Пропонуємо увазі читачів першу частину інтерв’ю з Олександрою Козак - кандидатом історичних наук, старшим науковим співробітником відділу біоархеології Інституту археології НАН України, доцентом кафедри археології національного університету “Києво-Могилянська академія”. Розмова затягує і чим далі торкається ширших проблем, тому друга частина цього інтерв'ю може виявиться у чомусь цікавішою за першу. Це немов розкоп, коли починаєш шукати і спершу мислиш і сподіваєшся, однак знахідка - спростовує чи підтверджує гіпотезу. Найголовніше у даному разі - як біолог за фахом та історик за покликанням розглядає чергову антропологічну знахідку як нове джерело і як надає шанс на нову інтерпретацію. Перед істориками відкриваються нові обрії складного і захопливого (не без оман) шляху міждисциплінарності (Редакція).
Частина І
Вадим Назаренко. Доброго дня. Дякуємо, що погодилися дати інтерв’ю для нашого інтернет-порталу. І, власне, перше питання: звідки зацікавленість антропологією і палеопатологією? Як відбувалося Ваше становлення як науковця?
Олександра Козак. Я закінчила Київський університет (КНУ ім. Шевченка — прим.), вчилася на кафедрі вірусології, потім — в зв’язку з моїм захопленням антропологією, — перевелась на кафедру зоології хребетних. Мені пощастило вчитися у талановитого київського еколога, Віталія Олексійовича Межжеріна. Моє життя з дитинства було пов’язане з археологією, оскільки в мене батько археолог (Денис Никодимович Козак — доктор історичних наук, професор). Коли прийшов час обирати спеціальність, це зіграло вирішальну роль. Власне, ще перед вступом до університету переді мною стояв вибір: або історичний факультет, або біологічний. Біологія перемогла, але це, можливо, й дало мені можливість займатись тим, чим я займаюсь зараз. В 90-ті роки в Україні була розвинута краніологія й етнічна антропологія, однак, мене зацікавив інший напрям — вплив зовнішнього середовища на здоров’я людей, на будову скелету, на прояв певних патологічних ознак й хвороби. Далі доля так склалася, що я потрапила до Німеччини, до університету міста Гьоттінген до одного із самих видатних палеопатологів світу — професора Міхаеля Шульца (Michael Schultz). З ним я пропрацювала 10 років. Спочатку вчилася в нього, кілька разів проходила стажування, ми мали спільні проекти, деякі тривають до сих пір. Я стажувалася так само в Москві, у відділі фізичної антропології Інституту археології РАН у академіка Тетяни Іванівни Алексеевої. Ми багато співпрацювали з Олександрою Петрівною Бужиловою — російським палеопатологом, теперішнім директором Інституту антропології Московського університету. Але це було до війни. Тепер працюю в Україні, у відділі біоархеології Інституту археології, викладаю в КМА, і, звичайно, займаюся палеопатологією.
В.Н. Ваші перші дослідження були з палеопатології?
О.К. Сама перша моя курсова робота була про віруси рослин, однак серйозні дослідження почалися, звичайно, з палеопатології.
В.Н. Який нині стан розвитку в Україні антропології та палеопатології? Як багато дослідників займаються цими темами?
О.К. В Інституті археології діє відділ біоархеології. В ньому працює 7 співробітників. Переважно ми займаємось етнічною краніологією (вивчаємо будову черепів в зв’язку з походженням людей, яким вони належали) та одонтологією (наука про будову зубів). Ми займаємось захворюваннями людини в історичний період, розробляємо та намагаємось адаптувати різноманітні методики оцінки патологічних станів на кістках людей до нашого, українського матеріалу. Вивчаємо кремації. Останнім часом співпрацюємо з генетичними та палеобіохімічними лабораторіями Європи. У Львові працює доктор наук, антрополог Сергій Петрович Сегеда. Раніше він займався етнічною одотонтологією, написав кілька книг щодо походження українського народу, й підручники з антропології. Зараз він займається більше історичними особистостями.
