А. Портнов: У Вашій поезії і в назві книжки фігурує “Донбас”. Що таке Донбас?

Л. Якимчук: Це слово потрапило у назву книжки із заголовку поеми «Абрикоси Донбасу» і не за моїм власним бажанням — цього хотіли читачі (це окрема історія). До цього я ніде в віршах чи поемах не вживала «Донбасу» і після теж. Кожен заголовок може приваблювати певну аудиторію. Це дві важливі складові з різними функціями — твір і його заголовок.

Слово «Донбас» і до війни, коли ця поема писалася, несло багато негативу, і в поемі я працювала саме з цим негативом. Я хотіла розказати правдиву історію, свою, рідну, не схожу на новини центральних телеканалів, сподіваючись на сприйняття.

Також у цьому важливою є традиція вживання слова. Існує цілий корпус творів саме з ним — фільм «Симфонія Донбасу» Дзиґи Вертова, поема і книга «Донбас» Івана Дніпровського і ще купа всього непоганого, хорошого та чудового. Ми про це великою командою недавно зробили цілий культурний форум «Донкульт». Завдяки культурі слово «Донбас» асоціюється з урбаністичними містами, могутньою промисловістю, териконами, шахтами, заводами, де людина другорядна, бо там розпоряджається машина. А за словом «Луганщина» (якби я сказала — «Абрикоси Луганщини) зовсім інша традиція. Коли його чуєш, у голові виринає зовсім інше — поля соняхів і гречки, половецькі баби, степи, ну, і абрикоси також. Тобто щось переважно сільськогосподарське та історичне. А в «Абрикосах Донбасу», поемі, я спробувала інтегрувати ці розрізнені простори, інтегрувати під заголовком, який однозначно привертає увагу своїм трохи агресивним промисловим та ніжним сільськогосподарським — оце і є мій Донбас та моя Луганщина. Можливо, тому деякі слухачі в Берліні, де я читала цю поему і звучав її переклад, коментували мені її як екопоему, а деякі, як поему лівого спрямування — ну, бо про працівників вугільної промисловості та їхню небезпечну для життя працю та особливу психологію.

А. Портнов: З Вашого епіграфу ми знаємо, що “Там, де не ростуть абрикоси, починається Росія”. А де починається Донбас?

Л. Якимчук: Географія дає відповідь на це запитання просту і ясну, і я не буду її повторювати. Для мене Донбас (Луганщина та Донеччина) асоціювався завжди із простором, який дозволяє бачити колообрій і розуміти, що кінця простору немає. Такий простір, як степ, важко впорядкувати. Приміром, гірський простір впорядкований, сегментований природою —хребти, полонини, підніжжя і так далі. Гори та хребти мають свої назви, і все це дуже чітко. А степовий простір — невпорядкований, хаотичний, він пропонує свободу щодо себе самого. І це дуже різна свобода — вибирати, яким зробити цей простір, свобода його обмежувати. Водночас, там, де є свобода, завжди є небезпека найбільшої несвободи. Наприклад, промисловість. І так дивно, що цей простір під впливом промисловості розрісся вглиб. Найбільші зміни відбулися не над землею, а під нею. Над землею з’являлися лише маркери тих глибинних змін, наприклад, терикони чи заводські труби. Для мене ця вся історія Донбасу починається зі степу та його здатністю впливати на формування смислів. І навіть формування смаків.

А. Портнов: У Вас є відповідь на запитання: чому саме там сталася війна?

Л. Якимчук: Так, цю відповідь підслухала недавно у професора Гіроаки Куромії, одного з найважливіших істориків Донбасу, і тепер вона в мене є. Звучить це приблизно так: «Якості Донбасу не є причиною війни, причиною є російське втручання».

А. Портнов: А Луганськ, він який? Якими прикметниками можна описати це місто?

Л. Якимчук: Луганськ — сонячний, просторий, на запах — липовий, із половецькими бабами 11-13 століть, із естакадою від вокзалу та із Шевченком, що схожий на Леніна. Я про пам’ятники, звичайно, — їх проектував один скульптор. А ще там стоїть моя Горьківка — обласна бібліотека імені Горького, у якій я провела сотні годин і в якій я навіть цілувалася в одному таємному місці, про яке мало хто знає. Ця бібліотека стоїть біля Управління СБУ, першої захопленої будівлі, у якій катували моїх знайомих і друзів. А в обласному ліцеї в Камброді (район Луганська), де я здобула середню освіту, минулого року поселилися бойовики. І я вже не знаю, який він, Луганськ. Бо була там востаннє у травні 2014-го. Утім, згадуються любов і війна.

А. Портнов: Чого Вам найбільше бракує з Луганська нині, коли Ви живете не в ньому?

Л. Якимчук: Мені бракує там бути, коли я захочу. Мені бракує можливості пересвідчитися, чи моє дитинство, моя юність — це було насправді. Чи Первомайськ і Луганськ існували? Чи, може, я собі це придумала. Це як  вскакуєш з ліжка і біжиш перевіряти, чи живі мама і тато, яких ти щойно вбила уві сні.

