27–29 червня в Українському католицькому університеті відбувався Конгрес Міжнародної асоціації гуманітаріїв (МАГ). Програма заходу надзвичайно насичена і включала понад 100 секцій, з різною проблематикою, хронологією та дисциплінарністю, об’єднаних спільною темою «Зображення себе». Загалом Конгрес організовано у формі сесій із 13–17 паралельних секцій, з яких можна вибрати ті, що найбільше приваблюють і таким чином сформувати свою індивідуальну програму. Мені довелося відвідати низку секцій, що передусім відповідали дослідницьким інтересам.

Одна з панелей першої сесії сконцентрувала увагу на автобіографіях українських істориків «Самопрезентація істориків в академічній та персональній нарації ХІХ – поч. ХХ ст.».  Доповідь Вікторії Іващенко (Харків) «Конструювання «життєвого шляху» в автобіографіях істориків ХІХ – початку ХХ ст.» аналізувала «неформальні» автобіографічні тексти Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, Миколи Костомарова на предмет загальних та індивідуальних схем конструювання автобіографії. Автори бачили себе головними інтерпретаторами своєї біографії, доповнювали і змінювали їх, вони вели пошук шляхів презентації власної долі. Усвідомлення авторами своїх життєвих стратегій, обставин формування особистості і було поштовхом для написання біографій. Спільним для них було те, що події «життєвого шляху» та персонажі відбиралися з точки зору їх важливості, міри впливу на життя автора. Однак тлумачення цих «вузлів» була індивідуальною. Так, скажімо, для Драгоманова його автобіографія виглядала як низка фатальних співпадінь та подій, котрі вирвали його з нормального наукового середовища та втягнули в брудну політику. Відмінним також був вплив «імовірних читачів» та «уявних опонентів», з якими автори комунікували по-різному.

У доповіді Юлії Кисельової (Харків) «Емоційна самопрезентація в автобіографіях істориків ХІХ – початку ХХ ст.» акцент був зроблений на репрезентації власного минулого через «емоції-свідчення» та «емоції-оцінки» у текстах Сергія Соловйова, Михайла Драгоманова, Миколи Костомарова. Емоційні реакції використовувалися для відтворення цілісної картини минулого, слугували приводом для оприявлення ціннісних та морально-етичних орієнтирів авторів. Під час обговорення даної доповіді постало питання про розділення індивідуальної емоційності та суспільних емоцій. Наскільки це можливо і чи можливо це взагалі? Які колективні емоції були «правильними» для того часу та університетського середовища і наскільки емоційними були суспільство та індивід взагалі.

Поміж панелей другої сесії секція «Церква в ранньомодерній Україні – образ себе і своєї місії в суспільстві» була однією з найбільш відвідуваних.  Як зауважив модератор Володимир Бурега, сьогодні церква і суспільство розведені, а отже ми можемо достеменно говорити про місію церкви в суспільстві. Стосовно ж ранньомодерної доби існування опозиції церква/суспільство є дискусійним питанням, а отже і місія церви в суспільстві.

Перша спікерка – Оксана Прокоп’юк (Київ) – представила доповідь «Місія церкви в ранньомодерному соціумі очима київських архієреїв». Доповідачка зосередилася на місіонерних завданнях, вихованні мирян пастирями, організації проповідництва та сповідальних практик у баченні київських архієреїв. У ХVІІІ ст. церква почала виконувати для себе нові незвичні функції дисциплінування. Це зумовило розрив між приписами «згори» і «реальними» практиками на рівні парафіяльного духовенства і пастви. При цьому київські архієреї у своїх «реформуваннях» були досить стриманими і реагували на вимоги Синоду за принципом «робимо за вимогою».

Доповідь Світлани Потапенко (Київ) «Виправдовуючи владу: родина Розумовських і церква» сконцентрувалася на ролі церкви у конструюванні «правильної» версії походження родини Розумовських та стосунків Олексія Розумовського з імператрицею Єлизаветою Петрівною. Йшлося про відповідну інтелектуальну продукцію (панегірики, гравюри, генеалогію), якою київські інтелектуали намагалися виконати «політичне замовлення» і вивести походження Розумовських від Ружинських, що легалізувало б їхнє становище і контакти при дворі.

Наталя Сінкевич (Тюбінген, Німеччина) у доповіді «Нові і старі «Ми»: церковні традиції і знаки часу у творах київських інтелектуалів ХVІІ ст.» поставила за мету визначити коло основних подій і дійових осіб у найважливіших київських наративах ХVІІ ст. Центральне місце там займали представники династії Рюриковичів, «київськість» яких в аналізованих текстах доводилася аж до ХVІ ст. Таким чином інтелектуалами створювалася нова ідентичність Русі-Роксоланії, котра продовжувала функціонувати довкола Києва і виходила від основної події – «літописного» хрещення.

Наступний день – 28 червня також був досить таки насиченим щодо представлення історії ранньомодерного часу на цих теренах. Особливо плідними виявилися дискусії в панелі «Публічний бік приватного життя: самопрезентація родини у писемних джерелах ранньомодерного часу», слухачі котрої вщерть заповнили одну з аудиторій Центру Шептицького УКУ.

