Українська історична наука, у тому вигляді, в якому вона сформувалась після падіння СРСР, являє собою бентежливу суміш старого і нового, спроб поєднати тематичні, інституційні та методологічні розлами між радянським минулим, українською сучасністю та міжнародним майбутнім [1]. Ці останні двадцять років знаменували піднесення «національної парадигми» в історіографії, а також появу викликів її домінуванню, що було пов’язано з усе більшим контактом з сучасною західною методологією. До того ж, хоча в боротьбі між старим і новим ішлося про звільнення історичної професії від радянської спадщини, ця боротьба була вбрана в шати посткомуністичного націоналізму.  

Від старої до нової ортодоксії   

      Разом з послабленням ідеологічного контролю в останні роки радянського панування відкрилась можливість дослідження раніше заборонених проблем. На початку 1990-х в українському суспільстві було небагато згоди щодо таких тем, як розрив гетьмана Івана Мазепи з Росією, Українська революція, Голод 1932-1933 рр., УПА та дисиденти, але, принаймні, науковці могли тепер писати та сперечатися про ці проблеми. Справді, ці теми стали домінувати як в публічному дискурсі на тему історії, так і в дослідницьких програмах інституцій, що їх Україна успадкувала від СРСР: великих наукових інститутах та сотнях історичних кафедр у численних університетах та академіях. Кількість останніх різко зросла після скасування історії комуністичної партії як окремого предмету і наступного перейменування усіх таких кафедр на кафедри історії політичних рухів, «етнополітичних досліджень» та історії України. 

      Українська радянська історіографія з її теоретичною нееластичністю й обмеженим репертуаром дозволених тем (як-от революційні рухи, культурні зв’язки з Росією, керівна роль партії в усіх сферах життя та побудова соціалістичного суспільства) давно потребувала концептуальної революції. Водночас, деякі західні спостерігачі ще на початку попереджали, що загальне й ідеологічно мотивоване відкидання марксистської методології не матиме користі для українських істориків. Зокрема, Орест Субтельний у 1993 р. зазначав, що «радше ніж поспіхом відкидати марксистську методологію, яку вони добре знають, заради незнаних західних підходів, можливо, варто було б зосередитися на більш творчому застосуванні марксистського підходу. Наприклад, ті історики, які раніше займались класами, класовою боротьбою й класовою свідомістю, могли б тепер застосувати власні навички для дослідження історії праці, міських та сільських студій, або жіночої історії чи історії сім’ї. Інакше кажучи, вони могли б перейти до популярної зараз нової соціальної історії». Субтельний також сподівався, що молодше покоління українських істориків відкриє для себе велику різноманітність західних методологій, щоб унеможливити механічну заміну «однієї ‘єдино правильної’ методології другою» [2].      Втім, саме це і сталося у 1990-ті рр. «Національна парадигма» української історії – гранднаратив, що зосереджується на боротьбі української етнічної нації за власну державу, – замінив радянські моделі «соціалістичного будівництва» і «дружби народів». Причому, догматизм нової парадигми був не меншим за догматизм попередньої [3]. Як стверджує Сергій Плохій, навіть у межах історії етнічних українців та їхніх нащадків наголос на козаках та українському національному проекті ХІХ-ХХ ст. спричинився щонайменше до маргіналізації, якщо не до повного витіснення інших суспільних груп, рухів та культурних феноменів. До того ж, «національна парадигма» принесла з собою небезпеку ретроспективної «українізації» інституцій та ідентичностей, що існували до доби модерного націоналізму [4]. Включення національних меншин і територій із сильною регіональною ідентичністю до цієї телеологічної схеми було ще більш проблематичним. Вони мали визначатися щодо титульного етносу та його права на національну державу – як друзі, вороги або попутчики. Втім, у цій схемі навіть етнічне українське населення могло розглядатися під кутом зору нестачі «національної свідомості», а отже – як таке, що потребує піднесення до певного золотого стандарту української ідентичності.      Кілька чинників вплинули на перетворення «національної парадигми» на нову ортодоксію. Її народницький (Михайло Грушевський) і державницький (В’ячеслав Липинський) різновиди домінували у дорадянській українській історичній думці і тому становили природну альтернативу для професії, яка несподівано знайшла себе на концептуальному роздоріжжі. Національна парадигма також добре відповідала ідеологічній позицій молодої української держави протягом більшої частини 1990-х рр., коли спроби створити сильну українську національну ідентичність знаходили своє відображення в антиімперіалістичній риториці, спрямованій на культурне відокремлення від Росії.

      Для істориків, вихованих за радянських часів, прийняти національну парадигму було не так важко, як це могло б видаватися на перший погляд. Радянська влада з кінця 1930-х рр. в органіцистський спосіб, типовий для націоналістів, заохочувала радянських істориків дивитися на нації як на суб’єкти історії (як-от у випадку «великого російського народу» чи «воз’єднання України з Росією»). Її єдине відхилення від національної парадигми, напрямок історичного розвитку нації, могло бути дещо легше спрямоване на прагнення незалежності, ніж на возз’єднання з російським «старшим братом» у рамках соціалістичної федерації народів. Зрештою, українські пострадянські історики не робили цей вибір у вакуумі: їхні діаспорні колеги відіграли важливу роль в переорієнтації української історичної професії, надавши допомогу у відновленні національної парадигми у тому вигляді, в якому вона збереглась у діаспорі.

