17-19 березня, представництво фонду Гайнріха Бьолля в Україні та інтернет-портал Historians.in.ua провели в Києві конференцію, під назвою «Неоднозначне минуле. Радянський спадок крізь призму модернізації». Захід об’єднав кілька панелей, присвячених доволі різним темам, як то «Гендерні проблеми в радянській та пострадянській дійсності», або «Архітектура, урбаністика, стиль життя». Загалом, кожна з представлених проблем потенційно могла б претендувати на окрему конференцію. Втім, об’єднувальні моменти були запропоновані доволі чітко. По-перше, межі радянського періоду. І презентації стосувались, як зміни соціальних ролей жінки у 1920-х роках, так і образів України у пізньорадянському кінематографі. По-друге, учасникам були запропоновані певні теоретичні рамки, які визначав модернізаційний підхід.
     З цієї позиції, неабияке значення мала вступна панельна дискусія «Чи модернізація? Як оцінювати радянський спадок?». «Колективний» ключовий спікер, мав задати тон подальшим дискусіям. До розмови були запрошені – історик Андрій Портнов, філософ Михайло Мінаков та історикиня Ірина Склокіна. Модератором заходу виступив Володимир Маслійчук, редактор інтернет-порталу Historians.in.ua.
     У вітальному слові, одна з організаторок конференції – Юлія Попова, наголосила, що для фонду Гайнріха Бьолля, як ліберальної організації, надзвичайно важливою є прив’язка дослідницької роботи до сучасності. Академічні дослідники повинні прийняти свою частку відповідальності за подолання проблем суспільства. І слід сказати, що цей заклик відбився, як на дискусії, так і на всіх подальших заходах. Апеляції до сучасності, окреслення певних паралелей, були постійно присутні в полеміці, і не припинялись в кулуарах.
     Розпочинаючи дискусію, В. Маслійчук, на правах модератора відзначив, що в українській науці модернізація залишається концептом, який не був осмислений. Водночас, він є таким, що має потенціал для дослідження того соціального спадку, що його лишив по собі СРСР. Цей спадок був визначений не лише політичними подіями, але й демографічними, економічними, урбаністичними змінами, які були не менш важливими.
     Слід відзначити, що при всій оригінальності позицій кожного зі спікерів, їх виступи вдало доповнювали одне одного. Так, Андрій Портнов відразу вдався до концептуалізації терміну, з тлумаченням «модернізації» у найширшому розумінні, як процесу переходу від аграрного до індустріального суспільства. В свою чергу, Михайло Мінаков зосередив власний виступ навколо підходів до модернізаційної теорії. І цілком слушно, бо їх диференціація серед прихильників модернізаційного наративу дозволяє дослідникам говорити про окремі напрямки та школи. Дослідник зазначив, що розвиток радянського суспільства був тривалим процесом (тут було використано відоме броделівське longue duree), і безперечно модернізаційним. Водночас, настільки відмінним від попереднього досвіду Російської імперії, або відповідних процесів на «Заході», що його нерідко описували як «демодернізацію».

     Запропонувавши концепт демодернізації, (який філософ активно використовує у власних текстах), М. Мінаков навів кілька цікавих поглядів, стосовно цього явища, з наукової літератури. Зокрема, ідеї А. Еткінда про «внутрішню колонізацію», з тезою про антагоністичність метрополії та периферії, влади та народу, характерних для Російської імперії, та успадкованих СРСР. Модернізація тут фактично постає, як умова перетворення аграрного суспільства та народження націоналізму. Інший погляд – від Тері Мартина, сформульований у статті «Модернізація чи нетрадиціоналізм». Висновок дослідника щодо радянської модернізації відбиває всю її парадоксальність: «Модернізація – це теорія радянських намірів, неотрадиціоналізм – це теорія їх наслідків». Нарешті, думка Симона Кордонського, про співіснування в радянському модерності та архаїчних лакун, які посилювали одне одного. Модернізаційні програми, які пропонували еліти, ніколи не спрацьовували, і після 1991 року, пострадянські нації, кожна своїм шляхом, просуваються геть від модерності.
     Ірина Склокіна повернула дискусію в інший бік. Апелюючи до ідей філософині Гаятрі Чакроворті, дослідниця відзначила брак постколоніального контексту у дискусіях про модернізацію. Важливим є бачити проблеми західної модернізації, яка нерідко подавалась за еталон. Адже саме її плодами були диктатура бюрократії, або Голокост. Так само проблемним, втім, характерним виглядає «іншування» соціалістичного шляху. Говорячи про особливості радянської модернізації, з її орієнтацією на колективізм, І. Склокіна згадала визначну роботу Стівена Коткіна, про «сталінську цивілізацію», на просторах Магнітогорська. Дослідниця наголосила, що наслідки радянської модернізації можна простежити уважніше придивляючись до малих груп, неофіційного дискурсу. Прикладом такого підходу, була названа робота Джуліани Фюрст про «останнє покоління Сталіна» – радянську післявоєнну молодь. І. Склокіна не обійшла увагою і проблемні моменти сучасного сприйняття важкого радянського спадку. Зазначивши, що позбавлення себе відповідальності, стало стандартним прийомом для деяких дослідників, а особливо чиновників.

