«Енний університет запрошує вас узяти участь у конференції «Актуальні питання всього на світі». Форма участі – заочна. Організаційний внесок – стільки-то гривень». Такого роду оголошення, мабуть, отримував кожен науковець-гуманітарій, електронна пошта якого є у відкритому доступі й через це потрапляє до списків розсилки оргкомітетів різних конференцій. Такі листи промовисто говорять про стан вітчизняної науки. Імітація досліджень (і знань), конвеєрне виробництво макулатури, яку гордо називають науковими тезами та статтями, нівеляція гуманітарного знання, і – через це – скептичне ставлення до нього суспільства. Таких конференцій багато. Можна не їхати, не виголошувати доповідь, отримати поштою збірника й мати «галочку» в графах «публікації» та «участь у…». Сказати правду, автор теж має такий сумний досвід. Після цього починаєш цінувати справжні наукові зібрання, де тебе можуть заслужено розкритикувати, дати корисні поради; де питають не аби просто запитати («як же так, людина зробила доповідь, то треба щось же спитати»); де є справжня дискусія, а не її імітація; куди приїжджають знані науковці з різних куточків країни та зарубіжжя, а не один іноземець у ролі весільного генерала (щоби захід отримав статус «міжнародного»).
Влітку цього року мені пощастило відвідати конгрес Міжнародної асоціації гуманітаріїв (у Львові), враженнями про який я і хотів би поділитися.
Вже вдруге конгрес MAG приймав Український католицький університет – молодий, але дуже динамічний і амбіційний навчальний заклад. Якщо двома роками раніше засідання панелей конгресу МАГ відбувалися в корпусі гуманітарного факультету, то цього разу половина засідань відбувалася в новозбудованому Центрі митрополита Андрея Шептицького, знайомство з яким викликає захват і білу заздрість. Цьогорічний конгрес був присвячений темі «образ себе». Відповідно до формату заходу, учасники секцій самі саморганізуватися в секції(панелі) і надіслати їх на розгляд організаторів.
Не таємниця, що однією з проблем вітчизняної науки є фінансування. Для викладача вітчизняного ВНЗ, працівника інституту чи музею, не кажучи вже про студентів і аспірантів, не завжди по кишені оплатити поїздку через пів-, а то і всю Україну та за проживання в готелі на кілька днів, зробити оргвнесок (кількадесят доларів)… Добре, що організатори (МАГ, УКУ) таких заходів завжди враховують українські реалії: багато учасників конференції отримали тревел-гранти, які покривали оргвнесок і транспортні витрати, а також мали змогу безплатно проживати кілька днів в університетському готелі.
Всього в конгресі взяло участь 392 учасники з України (172), США (42), РФ (35), Білорусі (26), Польщі (24), Німеччини (13), Угорщини (8), Канади (7), Чехії (6), Латвії (6) та багатьох інших країн (загалом - науковці із 32 держав). Під час конгресу працювало 119 панелей, які були згруповані за такими блоками: «Історія: загальна тематика», «Історія: Центрально-Східної Європи», «Історія імперської доби», «Єврейські студії», «Історія Радянської доби», «Мова й лінгвістика», «Література», «Антропологія», «Здоров’я та тіло», «Медіастудії», «Наратив, дискурс, репрезентація», «Політика, політологія», «Соціальна пам’ять», «Соціологія та суспільствої», «Студії ідентичності», «Релігієзнавство», «Урбаністика»1.
Кожен із блоків поділявся на менші. Наприклад, блок «Соціологія…», крім, власне, соціологічних тем, містив панелі з політики пам’яті, декомунізації, історії жінок на війні, самопрезентації жителів Львова у XVII–XVIII ст.». Блок «Ідентичності, наративи й дискурси» містив панелі на тему участі українських письменників у подіях революції 1917–1921 рр, білоруської ідентичності в XVI–XX ст. Доповіді на історичні теми можна було почути й на засіданнях секцій із політології та філософії (наприклад, про церковні братства ХІХ– початку ХХ ст.).