      Є значна доля іронії у тому, що в світлі закликів Ореста Субтельного зберегти найкраще з марксистської історіографічної традиції, синтеза історії України, ним написана, стала символом повної перемоги національної парадигми в Україні. Через часто занижені офіційні дані накладів, а також через відверте піратство, наразі важко встановити точний загальний наклад українського перекладу, але, згідно з приблизними оцінками, йдеться про цифри від 900 000 до більш ніж 1 млн. примірників [5]. «Україна: історія» Субтельного стала стандартним університетським підручником і широко використовувалась для підготовки до вступних іспитів до вищих навчальних закладів, а також стала справжнім віднайденим скарбом, звідки запозичували свої інтерпретації численні автори інших шкільних та університетських підручників. У ході цього процесу ця праця, яка на час своєї публікації у 1980-х роках була одним з найкращих зразків національної парадигми (вона містила, зокрема, посилання на теорію трьох етапів розвитку національних рухів у бездержавних народах Мирослава Гроха або на складний соціологічний аналіз подолання «неповноти» соціальної структури нації, запропонований Богданом Кравченком), була «прочитана» найпримітивнішомурівні, ніж вона заслуговувала. Втім, ще проблематичнішим був наступний етап реставрації національної школи, коли українські історики 1990-х рр. поєднали народницьку концепцію Грушевського з державницькими ідеями, що розвивались у Галичині у 1920-ті рр., та радянським розумінням історичної каузальності зразка 1980-х рр.[6].

      Отже, посткомуністичні українські історики успадкували догматизм і тугу за чітко визначеним суб’єктом історії, притаманні як радянській українській, так і націоналістичній історіографічним традиціям. До того ж, багато з них так і не позбавились псевдомарксистської риторики, навіть за декларованого концептуального переходу на теорії нації зразка 1920-х рр. Це блискуче ілюструє декларація з колективної праці «Історія української та зарубіжної культури» (написаної групою колишніх істориків партії) про те, що автори використали «психологічний підхід на основі принципу історичного матеріалізму» [7]. Послідовнішим, але необов’язково більш витонченим, був вступ до нарису історії України ХХ ст., підготовленого у Київському національному університеті (книжка затверджена Міністерством освіти та науки як університетський підручник для історичних спеціальностей). Книжка розпочинається наступною декларацією: «Історія України – це шлях боротьби українського народу за незалежність». І в наступному абзаці: «Історія багатостраждального українського народу насичена яскравими сторінками як блискучих перемог визволення, так і поразок, що повертали його до попереднього стану» [8].

      Якщо такою була панівна схема української історії, яка формувалась у той час, нас не має дивувати той факт, що багато авторів наукових монографій, які публікувались в Україні, вирішували не включати до своїх книжок жодних тверджень про методологію або про те, що їхня праця додає до загальної картини української історії. Принаймні в одному випадку почуття академічної порядності, серед поширених розчарування і розгубленості від заміни однієї догматичної ідеології другою, змусило авторів висококласної монографії 1994 р. про радянську державу і західноукраїнську інтелігенцію задекларувати, що «просте буденне накопичення фактів» є важливішим для української науки, ніж будь-яка «історіософія» [9]. 

У ширший світ

      Якщо втручання діаспори допомогло встановити домінування національної парадигми, воно, водночас, спрямувало українську історіографію на дорогу інтернаціоналізації та долучення до методологічних новацій світового історіописання. Разом з мережею Сороса та іншими західними інституціями, фінансування з боку діаспори допомогло створити нові центри, журнали та перекладацькі проекти, які силою інституційної інерції не були пов’язані зі старим радянським академічним світом. Йдеться, передусім, про Інститут історичних досліджень при Львівському університеті, Східний інститут українознавства імені Ковальських при Харківському університеті та часопис «Критика» у Києві. Часопис «Україна Модерна», який взорувався на західні зразки й був інституційно пов’язаний з першим зі згаданих центрів, незабаром розвинувся у найкращий український історичний часопис. Видавництво «Критика» в Києві стало провідним видавцем перекладної літератури, представляючи українському читачеві найкращі зразки західних праць з українських студій і не тільки. Історична школа, яка розвивається згідно з сучасними західними епістемологічними тенденціями й яка є критичною щодо національної парадигми, утвердилася на кафедрі історії в Києво-Могилянській академії.

      Нарешті, від початку 1990-х рр. все більша кількість українських студентів отримує освіту на Заході. Дехто з них дістав працю в західних академічних інституціях. Разом з кількома українськими науковцями, які спромоглись отримати визнання і посади в західній академії, вони продовжують публікуватись і виступати з публічними лекціями в Україні. Подібним чином, багато провідних українських науковців, які здобули свою репутацію та заснували свої школи після розпаду СРСР, беруть активну участь у міжнародному науковому житті і читають ті ж журнали, що й їхні західні колеги. У глобальному і багатомовному світі українського історіописання, який наразі формується, нові епістемологічні та методологічні підходи все більше ставлять під сумнів стару модель національної історії. Водночас, вона продовжує існувати і навіть демонструє здатність адаптуватися до нових умов шляхом включення окремих з окреслених вище інновацій до загальної схеми національних випробувань і перемог.

