У кожній науковій дисципліні є терміни і поняття, які з плином часу починають виходити за межі суто фахової спільноти. Окремі з них узагалі починають жити власним життям, пориваючи із початковим змістом і контекстом, але набуваючи, натомість, нових сенсів та ужиткових сфер. Одним із таких усталених і широко відомих понять є запроваджене до наукового обігу відомим британським істориком Дмитром Оболенським визначення «Візантійська Співдружність націй» («Byzantine Commonwealth»), утворене за прозорою аналогією зі славнозвісною «Британською Співдружністю націй» («British Commonwealth of Nations») на позначення країн, що входили до ареалу цивілізаційного впливу Візантійської імперії за часів її існування.

    Підхоплений іншими науковцями, публіцистами і політиками, термін Д. Оболенського швидко став застосовуватися у суттєво ширшому контексті – на позначення культурно-цивілізаційної спільноти, об’єднаної в сучасному світі спільною рецепцією візантійського культурного спадку. До цієї сучасної єдності належать такі різні країни, як Греція, Македонія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Румунія, Молдова, Білорусь, Росія, Вірменія, Грузія. У цьому переліку має бути названа також і Україна.

Під час роботи 23-го Міжнародного конгресу візантійських студій (Белград, 22-27 серпня 2016 р.). На стійці прапорів прапор України третій зліва направо після прапорів США та Великої Британії

«Візантійська співдружність» завжди була більше «візантійською», ніж «дружньою» – як за часів середньовіччя, так і в модерну добу окремі з цих країн неодноразово воювали і ворогували між собою, опинялися у різних військово-політичних союзах і продовжують зберігати, м’яко кажучи, напружені стосунки до сьогодні. Однак при цьому підґрунтя їхньої культури, ментальності, світогляду залишається спільним і подібним. Особливо яскраво це стосується південно- та східнослов’янських країн, для яких наочним повсякденним виявом культурної близькості є не так сприйняте ними християнство візантійського зразка (православ’я), все менш актуальне в сучасному секулярному світі, як створена внаслідок сприйняття потужного візантійського впливу кирилична абетка. Як зазначав колега Д. Оболенського англійський візантиніст Роберт Браунінг: «Кирило і Мефодій стали громадянами всесвіту. Вони постійно змінювали культурну карту Європи. Кожна дитина, від Чорногорії до Камчатки, яка може написати своє ім’я, є, у якомусь поколінні, учнем цих двох братів».

    У країнах «візантійської співдружності» закономірно рано розвинулися візантинознавчі студії, які фактично не поступаються за рівнем свого розвитку провідним візантиністичним центрам світу Німеччини, Великої Британії, США, Франції, Італії. Давні традиції і глибоке підґрунтя мають сербська, болгарська, російська візантиністичні школи, на фоні яких візантиністика в Україні видається мало не наукою “для місцевого вжитку”, до того ж, несамостійною, похідною і залежною від російської науки. Така ситуація обумовлена радянським спадком, коли візантиністики в наукових установах УРСР, за окремими розрізненими винятками, фактично не існувало. Вже на початку 1930-х рр. молоде українське візантинознавство, що зародилося впродовж 1920-х рр. у Всеукраїнській академії наук, було знищене репресіями. Потім, аж до початку 1990-х рр., візантиністика в Україні так і не змогла відродитися, оскільки основні наукові сили концентрувалися у Москві та Ленінграді. У Києві ж та інших містах України, з точки зору радянського наукового керівництва, науковці мали досліджувати мало не винятково історію республіки, не маючи ні права, ані можливості вивчати питання всесвітньої історії. На жаль, така ситуація до певної міри збереглася і після розпаду СРСР – у незалежній Україні протягом понад двох десятиліть формувалася напівзалежна наука, що тяжіла переважно до російських наукових центрів. Попри вагомі здобутки деяких науковців та академічних установ українська візантиністика так і не спромоглася остаточно виокремитися як самостійний науковий напрям, подібно до того, як це було зроблено у Сербії чи Болгарії.