А. Портнов: Чому Семенко? Чим саме його творчість видається Вам актуальною і цікавою?

Л. Якимчук: Семенко тому, що я егоїстка. Саме тому так багато роблю про нього і для нього. Це тривале моє захоплення, і різними акціями я утверджую традицію, на якій стою і без якої буде важко розуміти, звідки ж і куди я рухаюся в своїх текстах. Наша культура місцями повистрілювана, і, щоб було на чому стояти, треба відновлювати втрачене. Для мене важливі авангардисти і тому я концентруюсь на них. Я була би щасливо, якби наші літературознавці врешті збагнули свою найважливішу функцію та понаписували біографії письменників, котрих так бракує.  Нам зараз треба засісти за ціле ХХ століття — цього бракує найбільше, бо саме ті проблеми зараз вилазять боком. Це як в комп’ютерній грі — треба пройти цей рівень, щоби перейти на наступний. Ми ще не пройшли.

А. Портнов: Хто ще з поетів, на Вашу думку, суголосний сучасному моментові?

Л. Якимчук: Гадаю, що завжди найбільш відповідні нинішньому часу ті автори, які походять із періодів, у котрих ми застрягли, які ми не проговорили, не доописали, не зрозуміли, не провели масової психотерапії. Тому сьогодні це — митці «розстріляного відродження» та, можливо, бароко (я про бароко ще думаю). Ще дуже важливі поети «київської» та «лаврської» шкіл, бо це приклад нонконформізму, приклад того, як можна протистояти системі і не лише тоталітарній, а будь-якій, навіть нинішній. Ці люди — Голобородько, Воробйов, Григорів, Кордун, Лишега — кожен у собі зробив внутрішню революцію, що потягнула за собою мистецькі зміни.

А. Портнов: Ви уявляєте свого читача? Який він/вона?

Л. Якимчук: Не просто уявляю, але й час від часу бачу. Мої читачі дуже різні і з різних куточків України. Деякі з них виїздять з окупованих міст і забирають замовлену поштою книжку. Дехто пише повідомлення зі своїми віршами або зворушливими коментарями. Хтось — пронизливі пости у фейсбуку. Ну, і з частиною я бачуся на поетичних вечорах. У юності мені лише здавалося, що в мене є читачі, але тепер я розумію, що то були переважно прихильники не віршів, а мої власні (думаю, що це відчуття знайоме деяким авторам). Тепер, здається, мені вдалося написати щось краще, ніж я сама.  Тільки, будь ласка, не виносьте цю фразу в заголовок – це звучить трохи пихато, але інакше цього не сформулюєш — інколи не я паную над мовою, а вона наді мною.

А. Портнов: Як Ви бачите взаємини війни і поезії. І що таке поезія на війні і під час війни?

Л. Якимчук: Зараз з’являються вірші, про які можна сказати, що вони написані про Другу світову або навіть про Французьку революцію, або взагалі не можна визначити, якого періоду стосуються ці емоції. І тут мені ідеться не про фактаж — історичні факти для поезії не обов’язкові, тут важливою є емоційна достовірність. У вірші може згадуватися хоч Троянська війна, або взагалі може не бути міліарної лексики, але все одно він може бути про наші нинішні пережиття. Поезія пише історію наших емоцій, і якщо вона пише неправдиво, фальшивить – то із часом такі тексти нічого не будуть вартувати.

А сама по собі поезія під час війни стала більш важливою, більш вагомою. І те саме відбувається з усіма видами мистецтва. Коли реальність депресивна, люди шукають способів подолати цю реальність, пережити її разом із якимось текстом або твором, або втекти в інший світ, кращий або просто не такий, як цей.  

А. Портнов: Чим для Вас є російська мова? Чи змінилося Ваше ставлення до неї в контексті війни?

Л. Якимчук: Російська мова — це мова, якою користуються росіяни. Українці з Луганщини та Донеччини розмовляють південно-східним наріччям української мови. Ми знаємо, що лексична частина цього наріччя зазнала впливу російських говірок, але це все одно українська мова, а не російська, як її тепер прийнято називати. І фонетика і синтаксис нас переконують у цьому. Це вчать на філологічних факультетах і кожен український філолог про це знає. Це я розказала, чим для мене не є російська мова. А є вона для мене індоєвропейською мовою, як і українська, а значить — флективною (закінчення виражають головні граматичні значення), а ще дуже поширеною у світі, тому й дуже спокусливою як інструмент  для художнього письма.

Щодо мого ставлення до російської мови… Мені здається, що мовні маніпуляції привнесли в неї забагато негативу, і що війна відбувається не лише в Україні, а і в російській мові. Подібні експерименти описані в Орвела і Замятіна. І мені шкода. Доведеться росіянам десь потім брати цілу орду письменників, щоби відчищати свою мову.

Світлина Олесі Венгринович