Напрацювання тоталітарної школи совєтології надовго визначили широкий дискурсивний простір та уявлення про радянське, ревізія якого почалася кількома десятиліттями пізніше, і полягала у знайомстві істориків з радянською людиною, її побутом, стратегіями життя-виживання та збереження своєї індивідуальності. Пошук нових шляхів, методів та етичних оптик дослідження радянського все ще триває, і збирає під одним дахом багатьох спеціалістів та спеціалісток з радянської історії, як це відбулося в рамках міжнародного наукового семінару «Радянське “я” і радянське “ми”: історіографія, джерела, дослідницькі підходи», що відбувся у стінах Національного університету «Києво-Могилянська академія» 12 лютого 2019 року. Семінар було організовано кафедрою історії, за особливої участі завідувачки кафедри Наталі Шліхти та викладачки Оксани Клименко. Ще на самому початку була озвучена перспектива продовжити такі заходи, що отримало підтримку з боку усіх присутніх.

Свої доповіді представляли дослідники й дослідниці з кількох університетів України та Сполучених Штатів: Роман Любавський та Ольга Корнієнко (Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна), Катерина Єремєєва (Український державний університет залізничного транспорту, Харків), Ольга Коляструк (Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського), Тетяна Бородіна (НаУКМА) та Андрій Ткаченко (Університет Каліфорнії у Санта-Круз, США). Серед інших були й випускник кафедри та голова аналітичного центру CEDOS Єгор Стадний, співробітниця Музею історії Києва Оксана Хом’як, співробітниця Інституту Історії НАН Олена Стяжкіна та незалежна дослідниця Катерина Будз.

Захід відбувався у камерній атмосфері Центру Польських та Європейський студій ім. Єжи Гедройця, але чисельність слухачів та слухачок, здавалося, випробовувала центр на вмісткість. На самому початку було поставлене загальне питання до радянських студій в Україні: на дослідження яких проблематик вони мають спрямовуватися; якими можуть бути методологічна та тематична оптики; які лакуни мають радянські студії в історіографії та які дослідницькі питання історики ставлять до радянського минулого про яке пишуть, і яке певною мірою «пише» наше сьогодення.

Серед представлених доповідей були такі, що пропонували вивчати радянську історію з прив’язкою до сучасності, як певний пережитий досвід, що визначає нас сьогодні. З погляду Олени Стяжкіної причаровування радянським побутом в дослідженнях унормовує у нашому уявленні те, що проходило прозорою ниткою через нього – злочини режиму та штучно набута звичка мовчати. Її наслідками є наша травмована пам’ять та саморепрезентаційна афазія (втрата здатності говорити), що визначає сьогоденний український національний наратив. Андрій Ткаченко ж пропонує досліджувати пост-соціалістичний досвід через призму пост-колоніалізму, що робить на прикладі «марксистської колонізації» Центральної Азії. Ідея Андрія Ткаченка полягала у тому, що схожі маркери субальтерності присутні як у колишніх колоній великих імперій, так і у колишніх радянських республік, відповідно застосовуючи методологічну призму пост-колоніалізму можна простежити природу взаємодії та конфліктів на пост-радянському просторі.

Інші ж доповідачі й доповідачки зосереджувалися на історичній цінності вивчення радянського побуту, зокрема професорка Вінницького педагогічного університету Ольга Коляструк поділилася досвідом проведення наукових заходів, присвячених вивченню радянського повсякдення, що проходили протягом 2015-2018 років. Заходи були присвячені дослідженню пам’яті (в тому числі і дитячої), культури та структури суспільства крізь призму повсякдення та супутніх дослідницьких методологій. Була також озвучена тема наступного заходу: «Образ радянського: конструкція, міфологія, візуальні рамки», в якому можуть взяти участь ті, хто цікавиться та займається цією темою (дедлайн до 1 березня). Дослідник Харківського університету Роман Любавський пропонував історію повсякдення як інструмент повернення робітничої історії у сферу зацікавлення дослідників, які після 1991 року наклали на останню маркер канонічної радянської історії, що разом з вивченням історії партії та «великих перемог» має залишитися в минулому. Натомість сьогодні постать робітника має повертатися до наукового обігу, наприклад, у міських студіях (робітник-містянин), бізнес-історії та історії повсякдення.