      Можливо, найкраща ілюстрація такої адаптації і характерних для неї протиріч може бути знайдена у зміні формату головних історичних синтез. Головним досягненням радянської історичної науки була колективна «Історія Української РСР», надрукована українською мовою у 1977-1979 рр. (у восьми томах і десяти книгах), а також у доповненому виданні російською мовою у 1981-1985 рр. (у десяти томах). Ключова інституція, що зреалізувала цей проект – Інститут історії України НАН України (між іншим – дослідницький інститут, створений у 1936 році з метою написання марксистської синтези української історії) – після здобуття незалежності мав переосмислити сенс свого існування. Першопочатково, рішення було знайдено у створенні нової синтези, написаної великим авторським колективом, цього разу вже на засадах національної історії. На початку 1990-х Інститут видав кілька брошур, у яких формулювались можливі концептуальні засади «Історії українського народу» [10]. Втім, труднощі, пов’язані з забезпеченням державного фінансування такого монументального проекту, як і реалії посткомуністичного видавничого ринку, спричинились до реалізації цілком інакшої моделі – книжкової серії, окремі томи якої були написані одним чи двома провідними спеціалістами з певного періоду.

      Під назвою «Україна крізь віки» ця п’ятнадцятитомова серія була видана у 1998-1999 рр. видавничим домом «Альтернативи» і принесла її авторам державну премію у галузі «науки і техніки». Однак, це було радше успіхом окремих авторів, аніж цілого інституту з понад сотнею співробітників. Більшим проектом, до якого була залучена більшість науковців Інституту, стала десятитомна «Енциклопедія історії Україна», видання якої було розпочато у 2003 р. (станом на 2010 р. було видано вже сім томів). Розпочинаючи цей проект, керівництво інституту, ймовірно, бачило в ньому безпечніший і «фактографічно орієнтований» проект, якщо порівнювати з багатотомною історією. З останньою завжди є небезпека викликати політичні суперечки, якщо не інтерпретацією окремих суперечливих тем, як-от повстання Мазепи чи УПА, то загальною схемою української історії.

      Втім, на 2010 р. Інститут потребував нового масштабного проекту і, хоч і без особливого бажання, але все ж ініціював реінкарнацію ідеї багатотомної колективної синтези. Демонструючи певну ознайомленість із західними концепціями історіописання, укладачі проспекту майбутнього дослідження, однак, не врахували критичні конотації терміну «ґран-днаратив» і проголосили про свій намір створити національний ґранд-наратив для української історії. Відповідно, проспект 2011 р. мав назву «‘Історія України’: матеріали до розробки концепції національного ґранд-наративу. Запрошення до дискусії» [11]. Що було новим у цьому виданні, так це те, що він був побудований у вигляді низки дискусійних матеріалів. Разом з програмою п’ятитомної історичної синтези він включав також tour-de-fоrce есей Георгія Касьянова та Олексія Толочка про небезпеки телеологічних та есенціалістських підходів, властивих національним історіям, альтернативну програму Ірини Колесник, а також коментарі багатьох інших провідних науковців.

      Як видається, остаточним консенсусом стало рішення створити працю, взоровану на «Cambridge History of Russia» або «Cambridge History of Scandinavia». Тобто, радше з тематичною, ніж хронологічною структурою всередині окремих томів, а також без застосування модерних етнічних позначень для домодерних суспільств. Більше того, редактори передбачають залучення іноземних фахівців до написання окремих розділів у всіх п’яти томах, а також запровадження практики запрошених редакторів для кожного тому – на відміну від радянської моделі «редакційної ради» для публікації загалом.

      Незважаючи на те, що цей проспект виглядає багатообіцяючим, все одно відчувається певне теоретичне і методологічне напруження між самою ідеєю потреби «національного ґранд-наративу» і підходами, розробленими для уникнення телеологічної і примордіалістської концепції національної історії. Незалежно від того, чи це напруження зробить нову синтезу інноваційним проектом, чи сповненим внутрішніх протиріч, усвідомлення учасниками викликів національній парадигмі ставить українську історичну науку на один рівень з іншими європейськими історіографіями.

      Це залучення до західних історіографічних дискусій відбувалось лише поступово. У 1995 р., коли провідний західний журнал в галузі слов’янських студій «Slavic Review» зібрав разом західних й українських науковців для обговорення провокативної статті Марка фон Гаґена «Чи має Україна історію?», учасники, здавалось, говорили про різні речі. Текст фон Гаґена стосувався «утвердження [в Україні] нової інтегральної націоналістичної догми, переважно діаспорного наративу, який змальовує передісторію незалежної української держави як телеологічний тріумф есенціалістської, споконвічної української нації». Натомість він пропонував перетворити потенційні «слабкі місця» української історії, як-от нетяґлість державної традиції або пористість культурних меж «української» ідентичності, на її переваги: «Саме плинність кордонів, взаємопроникність культур, історично багатоетнічне суспільство можуть перетворити українську історію на дуже ‘сучасне’ поле досліджень» [12].

