Було б несправедливо звинувачувати українську історичну науку в недостатній увазі до жіночої минувшини. Принаймні на межі ХІХ–ХХ ст. ця тематика була доволі популярною серед найповажніших істориків та етнографів (у їх числі – Костомаров, Чубинський, Гнатюк, Охримович, Франко, Єфименко, Іванов та інші), у результаті було сформовано доволі серйозний масив праць про історичні долі українського жіноцтва. Фактично, можна вповні обгрунтовано стверджувати, що тогочасні дослідження з історії українських жінок розвивалися в контексті світових наукових тенденцій та належали до мейнстріму історичних студій того часу.
Нині ж одним із найбільш поширених аргументів, до яких вдаються опоненти розвитку ґендерних студій в історичних науках, є закид про їх “імпортне”, чужинське походження та, відповідно, неплідність на вітчизняному дослідницькому полі. Такі заяви легко спростовують історіографічні розвідки,1 які переконливо доводять, що від самого початку формування модерної української історичної науки (власне – від середини ХІХ ст.) жіноча проблематика була її невід’ємною складовою. Більше того, вивчення минулого українських жінок мало засадничо міждисциплінарний характер (на пограниччі власне історії, етнографії, фольклористики, археології, правознавства та ін.). Тогочасні дослідження вирізнялися широким тематичним спектром (від правового становища жінок різних верств до традиційних уявлень про жіночу сексуальність чи сімейне насильство), різноманіттям підходів та інтерпретацій із залученням панівних тоді теорій та методів. Праці істориків та етнографів не лише засвідчували ґрунтовність і фаховість дослідників, але й демонстрували динамізм тогочасної науки і суспільну актуальність проблематики. Усе це дає підстави вважати, що жіноча історія в Україні має серйозне наукове підґрунтя і багату спадщину.
Та важко не помітити головну прикмету української історичної науки межі ХІХ–ХХ століть – її вмонтованість у національний проект, її заданість і зумовленість завданнями націєтворення. Практично всі значущі постаті, чий доробок містить праці з історії чи етнографії жінок, були активними учасниками формування національного історичного наративу та української національної ідеї. Вони робили це свідомо і цілеспрямовано, і їхня наукова творчість фактично була підпорядкована конкретним політичним цілям, які й визначали авторські підходи та висновки. Не стала винятком й історія жіноцтва, яку дослідники активно використовували у своїй аргументації окремішності та навіть певної вищості, прогресивності української нації, порівняно із сусідами (насамперед із росіянами та поляками).
Водночас, феміністська парадигма також поступово проникала в історико-антропологічні студії. Справжнім маніфестом феміністських засад дослідження жіночого у культурі стала стаття Катерини Грушевської „Про дослідження статевих громад в первіснім суспільстві” (1929). Вчена гостро критикувала андроцентризм тогочасних історичних досліджень – схильність науковців зосереджуватись на вивченні головно так званих „чоловічих” сфер, залишаючи поза увагою життя жінок. Фактично, висловлені у цій праці ідеї Катерини Грушевської на два десятиліття випередили світові тенденції розвитку феміністської думки: лише у 1949 Сімона де Бовуар представила світові тезу про “жінку як Іншого” у своїй знаковій праці “Друга стать”.
Очевидно, що говорити про розвиток жіночої історії як повноцінної ділянки історичних студій в радянський час неможливо: нарівні з іншими суспільно-гуманітарними науками, історія обслуговувала політичне замовлення влади і компартії, публікації ж про радянське жіноцтво слугували головно для пропагандистських цілей.
Поступове відродження українських жіночих студій в історії почалося вже після розпаду СРСР. Дослідникам цієї тематики довелося не лише борсатися в умовах теоретичного вакууму та методологічного хаосу, які запанували у суспільних науках загалом. Їм належало також по долати принаймні два величезні розриви – відновити тяглість у розвитку вітчизняної жіночої історії (зі студіями дорадянської доби) та долучитися до міжнародного наукового середовища жіночої історії (яка на той час стрімко розвивалася вже понад 20 років). Лише одиниці тоді наважилися прийняти ці виклики і таки покласти новий початок жіночій історії в Україні, водночас вивчаючи світовий теоретичний доробок та провадячи власні дослідження з минулого українських жінок. А що жіноча історія досі не є інституціоналізованою дисципліною, то вони не тільки не могли розраховувати на підтримку сформованого наукового середовища (з мережею фахівців, науково-освітніх структур, спеціалізованих видань та добротних бібліотечних колекцій), але й змушені були долати скепсис та упередження колег.
