Великий і доволі представницький історичний форум був проведений за підтримки низки інституцій. Це Представництво Фонду Гайнріха Бьолля в Україні, «Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність»», Асоціація дослідників жіночої історії, Асоціація усної історії.

Початком форуму була подіумна дискусія з проблемою «Жінка і війна у культурі пам’яті, історичному дискурсі та суспільній свідомості». Тон дискусії одразу задав доктор Владислав Гриневич (Київ) поволі у центрі уваги опинилися жінки – жертви сексуального насилля з боку радянських солдат особливо у Східній Пруссії. Науковець відшукав і коріння таких явищ, що містяться не лише в історичній площині, але і в площинах культурного шоку, коли радянський солдат вступив до Європи, натрапив на інакшу культуру і вищий рівень добробуту.

Кармен Шайде (Німеччина) досить слушно зауважила про категорію жіноцтва, що знаходить себе тільки у війні як основній граничній ситуації, де відбувається маскулінізація і великий ступінь самореалізації жінки. Жінка часто постає як жертва, жертва насилля, водночас інакші ролі жіноцтва часто залишаються поза увагою. По війні існують табу на пам’ять, обмеження на спогад, що зменшують чинник присутності жінки у війні як суб’єкта, так і об’єкта. 

Андреа Пето (Угорщина) зосередилася на феміністичній темі: «Якщо мій тато герой, то ким є моя матуся?», конструкції у зв’язку із цим пам’яті про війну. Андреа Пето, висвітлюючи проблеми жіноцтва, закликала до консенсусу щодо понять Друга світова і Вітчизняна війна.

Олена Петренко (Німеччина - Україна) прагнула зважити на ширші контексти поширення насильства і різне сприйняття тих контекстів особливо на терені Центрально-Східної Європи, де характерними були повстанські рухи, колаборація і жорстокість окупантів. Дослідниця окреслила основні  дихотомії мотивацій поведінки жінки у воєнних умовах: приватність-публічність, опір-колаборація, тілесність-сексуальне насильство, маскуліність-феміність тощо. 

Єлєна Рождественская (Російська федерація) дуже зграбно окреслила досвід російських інституцій, що досліджують пам’ять жіноцтва, з досить слушним зауваженням про партикулярні цінності російського (і українського) суспільства в переважній більшості яке дивиться назад, а не вперед, тому до первинних спогадів важко пробитися, особливо щодо життя на окупованих територіях. До всього, у разі опитувань виявляється подекуди post memory, ідентифікація з тими, хто пережив трагедію. 

Перша секція форуму мала тему «Жінка у бойових діях Другої світової війни». 

Кармен Шайде прагнула показати на долі жінок льотчиць радянської армії, «сталінських соколиць». Важливим моментом доповіді було те як засоби політичної агітації і масової культури фільми, художні твори, радіо змінюють уявлення про жінку. У центрі уваги дослідниці літунка Маріна Раскова, авторка «Записок штурмана» (1939). Власне, жінка у сталінську добу піддавалася під низку викликів: опанування нової техніки як символізму поступу, радянського патріотизму і найголовніше радянську декларацію рівності між чоловіком та жінкою. Між тим, тоталітарні режими дуже інтенсивно використовують пропаганду, особливо засобами кінематографу, фільми змінюють уявлення про жіноцтво, наводять приклади і зразки, навіюють наслідування героїням. 

Катерина Кобченко (Київ), говорячи про радянські гендерні стратегії передвоєнного часу, власне, на багатому матеріалі показала формування образу жінки, що опановує «чоловічі» сфери діяльності, стає повноправним діячем в тоталітарній державі. Радянський досвід не був винятковим, жінки-літунки були і у вермахті. Однак для становлення радянського тоталітарного режиму характерна мілітарна риторика, до якої задіювалися і жінки («битва за врожай», «боротьба з ворогами»), сприйняття досягнення  як перемоги, усе це було використане радянською ідеологічною машиною під час Другої світової війни. Сама радянська держава від початків прагнула до поширення власних ідей на ширші простори, а ідеї всесвітньої революції та майбутньої всесвітньої класової війни неминуче призводили до відповідних очікувань тоталітарного суспільства. 

Олена Петренко зосередилася на образі сформованому останнім часом щодо жінки в Українській повстанській армії, зазначивши про панування патріархальних підходів як у минулому, так і в сучасних поглядах. Власне, панівною виявиться «маскуліність» УПА, прив’язанність до традиційних практик, жінка лише «заміняла чоловіка» у боротьбі. 