      У своїй відповіді провідний український історик Ярослав Ісаєвич невисоко оцінив постмодерністську вразливість фон Гаґена і, навіть, колоніальний і постколоніальний підходи, запропоновані у коментарі іншого західного учасника дискусії Григорія Грабовича. Навпаки, Ісаєвич стверджував, що українська історія упосліджувалася поляками і росіянами «з метою забезпечення контролю за українськими землями», і висловлював своє розчарування у зв’язку з тим, що «навіть після проголошення української незалежності» такі авторитетні західні вчені, як фон Гаґен, все ще хочуть обговорювати «саме існування української національної історії»[13]. Ісаєвич також відмовлявся трактувати засновану на національній державі модель історичного процесу як застарілу і ставив під сумнів будь-яку плинність кордонів і взаємопроникність культур на землях, що зараз називаються Україною, стверджуючи, що «тільки політичні, але не етнічні кордони змінювались порівняно часто»[14].

      Інший український учасник дискусії, який на той час вже працював у Канаді, Сергій Плохій запропонував більш нюансовану реакцію на текст фон Гаґена. Замість того, щоб захищати чи відкидати модель національної історії, він вказував на те, що вона заснована на національній міфології, яка, своєю чергою, є необхідним складником національної ідентичності. На його думку, єдиною проблемою було те, що це націоналістична міфологія для етнічних українців, яка стоїть перед багатьма викликами у сучасній багатокультурній Україні. Плохій зазначав, що «сучасна Україна, яка значною мірою є продуктом одного історичного міфу, зараз потребує нового міфу, щоб рухатися далі». Реалізація цього вимагатиме примирення схеми Грушевського із спадщиною УРСР [15].

      Натомість, в центрі наступної дискусії, матеріали якої було опубліковано 2009 р., була вже деконструкція національних історичних міфів. Першопочатково задумана як оцінка стану професії через десять років після провокативної заяви фон Гаґена, збірка статей «Лабораторія транснаціональної історії: Україна і сучасна українська історіографія» насправді вийшла через чотирнадцять років. Показово, що проект був задуманий і втілений у життя українським істориком та його німецьким колегою (який на той час працював в Італії)[16]. Хоча фон Гаґен написав для збірки текст, в якому він переглядав свої ідеї в світлі сучасних історіографічних тенденцій, ключові статті були написанні співредакторами – Георгієм Касьяновим і Філіпом Тером. Тоді як Касьянов зосередився на критиці того, що він називає «націоналізована історія», з її телеологічним лінеарним наративом, есенціалізмом й етнічною ексклюзивністю, Тер запропонував «транснаціональну парадигму» для української історії. Звісно, транснаціональна історія вже певний час активно досліджувалась західноєвропейськими і американськими істориками як продуктивний спосіб подолання національних і навіть континентальних кордонів. Потрактована як дослідження відносин між культурами і суспільствами, радше ніж відносин всередині них, транснаціональна історія зосереджується на епізодах культурної взаємодії і прикладах histoire croisée (переплетеної історії)[17].

      Інший західний автор цієї книжки також наголошував на необхідності вийти поза межі традиційної національної історії. Андреас Каппелер пропонує цікавий розвиток аргументації Тера, стверджуючи, що українська історіографія спочатку має перейти від «етнонаціонального» до багатонаціонального підходу і вже потім рухатися у напрямку до транснаціональної історії, яку Каппелер у деяких аспектах бачить інакше, ніж Тер. Фон Гаґен вдосконалює свою оригінальну тезу, пропонуючи для української історії інтерпретаційні рамки «досліджень прикордоння», регіональної історії, міської історії та біографічного підходу [18].

      Не менш цікавою є друга частина книжки, що містить статті, присвячені окремим проблемам української історії, авторства знаних українських (Наталя Яковенко, Олексій Толочко, Ярослав Грицак), західних (Іван-Павло Химка, Роман Шпорлюк) та російських (Алєксєй Міллєр, Оксана Остапчук) істориків. Кожен з цих авторів у своїх case studies у тій чи іншій формі кидає виклик національній парадигмі. Редактори характеризують цю збірку статей як «фактично альтернативну хрестоматію з української історії» [19], хоча тут виникає питання, чи тим самим вони не беруть участь у реіфікації плинної межі між офіційною лінією і ревізіонізмом. Усі три українські автори, так само як російські і західні, є провідними фахівцями у своїх ділянках. Імовірно, аналітичне розрізнення між «національною парадигмою» і ревізіоністськими викликами не має розумітись як виклик офіційній історичній науці, як в Україні, так і в діаспорі. Ревізіоністи є переважно добре інституціоналізованими науковцями чи, навіть, провідними голосами у своїх ділянках, і сьогодні лише окремі дослідники приймають радикальну, не модифіковану, версію національної історії.

Нові підходи в Україні

      Таким чином, було б помилково аналізувати розвиток українського історіописання після здобуття незалежності як насамперед безпосередню боротьбу між «національною парадигмою» та її опонентами. Деякі прибічники національної історії зробили важливий внесок до історичної науки, простеживши розвиток національного руху або проаналізувавши механізми дії імперської репресивної системи. Ще більша кількість висококласних фахівців досліджують теми, які займають привілейоване місце у новому каноні національної історії, як-от козацтво чи Українська революція 1917-1920 рр., однак, їхні складні соціально-історичні підходи мають мало спільного зі спрощеннями застарілих націоналістичних схем. Книжки, що ставали подією в українській історичній професії, дійсно, найчастіше оспорювали національну парадигму, але вони не були відкинуті якоюсь гіпотетичною панівною школою. Ці впливові праці зазвичай виділяються новими підходами, що їх вони пропонують, й які пізніше використовуються значною кількістю професійних істориків.

