Володимир Маслійчук: Ваш шлях до дослідження історії, що було визначальним (книжки, батьки, друзі, вчителі)?

Назар Білецький: Батько мій за фахом педагог-історик, але далі за педагогічний підхід і загальний інтерес до популярної історії він не заходив. Мої родичі по маминій лінії, у яких певною цінністю є культурно-родинна спадщина навколо прабабиної хати в селі, теж певною мірою культивували інтерес, принаймні до родинної історії (мій двоюрідний дядько якраз історик-любитель, колекціонер, присвятив багато часу вивченню історії родини, робив власні замітки, тобто намагався писати історію родини, склав чудовий родовід десь на 7 чи 8 колін).
  У дитинстві мені дуже подобалася історія. Я читав багато історичних енциклопедій, тому загальну базу мав. Учителі в школі хороші були. Та й допитливості, як мені здавалося, не бракувало. У десятому-одинадцятому класах мені хотілося вивчати античні мови. Так мені хотілося поєднувати своє бажання бути філологом із можливим фахом історика, адже я спершу хотів іти до «Могилянки» на філолога, але брат мене відмовив, сказавши, що там давніх мов не навчать. Ще в мене був варіант піти на інформатику, але мене раніше зарахували на історію, тому я, не гаючи миті, подав документи на історію.
  Упродовж навчання на бакалавраті я зрозумів, що маю хист до вивчення історії, хоча завжди цікавився питаннями лінгвістики та її аплікації до вивчення певної історичної проблематики (як-от титулатура). Мені дуже довподоби історична література (разом із історіографією), я майже не читаю художньої літератури. У «Могилянці» мене вчили й вчать першокласні викладачі.

В.М.: Чому Вас цікавить тематика, якою Ви займаєтеся?

Н.Б.: Упродовж навчання на бакалавраті я завжди хотів займатися якоюсь чудернацько-складною темою (від філософії історії до епістемології історії). На це значний вплив, мабуть, чинив мій брат, який вчився на філософії і від якого в мене з’явився глибокий інтерес до філософії, зокрема, аналітичної та філософії мови. Ця філософська база визначала загальний філософсько-лінгвістичний напрям. З другого боку, мій друг, колега-історик, натягав мене по ранньомодерній історії (зокрема, події повстання Хмельницького), люб’язно мені надавав (і надає) літературу (і просто історіографію, і з теорії історії, зокрема, історії понять).
  Книга Райнгардта Козеллека «Часові пласти», пам’ятаю, яку я прочитав у кінці першого чи другого курсу, зчинила на мене феноменальний вплив. Тоді ж я почав читати книги по прагматичній лінгвістиці й гадав, як це аплікувати до вивчення титулатури в листах Богдана Хмельницького. На кінець бакалаврату я вже залучав деякі праці з історії дипломатії, але розумів, що мені бракує чогось глибшого для розуміння раньомодерної титулатури.
  Це призвело до того, що на магістерці мені довелося проглянути, яким чином загалом сформувалася модель титулатури в Римській імперії й якими шляхами вона могла поширюватися на периферійні регіони та монархії. Я виробив певною мірою унікальний (але, певне, ще не завершений) апарат аналізу домодерної титулатури, фундаментом якого були соціальна теорія, теорія звертань, постколоніальні студії (тут саме феномен «культурного імперіалізму»). Утім, за браком часу, не зміг його якісно аплікувати в дипломі.
  Натомість зараз, пишучи свої перші статті, намагаюся надолужити невиконане в дипломі. З другого боку, на дисертаційне дослідження я вирішив покласти значно складніші завдання. Зрозумівши, що титулатура може слугувати яскравим маркером культурного впливу/запозичення, я вирішив подивитися комплексніше на формуляр актового документа як елемент поширення комунікативних практик.
  Для цього я планую порівняти структуру й термінологічний функціонал актового документа «західних варіантів» й проглянути його вплив на зміну руського актового документа, і все це для того, щоб спостерігти культурні впливи із «заходу» на руські землі протягом 14 – сер. 15 ст. Робоча назва дисертації: «Уподібнення актового формуляра на руських землях до «західних» варіантів у другій пол. XIV – пер. пол. XVI ст.»
 