Не беруся судити, про що більше свідчить перелік панелей і назв доповідей: про певні тенденції розвитку гуманітаристики в Східній Європі чи про більшу інтеграційну здатність науковців, що вивчають певні теми (адже, як зазначалося, учасники панелей самі мали самі їх створити). Такі питання виникають і при аналізі персонально-інституційного складу учасників. Одні наукові заклади представлені одним-двома учасниками, інші – ледь не повним складом своїх своїх наукових осередків (наприклад, кафедра історії Києво-Могилянської академії).
Серед історичних тем, що розглядали на конгресі, хотілося б виділити доволі потужні «блоки» з історії церкви, історії Гетьманщини, вивчення особливостей інтеграції окремих регіонів до складу імперій, історичної урбаністики, гендерних та єврейських студій, усної історії, дослідження пам’яті та декомнунізаційних процесів в Україні.
Власне, велика кількість цікавих панелей водночас була головною «проблемою» для учасника конгресу. Автору цих рядків постійно доводилося обирати між двома-трьома панелями, які засідали одночасно. Крім того, я не потрапив на кілька цікавих панелей, бо саме в цей час мав робити доповідь чи бути дискутантом. Єдиним виходом із цієї ситуації стали знайомі науковці, які для мене записали на диктофон засідання тих панелей, на які мені не пощастило потрапити.
На конгресі було також проведено кілька круглих столів та загальних засідань. Загальні засідання відбувалися щодня після засідань панелей. Першого дня конгресу прозвучала доповідь дослідниці Тетяни Щитцової, на якій би я хотів зупинити увагу, адже доповідь стосувалася актуальної (куди ще актуальнішої!) теми ролі гуманітарних наук під час соціокультурних трансформацій на пострадянському просторі2. Далі я б хотів більш докладно розповісти в реферованому вигляді про цей виступ3.
Одним із головних понять, що звучало під час доповіді, була «гуманітарна рефлексія» – «інтелектуальна робота з пояснення історичних передумов, соціокультурних підґрунть і філософських принципів, що визначають життя людини й суспільства (людей і суспільств)». Щитцова наголосила, що за наявної економічної та політичної ситуації у світі гуманітарна рефлексія є другорядним елементом і її дефіцит є органічною характеристикою виробництва і відтворення влади в найрізноманітніших сферах суспільного життя. Важко не погодитися із твердженням дослідниці про те, що «чим більше гуманітарна рефлексія ідеологізується з огляду на усталену системи влади, тим більше вона затребувана в різних контекстах життєвого світу (і навпаки: чим більше вона затребувана, тим більше вона ідеологізується)».
Щитцова зазначила, що ця гуманітарна рефлексія необхідна, потреба в ній маніфестує себе сьогодні в критичному запиті на осмисленість (а, отже, й обґрунтованість) тих чи інших дій/рішень, особливо у сферах, що стосуються дотримання справедливості (структури управління, освітні установи, установи культури, охорони здоров’я). За словами дослідниці, такий запит «можна назвати екзистенційним», бо ж йдеться не про потреби в якомусь додатковому знанні, як такому, а про те, щоби сама практична діяльність людей визнавалася залученими в неї особами, як осмислена (доцільна й обґрунтована). Сам дефіцит осмисленості та обґрунтованості призводить до дегуманізації суспільства. Щоб уникнути цього, потрібна робота гуманітаріїв, які мають виконувати завдання посередника між виробництвом наукового знання і виробництвом сенсу (культивуванням осмисленості) в різноманітних практичних контекстах життєвого світу. Однак сьогодні можливість такого роду медіації для гуманітаріїв поставлена під питання.
На думку Щитцової, відстуність цієї медіації можна розглядати, як локальний прояв глобальної кризи гуманітарних наук – кризи, зумовленої, з одного боку, поширенням неоліберальної ідеології, з іншого – технологічною революцією (гуманітарне знання виявляється дуже вразливим унаслідок «коммодифікації, дигіталізації, надлишку інформації, а також бюрократизації інститутів вищої освіти»). Водночас соціально-політичний контекст пострадянських країн, зі свого боку, також зумовлює кризу гуманітарних наук, надаючи їй специфічну локальну форму. Цей дефіцит медіації між виробництвом гуманітарного знання і виробництвом сенсу (і осмисленості) в різних практичних контекстах життєвого світу вказує також і на специфіку трансформаційних процесів, що відбуваються в пострадянських суспільствах (Володимир Фурс називає це «регресивною соціальністю», а Михайло Мінаков «демодернізацією»).