   Привітання, звернене до українських учасників 23-го Міжнародного конгресу візантійських студій 

Тим часом не втрачають, а лише набувають нової ваги слова відомого американського візантиніста українського походження Ігоря Шевченка про значення візантійських студій в Україні: «Візантія була не тільки багатонаціональною державою, а країною, яка мала величезний вплив на цілий ряд культур – на південноіталійську, сирійську, вірменську, південнослов’янську і східнослов’янську. І на східнослов’янську вона мала вплив від – уявіть собі! – ІХ до XVIII століття. Під візантійським впливом перебувала Русь-Україна, цього ж впливу зазнали Петро Могила та Епифаній Славинецький, і навіть – хоч він цього не знав, бо думав, що він під польським впливом, – гетьман Мазепа. Отже, у цьому розрізі я україніст, і може, це моя перспектива. Мені дає певну перевагу перед іншими україністами те, що я бачу речі в загальній перспективі...».

    На жаль, наразі здобутки окремих українських дослідників у галузі візантиністики залишаються поодинокими проривами, а наукові установи – роз’єднаними осередками. Одним із таких осередків впродовж останніх кільканадцяти років стала кафедра історії стародавнього світу та середніх віків Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, яка об’єднує наукову школу, започатковану і згуртовану довкруж постаті відомого харківського візантиніста професора Сергія Сорочана. Об’єднана різнобічними вертикальними та горизонтальними зв’язками незмінно високої інтенсивності й результативності, ця школа закономірно стала первнем ініціативи створення Української Асоціації Візантійських Студій, громадської організації, метою якої є розвиток зв’язків між професійними дослідниками, студентами та аматорами України, чиї наукові інтереси так чи інакше стосуються історії Візантії. Асоціація має слугувати сприянню наукових досліджень у сфері візантиністики та популяризації наукових знань з візантійської історії, культури, мистецтва у суспільстві.

Автори есею під час 23-го Міжнародного конгресу візантійських студій у Белграді (22-27 серпня 2016 р.). На задньому плані - павільйон фестивалю "В гості до українців", організованого Посольством України у Сербії до 25-річчя незалежності України

Під час першого пленарного засідання. Роздрук вступної вітальної промова президента Сербії Томіслава Ніколіча і програма конгресу Міжнародного конгресу візантійських студій (Белград, 22-27 серпня 2016 р.) 

Подібні об’єднання науковців у тій або іншій формах існують у низці країн світу. Для порівняння можна згадати, наприклад, Австралійську Асоціацію Візантійських Студій (Australian Association for Byzantine Studies (AABS), сайт: http://www.aabs.org.au), Асоціацію Візантійських Студій Північної Америки (Byzantine Studies Association of North America (BSANA), сайт: http://www.bsana.net) чи Товариство для Сприяння Візантійським Студіям (у Великій Британії) (Society for the Promotion of Byzantine Studies (SPBS), сайт: http://www.byzantium.ac.uk).

   Лого сайту Української Асоціації Візантійських Студій 

Ідея створення української асоціації остаточно визріла у серпні 2016 р. з ініціативи українських учасників 23-го Міжнародного конгресу візантійський студій у сербському Белграді, а вже за кілька місяці, у грудні 2016 р. її було зареєстровано як громадську неприбуткову організацію «Українська Асоціація Візантійських Студій» (акронім УАВС). Головною її метою є об’єднання зусиль українських науковців, скерованих на дослідження та популяризацію історії, культури та мистецтва Візантії, а основними напрямами:

* дослідження питань історії, культури та мистецтва Візантії;

* організація і проведення наукових конференцій, симпозіумів, семінарів, «круглих столів»;

* створення та інформаційне наповнення сайту УАВС;

* сприяння публікації наукових видань з історії, культури та мистецтва Візантії;

* популяризація наукових знань з історії, культури та мистецтва Візантії.

    На сьогодні у мережі Інтернет вже створено сайт Української Асоціації Візантійських Студій (http://www.uabs.org.ua), а також розпочато розсилку листів українським науковцям із запрошенням долучитися до роботи асоціації. Впродовж 2017 р. заплановано проведення установчо-виборчих зборів УАВС, які буде поєднано із науковим заходом (конференцією, симпозіумом або семінаром) в галузі візантинознавства, організованим у Харківському університеті на базі кафедри історії стародавнього світу та середніх віків. На зборах відбудеться затвердження статуту асоціації, а також вибори правління УАВС з обов’язковим представництвом у ньому усіх візантинознавчих осередків України. Сподіваємося творення української співдружності дослідників Візантії буде успішним, а сама спільнота буде так само дружньою, як і українською.