Втім, попри системну маргіналізацію, гострий брак ресурсів, розпорошеність по різних інституціях та інші перешкоди, кілька ентузіастів продовжували свою працю, фактично створюючи нову дослідницьку ділянку – жіночу історію. Масив ґрунтовних наукових праць, що розкривають різні аспекти історії українського жіноцтва дають підстави стверджувати: українська жіноча історія як достатньо сформована і відносно самостійна ділянка історичних студій існує.
Наскрізний огляд доступних нині українському читачеві публікацій з жіночої історії дозволяє простежити формування у ній кількох основних тематичних полів, які засвідчують послідовне розгортання у них відповідних наскрізних наративів:
- наратив про Берегиню (заснований на ідеї “одвічної матріархальності” української культури та панування матріархальних тенденцій у суспільних відносинах);
- наратив про Велику Жінку (що звеличує окремих видатних жінок за їх загально-національні внески і досягнення);
- наратив про Національний Фемінізм (який відстоює унікальність українського жіночого руху поза феміністською парадигмою та наголошує жіночий вклад у національно-державне будівництво);
- наратив про Жіночу Самопожертву (який розкриває індивідуальний історичний досвід звичайних жінок у служінні Батьківщині).
Коріння наративу про Берегиню2 криється у працях українських народознавців межі ХІХ–ХХ ст., яким імпонувала актуальна тоді теорія матріархату. Наприкінці 1980-х на тлі національного відродження вона отримала друге дихання, саме тоді набув популярності й сам концепт Берегині, творцями якого стали письменники та фольклористи. Цей вимріяний образ Жінки-Матріарха аналізували раніше Соломія Павличко та Мар'яна Рубчак, які одностайні у тому, що найвищими чеснотами для Берегині є материнська жертовність, відданість нації та християнська віра.
На початку 1990-х у вітчизняних історико-етнографічних дослідженнях увиразнилася тенденція до ідеалізації минулого та традиційної культури українців. На тлі відсутності сучасних ґрунтовних досліджень, оцінки та висновки українознавців минулого було сприйнято аксіоматично. Під вивіскою Берегині було легітимізовано численні псевдонаукові уявлення про (начебто егалітарні) ґендерні відносини в українському суспільстві. Сліпе некритичне цитування тез класиків щодо “матріархальних традицій” українців набуло масового характеру.
Наратив про Берегиню, хоч і не має серйозного наукового підгрунтя, виявився зручним інструментом у політиці. Політичні лідери та державні діячі усіх рівні активно використовували його у своїй риториці, переконуючи жіноцтво у відсутності будь-якої дискримінації та закликаючи жінок слідувати “одвічним традиціям” берегинства, таким чином додатково легітимізуючи хибні уявлення про ґендерні відносини у минулому. Спроби включення наративу про Берегиню в новий національний історичний гранд-наратив стали помітні й монументальному мистецтві, де домінує образ українки-матері-християнки. Навіть Юлія Тимошенко намагалася скористатися з символічного капіталу цього образу. Конструюючи свій політичний імідж “всенонародної берегині”, вона візуально та риторично наголошувала свою ролю матері нації, ревної християнки та поборниці національної ідеї.3
Наратив про Велику Жінку сформувався за зразком науково-публіцистичних видань української діаспори США та Канади, перевиданих в Україні у перші роки незалежности. Це - епічні розповіді про Жінку та її виняткову місію у розвитку української культури, у формуванні нації та утвердженні державности. Мета цього наративу – висвітлення та визнання заслуг тих українок, чий особистий внесок в загальнонаціональну справу можна чітко визначити, описати та виміряти. Типовий перелік персоналій зазвичай обмежений кількома десятками набільш знакових постатей, та зрідка у публікаціях зринають й забуті імена жінок, які відзначилися в науці, мистецтві, освіті, доброчинності тощо.
Вочевидь, полиці книгарень швидко заповнили масові популярні видання, поліграфічна якість яких різко контрастує з їх часто сумнівним змістом. Та коли порівнювати лише суто наукові праці, виявляється, що й тут існують разючі відмінності у накладах і оформленні книг: українська держава підтримує та заохочує дослідження і публікації з жіночої історії, які вкладаються в національну парадигму та слугують для подальшої легітимації української національної державності, тоді як інші суто “жіночі теми” залишаються на маргінесі.
Фактично, лише ті історичні персонажі, які безпосередньо прислужилися національній справі, отримують найвищий рівень визнання від держави. Взяти хоча б три найбільш іконічні жіночі постаті української історії, які першими спадуть на думку пересічному українцеві як “видатні українки” – княгиня Ольга, Роксолана і Леся Українка. Хіба ж не дивно, що попри складні біографії кожної з них, багатогранність усіх трьох особистостей, їх різнобічну діяльність та неоднозначні погляди і переконання, посполитому людові вони асоціюються насамперед із поширенням християнства (княгиня Ольга), жертовним патріотизмом (Роксолана) і національною самосвідомістю (Леся Українка). І хоча історія приховує імена безлічі українок, чиї досягнення у різних ділянках варті вивчення та визнання, та чимало з них не вкладаються у наратив Великої Жінки, бо він лише про тих, хто так чи інакше долучився до просування національної справи. Українська держава активно привласнює жіночу історію, накладаючи на неї свої власні – політично-детерміновані – критерії та принципи.