Щитцова зазначила, що зафіксована Фурсом і Мінаковим «негативна логіка соціальних процесів, що відбуваються в пострадянських (східноєвропейських) країнах, прямо зумовлена тим, як спочатку розумілася позитивна (бажана) логіка соціального розвитку для нових пост-комуністичних країн»: вона визначалася в термінах переходу до демократії й ринкової економіки. Серед безлічі спроб пояснити, чому цей «перехід» виявився вкрай складним процесом із непередбачуваним кінцем, можна зустріти вказівки на те, що деякі реформи проводилися за моделлю прямого перенесення відповідних західних норм без урахування й розуміння культурно-історичного контексту (з яким якраз пов’язана робота гуманітаріїв). Щитцова пропонує поглянути на складнощі, характерні для «перехідних суспільств», не для викриття в них тенденції до руху «в протилежну сторону», а для виявлення проблемних зон (структурних розладів). Однією із таких проблемних зон сьогодні є «об’єктивність» і «належність». На думку, дослідниці, вказана проблема може бути виявлена і в глобальному вимірі (критика європоцентризму, постколоніальні дослідження, дискусії про космополітизм). Щитцова, зокрема, звернулася до локального виміру названої проблеми, а саме до того, в «яких формах, через які канали та диспозиції вона проявляється в наших суспільствах і перешкоджає осмисленої соціальної інтеграції», бо у такий спосіб свідчить про катастрофу традиційних режимів саморозуміння і стає причиною підвищення градусу соціальної напруги й конфліктності.
За словами доповідачки, ніхто сьогодні не усвідомлює проблематичність відносини між об’єктивністю під час досліджень і належністю до певної соціальної групи так гостро, як історики та інші вчені, залучені в так звані «війни пам’яті», а також у дослідження націєбудування та його історичних передумов. Щитцова зазначила, що розпад СРСР поклав початок динаміці, яка (вже в рамках пострадянських держав) призвела до внутрішнього розщеплення. Головними складовими цього розщеплення стали національна свідомість і ставлення до минулого (різні версії національних міфів і різні типи націоналізмів, конфлікти в оцінці та осмисленні радянського минулого). Вони негайно політизувалися й політизуються досі. Тому, навіть якщо вчені утримуються від участі в політичних або публіцистичних дискусіях, будь-яке їхнє наукове висловлювання де-факто вступає в певні відносини (згоди або незгоди) з офіційною державною позицією з питань національної свідомості й політики пам’яті.
За словами дослідниці, в умовах авторитарних систем влади, які склалися, наприклад, у Білорусі й Росії, ця імпліцитна політизація стає перешкодою для виконання гуманітаріями зазначеної раніше завдання медіації. Щитцова, особливо, наголосила на тому, що «державна ідеологія є системною реакцією авторитарних режимів на описане вище внутрішнє розщеплення». Завдання ідеології – надати когерентний світогляд, спираючись на який народ/громадяни відповідної країни зможуть знаходити для себе відповідь на питання «хто Ми як нація?» і «хто Я як особиста ідентичність»? Вдавана міцність цього світогляду пояснює привабливість і ефективність ідеології (й ідеологічної пропаганди). У ситуації соціальної дезінтеграціі і смислової дезорієнтації ідентичність знаходить почуття безпеки, опиняючись під захистом. У такий спосіб політичний режим стає домінуючим серед можливих рівнів належності: історична спільнота, громадянське суспільство, суверенна держав — усі ці рівні належності виявляються підпорядковані ідеологічної картині світу.