В. М.: Одним із важливих питань, почасти пройдених, почасти перспективних для студій буде питання «історії понять» (Begriffsgeschichte). Розуміння предметів чи процесів, між тим, має свій час і надто змінне. У випадку моїх студій це поняття «революції», «школи», «історіографії». Чи, працюючи з семантикою понять та титулів, історик не попадає у певні пастки мовного та понятійного характеру, і як із них виходити?
 
Н.Б.: Попадає, безумовно. Це одна з причин, чому я вирішив переглянути, чим є домодерна титулатура. Її чомусь не характерно вписувати до кола проблем «історії понять». Король – от собі й король. Так у слов’янських мовах перекладається латинський rex (і все, що з ним асоційовано). Насправді тут пастка в тому, що в ХІХ ст., коли створювався історичний канон, ніхто з істориків сильно не переживав, як перекладати чи тлумачити титули. Вони знали (!) як це робити, адже самі жили в імперіях і королівствах, де нобілітет був давно розкладений по поличках у всіх європейських мовах. На те й існує історія понять, щоб завжди пам’ятати, що семантика слів змінна, навіть якщо мова йде про такі стандартні й зрозумілі речі як поняття «король», що позначає фундаментальну соціальну інституцію для домодерних суспільств.
  Мої пошуки в цій титулатурній проблематиці почалися, з одного боку, з банального розуміння поняття «dux cohortis zaporoviensis». От здається, що dux це те поняття, яке ми перекладаємо «князь», але яке, ну, ніяк не влазить в контекст фрази. Ну ж, не «князь війська запорозького». Там же має бути «гетьман». Звичайно, «гетьман», і це ще тільки одна з варіацій, як це слово перекладається. Якщо глянути в синхронні джерела, то побачимо, що «гетьман великий коронний» теж «dux supremus» – і ми не будемо приплітати сюди «князівський» переклад. У пастку дуже легко попасти, коли очікуєш, що в джерелах є відповідь і підтвердження думки історика. Але досвід показує, що, навпаки, в джерелах тільки питання і більше питань до думки історика.
 
В.М.: Виникає низка важливих питань за таких підходів, і основне з яких взаємовідносини «центр-периферія» чи незрідка «метрополія - колонія». Чи буває «мавпування» у даному разі важливішим і значимішим за оригінал? Тобто провінційні практики призводять до вагоміших тлумачень і наслідків, аніж столичні приклади?

Н.Б.: У даному разі я шукаю голосу того, кому «затуляють рот». Модель «центр-периферія», поняття «культурний імперіалізм» є дуже фундаментальними для моїх спостережень. Якщо враховувати те, що є оцей дисбаланс і гетерогенність голосів, різні рівні комунікативної влади, то можна мигцем побачити оту периферію і те, як вона репрезентує себе через слова й поняття центру. Але ключовим є те, що за такого підходу історик хоча б із себе може зняти «оману» центрового (чи серцевинного) дискурсу.
  Сусідньою до проблеми «центр-периферія» можна вважати проблему «себе-іншого». Немовби ці напрямки говорять про те ж саме, але перший акцентує на уподібненості, коли другий на розрізненні. Утім, як через «іншого», починають усвідомлювати «себе», так само через центр усвідомлюється периферія, що, власне, такою її й робить. Провінційні практики є не менш важливими для розуміння суспільства, ніж центрові. Вони хіба хронологічно можуть бути пізнішими. Варто завжди пам’ятати, що «провінційність» чи «периферійність» – це голос центру, а «центровість» – це мова і центру, і периферії, яка, ще раз скажу, робить центр центром.
  На мою думку, найбільш змістовним є історичний матеріал періоду, коли відбувається розрив між центром і периферією, його причини, перехід, трансформація. Саме тоді починають зринати всі ті голоси, що були затуманені й замовчувані центром, а також створюються (відтворюються) інші зв’язки центрів-периферій, які водночас латентно присутні у суспільствах.
  Можна не зовсім згодитися з терміном «мавпування» (як варіант «мімезис», «мімікрія», хоча це просто красиві іншомовні слова на позначення того ж мавпування), який звучить трохи зверхньо, але часто воно таким і є. Це вже стосується того, чи ставиться історик до історії і її персонажів як до «дітей часів», чи проникається її «духом» і ставить себе як одного з гравців.
 