Ірина Реброва (Російська федерація) на матеріалах свідчень висвітлила участь жіноцтва в підпільному русі на Кубані та Північному Кавказі. Зазначаючи про своєрідність такого роду джерел. І знову поставила питання про «жіночність» тих джерел, «чоловічність» такого письма і використання казенних зворотів. Враження таких немов надиктованих текстів ставить під сумнів достовірність інформації про підпільний і партизанський рухи.

Наступний день почався з секції: «Жінки у репресивних практиках та владних стратегіях тоталітарних режимів» 

Владислав Гриневич (Київ) знову детально зосередився на жінці як об’єкті сексуального насильства з боку радянських військ та тому, що в сучасній Україні політика пам’яті тяжіє не до центрально-європейських схем, де Друга світова війна і її наслідки змальовують країни простору як жертви двох тоталітарних режимів, а до радянських, де тоталітарний радянський режим змальовується армією визволителькою із замовчуванням злочинів цього режиму до і під час Другої світової війни.  Доповідач певно ж захоплений національним наративом і оцінює політику пам’яті лише з державної перспективи, ігноруючи її амбівалентність на сході і заході України, так само можна по сумніватися у твердженнях кшталту: «УПА – найбільший рух опору в Європі» (а як бути з Армією Крайовою чи з югославськими партизанами Тіто?).

Тетяна Пастушенко (Київ) присвятила свою доповідь радянським жінкам військовополоненим. Ця вагома категорія залишається слабко дослідженою у багатьох ракурсах. Хоча саме такі дослідження здатні пояснити гендерні ролі під час війни, коли умови виживання жінки змушують її до активності і пошук стратегій як у воєнні, так і повоєнні роки.

Реґіна Мюльхойзер (Німеччина) теж зосередилася на жінці як жертві та проблемі замовчування проблеми винищення під час Голокосту та про сексуальне насилля.

Тамара Вронська (Київ) вирішила розглянути тему про «дружин зрадників» та «німецьких повій», основна теза тоталітарних режимів – покарання не лише ворога чи зрадника, але і його близьких, репресії щодо родин, за звинуваченням лише близькості. Історик дослідила постання правової бази таких звинувачень. 

Наступна секція: Голокост, примусова праця та повсякденне життя часів окупації 

Карел Беркгоф (Нідерланди) взявся проаналізувати особистий досвід дівчинки, що пережила Бабин Яр – Гені Баташової з помилками та переживанням втрати найрідніших. 

Гелінада Грінченко (Харків) присвятила свою доповідь ставленню до «радянської жінки на примусових роботах». У центрі уваги дослідження створення образу жінки на роботах у Німеччині, образу передусім радянської пропаганди, до часу вступу радянських військ до Німеччини цей образ формувався із наголошенням на «рабській праці», «поневіряннях» (й згубленй честі), неволі рідної людини; використання для підняття духу солдат Радянської Армії розповідей та художніх творів про недолю і невільницьке животіння, але з часом наголос на «неволі» було дещо зміщено, особливо під кінець війни, коли перші «підневільні» остарбайтери почали повертатися на батьківщину. Розуміння такого зміщення потребує ще вагомих студій і пояснень.

Беттіна Буреш (Німеччина) висвітлила проект «Тріщина через усе життя» про «досвід примусової праці, депортацій», переживань часів війни. Йдеться про регіональний проект, виставку про українських остарбайтерок Райнлянду, створення інтернет проекту: http://www.riss-durchs-leben.lvr.de

Олена Стяжкіна (Донецьк) на багатьох прикладах показала умови повсякденного під час Другої світової війни, виживання жінок переважно на Донбасі. Власне, неуникненною для історії повсякдення є використання кримінальних справ і залишених мемуарних спогадів. Звинувачення у співпраці з нацистами часто стосувалося лише типових життєвих мотивацій: бажання вижити, прогодувати родину, працювати задля забезпечення (економічний примус), на що однак не зважалося радянською владою після повернення 1943 р.

Визнаю великий позитив від даного Форуму. Треба зазначити про широкий контекст у доповідях українських учасників, спроби подолати територіальні межі і ширше поглянути на жіноцтво у тоталітарну добу. Цей ширший контекст має і більші можливості, і кола репрезентації, і ілюстративність. Тобто на даному форумі Асоціація дослідників жіночої історії дійсно надала приклад добре організованих ретельних досліджень, що долають замкнені кола національної історії та гендерних стереотипів. 

