Кафедра нової і новітньої історії України і магістерська програма з публічної історії УКУ спільно з кафедрою історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету імені Василя Каразіна за підтримки Програми імені Ковальських Канадського інституту українських студій та публічного проекту «Соборна Україна та Київська традиція» провели 16 грудня 2016 року в Харкові науковий семінар «Баланс трансформації: українська історіографія через 25 років після розпаду СРСР».

У вступному слові один із організаторів заходу, доц. Володимир Склокін (УКУ), зазначив, що академічна наука передбачає дослідження та рефлексію. Пошук балансу між джерелознавчим дослідженням та рефлексією про нього – як одне із завдань наукового семінару. Привітав учасників семінару і завідувач кафедри історіографії, джерелознавства та археології ХНУ проф. Сергій Посохов, який наголосив на важливості міжінституційної співпраці істориків.

Перша панель

«Парадигми, підходи, методології»

Розпочав першу панель проф. Вадим Ададуров (УКУ). У своїй доповіді, «Імпорт західних теорій і методів в українську історіографію: шляхи, успіхи, поразки, перспективи», професор звернув увагу на суттєві впливи економічної ситуації на стан історичної науки в України. Проаналізував джерела та шляхи «імпорту» західних методологій в українську історіографію (освіта, гранти, наукові програми, співпраця між науковими центрами тощо). Одним із висновків виступу стала теза, що західний методологічний інструментарій в українській історіографії – елітарне явище, і це підтверджується підрахунками, за якими лише в близько 5 % дисертацій з історії, захищених в Україні, реально застосований «імпортований» методологічний інструментарій.

Доц. Юрій Зазуляк (Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича/УКУ) у виступі на тему «Нова культурна історія й українська історіографія» зауважив, що історична наука в Україні у ширшій перспективі постає як «провінційна наука». Засвоєння західної методології в більшості випадків виглядає як «імітаційна діяльність». Також зазначив про часове відставання історіографії в Східній Європі, можливості адаптації чи апропріації та проблеми західної методології в цьому регіоні. Якщо західна історіографія переживає все «нові повороти», то пострадянська українська історіографія живе переважно циклічним часом національної комеморації.

Модератор панелі проф. Наталя Яковенко (НаУКМА) проблематизувала доповіді, поставивши запитання для обговорення учасниками семінару: чи справді переживаємо історію як комеморативні практики?; чому одні напрями в українській історіографії успішні, а інші – ні? тощо. Під час активної дискусії прозвучало чимало цікавих тез, серед яких мжна виділити наступні: не здоженемо західну історіографію, якщо пробуватимемо наздоганяти (Н. Старченко); «війна без тилу буде програна», тому не потрібно гнатися за західними методологіями, не маючи добре «розробленої» власної історіографії (Л. Довга); існують «паралельні академічні середовища» – «острівці», які майже не впливають на «материки» історичної науки в Україні (М. Яременко); дослідникам Східної та Центральної Європи необхідно подолати епістемологічний провінціалізм (Л. Зашкільняк); українська історіографія занадто політизована (В. Маслійчук).

Друга панель

«Інституції, академічне середовище, міжнародна співпраця»

Як і в першій панелі, під час другої виступали два доповідачі. Насамперед, Володимир Маслійчук (Харківська державна академія культури/Historians.in.ua) реферативно представив інституційні зміни в українському історіописанні за останні 25 років. Доповідь ґрунтувалася на статистичних даних чисельного зростання кафедр та факультетів, які здійснюють підготовку студентів за історичними спеціальностями. Зрештою доповідач, як і учасники семінару, резюмували – кількість не переростає у якість, а навпаки профанує історичне середовище.