У наступних двох секціях «Дослідження ідентичностей методом усної історії» (Секція І) та «Від освіти до моди: дослідницькі контексти, питання, перспективи» (Секція ІІ) естафета перейшла з рук досвідчених істориків до рук молодих дослідниць і дослідника. Доповіді Тетяни Бородіни, Оксани Хом’як та Катерини Будз, що увійшли до першої секції, були присвячені трьом маргінальним групам радянського суспільства: євреям, ветеранам дивізії Ваффен СС «Галичина» та греко-католицьким священникам. Загалом ця секція була дуже «живою», бо усі доповідачки говорили про множинність особистого досвіду своїх респондентів – їхні власні методи афіліації і пристосування в радянській системі. Тетяна Бородіна презентувала свій аналіз відеосвідчень, зібраних в 1990-х роках фондом Спілберга, Меморіальним музеєм Голокосту США і Єльським Університетом, в рамках якого інтерв’ювали євреїв Полтавщини, переживших Голокост. Дослідницю цікавило як респонденти, говорячи про себе й свій досвід, поєднують у мові «правильну» радянську і маргінальну єврейську ідентичність; в яких моментах пам’яті актуалізується кожна з них. За її спостереженнями троє з респондентів, історії яких зацікавили дослідницю, намагалися змоделювати свою біографію за радянськими канонами жанру, і лише говорячи про болісний досвід асоціювали себе з іншими євреями.

Катерина Будз представила у своїй доповіді стратегії виживання та пристосування греко-католицького духовенства, в умовах пошуку безпечного місця для душпастирської діяльності на «правильній» цивільній роботі. Зазвичай священики знаходили його в роботі лікарів, втім навіть маючи постійну роботу були під наглядом служб безпеки і викликалися на допити, де були змушені відповідати на питання про свої релігійні погляди та діяльність. Катерина Будз називає кілька поведінкових стратегій, які дозволяли не зраджувати своїм поглядам і залишатися в безпеці водночас (наприклад, давати розмиті і неточні відповіді на питання про віру чи глибоко «закопуватися» в цивільну роботу). Працюючи з історіями духовенства, Катерина Будз розмірковувала про те, що значило бути прихованим ворогом суспільства, знаходячись всередині нього.

Історії ветеранів дивізії Ваффен СС «Галичина», які представляла Оксана Хом’як, демонструють ту множинність досвіду, яку переживали ветерани після битви під Бродами та по закінченні війни. Які ярлики та статті були на них навішені опісля залежало від того, яке громадянство вони мали до початку війни та яким чином потрапляли до Радянського Союзу: як військово-полонені чи після анексії західноукраїнських земель. Загалом їхній досвід демонструє, що значить бути «ворогом» і полоненим в радянській системі. Дискутантка секції Ірина Склокіна (дослідниця Центру Міської історії, Львів) зауважила на проблемах усно-історичних досліджень в радянському контексті, зокрема те, що активні голоси належать далеко не усім, хто пережив певний досвід. До того ж, «правильна радянська людина» вишліфовувалася в людях ще зі шкіл, таким чином відокремити в словах респондентів особисте і кальковане бачення пережитого не завжди можливо. Крім того, завдяки питанням та коментарям слухачки семінару було згадано ще одну проблему: зазвичай те, що питає інтерв’юер_ка не здається респондентам важливим чи чимось, на що вони взагалі звертали колись увагу у власному житті (наприклад, їхній сексуальний досвід, чи практики пов’язані з їжею). Таким чином, картинка, що її ми маємо в результаті усно-історичних досліджень, не завжди здатна претендувати на реконструкцією як самих подій, так і пережитого досвіду цілої групи.