Володимир Маслійчук

Остання секція конференції «Пропаганда, пам'ять і повоєнні долі жінок» включала три доповіді, досить різноманітні за змістом, адже їх авторками були представниці різних галузей гуманітарного знання і, відповідно, різних дослідних перспективи, а водночас –  різних країн.

      Відкрив секцію виступ д-рки Адріенн Харріс, фахівчині зі слов’янських мов та літератур, яка представляла Університет округа Бейлор, м. Веко, штат Техас, США.

Її виступ був присвячений аналізу різних ідентичностей поетки Юлії Друніної, яка була стала «голосом» жінок-ветеранок Червоної Армії. Уся повоєнна поезія Юлії Друніної була рефлексією її військового досвіду та спробою осмислення та поєднання її гендерної ідентичності та, так рольової ідентичності як жінки-військового. На прикладі аналізу віршів Друніної різних років, написаних з різної відстані після завершення війни, доповідачка показала складний феномен світогляду цілого покоління фронтовиків, як його означила Друніна – «да, я из того поколения». Доповідачка показала проблемність обох ідентичностей поетки у їх співвідношенні: так, гендерна ідентичність Друніної як жінки ставилася під сумнів як під час війни чоловіками-військовими, а надто після війни, що знайшло вияв у маргиналізації ролі жінок, що воювали, у колективній пам’яті про війну та у нестачі їх визнання, що, зокрема, знайшло вияв у поезії «Два вечера». З іншого боку, навіть коли Друніна у 1950-х виявила себе у низці інших іпостасей та ідентичностей – люблячої жінки, матері та письменниці, на них усі вплинув досвід її військової ідентичності. Саме це протистояння маргіналізації ролі жінок-військових та водночас – репрезентація образів жінок на війні – жінок-віїнів та жінок-жертв війни продовжувати бути основою поетичної творчості Юлії Друніної. У подальшому, в ході дискусії та відповідаючи на запитання, Адрієн Харріс доповнила цю думку тим, що означені внутрішні суперечності поетки не виводили її у статус дисидентів, вона залишалася цілком радянською людиною, через що на час розпаду СРСР вона звела рахунки з життям. Проте водночас скдадна індивідуальна ідентичність Юлії Друніної виходила за рамки офіційного, переважно маскулінізованого офіційного радянського військового наративу. 

   Другою була доповідь польської соціологіні д-ра Анни Вилєгали, що представляла інститут філософії та соціології Польської академії наук у Варшаві. Одразу відзначимо, що свою доповідь польська дослідниця виголосила доброю українською мовою. Доповідь висвітлювала «Порівняльний досвід примусового переселення польських та українських жінок у 1944-1946 роках», а саме виселення поляків з території радянської України у Західну Польщу – на колишні німецькі території, а також примусове виселення українців з території Польщі в Україну – переважно Західну, але частково і Східну. Доповідь ґрунтувалася на матеріалах кількарічного дослідження, що носило монографічний характер та проводилося самою Анною Вилєгалою спільно з українськими партнерами. Дослідженням були охоплені два містечка – у нинішніх Західній Польщі та Західній Україні, що загалом дало бл. 60 інтерв’ю. Окресливши загальну специфіку процесів переселення, а також вплив на наративи про переселення особливостей соціалізації переселенців та різних культур пам’яті про них в Україні та Польщі, доповідачка запропонувала власні відповіді на 2 запитання:

1. У чому специфіка жіночого досвіду переселення і чи відрізнявся він від чоловічого?

2. Чим, крім фактології, відрізняється досвід українських та польських жінок та їхні наративи щодо цього  переселення?

   Відповіддю на перше з них стало те, що, як правило, рішення про переселення, у разі можливості вибору, приймали чоловіки, тоді як жінка відводилася пасивна роль змиритися з ним, що дуже помітно у наративах. Жінки згадували про хід переселення набагато більше побутових подробиць, таких як прогодування дітей та худоби, які переважно лягали саме на їхні плечі. Водночас у переселенських наративах жінок, на відміну від чоловіків, набагато більш помітне відчуття страху та небезпеки після переїзду на нове місце, причому цей жіночий страх є набагато більш всеохопним та неконкретним. При цьому, як видно з розповідей, страх у полячок з часом зникає, а в українок залишається довше.