В.М.: Чи треба в класичних університетах (на гуманітарних факультетах) вивчати латину і греку (мертві мови) як частину основного курсу?

Н.Б.: Моя відповідь на це питання: безумовно, так. Мені не до кінця зрозумілий розрив між історією та філологією. Сучасні історики, які не знають мов, на мою думку, навіть якщо вони користуються тричі кращими методологіями і підходами, однозначно програють історикам ХІХ ст., для яких філологічний вишкіл був обов’язковим як абетка. Одразу зринає перед очима номер ЗНТШ із написом «секція історико-фільолоґічна». Поправді, саме так має й бути. Можливо, розрив був спричинений втручанням марксизму-ленінізму, який дозволяв історії возвеличуватися над іншими гуманітарними науками, адже пояснював саме «буття». Після незалежності ні НАН України, ні університети не спромоглися вирішити цю проблему. Тому займатися, наприклад, домодерною історією хоче все менше й менше студентів, адже бояться, що це буде заскладно. Проте, річ не в домодерній історії. Якщо подивитися на англомовні видання по модерній історії та їхньому лексичному запасу (оці банальні ad hoc, mutatis mutandis, quid pro quo, ipso facto, bona fide, vice versa, terminus post (ante) quem і т. д.), зрозуміло, що людина хоч не хоч, але має хоча б шкільну освіту латиною. Те, що англійська мова, як губка, всмоктує чужі слова, не міняє того, що можна відрізнити англійську без впливу іноземних мов і зі впливом. Англійська, звичайно, рятує, бо вона інтернаціональна, але якщо український історик-домодерник не усвідомить, що йому обов’язково (!) треба знати латину й греку, то, на жаль, він і далі сидітиме в «платоновій печері».

В.М.: Важливий момент: у колі запозичень, де залишається самобутність, це питання виринає у розмовах з істориками. Релігія, соціальний устрій, право виглядають часто дуже запозиченими. Де грань між принесеним і тубільним, скажімо, у пізнє Середньовіччя на українських теренах?

Н.Б.: Nihil novi sub sole. Я не схильний вірити в надмірну автохтонність і не бачу в ній якоїсь особливої цінності. Фрази «ми першими відкрили», «у нас з’явилось найраніше» мені нічого не говорять. «Тубільне» – це спільне для всіх, неоригінальне. Тут до прикладу одразу винайдення вогоню, мови і письма, міст, права, філософії, науки і т. п. Ці речі – не заслуга якогось народу. Вони виникають, по-перше, через певні екологічні трансформації, а по-друге, через ускладнення й розширення комунікативних зв’язків. Якщо говорити про Пізнє Середньовіччя, то, як на мене, відповідь дуже проста. Ті, хто апплікував і «запозичував» чужі соціокультурні практики просто не вважав їх чужими, а якраз своїми чи, принаймні, загальновідомими. Це, мабуть, сильно різнить Середньовіччя з Ранньомодерним часом, адже в останньому реформаційні чи просвітницькі нововведення справді були чужими й насадженими певною мірою насильно. Ще яскравіше це насаджування помітне в модерний період, адже воно передбачає руйнування «старого», «звичного», «вічного». Мені здається, що «грань» в цьому випадку дуже умовна річ. Якщо в нас є підтвердження того, що цю «грань» бачили тоді, то, можливо, вона і є, якщо ні – то ні. Хоча тут варто знову згадати про центр і периферію. Тобто, хто визначає ці межі навіть у давній період? Наостанок, перефразую Шевченка: «І свого навчайтесь, і чужого не цурайтесь, бо воно таке саме своє».

