо коли працюєш, наприклад, із зізнаннями злочинців або поборовими реєстрами, то на перші тільки й лишається дивитися з погляду мікроісторії, а до других так і напрошуються статистичні методи. Тобто зміст і характер джерел нав’язують історикові спосіб комунікації з ними.
В.Н.: У вітчизняній науці деякі наукові напрями перебувають у зародковому стані або процесі свого становлення: мікроісторія, історія клімату, історія повсякдення (Ви маєте працю про неврожаї в Белзькому воєводстві та «реакцію» фіскальної сфери). Із таких робіт про вплив погодних факторів я пригадую кілька досліджень: невеликі розвідки Івана Крип’якевича і більш сучасні праці Івана Гаврилюка про вплив погоди на перебіг битв часів Хмельниччини та Едуарда Острася про вплив врожайності на суспільно-політичні взаємини у XVIII ст. Якими бачите перспективи в цих напрямків у контексті «річпосполитського періоду». Що дозволяють зробити джерела та методи?
Зображення сільськогосподарських робіт на гравоюрі річпосполитських часів
О.В.: Я б не погодився з такою категоричною оцінкою, ці напрями не можна ставити в один ряд. Все-таки в останні роки дослідження з історії українського повсякдення й не лише ранньомодерного часу не є аж такою екзотикою, меншою мірою це, звісно, стосується мікроісторії. Тут радше можна говорити про відсутність в ширшого читача попиту на такі студії. У нас від історії й далі очікують насамперед практичної користі: історія має чи-то виховувати громадянина й патріота, чи-то давати готові приклади вирішення проблем сьогоднішнього дня, тобто на неї дивляться цілком в руслі вислову «історія – вчителька життя».
Щоправда, істотно, коли йдеться про звичайні, буденні речі у минулому, обмеження на історика знову-ж-таки накладають самі джерела. Ви знайомі зі щоденником Якова Марковича і знаєте як пунктуально він записував якою була погода кожного дня. Однак його діарій – це унікальне джерело, інші ранньомодерні автори свої синоптичні спостереження так систематично не вважали за потрібне нотувати, а частіше взагалі про погоду не згадували. Навіть у тій моїй статті, яку Ви назвали, насправді не йшлося про ціле Белзьке воєводство, а лише про окреме село: його орендар через кількарічну негоду й посуху не отримав того врожаю і, відповідно, прибутку, на якій вочевидь сподівався, тому вирішив судитися з власником маєтку заради зменшення суми орендного контракту. Звідси в актових книгах відклалися відомості про погоду в цьому селі за пару років, але вже про сусідні населені пункти жодної інформації немає, не кажучи про довший хронологічний період. Та й цікавив мене в цьому разі не вплив врожайності на соціально-економічну ситуацію в регіоні, а чи справді були обґрунтованими податкові пільги, які в ті роки добивалася белзька шляхта, чи не були їхні заяви про погані врожаї лише безпідставними відмовками. Якби мені дійсно захотілося написати про вплив погоди на політичні або військові події чи на врожайність і, відповідно, на економічне становище впродовж тривалого часу навіть в межах порівняно компактного регіону, то для цього довелося б наскрізно переглядати усі архівні матеріали того часу в примарній надії, що назбирається достатня кількість принагідних згадок про погоду. Такий матеріал легше нагромадити, працюючи над іншими темами, а попутно нотувати все цікаве, що трапляється. От тільки це праця на роки й десятиліття, швидкого і, головне, гарантованого результату тут бути не може.
В.Н.: Ви маєте чималий досвід археографічної діяльності. Нещодавно вийшов том із серії «Київське християнство» за вашою редакцією. Тут виникає кілька питань: які головні проблеми стоять перед українською археографією? Передусім, фінансові, чи є більш важливіші? Як Ви ставитеся, того, щоби збірники документів не видавали маленькими накладами і з завеликою ціною (десь так по 500 гривень за грубий том), а вільно поширювали в мережі?
О.В.: Щодо мого «чималого» археографічного досвіду — це явне перебільшення, я радше спеціалізуюсь на публікації та всебічному опрацюванні окремих історичних актів, аніж на підготовці цілих збірників архівних документів. Зрештою згаданий Вами том – це також публікація одного джерела, тільки дуже об’ємного, Реєстру митрополичого архіву 1763 року. Однак проблеми є такими очевидними, що для їхнього розуміння не потрібно бути досвідченим спеціалістом з едиційної археографії, їх бачить кожен практикуючий історик, от і у Вашому питання деякі з них уже прозвучали.