      Чоловікам також був властивий страх, проте для них він набував характеру виклику, нового життєвого проекту, який необхідно реалізовувати у тому числі шляхом активної участі у реальності – шляхом «виходу назовні», стосунків із владою, соціальної активності. Тоді як у жінок тамування страху відбувалося, згідно традиційному розподілу ролей, зосередженням на справах своєї родини, приватної сфери, яка була для них безпечнішою.

      Що стосується різниці польських та українських переселенських наративів, то для поляків у них був присутнім патос відбудови Бальківщини (на 50% місця їх нового мешкання були зруйновані). Водночас польські переселенці не втрачали почуття гумору, будучи здатними і через 50-70 років після тих подій згадувати комічні моменти з історії переселення та освоєння нових місць – тоді як подібні реакції майже відсутні в українців. Причиною цього для українців була репресивність умов переселення та інші побутові умови, порівняно з поляками. Істотною була також різниця в культурах пам’яті – в поляків присутній чіткий політичний контекст: вони усвідомлювали, хто винен у переселенні – «Росія забрала» їхні землі, тоді як в українців домінує невизначене пасивне «нас вивезли».

      Надзичайно важливим для формування наративу про переселення було також те, що в Польщі питання переселення ще до 1989 р. набуло суспільного переосмислення на різних рівнях публічного простору – у книжках та в кіно, в розповідях у межах локальних спільнот, так що перед тим як дати інтерв’ю, поляки, як правило, вже мали досвід публічного проговорення свої вражень та спогадів. Крім того, існували й певні соціальні розбіжності у складі переселенців – серед поляків, на відміну від українців, це були мешканці міст та сільська еліта. Ще одним моментом у переселенні поляків було те, що ті з них, хто їхав до Польщі з Білорусі робили це з патріотичних міркувань – повернення на Батьківщину – або з небажання жити під радянським пануванням. У той час як для переселенців з України додавався ще один аргумент – страх перед українцями, помстою з їхнього боку.

      Підсумовуючи свій виступ, польська дослідниця відзначила, що жінки, як українські, так і польські, переживали переселення більш сильно в емоційному плані, ніж чоловіки, або краще вміють розповідати про це. Водночас, попри травматичний досвід, вони краще та швидше адаптувалися до нової реальності на нових місцях. Чому це відбувалося – чи завдяки легшій адаптації у вужчому колі «світу жінок» - серед сусідів чи з інших причин – доповідачка залишила відкритим та запропонувала для роздумів та можливої дискусії присутніх.

      Пізніше, відповідаючи на запитання, Анна Вилєгала також додала, що в ході реалізації свого проекту вони змогли взяти також 12 інтерв’ю у німців, що  колись мешкали на територіях, які відійшли до Польщі, і відповідно були переселені до Німеччини, де нині мешкають. Ці інтерв’ю також засвідчують чимало спільних рис, притаманних сприйняттю процесу переселення, таких як втрата дому, проблеми соціальної адаптації на новому місці, а також те, що переселенці переважно займали нижчі позиції у соцільно-економічній структурі суспільства. 

      Останньою слово мала угорська дослідниця, габілітована докторка Андреа Пето, феміністичний історик (за її самовизначенням), що представляє кафедру ґендерних студій Центрально-Європейського університету в м. Будапешт, Угорщина. Її доповідь «Цифровий формат спогадів про Другу світову війну: епістемологічна зміна?» була спробою дискусії про актуальні питання, які ставить на порядок денний поява цифрових джерел вільного доступу для питань формування пам’яті та сприйняття подій про війну, і які відповідно мають особливе значення для сприйняття досі менш досліджених питань, таких як жінка і війна.

      Доповідачка спершу окреслила теоретичні основи своїх аналітичних роздумів, які вона базує на ідеях науковців Майкл Ротберга, який розглядає пам'ять як продовження, неперервність самого явища, про яке згадується, та Ричард Тердимана, який визначав пам'ять як зустріч минулого із сучасним та наголошував на її «виробленні».

      Дослідниця окреслила також необхідність прийняття до уваги й часового фактору (temporality), який враховував би як час події, так і фіксації та аналізу пам’яті про неї.

      Дослідниця окреслила складні питання та виклики, які ставить перед дослідниками та суспільством поява цифрового формату спогадів та форм фіксації пам’яті про війну у відкритому доступі та проілюструвала використання та побутування таких видів пам’яті на прикладі трьох різних феноменів.

1. Сайт нео-нацистів в Угорщині під назвою «Пліткар» (The whisperer), який містить значний фото-депозитарій часів Другої світової війни. Водночас серед фотографій чимало і тих, що ілюструють військові злочини.