В.М.: Загалом, чи можна використовувати термін Середньовіччя щодо української історії?

Н.Б.: На мою думку, так. Тільки хронологія сильно різнитиметься від стандартної європейської (кін. V ст. – XV ст.). Я схиляюся до історіографічної думки, що Русь не так уже й сильно різнилася від сусідніх середньовічних монархій. Мені здається, що цю «різницю» вигадали радянські історики, для яких, мабуть, важливо було показати самобутність «русской» історії, яка мала би бути не такою ж «поганою феодальною» і «мракобісною» як європейське Середньовіччя.
Утім, якщо ближче вивчаєш останнє, то бачиш, що не так вже вони й різнилися. Звичайно, в Х – ХIV ст. на теренах України не було імператорів, непомірної кількості хронік, ілюмінованих манускриптів, і т. д. Але вони все більше з’являлися в XV – XVII ст. Цей останній період дуже гібридизованим постає на наших землях. Я б не називав би історію XVI ст. на теренах сучасної України ранньомодерним періодом. Що ж тут такого ранньомодерного було? Масовий друк? Філософсько-наукова революція? Військово-інженерна революція? Нова одягова чи етикетна мода? У крайньому випадку XVI – XVII ст. для мене може асоціюватися з європейським Ренесансом. Але відомо, що він лише серед найвищих еліт проявлявся відмінно від Середньовіччя. Якщо почитати ґродські судові акти, то ми натрапляємо на типово середньовічну поведінку місцевої шляхти: «бий-забий», «чого шапки не зоймаєш?» і т.д. У нас не з’являється аж до Ґалятовського купи правничо-теологічних єзуїтських трактатів, які ширилися Європою за 100 років до того. І тут річ не у «відсталості», а якраз у тому як історія проявляє себе в оцих часових пластах. Це чудово, що в нас Середньовіччя затягнулося, це значить, що ми краще можемо зрозуміти цей історичний період, і не тільки через призму європейського (яке, загалом теж на декілька «середньовіч» можна поділити). На раньомодерно-просвітницький значно більше схожий період від «Руїни» (з Чигирнськими походами й «патріками гордонами») і аж до першої третини ХІХ ст. (з його «Історією Русів»).
      
В.М.: Які основні проблеми в молодого українського науковця-історика (крім матеріальних) ?