“Реєстр митрополичого архіву Унійної Церкви 1763 року” / Упоряд. та вступ. ст. Олексія Вінниченка. Львів: В-во УКУ, 2017
Насамперед, все-таки гроші, і тут треба враховувати два моменти: точку зору видавництва та інтерес упорядника. Будь-яке видавництво захоче заробити на виданні, але простіше отримати зиск завдяки великому тиражу, який у випадку джерельних видань є майже завжди нерентабельними. Попит на збірники документів буде на порядок нижчим, аніж на науково-популярні книги чи, навіть, академічні монографії, бо археографічні видання орієнтовані здебільшого на фахових істориків, яких є не так вже й багато (принаймні для ранньомодерного часу), а університетські бібліотеки часто обмежені у фінансових засобах на закупівлю книжок. Залишається малий тираж, тож видання джерел приречені на високу ціну, хоча б заради покриття собівартості, що знову-ж-таки зменшує попит. І видавництво буде прагнути передусім повернути вкладені у видання кошти, тож за таких умов історикові, котрий готує джерельне видання, годі сподіватися на якийсь гонорар за свою працю. А його робота мусить винагороджуватися, проте через видавництво й реалізацію невеликого тиражу це майже недосяжно.
Звідси постає друга проблема: мотивація історика. Що має спонукати його до підготовки джерельного видання? Бо йдеться про працю направду занудну, марудну й тяжку, коли упорядникові треба відшукати в архівах документи, ретельно набрати їх, передавши всі нюанси рукописного тексту в друкованій формі, неодноразово звірити їхні тексти, буквально перевіривши кожне слово й літеру, підготувати науково-довідковий апарат у вигляді заголовків, археографічних легенд, покажчиків, врешті написати ґрунтовну передмову. Я, напевно, говорю тут банальні речі, але робота археографа чомусь залишається недооціненою: на моє глибоке переконання, підготовка видання на належному археографічному рівні вимагає більше часу й зусиль, аніж написання аналогічної за обсягом монографії. А яку сатисфакцію упорядник отримає за свою тяжку працю? Про її оплату, я вже згадував вище, говорити не доводиться. Звісно, існує Інститут української археографії, результати його діяльності є вагомими, але це лише одна інституція, котра з назви спеціалізується на виданні джерел, хоч її науковці мусять займатися не тільки едиційною діяльністю. І всі ми добре знаємо як фінансується і як організована академічна історична наука в Україні.
Перша сторінка реєстру митрополичого архіву
Якщо ж говорити про нематеріальні користі для упорядника, то зручність від користування опублікованими в збірнику джерелами – це полегшення роботи для інших істориків, упорядник і без публікації мав їх у своєму та ще й ексклюзивному розпорядженні. Жодним чином джерельні видання не враховуються до підготовки кандидатської чи докторської дисертації, навіть у науковий звіт їх не дуже то і впишеш, хіба в рубрику «Інші видання», наче щось другорядне, а поряд зі статтею в індексованому виданні, зі Scopus чи Web of Sciences, це взагалі ніщо. От і виходить, даруйте за таку цинічну оцінку, що підготовка видання архівних джерел фактично невигідна, тому й надалі залишається справою рук ентузіастів, чию діяльність можна сміливо назвати науковим волонтерством. Я, щоправда, вбачаю в цьому й певний позитив: ті історики, які таки беруться за публікацію джерел, роблять це не за користь, а на совість.
Третя проблема є наслідком двох попередніх, це відсутність послідовної й перспективної політики у сфері української едиційної археографії. Простіше кажучи бракує розуміння, що саме потрібно видавати й що найперше треба публікувати. Коли говорити про видання ранньомодерних джерел, то археографічних планів ще в 1990-х роках було укладено чимало, однак лише поодинокі збірники й серії вдалося реалізувати, на системну і планомірну діяльність це явно не тягне. Виходить взагалі абсурдна ситуація, бо найбільше серійне видання джерел до ранньомодерного часу, зокрема, й до річпосполитського періоду, побачило світ не за незалежної України, коли для українських дослідників відкрилися ширші можливості, а ще за Російської імперії – я маю на увазі славнозвісний «Архив Юго-Западной России», який досі не втратив значення для дослідників. Проте в умовах, коли едиційна археографія здебільшого є справою ентузіастів, закономірно, що їм неможливо вказувати що і як вони мають видавати, тут вони керуються власними дослідницькими уподобаннями.