Наратив про Національний Фемінізм також було певною мірою запозичено: моделлю тут стала вже класична праця Марти Богачевської-Хом’як “Білим по білому: жінки в громадському житті України, 1884-1939” (1995). Головна її ідея полягала в тому, що свого часу український жіночий рух, в умовах бездержавності української нації, свідомо відмовився від феміністської ідеології та практики західного зразка, його лідерки зробили свідомий вибір на користь національно-визвольних цілей, відсунувши питому боротьбу за права жінок на другий план.
Історія жіночого руху в Україні – найбільш професійно забарвлена ділянка жіночої історії, бо вимагає фахового опрацювання архівів. Однак прикметою цих праць є їх емпірична спрямованість. Та навіть найретельніший опис діяльності жіночих організацій не дає ключів для розуміння складних сутності руху. Навіть вказуючи на протиріччя між націоналізмом і фемінізмом, дослідники незмінно ігнорують сучасні теорії ґендеру і нації. Автори ж часто зводять суспільне значення усього активізму виключно до соціальних проектів, культурно-просвітницької місії та піднесення національної свідомості, тоді як власне емансипаційний проект жіночого руху залишається на маргінесі. Схоже, головною метою таких текстів є обгрунтування та утвердження пріоритетності національних цінностей у діяльності жіночих організацій та підпорядкування групових інтересів завданням націєтворення.
Наратив про Жіночу Самопосвяту розгортається головно у дослідженнях минулого через індивідуальний досвід звичайних жінок. Це порівняно новий, але динамічний напрямок у жіночій історії України. Формат і стиль таких публікацій різниться, та переважають розмаїті біографічні довідники, де представлено життєписи жінок, які так чи інакше проявили себе у різних сферах – від матерів-героїнь до провідних жінок-політиків. І хоча такі публікації мають певну цінність, бо роблять успішних жінок “видимими” в історії, але лаконізм біографічних довідок не дає змоги скласти повне уявлення про усі аспекти їхнього досвіду.
Найповніше розгортання наративу про жіночу самопосвяту спостерігаємо у публікаціях про участь жінок у національно-визвольних змаганнях 1940-50-х років. Їх авторами часто є історики-аматори, то ж брак фахових знань та навиків компенсують надмір емоційна риторика та ура-патріотичний патос. Такі публікації зазвичай переслідують певну пропагандистсько-дидактичного мету: автори використовують життєві історії підпільниць для унаочнення та підкріплення ідеї “Нація понад усе!”. Висвітлення жіночого досвіду національних змагань аж ніяк не є метою такий праць. Лейтмотивом тут є тема самопосвяти та жертовності українського жіноцтва, яке без вагань клало свої життя на вівтар боротьби за національну справу.
Попри позірну подібність, наратив про Жіночу Самопосвяту гостро контрастує з наративом про Велику Жінку: якщо для останнього притаманна глорифікація видатних українок, то інший вирізняється тенденцією до віктимізації звичайних жінок в контексті значних історичних подій. Цю тенденцію нескладно помітити, придивившись до меморіалів жертвам Голодомору 1932-33 рр.: у них виснажене чи мертве жіноче тіло покликане символічно репрезентувати cтраждання цілої нації. Так постає асоціація поміж жінкою і жертвою, а жіночий історичний досвід концептуалізується в категоріях вічних терпінь і втрат. Це автоматично виключає саму можливість вивчення та визнання різних форм жіночої дієздатності, жіночих стратегій виживання, спротиву, пристосування в критичних ситуаціях.
Надії на більш зважене вивчення жіночої історії крізь призму індивідуального досвіду жінок додає активний розвиток усної історії, яка довела свою ефективність у дослідженнях різних раніше табуйованих аспектів минувшини та історії суспільно-дискримінованих груп, в тому числі жінок. Розвиток усної історії в Україні засвідчує, що категія ґендеру є ключовою як для процесу інтерв’ювання, так і для аналізу спогадів: жінки переважають як серед дослідників, які застосовують цей метод, так і серед респондентів. Таким чином, мимоволі оприявнюється саме жіноче бачення й оцінки подій минулого. У поєднанні з феміністським підходом усна жіноча історія могла б створити серйозну противагу андроцентричній історіографічній традиції, розкриваючи сучасникам усе розмаїття і неоднозначність історичного досвіду українських жінок.