      Український випадок демонструє, що підручники можуть мати подібний вплив. Дві пов’язані книжки, видані видавництвом «Генеза»: «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття» Наталі Яковенко і «Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.» Ярослава Грицака зробили багато, щоб підважити усталені переконання національної школи [20]. Книжка Яковенко виділяється через свідоме уникання авторкою телеологічних схем і переконання, що сучасні етнічні категорії не є адекватними знаряддями для розуміння середньовічного і ранньомодерного суспільства, що існувало на землях сучасної України. Книжка Грицака наголошує на сконструйованому характері модерної української ідентичності і знайомить українського читача з найбільш продуктивними західними підходами до української історії останніх двох десятиріч.

      Обидва автори є надзвичайно впливовими постатями в українській історичній професії. Яковенко тривалий час була завідувачкою кафедри історії в Києво-Могилянській академії, де вона створила найкращу в країні програму з підготовки студентів-істориків. Вона також написала блискучий підручник «Вступ до історії», який своєю теоретичною глибиною і методологічною складністю відповідає найкращим подібним західним працям [21]. Грицак також має чимало послідовників, як у Львові, так і серед української інтелігенції взагалі, і є активним учасником публічних дискусій щодо націоналізму та національної ідентичності.

      Яковенко, натомість, бере участь у дискусіях насамперед у межах історичної професії. Її нищівна критика тому, присвяченого козацькому повстанню XVII століття, одним з авторів якого був впливовий директор Інституту історії України НАНУ й який вийшов у серії «Україна крізь віки», є гарним прикладом принципових наукових дискусій, що точаться між українськими істориками. Яковенко продемонструвала, що теоретична основа і мова цієї книжки, «Українська національна революція XVII століття», є вражаюче подібними до радянських книжок про більшовицьку революцію. Поняття історичної каузальності і представлення «народу» як певної цілісної сили було перенесене без змін з марксистської до неонаціоналістичної історіографії [22].

      Книжка самої Яковенко під назвою «Паралельний світ: дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст.», яка містила низку оригінальних та часто ревізіоністських есеїв, була спрямована передусім проти кількох «священних корів» національної парадигми, зокрема, ідеї про «зрадницький» перехід національної аристократії до католицької церкви на початку XVI ст., а також уявлення про єдність козацтва та інших соціальних прошарків у захисті національних інтересів та православної церкви під час воєн XVII ст. Спираючись на ретельний аналіз джерел, Яковенко показує, що до середини XVII ст. світ руської шляхти в Речі Посполитій був позначений релігійною толерантністю, якщо не відвертою байдужістю, у межах регіональних та родових мереж влади. Що ж стосується козаків, з якими так носяться націоналісти, вони, насправді, поділяли з польськими ворогами «лицарський» етос презирства щодо цивільних, а також права на «козацький хліб», який міг бути отриманий також шляхом грабунку православних церков і православних міщан [23]. По суті, такі інтерпретації відіграють роль рятівної протиотрути проти традиційних репрезентацій цієї теми, які можна часто зустріти в українських ЗМІ. Хоча деякі фахівці зазначають, що, можливо, Яковенко пішла у своєму ревізіонізмі надто далеко, зокрема, майже повністю відкидаючи релігію як причину козацьких воєн [24].

      На відміну від неї, Грицак є частим учасником медійних битв, відбиваючи атаки як українських націоналістів, так і прибічників проросійської орієнтації. Перші особливо активізувались останнім часом, після того як історик сміливо відмовився схвалити культ Степана Бандери – одного з лідерів українських націоналістів часів війни, який перетворився на справжню ортодоксію в Західній Україні. У серпні 2011 р. Грицак написав газетну колонку з промовистим першим реченням: «Вони перетворюють мене на ворога народу» [25].

      Цікаво, що нещодавня блискуча біографія видатного українського письменника і національного будителя Івана Франка (1856-1916) авторства Грицака є не меншою загрозою національній міфології, якщо тільки праві коментатори матимуть терпіння, щоб дочитати до кінця цю грубу книжку, названу «Пророк у своїй вітчизні: Франко і його спільнота» [26]. Фраза «його спільнота» у назві книжки може також читатись як «його спільноти», оскільки Грицак ретельно аналізує численні мікроконтексти життя і праці Франка: його рідне село, школу, студентські кола, до яких він був включений, його аудиторію, журнали, які він редагував, місто Борислав як контекст для його соціалістичної пропаганди і літературних праць, жінок в його житті тощо. Грицак показує, що образ селянського поета, українська національна ідентичність і характерний для української мови наголос на останньому складі його прізвища були свідомими виборами ідентичності, що їх Франко зробив на певному етапі свого життя. Вони не були жодним чином визначеними наперед.