По-четверте, суттєві корективи на роботу сучасного археографа накладає інтернет. Раніше головним завданням публікації було, як це прийнято говорити, «введення джерел у науковий обіг», тобто удоступнення їх ширшим колам істориків, котрі не завжди могли потрапити в той чи той архів і довго сидіти там, а з виданням могли працювати коли й де завгодно. Тепер же цього досягнути набагато простіше, достатньо виготовити фотокопію архівного джерела і, якщо вже конче хочете зробити його загальнодоступним, виставити в інтернеті. Тому до традиційної, книжкової публікації на перший план виходить інша вимога: зробити для читача роботу з джерелом максимально зручною і простою. Наприклад, готуючи до друку згаданий Реєстр митрополичого архіву, з одним рукописом якого, до речі, будь-хто може ознайомитися онлайн, я не тільки узгодив усі різночитання з іншою відомою копією Реєстру, але і, крім звичних географічного й особового, зробив ще актовий, хронологічний і розлогий предметно-тематичний покажчики. Це, звісно, ускладнило і значно затягнуло мою роботу над виданням, проте тепер у ньому читач може без проблем відшукати будь-що, що його цікавитиме.
І так, якщо й далі виходити з інтересів читача, то на підготовку джерельних видань потрібні спеціальні грантові програми, коштом яких фінансувалися б робота упорядників і друк підготовлених ними видань хоча б мінімальним накладом задля розсилки в головні бібліотеки та які б передбачали обов’язкове розміщення електронного варіанту видання у вільному доступі в інтернеті.
В.Н.: Чесно кажучи, після Ваших слів, мені навіть стало якось соромно, що я іноді не звертаю увагу на те, хто є упорядником тієї чи іншої збірки документів. Особливо тих монументальних видань, що виходили ще в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Виходить, що археографічна робота, мабуть, найменш помітна: навіть при посиланні на джерело не завжди вказують, хто був упорядником тієї чи іншої збірки...
О.В.: Насправді, від того, хто є упорядником джерельного видання, від його практичного досвіду, залежить дуже багато й найперше – це якість публікації. Навіть незначна похибка у відчитанні чи при передачі на друці окремого слова може суттєво змінити зміст документів і в такому вигляді вони потраплять до наукового обігу, а після виходу книги у світ навряд чи хтось буде звертатися до архівних оригіналів. Я вже згадував про зізнання Софії Заславської, яке вперше опублікував ще сто років тому знаний польський історик і видавець Зиґмунт Люба Радзімінський. Основною його заслугою стала підготовка семитомного «Архіву княжат Любартовичів Сангушків у Славуті», тобто йшлося про досвідченого археографа. Але в публікації зізнання Заславської, текст якого З. Радзімінський вмістив у своїй «Монографії князів Сангушків», кілька прізвищ чомусь були ним спотворені до невпізнання. Тому результатом його археографічної неуважності стала поява в історіографії князівського роду Химських, хоч таких ніколи не існувало, а насправді в документі йшлося про князя Глинського.
В.Н.: Наталя Яковенко якось влучно зауважила, що Річ Посполита «пішла, аби залишитися». Будь-який історик – дитя сьогодення, чи спостерігаєте Ви вплив тієї держави на загалом українську історію й сьогодення?
О.В.: Мені видається, що вплив чи-то релікти річпосполитських практик на сучасність складно не помітити, але це, напевно, в мені говорить дослідницький патріотизм. Проте під час кількох минулих виборів в Україні багато хто зауважував, що межа тих регіонів, де проукраїнські кандидати й партії здобувала більшу підтримку, майже точно збігалась із колишнім кордоном Речі Посполитої. Зрештою події останніх років показали, що річпосполитські традиції не такі вже й далекі сучасності: здатність активної частини соціуму вимагати від правителя дотримуватися права та виконувати свої зобов’язання, готовність самоорганізовуватися, щоби змусити його змінити політику чи, навіть, зректися влади, відповідають тому, як вибудовувала свої відносини з королем шляхта Речі Посполитої, у разі потреби утворюючи конфедерації – об’єднання, покликані захищати порядок і право. А батальйони територіальної оборони, які у 2014 р. утворювали й утримували обласні ради, явно скидалися на повітові хоругви, що їх вербували місцеві сеймики в Речі Посполитій у разі безкоролів’я чи ворожого нападу. Тож я переконаний, що саме Річ Посполита завдяки своїй «мішаності» стала казаном, у якому варилась і з якого постала модерна Україна, пізніший імперський період аж ніяк не міг дати цього, йшлося вже про кристалізацію того, що оформилось у річпосполитські часи.
В.Н.: Дякую за розмову.