В.Н. Яка ситуація з розвитком антропології і палеопатології в Україні у порівнянні із сусідами, країнами заходу?
О.К. На заході, звичайно, краща науково-технічна база. Там є лабораторії, які займаються генетикою, ізотопним, хімічним, біохімічним, гістологічним та іншими аналізами. В нас, на жаль, такі дослідження обмежені, але ми співпрацюємо з цими лабораторіями.
В.Н. Тобто частину матеріалів Ви надсилаєте в західні лабораторії для проведення досліджень?
О.К. Так. На генетичний і біохімічний, іноді гістологічний аналіз, бо в нас це зробити неможливо. В Україні намагалися робити ДНК-аналізи, але наскільки я знаю, нічого не вийшло через брак технічної бази та фінансування. На заході дуже цікавляться антропологічними матеріалами з України. Тому наразі ми обираємо ті лабораторії, з якими співпрацювати.
В.Н. Перейдемо тепер до головної сфери Ваших наукових зацікавлень — палеопатології. Ви можете розповісти нашим читачам, що це за дисципліна і які вона дає можливості для досліджень. Наприклад, Ви вживаєте термін “остеобіографія людини”, що в нього вкладають? Що можна дізнатися про людину по стану її скелету?
О.К. Ну, для початку — “остеобіографія” — це життєпис людини або певної групи людей (палеопопуляції), який ми можемо прочитати по змінах на її чи їх кістках. Це не обов’язково можуть бути ознаки хвороб. Навіть варіації нормальної будови кісток скелету можуть бути свідченнями певних подій чи процесів в житті людини, які ми на намагаємось реконструювати. Далі — палеопатологія загалом — це наука про хвороби давньої людини. Ще колись один з перших радянських, вірніше, прибалтійських палеопатологів, В.Я. Дерумс, відзначив, що ця наука вивчає не лише патологічні зміни на скелеті, а й їх зв’язок з певними природними й соціальними факторами, котрі впливають на людину чи спільноту, у якій вона живе. Скелет людини — це дуже гнучка пластична система. Багато з того, що відбувається з нами в житті (зміни навколишнього середовища, зміни внутрішнього середовища) — все це, таким чи іншим чином, позначається на скелеті. Тому починаючи від закладки скелету в утробі матері ми можемо реконструювати ці впливи, звичайно — з великими припущеннями. Ми можемо бачити, чи переживала мати, носячи в утробі дитину, голод чи певні захворювання. На дитячих кістках ми можемо простежити вплив змін середовища на дитинку в процесі її зросту. Зокрема, досить чітко читаються симптоми певних захворювань, які вона пережила (чи не пережила). За змінами на дорослих кістяках ми можемо встановити більшість хронічних хвороб, на які страждала людина впродовж життя. Ну і, відповідно, оскільки хвороби (звичайно не всі) виникають за певних умов оточуючого середовища, ми можемо по їх поширенню, по їх прояву у тій чи іншій групі населення уявити собі ці самі умови. Зміни на зубах, такі як карієс, зубний камінь, травми емалі та коронок зубів, виводять нас на реконструкції харчування. От всім цим власне і займається палеопатологія. Крім того, ми підключилися до розробки методики реконструкції фізичних навантажень по змінах скелету. Наприклад, коли ми навантажуємо певний м’яз — постійно або різко — це відображається на тому місці, куди він прикріпляється на кістці. По цих змінах, їх локалізації, інтенсивності на скелеті ми можемо бачити, які м’язи більше навантажувалися і, відповідно, які рухи виконувала людина.
В.Н. Тобто можна реконструювати рід занять чи дізнатися професію?