У другій секції, присвяченій освіті, моді та сміху були представлені доповіді Єгора Стадного, Ольги Корнієнко та Катерини Єремєєвої, а дискутанткою виступила оранізаторка семінару Наталя Шліхта. Єгор Стадний наголосив на тих викликах, які постають перед зацікавленими у темі радянської освіти – левова частка уже написаних праць перецитовують та переписують одна одну, через що свіжий вітер змін не здатен пробитися в історіографію. Тому Єгор Стадний запропонував інтегрувати у дослідження радянської освітньої системи 1920-х років в УРСР аналітичні методи та цифрове мапування, які здатні продемонструвати, що «дісталося» більшовикам після 1917 року та що (не)було ними створено після, у сфері вищої та професійної освіти. За спостереженнями Єгора Стадного, крім розширення доступності вищих навчальних закладів за рахунок ліквідування гендерного, соціального і освітнього бар’єрів, було збудовано 42 професійні навчальні заклади, в той час як переважна більшість діючих в 1920-х інститутів було засновано ще за часів Російської імперії, УНР та Гетьманату¹. Не зважаючи на те, що після революції було створено новий освітній кодекс, що регулював кожен аспект навчання та викладання, на думку пана Єгора, чогось суттєво нового в організації вищої освіти більшовики не створювали, але підлаштовували уже існуючу мережу закладів під свої потреби.

Доповіді Ольги Корнієнко та Катерини Єремєєвої були присвячені тому, як завдяки повсякденним практикам виховувалася колективна ідентичність. Катерина Єремєєва представила цю проблематику на прикладі того, як гумор ставав одним із інструментів творення спільного громадянського дискурсу, образів свого і чужого, а також правильної і осудної поведінки. Над чим сміятись та як сміятись визначалося заздалегідь, а відступ від дозволеного гумору був як формою повсякденного спротиву, так і способом зняття відповідальності за крамолу й пошуку однодумців у дражливих і заборонених темах. Правильні жарти, навпаки, індоктринували людину в систему. На відміну від сміху, який інтегрувався у новий суспільний дискурс одразу, мода на одяг входить у нього уже в 1960-х роках, як фронт змагання із «заходом», про що розповідала Ольга Корнієнко. Вона зауважила, що ця тема не надто досліджена сьогодні, особливо на прикладі УРСР. Що дивно, адже українські будинки моди були чи не найпопулярнішими в Радянському Союзі. Як транслятори ідеологічно правильного вигляду жінки, в рідших випадках і чоловіка також, будинки моди та мода загалом у суспільному дискурсі 1960-х вперше отримали прогресивну ноту, як зауважує Ольга Корнієнко. Дослідниця також запросила усіх охочих до співпраці з Музеєм історії моди, який сьогодні формується і за її участі.

Під час підсумкової дискусії, незважаючи на пізній час, велося дуже жваве обговорення почутого протягом дня – то чи здатні студії повсякдення, дослідження ідентичностей і пам’яті врятувати монолітність історіографії? Одним із способів знайти якусь нову модель говоріння і писання про радянське Ірина Склокіна назвала інтеграцію досліджень побуту, пам’яті тощо у ширший, світовий контекст. Говорили також про міські студії, про вивчення історії радянських сіл, які сповнені цікавим антропологічним матеріалом, що не завжди вписується у канонічні рамки та відповідає очікуванням дослідників, які вже тривалий час займаються радянською історію. Що ж до пост-радянського, з обговорення якого розпочався семінар, була ще раз згадана теза Олени Стяжкіної: «Вивчення радянського – це не вивчення минулого, а дослідження місця минулого у нашому теперішньому». Попри те, що навіть не всі доповідачки й доповідачі погоджувалися між собою протягом своїх секцій, у підсумку дискусій все ж вималювався певний консенсус – треба продовжувати такі заходи, а про тему наступного уже розмірковують.

Олександра Оберенко, магістрантка кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія"

1. Детальніше тут