Historians.in.ua: Які історики/книжки справили найбільший вплив на Ваше формування як науковця і в Україні, і за кордоном?

C. Єкельчик: Це була якась неймовірно цікава й трохи плутана амальгама впливів, можлива тільки в короткому історичному періоді кінці 80-х та самого початку 90-х років. З одного боку, ще вповні совєтська історична освіта на істфаку Університету ім. Шевченка, а з іншого – початок західних впливів. І все на тлі зняття заборон на теми та особистості української історії. Багато викладачів істфаку були радянськими інтелігентами у найкращому розумінні, глибоко порядними людьми, що прагнули допомогти студентам по мірі сил вийти на власну дорогу, наскільки це дозволяв заідеологізований характер освіти. Батий Ахкамович Шарафутдінов, Ольга Кузьмівна Литвин, Анатолій Федорович Кізченко були для мене зразками такого підходу. За моїх часів перебудова тематична та методологічна по суті так ще й не почалася. Один дуже відомий зараз історик націоналістичного напрямку викладав спецкурс про віковічну дружбу й братерство російського, українського та білоруського народів. Вже в Інституті історії (з 1989 р.) я відчув уповні процес так званого «повернення імен». Мій науковий керівник Віталій Григорович Сарбей тоді особливо заходився раебілітацією Миколи Аркаса, Ореста Левицького і т. ін. – і тільки в останню чергу Грушевського. Але тоді ж починалися майже необмежені контакти із Заходом. Особливо пригадую приїзди Романа Шпорлюка та Івана-Павла Химки, відчуття раптової теоретичної новизни, нових методологічних можливостей. Переломним моментом стало стажування в Австралії у 1993–94 рр. під керівництвом Марка Павлишина, власне літературознавця за освітою, але справжнього гуманітарія широкого профілю. Він навчив мене багатьом речам, які я по-справжньому навчився використовувати вже пізніше. А тоді я наївно пишався визначенням «культурний історик» наче якоюсь новою спеціальністю. Вже потім, у докторантурі в Канаді пізнавав сучасне західне «ремесло історика» під керівництвом Химки. А от книжку назву тільки одну, хоч було їх значно більше, ясна річ – ту, яка вразила найбільше. Це був збірник «Винайдення традиції» 1983 р. за редакцією Гобсбома та Ренджера. До рук мені він потрапив десь так року 1990-го і перевернув багато уявлень про нації, культуру та історієписання.

Historians.in.ua: Ви вже багато років працюєте у канадському університеті, активно       публікуєтеся. Як би Ви оцінили сучасний стан канадської україністики. Зокрема, у порівнянні з русистикою та полоністикою.

С. Єкельчик: Канадська україністика дещо нетипова, але у позитивному сенсі. Досить великий відсоток канадських славістів та істориків Росії чи Східної Європи є україністами. Це пов’язано із помітною роллю канадських українців у творенні сучасної Канади, значною кількістю канадців українського походження (приблизно 1 млн 200 тис з 35 мільйонів), загальним   розумінням важливості українсько-канадських зв’язків. В Канаді зазвичай не треба пояснювати, хто такі українці й де Україна. Діаспора також створила потужні наукові інституції. Полоністика менше розвинена, русистика все ж більше, але дедалі більше це розмите розрізнення, бо ті самі люди часто викладають курси з усіх цих трьох ділянок славістики, особливо коли йдеться про історичні курси та й навіть наукові дослідження.

Historians.in.ua: У яких канадських вищих навчальних закладах зараз викладаються українознавчі дисципліни? Наскільки вони затребувані студентами? Які студентські очікування від відповідної спеціалізації?

С. Єкельчик: Дуже невелика кількість студентів спеціалізується власне з україністики і це, тобто порівняно незначна кількість, зрозуміло у теперішньому глобальному світі. Вони хочуть бути науковцями, дипломатами, журналістами, працівниками міжнародних гуманітарних установ. Значно більша кількість бере українські курси як компонент загальної освіти, наприклад із подвійною спеціалізацією історія та антропологія чи політичні науки та славістика. Це відображає еволюцію західної освіти, де ширша спеціалізація популярніша за вузьку, хоча насправді наприкінці студенти ймовірно матимуть однакові шанси отримати працю чи вступити на післядипломний факультет професійної освіти (найпопулярніший з них – юридичний). Захід давно відійшов від модели «обрав спеціалізацію – отримав відповідну освіту – дістав працю за спеціальністю». Це розмаїтий й довгий процес пошуку та додавання курсів, дипломів, досвіду, в якому зацікавлений студент може знайти місце на будь-що. У тому числі, на україністику. Основні центри викладання українознавчих дисциплін в Канаді знаходяться у Торонто, Едмонтоні, Вінніпезі. Мій університет пропонує курс української історії та українську мову на початковому рівні. Студенти беруть ці курси як кредити на ступін у славістиці чи історії, але чимало з них просто як кредити за вільним вибором, через власне зацікавлення. Головне – щоб ми могли й надалі плекати в них таке зацікавлення.