О.К. Так, і професійну, і побутову діяльність, коло занять. З іншого боку ми можемо побачити на кістках наскільки войовничою була людина, чи брала вона участь у бійках чи битвах, від чого вона загинула. Ми можемо встановити як були нанесені смертельні травми і якою зброєю; дізнатися, що робила людина в цей момент — бігла, стояла, сиділа на коні чи стояла на колінах. Якщо ми маємо багато таких поховань ми можемо реконструювати навіть хід битви та долю її учасників. Крім того, дуже цікавою є тафономія — наука, яка займається дослідженням процесів, що відбуваються з тілом після смерті. Часто ми стикаємось з так званими вторинними похованнями. Вони можуть бути ритуальними (поховання останків після обряду виставляння, ритуальне перепоховання частини тіла тощо). Це можуть бути перепоховання при побудові, наприклад, нового цвинтаря, перенесення останків з метою їх збереження. Або ж це може бути поховання непохованих до того останків людей — жертв військових конфліктів, або стихійних лих. З подібними масовими похованнями жертв монгольскої навали 1240 р. ми постійно стикаємось у Києві. Відомо, що коли монголи вирізали місто, то люди лежали мертві на вулицях і в будинках. Через певний час їх зібрали і поховали. За змінами на кістках ми прослідковуємо події, які відбувалися з тілами в період — від їх загибелі до їх поховання: де саме вони лежали (можливо, де загинули), яким був природній вплив на тіла, скільки часу пройшло від моменту загибелі до моменту поховання.
В.Н. Киян, які загинули в 1240 р., поховали не відразу?
О.К. Деяких поховали, вірніше, поскидали в будівлі що згоріли чи завалилися потім, відразу. Я думаю, що це зробили монголи, які намагались розчистити собі дорогу. Інші загиблі були зібрані десь через 7-8 місяців після штурму. Нещодавно в нас з колегами були опубліковані статті про загибель міста (Козак А.Д. “Коллективное погребение возле Десятинной церкви: тафономия и палеопатология” та Ивакин Г.Ю., Комар А.В. “После катастрофы: Киев в 1241 г.” в журналі “Stratum +”, №5 за 2016 р. - прим.).
Останки киян, що загинули в грудні 1240 року. Розкопки Д.Мілєєва, початок ХХ ст. Джерело
В.Н. Очевидно, що місцевого населення не вистачило, щоб відразу поховати усіх загиблих?
О.К. Я думаю, що місцеве населення просто боялося. В грудні 1240 р. тут в Києві була страшна бійня. Дмитро Мілєєв1 писав, що у ровах лежали тисячі мертвих (звичайно, це перебільшення, але масштаби уявити можна). Зараз археологи знаходять ями із похованнями, де лежить по 10–15 чоловік. Очевидно, що в тих, хто залишився, не було сил терпіти сморід і вони поступово ховали загиблих. Було це, очевидно, вже в серпні-вересні 1241 р.
В.Н. Так, про сморід від тіл у містах, знищених монголами, є згадка у Галицько-Волинському літописі. Князі Данило і Василько не захотіли заходити в місто Берестя через сморід від тіл2 . Деякі автори писали, що Русь зазнала незначних втрат під походів монголів, та й Київ зазнав тільки невеликого погрому...
О.К. Це був точно не невеликий погром, судячи з наших досліджень.
В.Н. Ви сказали, що завдяки палеопатології можна дізнатися про більшість хвороб, якими хворіла людина за життя і ті, від яких вона померла. Ви б могли розповісти про це більш детальніше? Очевидно, що травми побачити легше. А от як щодо вірусних інфекцій?