Н.Б.: Якщо не матеріальні, то хіба адміністративні й бюрократичні. Ієрархічність у науковій сфері зберігається. Особливо помітний радянський підхід до цієї проблеми. Молодий науковець наперед сприймається як недосконалий, «ще багато вчитися», «не до кінця розумієш», етс. Хоча, на мою думку, могилянський молодий історик, заледве випускник (якщо він/вона старанно вчиться), переганяє будь-якого середньостатистичного українського історика хоча б тим, що знає англійську. За англійською мовою, навіть не самим знанням мови, а доступом до літератури нею приховується (а я б сказав, відкривається) безліч самоосвітньої, методологічної, компаративної, модельної та інших перспектив. Я згоден з тим, що молодий історик врази відстає від хорошого й продуктивного викладача-науковця, але потенційно має шанси перегнати його семимильними кроками.
  Ще одним плюсом для молодого дослідника є обізнаність в комп’ютерній техніці та навички пошуку літератури через інтернет. Але тут виринає ще одна проблема, яка стосується як і матеріального боку, так і питання доступності наукової літератури загалом. Я не підтримую платний доступ до будь-яких наукових ресурсів, адже вважаю неприпустимою монополію на знання, хоча б вона й була прихована за гаданим правом авторства. Це, тим не менш, не значить, що я схвалюю будь-яким чином плагіат, який для мене ще з першого курсу асоціюється з банальним невіглаством, непрофесійністю й відсутністю креативної потуги, яку має мати кожен митець слова, зокрема, й історик.
  Річ у тім, що плата за ресурси, хоч і представляється собою як правочинний й солідний підхід, насправді просто ускладнює академічну кооперацію. Більше того, на цьому наживаються переважно треті особи, що не мають безпосереднього стосунку до науки.
  Стосовно цього варто зазначити, що така ситуація виникає, зокрема, через те, що історична наука не має в собі профітабельності, що вибиває її з конкурентноспроможності в сучасному капіталістичному світі. Не зважаючи на те, що методологія сучасної гуманітаристики переважно зуміла відірвати себе від надмірної ідеологізації та «патронажу держави», історикам до сих пір не відкриті шляхи до нормальної монетизації своєї праці на ринку послуг. Звичайно, така монетизація не має бути сплутана з загальною комерціоналізацією, а радше історичний продукт має бути покликаний заробляти більші гроші, ніж витрачати, виключно для свого наукового розвитку, а не перетворювати істориків у типових бізнесменів, які просто накопичують капітал.
  Бюрократична проблема для молодого історика приблизно рівнозначна, як для будь-якого громадянина. Безпосередньо це стосується архівів, режим роботи в якому, опалення, ставлення до дослідника, зазвичай, жахливі. Також мене дратує те, що дослідникам заборонено фотографувати матеріал. Типова ситуація «собака на сіні». Замість того, щоб навчити дослідників, як треба фотографувати пам’ятку, щоб її не пошкодити, наводяться всеможливі заборони, і це при тому, що архів палець об палець не вдарить, щоб оцифрувати навіть ті ж самі мікрофільми, щоб уже значно полегшило працю історика.
  Також вражає рівень невігластва бюрократичних службовців, які й гадки не мають, чого вони просять у дослідників (наприклад, при складанні проекту НДР, звітів, планів). Оцінка виконання роботи полягає в механічному стандарті, затвердженим МОН, а не особистою цінністю дослідника. Це й, зокрема, призводить до «урівнялівки» поганих дослідників до хороших, адже самоціллю є виконати план, а не створити якісний науковий продукт. Важлива кількість статей (бажано будь-де, лиш би багато; ще й паршивенькою англійською в третьосортному зарубіжному журналі), а не їхній зміст.
  І ці згадані проблеми ще без врахування соціальних (які, зокрема, перетворюються в матеріальні), адже кожен історик – людина й має сім’ю, батьків, сиблінгів, дітей. А шлях історика радше схожий на целібат священника. І нехай вже діти, без яких можна обійтися, але забезпечення батьків чи молодших братів/сестер, це теж те, що зрідка може собі дозволити український історик. Згадую це як соціальну проблему, оскільки не раз чув від родичів: «не йди на історію», «що ти там заробиш» (проблема зменшення авторитетності фаху історика). Дитині байдуже, що вона заробить, бо її весь час годували батьки. Абітурієнт, хіба собі на кишенькові працював, тому може віддатися бажанню. Але з віком починаєш розуміти, що замість того, щоб ділитися з родичами фінансами, тою чи тою мірою продовжуєш паразитувати, що ніяк не покращує самооцінку.
 
В.М.: Однак історична освіта не означає, що ті, хто її отримав, мають займатися давньоримськими граматиками. Це лише шлях до певних досягнень: журналістика (загалом медіа-простір), політика, соціальна сфера, за додаткових зусиль – юриспруденція. У будь-якому разі, обираючи улюблену справу, людина приречена відмовитися від багатьох благ. Попри Ваші зауваги історичні факультети не порожніють. Чому?
 