2. Архів візуальної історії Фонду Шоа який містить 52 тисячі усних історії тих, хто пережили Голокост і є доступним онлайн. (Анреа Пето проілюструвала, яким чином вона використовує матеріали цього джерела для роботи зі студентами, які працюють з різними спогадами як редактори, упорядники та пропонують власні рефлексії щодо них.)

3. Проект, який надав можливість доступу до «мовчазної пам’яті» - фільм, зроблений на основі інтерв’ю Андреа Пето з угорськими жінками, зґвалтованими вояками Червоної Армії у 1944-1945 рр., трейлер якого з англійськими субтитрами був показаний присутнім. 

      За допомогою цих прикладів дослідниця поставила та проілюструвала складні питання та виклики, які несуть нові форми пам’яті у контексті проблем багатовимірної (multidimensional) пам’яті та альтернативної та публічної пам’яті та одночасної наявності певних нормативних інтенцій пам’яті. Основним її питаннім було - чи є ці євища епістемологічною зміною?

      Серед проблем, поставлених дослідницею, були, зокрема, - проблема монополізації індивідуального досвіду та конструювання альтернативних моделей пам’яті, питання про те, чи є вільний доступ  формою «вивільнення» академічного простору. На останнє питання дослідниця дала відповідь про те, що вільний доступ є лише формою переструктурування пам’яті, а його «вільний» характер є дещо ілюзорним. Вона також торкнулася питання війни пам’ятей, яку вона вважає заздалегідь програною і яку визначає не просто як конкурентність текстів, але як боротьбу за доступ до джерел і контроль над ними. У рамках цього відбувається, зокрема створення сайтів, які претендують на надання доступу до джерел, проте без участі та контролю істориків.

      Дослідниця зробила висновок про те, що багатовимірна історія є видом ілюзії, створеної завдяки цифровій формі пам’яті. Загалом, на думку дослідниці, цифрова історія не полегшує, але ускладнює наше життя і робить його політично більш чутливим.

Доповідь отримала жвавий відгук та дискусію присутніх. 

      Останньою частиною конференції стала нагородження лауреатів та переможців конкурсу робіт молодих науковців «Жінки України у Другій світовій війні: історія, пам’ять, репрезентації», який був проведений упродовж 2013 р. одночасно з підготовкою до конференції. При цьому Тетяна Пастушенко поінформувала присутніх про виникнення ідеї конкурсу та конференції, які постали з набагато простішої ідеї, коли Гізела Шварц, німецька дослідниця долі жінок та дітей остарбайтерів запропонувала надати свої тексти для публікації в Україні. Це стало поштовхом для роздумів над концепцією публікації із залученням також праць небагатьох українських авторів, які працюють за подібною проблематикою. Результатом роздумів стало розширення ідеї шляхом залучення зарубіжних дослідників, а також молодих українських науковців до роздумів над проблематикою участі жінок у Другій Світовій війні. У підсумку було сформульовано дві ідеї – про проведення конференції та конкурсу.

      На конкурс надійшли загалом 173 роботи, серед авторів вела гору Харківська область, за якою йшли далі – Київська Донецька, Полтавська та Черкаська.

      Дипломи лауреатів конкурсу отримали 12 учасників. Призові місця було розподілено наступним чином: перше місце поділили молоді науковці Марія Меленчук – випускниця НауКМА, яка нині навчається у Канаді за роботу «Досвід примусової праці у пам’яті колишніх українських остарбайтерок з Канади» та Валерій Чернявський з Миколаївського факультету морського та річкового транспорту за роботу «Специфіка репрезентації жіночого досвіду примусової праці у Третьому Рейху: генезис наративу та проблема співідношення індивідуальної та історичної пам`яті (1940–2000 – ні рр.)», а друге місце посів к.і.н., історик та журналіст з Києва Володимир Гінда за роботу «Чоловіки і жінки у партизанських загонах». Третього місця присуджено не було.

      Як відзначили організатори конкурсу, симптоматичним є те, що обидві роботи-переможниці, що посіли перше місце, присвячені питанням долі жінок-остарбайтерок, адже саме той факт, що розробка питань історії примусової праці в Україні почалася в роки незалежності, тож такі студії позбавлені радянських кліше, а їх автори активніше застосовують новітні методики досліджень та інтерпретації дослідного матеріалу.

      Катерина Кобченко