О.К. Від переважної більшості вірусних інфекцій слідів не лишається. Вони або проходять досить швидко або ж досить швидко вбивають людину, і не лишають слідів. Ми можемо побачити хіба що їхні ускладнення — ті зміни які відбувались з організмом певний, відносно довгий час або мали хронічну форму. Можна побачити наслідки хронічного нежитю, гайморит, запалення в плеврі, менінгіти. Мені досі складно пояснити, як в давнину люди виживали після менінгітів, але на поверхні череп зберігаються сліди реакції кісткової тканини чи окістя на захворювання, які свідчать про те, що люди змогли перенести цю тяжку хворобу і вижити. Досить чітко видно захворювання власне кісток, наприклад остеомієліти. У дітей ми фіксуємо так звані метаболічні захворювання, насамперед авітамінози і викликані ними цингу, рахіт, анемію. Іноді по кістках можна побачити, що людина тривалий час голодувала, і, звичайно, такі хвороби як туберкульоз, проказа, сифіліс, а також онкологію.
Н.В. Ви можете коротко розповісти, як відбувалися зміни зі скелетом людини сучасного типу протягом останніх тисячоліть? Зрозуміло, що спосіб життя і навколишнє середовище суттєво впливали на людей. От, наприклад, під час неолітичної революції відбулися суттєві зміни в системі харчування.
О.К. Загалом особливих змін не відбулося. Дещо змінюється зріст, але це періодичний процес і залежить він від багатьох чинників, починаючи від генетики, харчування і закінчуючи циклами сонячної активності. З іншого боку, зменшуються щелепи. Досить часто, і цей процес помітний вже в середньовіччі, а тим більше у сучасної людини, відзначається непрорізання третього моляру — зуба мудрості. В кам’яну добу й навіть в епоху бронзи таке явище ми спостерігаємо дуже рідко. З часом збільшується тривалість життя, однак ми платимо за це підвищенням інтенсивності та змоложенням хвороб, таких як онкологія або серцево-судинні захворювання. Ми спостерігаємо на кістках та на зубах людини досить цікаві сліди, які свідчать про зміну раціону харчування. У людей, які їли переважно грубо приготоване м’ясо, дуже швидко стиралися передні зуби (ікла та різці); від розгризання кісток на зубах було багато мікротравм. В часи мезоліту у людей почав з’являтися зубний камінь, прикореневі абсцеси, запалення ясен. Після неолітичної революції, коли людина починає займатися землеробством, починає харчуватись зерном грубого помолу — змінюється характер стертості зубів. Осілий спосіб життя, перехід до землеробства загалом міняють стратегію виживання людства: починає народжуватись більше дітей в родині, скорочується період годування материнським молоком. Ранній перехід на доросле харчування та необхідність пристосовуватись до нової їжі в ранньому віці викликає численні захворювання у дітей, зокрема діареї, авітамінози, анемії. Загалом збільшується кількість інфекційних та паразитарних захворювань. Одноманітні навантаження в процесі обробки землі, розділення функцій в соціумі, згодом — поява ремесел викликають направлені зміни та захворювання в суглобах. Одним з наслідків переходу до землеробства вважається карієс.
В.Н. Карієс можна називати хворобою землеробів?