На думку Щитцової, для уникнення негативних наслідків має здійснюватися взаємодія між гуманітарними науками і громадянським суспільством, яке «орієнтоване на прояснення смислових підстав/орієнтирів для спільного життя людей у відповідних суспільствах». При цьому, значення гуманітарної рефлексії полягає аж ніяк не тільки в її здатності здійснювати критику ідеології (викривати ідеологічні ілюзії й маніпулювання). Названа критична функція є допоміжною щодо здатності гуманітарних наук: через опис і аналіз людської ситуації намічати систему координат, яка б дала змогу йти від протистоянь і зіткнень ідентичностей і вибудовувати спільний життєвий світ у більш кооперативному дусі.….
Надворі грудень. Час підбиття підсумків року. Конгрес МАG-2018 став важливою науковою подією року, що минає. На цьому заході було обговорено і продискутовано багато старих і нових тем. Це відбувалося не лише на засіданнях секцій чи панелей, але й у кулуарах (там, можливо, навіть більше): у перервах між засіданнями, на кава-брейках (якщо вірити статистиці на сайті УКУ, то за час конгресу було випити 2220 чашок кави) чи за келихом вина під час закриття заходу. Конгрес, зокрема, продемонстрував, що перед гуманітаріями стоїть багато викликів: і суто практичних, і більш глобальних (власне, перші – породження других). Але насамперед – довести й показати важливість гуманітарного знання й залишитися водночас об’єктивним... За день до поїздки у Львів я побував на відкритті конгресу асоціації україністів. На пленарному засіданні багато говорили про загальні проблеми гуманітарних наук: скорочення фінансування, загроза для багатьох науковців поповнити ряди академічного прекаріату, проблеми із запровадженням наукометрії4. Доповідь Тетяни Щитцової у Львові про вибір між «об’єктивністю» і «належністю» для гуманітаріїв ніби доповнила сказане Міхаелем Мозером: голова МАУ говорив про більше матеріальний бік проблеми, Т. Щитцова — більше про світоглядний. Обидві складові впливають на порядок денний для істориків, котрі працюють над темами, які так інакше можуть політизуватися і, очевидно, для одних уже постало, а для багатьох інших постане питання вибору (особливо в умовах, коли багато дослідників залежить від державних бюджетних інституцій, які мають доводити державі свою корисність, зокрема й на «фронті гуманітаристики»5)… Робити негативних прогнозів не хочеться, тому напишу просто — «час покаже».
1. З програмою заходів MAG-2018 можна ознайомитися на сайті УКУ: https://s3-eu-central-1.amazonaws.com/uu.edu.ua/wp-content/uploads/sites/32/2017/11/Program-Book_Final.pdf
2. Співдоповідачем Т. Щитцової була В. Корабльова.
3. Повний текст виступу Тетяни Щитцової на конгресі МАГ можна прочитати на сайті academia.edu https://www.academia.edu/37034122/%D0%9C%D0%B5%D0%B6%D0%B4%D1%83_%D0%BE%D0%B1%D1%8A%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C%D1%8E_%D0%B8_%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D0%BB%D0%B5%D0%B6%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C%D1%8E_%D0%BE%D0%BF%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D1%8F%D1%8F_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%BA%D1%83_%D0%B4%D0%BB%D1%8F_%D0%B3%D1%83%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BD%D1%8B%D1%85_%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA
4. Тексти виступів на пленарному засіданні ІХ Міжнародного конгресу україністів можна прочитати на сайті МАУ: http://www.etnolog.org.ua/pdf/stories/zbirnyky/2018/ist.pdf
5. На конгресі україністів з вітальним словом виступив віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко, який сказав, зокрема, таке: «І гуманітарне знання, ваша (україністів — В.Н.) робота, яка скерована на те, щоб українці пізнали самих себе, спрямована на поширення знання й розуміння української національної ідентичності, давно, принаймні з 2014 року, перестала бути лише науковою. Це робота, скерована на зміцнення національної безпеки України. Адже там, де було мало України, де було мало нашої української мови, де було мало любові до України, – там тепер чобіт російського окупанта, який, звичайно, буде вигнаний з нашої території, зокрема й завдяки вашим науковим надбанням, розвідкам та науковій позиції. Однак ця боротьба триває. І всі ми (у тому числі й люди гуманітарного знання, українознавці, україністи) – учасники боротьби на цьому фронті – фронті за нашу ідентичність та за нашу незалежність».