Опісля виступив Володимир Склокін з доповіддю на тему «Трансформація академічного середовища і професійних ідеалів історика в незалежній Україні». Криза гуманітаристики це не тільки українська, але й глобальна тенденція. Основна теза: вкрай потрібне здобуття автономії для українського академічного середовища, а відсутність української асоціації істориків – одна із перешкод. Наявні приклади українських історичних товариств не виконують своїх функцій у повному обсязі та не забезпечують автономії академічних середовищ. У пострадянському просторі паралельно існують дві академії: офіційна та паралельна. Вони користають із двох різних шляхів легітимності. Для офіційної академії це радянський інституційний спадок та держава. Для паралельного академічного середовища це західна академія. Через такий поділ досягнення автономії ще більше ускладнюється. Першочерговим завданням на шляху до цієї мети є подолання корупції всередині академічного середовища та запровадження конкурсного відбору на посади. Історик наголосив, що найбільш перспективним шляхом для української гуманітаристики є застосування західної методології в регіональному/локальному контексті, що дозволить здобути власний експертний голос у загальноєвропейському академічному житті.

Модератор панелі Сергій Посохов зауважив, що історичні осередки в Україні – атомізовані; існують окремо самі по собі, і нерідко у форматі зіткнення бюрократичних вимог з професійною етикою. Оцінюючи чинник кількісного зростання осередків історичної освіти, Максим Яременко, наголосив, що кількісні зміни в цьому випадку не перейдуть в якісні (і не потрібно). У відповідь на доповідь В. Склокіна, Наталя Яковенко зазначила, що найкращою альтернативою історичній асоціації (формальній) є мікрогрупування за інтересами. Необхідні зміни знизу через фахові вузькоспеціалізовані наукові семінари-робітні за участю студентів, що гуртуються навколо певного професора. На думку Н. Яковенко, становище українського академічного середовища це не просто проблема браку реформ. Ніхто не вказує дослідникам, що саме і як вивчати. Історикам треба звільнитися від відчуття персональної несвободи, яке є радше психологічним, ніж інституційно нав’язаним явищем. Проф. Леонід Зашкільняк відзначив, що дискусія точиться навколо дихотомії історик і влада. З ким можна буде проводити наукові семінари, якщо державне фінансування академічних установ припиниться? Тому вчений підкреслив, що взаємодія з владою за посередництва асоціації істориків є дуже важливою і потрібною. Це міжнародна практика. Історикам потрібно об’єднуватись в «сусідніх просторах», створювати гуманітарні факультети, а не історичні. Незважаючи на проблеми в академічному середовищі, Лариса Довга наголосила, що потрібно перестати жалітись на погану форму, і спробувати наповнити її хорошим змістом. І це буде конкретними, реальними кроками змін. А Наталя Старченко поставивши запитання – які рецепти «оздоровлення», сама ж відповіла, що потрібно працювати, працювати і ще раз працювати.

Третя панель

«Академічна історіографія у суспільному контексті»

Незважаючи на те, що директор Центру міської історії Центрально-Східної європи Софія Дяк не приїхала на семінар, її доповідь «Творячи історії: публічне ангажування, історичний діалог і звернення до минулого в сучасній Україні» зачитав Володимир Склокін. Дослідниця виділила три виміри розуміння історії: 1) як майданчик, щоб ставити складні питання 2) як спосіб долати виклики сучасності 3) як місце для співучасті, щоб осмислити історичні процеси. У цьому контексті публічна історія найкраще розкривається локально. Адже, сприяє пошуку історичної правди та обміну свідченнями за участі великої кількості учасників. Кожен, хто бере участь у цьому процесі, відчуває приналежність до історичного процесу. Публічна історія має стати дискусійним форумом для суспільства одночасно співпрацюючи з ним.

Продовжив панель проф. Леонід Зашкільняк (ЛНУ імені Івана Франка), який запропонував у своїй доповіді «Про свободу і обмеження в пізнанні минулого: українська історіографія наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.» варіанти подолання кризи української історіографії та відставання. Необхідним на думку історика залишається написання нового наративу – багатосмислової історії України, де б український історичний простір був місцем зустрічі, взаємодії, взаємопроникнення.