О.К. Частково. Ця хвороба притаманна переважно землеробам. З іншого буку, карієс міг бути викликаний не лише впливом вуглеводів з зернової їжі, а в певних місцинах й локальними властивостями води. Люди осідали в певному місці, постійно пили воду з одного і того ж джерела, де могли були якісь карієсогенні речовини. Така теза підтверджується й тим, що не скрізь по світу ми бачимо підвищення показників цього захворювання під час неолітичної революції. Загалом, прослідковуються досить сильні відмінності землеробських й кочівницьких популяцій — без різниці чи це епоха бронзи, чи пізнє середньовіччя. Декотрі відмінності я вже назвала — це кількість дітей в родині. Вважається, що в кочівницьких групах, коли діти повинні були кочувати, пересуватися разом з дорослими, велика кількість дітей була б завадою в кочів’ях. Тому застосовувався своєрідний спосіб контролю народжуваності: щоб уникнути вагітності, жінка повинна була довго годувати дитину. Стрес, який дитина відчувала під час відлучення від грудей, проявлявся у вигляді затримок формування скелету — і ми спостерігаємо його наслідки у вигляді так званої гіпоплазії емалі зубів — поперечних борозн на коронці зубів. Затримки формування емалі супроводжували пристосування дитини до нової їжі, й хвороби, пов’язані з ним. Різниця між віком формування цього показника іноді разюча між кочівницькими та землеробськими групами. Якщо у кочівників пік формування гіпоплазії коливається між 4 та 6 роками, у землеробів він — переважно припадає на 2-3 роки. Але в переході до осілого способу життя також були свої переваги. Наприклад, у третьому-четвертому поколіннях починала збільшуватись тривалість життя. Пік захворюваності на різні хвороби настає після появи міст, разом зі збільшенням швидкості пересування, інтенсифікацією торговельних зв’язків, коли населення почало скупчуватися й активно передавати один одному збудників. Саме тоді з’являються повальні епідемії, що могли знищити цілі міста, а іноді поширювались на декілька країн (пандемії). Це все було так само й наслідком падіння рівня життя: люди починали жити в тісних поганих будинках, де було мало свіжого повітря, підвищена вологість У великих містах масово з’являється рахіт. До речі, по давньому Києву це дуже добре видно. Зараз в мене є невеликий проект по дитячим захворюванням в Києві. Так от: різниця досить значима в поширенні захворювань та в стані кісток між княжим Києвом та Києвом XVII-XVIII ст. Зокрема, на території Вознесенського монастиря були знайдені поховання дітей, серед яких рахіт був порівняно частим захворюванням, в Х-ХІІІ ст. ми його фіксуємо в одиночних випадках. Досить багато випадків туберкульозу у дітей.
В.Н. А процес індустріалізації очевидно також наклав свій відбиток на скелет людини?
О.К. Так, знову ж таки, значно зросла кількість зубних і стресових захворювань. Будь-який розвиток технологій в минулому призводив до порушення екологічних балансів. Людина повинна пристосовуватись до кожного нового етапу. І це, звичайно, призводило і призводить до порушення її здоров’я. Ми намагаємось боротись з старими хворобами, а викликаємо нові. Раніше ніхто не чув про алергії. В минулому спостерігався баланс між організмом людини та різноманітними, зокрема так званими умовно-патогенними або патогенними мікроорганізмами. Тому, мабуть, ми і бачимо в величезній кількості хронічні прояви інфекцій там, де зараз вони є гострими. Антибіотики борються з патогенними організмами, але вони одночасно знижують наш імунітет до інших форм захворювань. Лікарі, можливо, будуть з цією тезою сперечатись, однак будь-який мікробіолог чи вірусолог знає про зниження вірулентності (здатності до зараження) збудника хвороби в процесі пристосування його до організму господаря. Борючись жорсткими методами з збудниками, ми одночасно знищуємо свій імунітет і провокуємо виникнення нових форм збудників, проти яких вже відомі хімічні засоби не діють. Згадайте штами грипу, різні кожен рік. Звичайно, антибіотики та новітні препарати мають багато позитивних сторін та рятують життя людей. Тривалість життя суттєво збільшується, але при цьому молодшають такі хвороби, яких було мало в минулому. Тим не менше, ми знаходили випадки онкологічних захворювань. Перший й поки що найраніший такий випадок, який ми діагностували на території України на скелеті чоловіка доби ранньої бронзи — метастатична форма карциноми простати.
1 Дмитро Мілєєв (1878-1914) — архітектор-реставратор, археолог, мистецтвознавець. Займався розкопками Десятинної церкви в Києві.
2 Цитата із літопису за 1241 рік: “Данило тим часом прибув із братом до Берестія, і не змогли вони вийти на поле [бою] через сморід од безлічі вбитих. А в [городі] Володимирі не зосталося [жодного] живого. Церква святої Богородиці наповнена була трупами, інші церкви [теж] були наповнені трупами і тілами мертвих”.