      Перший український інтелектуал у Галичині, який заробляв на життя писанням та редагуванням, Франко, насправді, виживав насамперед завдяки співпраці з польськими журналами, які мали ширшу читацьку аудиторію. Втім, історично більш важливою була його співпраця з українською пресою, для видань якої кількість передплатників у той час не перевищувала 1 500. Наклади найбільш популярних поетичних збірок Франка також не перевищували 600-1 000 примірників [27]. На початок 1880-х рр. Франко перетворився на українського «Мойсея» для цієї невеликої групи читачів, культову постать, значною мірою подібну до того, ким став Тарас Шевченко для українців у Російській імперії. Зрештою, Франко рано увічнив своє ім’я, створивши в своїх романах, поемах та наукових текстах образ нової і дуже сучасної України – землі промисловості, робітничих активістів, емансипованих жінок та інтелектуалів-соціалістів. Інакше кажучи, у своїх літературних та наукових працях Франко створив соціальний і культурний простір, який міг бути заселений новим поколінням патріотів. Він також довів, що ця нова реальність може бути описана за допомогою української мови, а не сільської говірки, як це було до того. Усупереч більшості попередніх досліджень, Грицак стверджує, що саме ця радикальна (рання соціалістична) політична культура, що її створив Франко, а не кумулятивний ефект розвитку українського національного руху, спричинився до остаточного переходу від донаціональної русинської до модерної української ідентичності в Галичині [28].

      Ситуація, в якій тебе атакують як зліва, так і справа, і критикують одночасно націоналісти, колишні імперські господарі і постмодерністи, не є новою для істориків в Україні. Цей опис добре відображає досвід Станіслава Кульчицького, провідного економічного історика України ХХ століття, який у 1990-х рр. наважився очолити комісію істориків, яка оцінювала діяльність Української повстанської армії (УПА). Ця контраверсійна націоналістична організація підноситься в Західній Україні як бастіон національного спротиву як радянській владі, так і нацистам, але в Росії і часто в Східній Україні вона трактується як терористична організація, що колаборувала з нацистами і брала участь у винищенні євреїв та поляків. Можна не сумніватись у тому, що коректний і збалансований звіт комісії не зміг задовольнити жодну сторону [29].

      Значною мірою подібними були наслідки іншого, також сміливого, рішення Кульчицького взятися за проблему Голоду 1932-1933 рр., який попередній президент Віктор Ющенко хотів офіційно визнати як «Голодомор» (терор голодом) і геноцид етнічних українців – погляд, що переважає серед української діаспори. Він був не лише критикований з обох сторін політичного спектру, але також і молодший колега Кульчицького з Інституту історії України, Георгій Касьянов, проаналізував поступове прийняття Кульчицьким концепції Голодомору у своїй контраверсійній книжці про використання Голоду в українському публічному дискурсі[30].

      Один з членів комісії істориків з приводу УПА, Ігор Ільюшин, навіть мав проблеми з кар’єрним зростанням, коли його дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук не була з першого разу захищена у вченій раді Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ільюшин був першим українським істориком, який дослідив організовані УПА систематичні й ідеологічно мотивовані етнічні чистки польського населення Волині у 1943-1944 рр. До останнього часу історики національної школи або заперечували їх, або подавали їх як відповідь на більш раннє насильство з боку поляків. Насправді, праця Ільюшина була ретельним, збалансованим і об’єктивним дослідженням. Він враховував ширший контекст силового польсько-українського протистояння в регіоні, все ж демонструючи, що масові вбивства 1943 р. були ідеологічно мотивованими і організованими УПА [31]. Подібним чином, Голокост в Україні й особливо роль місцевої допоміжної поліції в Голокості залишаються маргінальними темами у загальній картині досліджень і публікацій, присвячених воєнним рокам. Приємними винятками з цього правила є, наприклад, праці Жанни Ковби і Софії Грачової [32]. Історіографічні суперечки довкола «складних питань» української історії ХХ ст. дають достатньо матеріалу для дослідження того, як історіописання відповідає на зміни історичної пам’яті у посткомуністичній Україні. Невелика книжка Андрія Портнова є найкращим аналізом цієї проблематики зсередини української історичної професії; ще більше на цю тему було написано західними дослідниками [33].

      Втім, можна стверджувати, що найважливіші зміни в українській історіографії відбуваються не в дослідженнях таких політично суперечливих питань, як УПА чи Голодомор, а деінде. У 2000-х рр. в Україні регіональна і нова соціальна історії, які часто спирались на досвід історичної антропології та мікроісторії, сформувались як ділянки, в яких найкращі українські дослідження за своєю методологічною і теоретичною складністю вийшли на один рівень з найкращими західними працями. Найчастіше авторами цих книг є молоді дослідники з західною освітою. Високоякісне дослідження відьомства і полювання на відьом на Правобережній Україні у XVI-XVII ст. авторства Катерини Диси, добрий зразок історико-антропологічного підходу, першопочатково було захищене англійською мовою як докторська дисертація в Центрально-Європейському університеті [34]. Прекрасна книжка Андрія Заярнюка про «ідіоми емансипації» у житті та боротьбі галицького селянства – нова соціальна історія в її найкращих проявах, інспірована культурною антропологією, у тому вигляді, в якому вона сформувалась після «лінгвістичного повороту» - є розширеною версією першої частини його докторської дисертації, захищеної в Університеті Альберти [35].