     Цікавий момент, відзначений А. Портновим – специфічна проблемність використання терміну «модернізація» стосовно радянського періоду. Особливо, коли мова йде про період сталінізму, з такими символами, як ГУЛАГ, депортації тощо. Модернізація – забарвлена цілком позитивною конотацією. І використовуючи її перспективу, в спробах описати той самий сталінізм, дослідник потрапляє у пастку. Зауважу, що автор сам постійно опиняється перед такою дилемою, знайомлячи студентів з 20-ми – 30-ми роками XX ст. І кожен раз, морально-ціннісний підхід з легкістю долає всі здобутки періоду «кризового менеджера», з наголошенням на «людській ціні» чергового індустріального гіганта. І в цьому випадку, метафора наповнюється цілком конкретним змістом.
     Втім, кожен зі спікерів наголошував, що модернізація є в першу чергу аналітичною категорією, а не політичним позиціонуванням. А. Портнов, як і М. Мінаков підкреслювали, що радянський період мав свій динамізм. І не розуміти цієї комплексності – доля чинних творців історичної політики в Україні, а не професійного науковця. І. Склокіна зазначила, що модернізаційна перспектива може бути корисною для дослідника, але альтернативні підходи є не менш правомірними.
     Кожен з полемістів наголошував на пристуності спадку радянської модернізації в нашому сьогоднішньому житті. Потужна радянська система, активно вдаючись до «соціальної інженерії» впливала, наприклад, на освіту та становище жінки. А також детермінувала такі процеси, як індустріалізація та урбанізація. Як зазначив А. Портнов, ми і сьогодні маємо «радянську» інфраструктуру, моделі поведінки, генедерні і культурні стереотипи. І чверть століття існування незалежної держави, «радянське» постійно перетинається з новим. Водночас, це нове не завжди є «модерним», навпаки, дозволяє говорити про пострадянську демодернізацію. Так, саме для цього періоду стали характерними – знищення системи кнігообміну, ізоляція наукових осередків тощо.

     Після промов, виголошених учасниками дискусії, слово для запитань було надано всім присутнім. Серед багатьох питань і відповідей, хотів би виділити кілька моментів. По-перше, більшість запитань стосувались «демодернізації». Відповідаючи, М. Мінаков поділився планами на майбутнє, розповівши про підготовку форуму у Флоренції. Стосовно можливих позитивних моментів вищеназваного явища, філософ вдався до саркастичних прикладів, на кшталт успішної суспільної моделі для декількох тисяч родин в Україні, корупції – як «олюднення» системи, або явного виграшу від ситуації клерікальних кіл. Повернувшись до серйозних ноток, дослідник вказав на ідею Якова Рабкіна, про характерний рух до неотрадиціоналізму, як ситуації переходу від індустріального до постмодерного. Всю ж проблемність демодернізації для суспільства (і тут була проведена паралель з українським суспільством, яке фактично знаходиться у стані війни), М. Мінаков позначив звернувшись до книжки Валерія Тишкова, про відповідні процеси у чеченському суспільстві. По-друге, кілька оригінальних відповідей від І. Склокіної. Зокрема, відповідаючи на одне з питань, дослідниця відзначила парадоксальність ситуації, коли Україна може одночасно розглядатись, як об’єкт і актор, колонія і серцевина метрополії. У питанні ж, стосовно доцільності використання терміну «наздоганяюча модернізація», історикиня відзначила, що термін вимагає максимально критичного підходу, втім має право на життя, бо відповідає радянському дискурсу, з його гаслами про «гонитву за Америкою». Нарешті, момент який змусив задуматись. На питання стосовно альтернатив «модернізаційній оптиці» для дослідження радянського періоду з характерними для нього грандіозними зсувами в усіх сферах життя суспільства, дискутанти дали однозначну ствердну відповідь. Однак, ця відповідь не була конкретизована.

     Власне, для автора проблемними виглядають два моменти, про які він і мав можливість сказати під час дискусії. В українській історіографії – модернізаційний підхід фактично не був втілений в дослідженнях (про неопрацьованність, нагадаю, говорив на початку дискусії і її модератор В. Маслійчук). Більше того, власний досвід нагадує, як достатньо відомі українські дослідники тлумачили його, як данину моді, накшталт «парадигми», «дискурсу», «трансформації» тощо. Вказуючи, що сама проблема «модернізації» є «західною», «голою» схемою, і яскравим прикладом непідтверджених джерелами висновків, політизації історії тощо. І то не лише стосовно радянського періоду (щодо проблемності якого було написано вище), але й, наприклад, стосовно XIX століття, де такий підхід, на думку автора, є ще більш виправданим. Інший момент – у нас, в дослідженнях радянського періоду, альтернативою тій же модернізаційній перспективі, нерідко стає віктимний підхід (стосовно іншої історіографії, дуже влучно названий «lachrymose conception»), дослідницький потенціал якого виглядає м’яко кажучи сумнівним.
     Як підсумок, хотілось би відзначити, що панельна дискусія виявилась надзвичайно захопливою. Дискусійним питанням є те, наскільки вона змогла виконати свою функцію, і закликати учасників до рефлексій над заданими теоретичними рамками для власних презентацій. Втім, жоден з присутніх точно не лишився байдужим, що довели гарячі дискусії на наступних заходах конференції, переривати які вдавалось лише суворим модераторам.

    Артем Харченко, канд. іст. наук, доцент кафедри політичної історії НТУ «ХПІ», координатор проектів ГО Центр досліджень міжетнічних відносин Східної Європи.