Н.Б.: Я би сказав, трохи інакше. Освіта (!) per se не значить, що той, хто її отримав, має займатися тими граматиками. Мені здається, що вивчивши гуманітарні науки, запросто можна отримати найрізноманітніші роботу й життя. В Україні університети існують не для забезпечення країни науковцями, а як бізнес-проекти, які продукують «освічених» людей задля пташечки. Тому не дивно, що абітурієнти, закінчуючи ВНЗ, рідко займаються тим, на що вчилися. Навіть магістратура функціонує як другий бакалаврат. На мою думку, це нормально, але не зовсім правильно. Це просто профанізує саму науку. Мене дуже радує, що моя кафедра робить зі студентів істориків, чим би вони в майбутньому не займалися. Але мені шкода, що хороші студенти покидають історію через малоперспективність (в економічному плані) заняття. Факультети не порожніють через те, що, якщо в тебе не склалося з логарифмами, то єдиний шанс отримати пташечку – йти на гуманітарний. Загалом, я приймаю шлях «відмовитися від багатьох благ», але в сучасному світі – це дуже оманлива фраза. Вона має внутрішню гідність і честь, але виглядає банально. Історикам треба боротися за своє право бути фахом аналогічним до космічних інженерів. На це необхідна маса зусиль...
 
 В.М.: Ваш розклад роботи?

Н.Б.: Мій розклад роботи залежить від авторитету, який я заробив у своїх робочих середовищах, і величини зарплати. Розумію, що зарплата в дві мінімальних півставки в принципі не дорівнює праці, яка вимагається за ці копійки (а історик, перепрошую за зухвальство, – це не будівельник чи прибиральник). Тому мій розклад залежить від людських домовленостей.

В.М.: Плани та перспективи в українського історика та загалом української гуманітаристики?

Н.Б.: Уже по зазначених вище проблемах можна сказати, що перспективи дуже туманні. Благо, що зовнішні партнери завжди готові допомогти й розвинути українську гуманітаристику (та й науку загалом). Цифрові технології є феноменально впливовим фактором для збільшення кількості й поширення ідей у науковій спільноті.
  Україна в стані війни, з прогнилим урядом і парламентом, та й загальним культурно-політичним настроєм населення, непридатна для розвитку науки, що проявляється у втраті величезної кількості наукових кадрів. Ті, хто мають фінанси й важелі виробництва в державі, просто ще не достатньо зрілі, просвічені й виховані, щоб забезпечувати науковий потенціал країни.
  Та й як можна поєднувати проблематику сучасної гуманітаристики в країні, де історична свідомість населення закинута в безодні минулих віків, за якими люди не бачать викликів сучасності. Історик «після Майдану», як громадянин, тепер може хіба «ходити в народ» і виключно завдяки своїй майстерності залучати населення в дискусії про «ким ми є», «куди йдемо», і т. д. Шкода, але радикальні зміни залишатимуться ще багато років виключно в академічній сфері, але благо (і надія на) міжнародню співпрацю.

В.М.: Які останні п’ять історичних книжок чи публікацій, що Вас вразили?

Н.Б.: Дозволю назвати трошки більше.
Dumézil G. Mitra-Varuna. (1988)
Chrysos E. The title Basileus (1978)
Regna et Gentes (ed. by H.-W. Goetz, J. Jarnut, W. Pohl) (2003)
Reuter T. Medieval Polities and Modern Mentalities (2006)
Bisson Th. The Crisis of the Twelfth Century (2009)
Raffensperger Ch. Reimagining Europe (2012)
Garipzanov I. The Symbolic Language of Authority in Carolingian World (2008)
Kantorowicz E. The king’s two bodies (1997)
Leyser K.J. Rule and Conflict in an Early Medieval Society. Ottonian Saxony. (1979)
Leyser K.J. Communications and Power in Medieval Europe (vol. 1 і vol. 2) (1994)

В.М.: Дякую!

Назар Білецький
Коротка біографія:
нар. 01.02.1994. м. Вінниця
2000–2011 навчався в ЗОШ «АІСТ», м. Вінниця
2011–2015 бакалаврат історії в НаУКМА
2015–2017 магістратура історії в НаУКМА
з 2017 навчається в PhD School NaUKMA
з 2015 працює в НДІУ молодшим наук. співробітником
з 2017 працює в Науковій бібліотеці НаУКМА бібліотекарем