Якщо ж говорити про інші наскрізні проблеми та тенденції у розвитку жіночої історі, то перша з них – загальна депрофесіоналізація жіночої історії. Чимало істориків-аматорів, невтаємничених у тонкощі історичного дослідження, своїми псевдонауковими публікаціями імітують дослідження за формою, профануючи їх по суті. Засилля популярного і часто неякісного чтива про жінок створює враження, що жіноча історія – то якась несерйозна справа, заняття для дозвілля, яке не потребує грунтовної фахової підготовки.
Іншою “хронічною хворобою” книг з жіночої історії є те, що багато таких видань містять передмови, написані певною високопоставленою персоною, яка не має найменшого уявлення про жіночу історію. Ті тексти рясніють есенціалістською риторикою, репродукуючи вкрай стереотипне бачення жіночих суспільних ролей, створюючи цілком хибне уявлення про жіночий досвід минулого. Характерне для них постійне вживання форми однини (жінка, жіноцтво) створює враження про жінок як унітарну категорію чи гомогенну групу, дискурсивно заперечуючи існування суттєвих відмінностей поміж жінками (соціальних, етнічних, вікових, релігійних, регіональних тощо).
Художнє оформлення видань з жіночої історії формує іншу шкідливу ілюзію: пряме тотожнення жінки і народної традиції (носієм і ранителькою якої вона начебто повинна бути): жінок часто зображають у національних строях, у сільському антуражі і за традиційними заняттями, в оточенні християнських та національних символів. Так читача заохочують мислити про українських жінок з перспективи позаісторичності їх долі, так наче процеси модернізації чи будь-які суспільні іновації не стосуються українських жінок. Відтак і постановка питання про ролі і внески у суспільний поступ стає недоречною.
Загалом, панівні тенденції в українській історичній науці залишилися ті самі, що й століття тому. Доводиться визнати, що й нині чимало авторів прагне віднайти відповідь на запитання „яка українська специфіка?”, а не „яка жіноча специфіка?” при вивченні практично будь-якого аспекту жіночої історії в Україні. Усталена практика використання жіночої теми як аргумента в процесах націєтворення призводить до всебічної залежності жіночої історії як дослідницької ділянки від панівних суспільно-політичних тенденцій (від обрання пріоритетних тем, застосування тих чи інших підходів і аж до формулювання політично-забарвлених висновків). Започаткована ще отцями-засновниками української історичної науки інструменталізація жіночої історії відбувається шляхом зміщення акценту в ній з „жіночої історії” на „українську історію”: цілком конкретні аспекти жіночого минулого використовують для підсилення національного історичного гранд-наративу.
Та чи справді українські жінки готові відмовитися від значної частини власного минулого, а українські історики – проігнорувати про більшу частину історії половини українців? Чи варто й далі штучно втискати розмаїтий жіночий історичний досвід у прокрустове ложе національно-державницького наративу? Усвідомлюючи спадкоємність із славними попередниками, сучасні дослідники мають все ж вчитися відсторонено і критично, без сліпого пієтету, ставитися до висновків та оцінок корифеїв української історичної науки, та водночас свідомо дистанціюватися від сьогоднішньої політичної коньюнктури. Чітко означити власне дослідницьке поле жіночої історії, його епістемологічні та методологічні засади можна лише за умови наявності достатньо зрілого наукового середовища. Оптимізму щодо перспектив цього процесу додає створена наприкінці 2010 року Українська Асоціація Дослідників Жіночої Історії. Ця фахова спілка є важливим кроком на шляху перетворення жіночої історії на повноцінну і відносно самостійну ділянку історичних студій в Україні.
Оксана Кісь – кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України, президентка Української асоціації дослідників жіночої історії, голова Науково-дослідного Центру "Жінка і суспільство". Авторка книги "Жінка в традиційній українській культурі (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)" (Львів 2008, 2012).
Малюнок – обкладинка видання «Українки в історії: нові сторінки / За ред. В.Борисенко. – К. : Либідь, 2010.»
Докладний огляд праць вітчизняних істориків та етнографів того періоду див.: Лариса Буряк. Жінка в українському історичному наративі: автори, ідеї, образи (друга половина ХІХ – перша третина ХХ ст.). – Київ, 2010.- Докладніше про генезу, розвиток та закріплення міфологеми Берегині у науковому, публічному та політичному дискурсах в Україні, див.: Кісь О. Кого оберігає Берегиня, або Матріархат як чоловічий винахід // „Я” (Інформаційно-освітнє видання). Харків, 2006, №4(16) – С. 11-16.
- Аналіз політичного іміджу Юлії Тимошенко: Кісь О. Жіночі стратегії в українській політиці // Пошуки гендерної паритетності: український контекст / Під. ред. І.Грабовської. – Ніжин, 2007. – С. 121-140.