Олексій Вінниченко (Львів) зосередився на важливій документації щодо доведення шляхетськості у воєводстві руському у  XVII ст. Для потвердження шляхетства слід було мати свідчення шести родичів про родовід (що максимум сягав 3-4 покоління). Доповідь, насправді, зачіпала ширші пласти аніж докази на знатність. Це і проблема пам'яті як такої, відтворення історії, особливості соціально-правової системи і роль жінки у шляхетському соціумі (для потвердження мала бути мінімальна кількість жінок (лише мати та баба і усе визначалося за їхніми батьками)). Доповідь викликала жваву дискусію та чимало історичних паралелей.

Наталя Старченко (Київ) також зосередилася на шляхетських справах Речі Посполитої зі спробами відшукати «голоси жінок» у судовій документації. Виходячи із засновку про патріархальність тогочасного суспільства, дослідниця однак показує як користалося жіноцтво судовою риторикою, попри численні перешкоди. Зменшення дисциплінування на прикордонні питомо збільшувало жіночу присутність та вплив.

Оксана Коваленко (Полтава - Опішня) у своєму дослідженні взяла до уваги пізніші часи і східніші терени, розглянувши цеховий устрій в Гетьманщині. Цехи також відображали патріархальний устрій спільноти, однак вивчення цехової організації та цехових градацій досить істотно доповнює нашу картину соціального устрою та мобільності.

Окрема секція стосувалася досить вагомого представлення регіональної історії. У даному разі йшлося про Слобідську Україну другої половини XVIII ст., за модерації Володимира Кравченка (Едмонтон, Канада).

Володимир Склокін (Львів) представив доповідь про місце Слобідської України в символічній географії Російській імперії кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. Йшлося про амбівалентність прив’язки регіону до імперії. Головна теза полягала у тому, що функціонувало кілька стійких маркерів з якими асоціювалася територія: приналежність до Малоросії, прикордонне положення, винокуріння та Харків насамперед як осередок освіти.

Володимир Маслійчук (Харків) прагнув з’ясувати особливості прикордоння як експериментального поля у випадку імперських ініціатив. Слобідська Україна як експериментальне поле для централізаторських ініціатив ще з середини XVII cт. поволі перетворилася на досить важливий регіон щодо сприйняття новацій, передусім йдеться про міське життя, світські освітні  заходи, поява «нового прикордоння», що вивели Харків на чільні позиції на даному просторі.

Людмила Посохова (Харків) презентувала свої студії щодо поширення мереж зв’язків між церковною елітою та колегіумськими викладачами у другій половині XVIII cт. Формування таких мереж визначало інтелектуальну історію Харкова і дозволяє робити припущення щодо особливостей Просвітництва на цих теренах.

29-го червня продовжилися дискусії та обговорення низки важливих питань гуманітарного профілю щодо ранньомодерної історії.

Окрему секцію було презентовано як дискусійну щодо російської  історіографії українських сюжетів «козацької» доби. Основним доповідачем і дискутантом на даній секції був Олександр Алмазов (Москва) з детальною доповіддю про відображення в історіографії одного із авторів Андрусівського перемир’я 1667 р. Афанасія Ордин-Нащокіна, ідеалізованої і досить неоднозначної постаті. Найголовніше, в історіографічний обшир входять різноманітні праці як серйозних науковців, базовані на істотному джерельному матеріалі, так і радше популяризаторські різного авторства. Один із «батьків російської дипломатії»  має уже чимало біографій та біографічних ремарок і вивчення діяльності цього боярина вочевидь матиме тенденцію до збільшення кількості різноманітних досліджень. Сплеск зацікавлення українською історією, попри ідеологічну складову, незрідка є досить таки оригінальним явищем, з огляду на джерельну базу, бо більшість джерел з історії козацької державності особливо XVII cт. перебуває в російських архівосховищах.

Окрема секція мала на меті обговорення ранньонового минулого Львова, на той час чи не найбільшого міста з багатьма контроверсіями та виявами мультикультурності. Основними доповідачками були знані дослідниці львівського міського життя Мар’яна Долинська та Тетяна Гошко. Якщо Мар’яна Долинська зосередилася на історичній топографії та формуванні львівських околиць та особливих локусів за своєрідності занять львівського населення, то Тетяна Гошко звернула основну увагу на «ідеал», спроби уявити доброчесного міщанина ХV – XVII cт. Обидві доповіді викликали жваве обговорення, підсилене відчуттям «співучасті», оповідалося про місце та місцевості, де відбувався конгрес.

Слід визнати, що ранньомодерна тематика була представлена потужними постатями,  грунтовними доповідями і дискусіями, можливо, інші напрямки та дискусійні панелі мали не менший, або і вагоміший резонанс.

Жваві зустрічі, різні мови, засоби для налагодження зв’язків і високий рівень організації виокремлюють конгреси Міжнародної асоціації гуманітаріїв. Незважаючи на кризу гуманітарного знання та досить складну ситуацію з майбутнім наук гуманітарного циклу в Україні, Конгрес укотре засвідчив потребу і необхідність таких зібрань, наукових комунікацій та презентацій, розширення міждисциплінарних підходів та контактів.