      Історики з українською освітою також пишуть високоякісні дослідження, використовуючи подібні підходи. Дві нещодавні книги, присвячені Слобідській Україні, є чудовим зразком того, як нова українська регіональна історія може використовувати нову соціальну історію, мікроісторію, культурну антропологію, дослідження прикордоння і біографічний підхід. Одна з них, «Провінція на перехресті культур» Володимира Маслійчука, була опублікована українською мовою в Харкові, тоді як друга, «Borderlands into Bordered Land» Тетяни Журженко, була опублікована англійською як один з томів книжкової серії, що видається німецьким видавництвом [36].

      Два нових щорічника, що видаються Інститутом історії України НАНУ («Соціум: альманах соціальної історії» та «Ейдос: альманах теорії та історії історичної науки») також демонструють зростання впливу нової соціальної історії й історичної антропології. Обидва притягують дослідження молодого покоління науковців, зокрема учнів Яковенко і Грицака, таким чином ще більше розмиваючи межу між офіційною лінією і ревізіонізмом у сучасній українській історіографії. Сам Інститут, далекий від того, щоб бути суворим охоронцем національної парадигми, має серед своїх найвпливовіших співробітників таких ревізіоністів, як Георгій Касьянов і Олексій Толочко. Більше того, назва одного з актуальних проектів Інституту, присвяченого історії України ХХ ст. (книжкова серія «З історії повсякденного життя в Україні»), свідчить про все більше прийняття нової соціальної історії. На кінець 2010 р. в серії вийшло чотири книжки [37]. Знайомство з західною наукою тут не обмежується лише назвами, оскільки праці, що увійшли до цих томів, включають також детальний аналіз дискусій у французькій і англо-американській соціальній історії; автори також застосовують методологію західної соціальної історії у своїх дослідженнях повсякденного життя радянської України. Можливо, ще більш важливим є те, що це саме можна сказати про чимало регіональних історичних часописів в Україні, як-от «Збірник Харківського історико-філологічного товариства» чи «Дрогобицький краєзнавчий збірник».

Завершення

      У той час як Україна входить у третє десятиріччя свого існування як незалежної держави, її історична наука перебуває у процесі становлення як гідний партнер у сім’ї світових «національних», але водночас все більш інтернаціональних історіографій. Інтернаціоналізація у цьому сенсі не обмежується подібним теоретичним і методологічним апаратом, але також передбачає прийняття регіональної історії, мікроісторії та історичної антропології поряд з колись священною «соборністю» української нації та історії. Якщо досвід українських західних сусідів, як-от Польщі, може про щось свідчити, то дорога у майбутнє є вимощеною не тільки продовженням дискусій про жертовність і співучасть у найбільших трагедіях ХХ ст., але також і спробами побудувати більш відкриту та інклюзивну національну історію, яка буде радше мозаїчною, ніж монолітною. 

      Авторизований переклад з англійської Володимира Склокіна 

Першопочатково ця стала була надрукована як: Serhy Ekelchyk. Bridging the Past and the Future: Ukrainian History Writing Since Independence // Canadian Slavonic Papers/Revue canadienne des slavistes. 2011. Vol. LIII. No 2-3-4. Pp. 559-573. Висловлюємо подяку Авторові та редакції журналу «Canadian Slavonic Papers» (http://www.ualberta.ca/~csp/) за згоду на розміщення українського перекладу статті на нашому сайті.

Сергій Єкельчик – професор Університету Вікторії (Канада), фахівець з української та російської історій ХІХ-ХХ століть, автор чотирьох книжок, зокрема, «Імперія пам’яті: російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві» (2008), «Українофіли: світ українських патріотів другої половини ХІХ століття» (2010), «Історія України: народження модерної нації» (2011).

1. Я вдячний Юлії Кислій, Андрієві Портнову, Володимирові Склокіну, Оксані Юрковій та двом анонімним рецензентам за їхні конструктивні пропозиції, а також Марті Д. Олійник, яка зредагувала текст.

2. Orest Subtelny. The Current State of Ukrainian Historiography // Journal of Ukrainian Studies. 1993. Vol. 18/1-2. Pp. 42. Звісно, можна, як це робить Андрій Портнов, стверджувати, що пізньорадянська історіографія насправді не була марксистською, але теза Субтельного, що облишення тематики соціальної історії на початку 1990-х було контрпродуктивним, залишається переконливою. Див.: Портнов А. Упражнения с историей по-украински. Москва, 2010. С. 113.

3. Найбільш повним, хоча сьогодні і вже дещо застарілим, дослідженням цієї трансформації є книжка польського історика Томаша Стриєка, яка, за іронією долі, так і не була перекладена українською: Tomasz Stryjek. Jakiej przeszłości potrzebuje przyszłość? Interpretacje dziejów narоdowych w historiografii i debacie publicznej na Ukraine, 1991-2004. Warszawa, 2007.

4. Serhy Plokhy. Ukraine and Russia: Representations of the Past. Toronto, 2008. Pp. 288-289.

5. Georgy Kasianov. “Nationalized” History: Past Continuous, Present Perfect, Future…// A Laboratory of Transnational History. Ukraine and Recent Ukrainian Historiography. Еd. by G. Kasianov and P. Ther. Budapest, 2009. Pp. 23.

6. Ярослав Грыцак. Украинская историография 1991-2001: десятилетие перемен // Ab Imperio. 2003. № 3. С. 437-438.