Historians.in.ua: Значна частина Ваших праць перекладена і українською, і російською мовами. Наскільки Ви відчуваєте себе включеним до інтелектуального життя України? Споглядаючи трохи збоку за українськими дискусіями, як би Ви оцінили їхню динаміку, головні здобутки і фігури замовчування?

С. Єкельчик: В інтелектуальному плані це єдиний простір спілкування, в інституційному – не зовсім. Хотілося б вірити, що зайвий формалізм невдовзі відійде в минуле, особливо в таких речах, як процедури захисту, планові теми, колективні багатотомники та ін. Насправді, якщо придивитися, в Україні робиться дуже багато цікавого. Якби ж ще повністю позбутися інерції, що далі диктує форму. Ще Драгоманов застерігав від культу «національних святощів», а здається, що його успішно збудовано. Загалом, оці поняття суб’єкту історії, керівної та рушійної сили, мети історичного процесу –по суті дуже совєтьські, але гарно вписалися у сучасність, бо національний телеологізм по суті тієї ж природи, що й марксистський. Але це минеться, хай тільки наукова молодь буде сміливою. Між іншим, таких цікавих, гарних питань після наукових доповідей, як від українських студентів, більше ніде не отримаєш, навіть у найкращих західних університетах. Ваш сайт також робить дуже корисну справу в цьому плані.

Historians.in.ua: Які напрямки сучасного гуманітарного знання Вам видаються перспективними і цікавими? Що з англомовних книжок варто у першу чергу перекласти українською?

С. Єкельчик: Мені здається, що було б дуже корисним прищепити в Україні якісну мікроісторію, бо щось забагато макро-історії (тобто, де герой наративу – нація). Дуже цікаві роботи вже є з культурної історії, історії щоденного життя, особливо ранньомодерного періоду, а от соціальна історія, здається, так ніколи не перейшла на західну методологію після ідеологічного відкату від неї на початку 90-х років. Хіба за вийнятком робіт, що власне належать до ґендерних студій, хоч по суті є соціальною історією. Щодо перекладів, то українські видавництва досить добре справляються, але як широко розходиться це перекладна західна література? Хотілося б побачити якісне масове історичне чтиво типу різних історій солі, поцілунку чи Лондону часів Джека Потрошителя. А не тільки і не стільки про отаманів Чучупак чи есеїв про Русь Олеся Бузини.

Historians.in.ua: Яка методологія історичного дослідження найближча Вашим науковим зацікавленням? І чи відчуваєте Ви себе приналежним до якоїсь наукової школи чи напрямку?

С. Єкельчик: Я тут хотів би трохи заплутати читачів зголошенням до школи соціальної історії та методології історії культурної. Мій колега Андрій Заярнюк, він викладає у Вінніпезі, про це колись дуже гарно писав ув «Україні модерній» («Як соціальна історія ставала культурною»). А загалом, мені здається, що колись Грушевський деконструював «звичайну схему» російської історії, а тепер всі ми, історики України ХІХ та ХХ ст., на будівництві звичайної схеми історії української нації – одні конструюють, інші деконструюють, іноді міняються місцями. Роботи вистачає на всіх.

Historians.in.ua: Чому буде присвчена Ваша нова книжка і коли на неї очікувати?

С.Єкельчик: У серпні у видавництві Оксфордського університету виходить моя монографія на українському матеріалі "Сталінові громадяни: щоденне політичне життя після тотальної війни". Видавництво "Лаурус" оголосило її переклад у серії "Золоті ворота", але це вже мабуть у 2016 році, бо там важкенький текст, багато архівів. У вересні планується угорське видання моєї історії України, на наступний рік думаємо із Оксфордом про нове англійське видання, щоби довести аналіз до сучасних подій. Такі часи настали - всі західні видавництва раптом хочуть щось про Україну. Якби ж вони так цікавилися до подій у Криму та Донбасі...