7. Клапчук С.М., Остафійчук В.Ф. та ін. Історія української та зарубіжної культури. К., 2002. С. 12.

8. Слюсаренко А.Г., Гусєв В.І., Литвин В.М. та ін. Новітня історія України, 1900-2000: підручник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів. К., 2002. С. 5.

9. Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції: 20-50-ті роки ХХ ст. К., 1994. С. 12.

10. Див., зокрема: Сарбей В.Г. До вироблення концепції багатотомної «Історії українського народу» (роздуми і пропозиції). К., 1994; Симоненко Р.Г. До концепції багатотомної «Історії українського народу» (міжнаціональні і міжнародні аспекти). К., 1993.

11. «Історія України»: матеріали до розробки концепції національного гранд-наративу. Запрошення до дискусії / Ред. В.А. Смолій. К., 2011.

12. Mark von Hagen. Does Ukraine Have a History? // Slavic Review. 1995. Vol. 54/3. Pp. 665, 670.

13. Iaroslav Isaievych. Ukrainian Studies – Exemptional or Merely Exemplary? // Slavic Review. 1995. Vol. 54/3. P. 702.

14. Ibidem, p. 706.

15. Serhii Plokhy. The History of a “Non-Historical” Nation: Notes on the Nature and Current Problems of Ukrainian Historiography // Slavic Review. 1995. Vol. 54/3. P. 712.

16. A Laboratory of Transnational History. Ukraine and Recent Ukrainian Historiography. Еd. by G. Kasianov and P. Ther. Budapest, 2009.

17. Georgy Kasianov. “Nationalized” History: Past Continuous, Present Perfect, Future…// A Laboratory of Transnational History. Pp. 7-24; Philipp Ther. The Transnational Paradigm of Historiography and Its Potential for Ukrainian History …// A Laboratory of Transnational History. Pp. 81-114.

18. Andreas Kappeler. From an Ethnonational to a Multiethnic to a Transnational Ukrainian History …// A Laboratory of Transnational History. Pp. 51-81; Mark von Hagen. Revisiting the Histories of Ukraine …// A Laboratory of Transnational History. Pp. 25-50.

19. Kasianov and Ther. Introduction // A Laboratory of Transnational History. P. 4.

20. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII століття. К., 1997; Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. К., 1996.

21. Яковенко Н. Вступ до історії. К., 1997.

22. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676). К., 1999; Яковенко Н. У кольорах пролетарської революції // Український гуманітарний огляд. 2000. Вип. 3. С. 58-78.

23. Яковенко Н. Паралельний світ: дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. К., 2002. С. 13-79, 189-228.

24. Serhy Plokhy. Ukraine and Russia: Representations of the Past. Pp. 252-265.

25. Грицак Я. Поради на зле і на добре // Gazeta.ua, 7 серпня 2011 року (http://gazeta.ua/ru/articles/grycak-jaroslav/_poradi-na-zle-i-na-dobre/393431). Матеріали нещодавньої дискусії в українських ЗМІ про Бандеру були нещодавно передруковані в: Страсті за Бандерою / Ред. Т.С. Амар, І. Балинський, Я. Грицак. К., 2010.

26. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота (1856-1886). К., 2006.

27. Грицак, там само, с. 372.

28. Там само, с. 435.

29. Звіт комісії був опублікований: Проблема ОУН-УПА: звіт робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. К., 2004.

30. Касьянов Г. Danse macabre: голод 1932-1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х років). К., 2010. С. 162-189. Див. також розгорнуту рецензію на цю книжку: Портнов А. О гражданской вовлеченности, интеллектуальной непредвзятости и изучении памяти // Ab Imperio. 2011. № 1. С. 12-20.

31. Див. друге видання його книжки: Ільюшин І. Українська повстанська армія і Армія Крайова: протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.). К., 2009. Дисертація Ільюшина була пізніше захищена.

32. Жанна Ковба. Людяність у безодні пекла: поведінка місцевого населення Галичини у роки «остаточного розв’язання єврейського питання». К., 2009; Грачова С. Вони жили серед нас? // Критика, 2005. № 4. С. 22-26.

33. Портнов А. Упражнения с историей по-украински. Москва, 2010. Серед західних праць на цю тему дивись, зокрема: David Marples. Heroes and Villains. Creating National History in Contemporary Ukraine. Budapest and New York, 2007, а також кілька статей німецького історика Вільфреда Їльге.

34. Диса К. Історія з відьмами: суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII-XVIII століть. К., 2008. Диса зараз викладає в Києво-Могилянській академії.

35.Заярнюк А. Ідіоми емансипації: «визвольні проекти» і галицьке село у середині ХІХ століття. К., 2007. Після захисту Заярнюк став викладати в Університеті Вінніпегу.

36. Маслійчук В.Л. Провінція на перехресті культур: дослідження з історії Слобідської України XVII-XIX століть. Харків, 2007; Tatiana Zhurzhenko. Borderlands into Bordered Land: Geopolitics of Identity in Post-Soviet Ukraine. Stuttgart, 2010.

37. Нариси повсякденного життя Радянської України в добу НЕПу / Ред. С. Кульчицький. К., Т. 1-2; Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 40-х – середина 50-х років) / Ред. В. Даниленко. К., 2010. Т. 1-2.