Під час дискусії учасники семінару критично оцінили тези доповідачів. Зокрема, розмірковування Софією Дяк про публічну історію як один із перспективних і альтернативних варіантів були критично оцінені Н. Яковенко. Наталя Миколаївна вважає, що спочатку потрібен адекватний шкільний підручник як частина сфери публічної історії. Такий підручник є частиною нормативного канону української історіографії. Іншими словами це вибірка суспільно корисного історичного знання. В. Ададуров висловив сумніви у потребі творення чергового українського метанаративу. Натомість, Н. Яковенко вважає, що написання істориком певного наративу – це його громадянський обов’язок.

Четверта панель

«Релігійна культура в українських дослідженнях вчора і тепер»

Під час останньої панелі дослідники з Києво-Могилянської академії представили проблеми та перспективи дослідження релігійної культури ранньмодерного часу. Н. Яковенко розповіла про стан невивченості проблеми «народної побожності» на українських землях XVII–XVIII ст. Перше питання яке постає при вивченні цієї проблеми: що таке «народна побожність»? Розмірковуючи над цим запитанням професорка вважає це соціально-низовим явищем, а також зауважує, що джерельні матеріали дозволяють побачити лише прояви/спалахи «народної побожності». Відкритим питанням для вченої залишається чи була «народна побожність» явищем індивідуальним чи колективним? Чи була «народна побожність» опозиційною до офіційної догматичної релігії? І загалом, переживання сакрального людиною в ранньомодерний час – це індивідуальне чи спільне?

Історик культури проф. Лариса Довга розглянула проблему стану дослідження українських богословських текстів XVII ст. Відсутність навіть списку/каталогу таких текстів, не говорячи про джерельні публікації та наукові студії свідчить про маловивченість богословських текстів. Зважаючи на відсутність фахових осередків вивчення таких текстів у богословських осередках України, постає питання хто повинен їх досліджувати? І наскільки такі тексти можуть «віддзеркалювати» реальність цього часу.

Насамкінець виступив доц. Максим Яременко, який представив історіографію церковного життя синодального періоду (до кінця XVIII ст.). Відзначив, що ця тематика має великий потенціал для дослідження релігійної культури. Дослідник виділив чотири недоліки історіографічних опрацювань заявленої у назві доповіді історичної тематики: 1) не відбулося антропологічного повороту; 2) помилкове зведення православної церкви до меж Гетьманату; 3) відокремлення дослідників унійної традиції від православного контексту; 4) у дослідженнях зазвичай не враховують великоімперський контекст. Зрештою, наголосив на перспективності дослідження церковного життя синодального періоду Київської митрополії XVIII ст.

Чи можна досліджувати ірраціональне за допомогою раціонального? (Л. Довга). Як виглядає одне із ключових питань не лише в контексті семінару, але і загалом для вивчення релігійної культури ранньомодерного часу. Який методологічний інструментарій найбільш адекватно дозволить вивчати історію Церкви? – це питання залишається відкритим.

***

Українська історіографія переживає загальносвітову кризу гуманітаристики в інституційному вимірі. Ця криза ускладнюється одночасним відставання української історіографії від європейських та американських історіографічних трендів. Це відставання важко подолати за умови слабкої присутності українського академічного середовища у міжнародній інтелектуальній мережі. Тим не менше окремі українські історичні дослідження є якісними та актуальними. Відкритими залишаються наступні питання: чи потрібна «вестернізація» в українській історичній науці і якою мірою? чи можливо подолати методологічне відставання? як подолати наявний поділ на дві академічні спільноти? Дискусійною залишається проблема суспільних функцій історіописання та ролі історичного  метанаративу у науковому та суспільному дискурсах.

Кожна із панелей закінчувалась більш ніж годинними, «справжніми» дискусіями та обговоренням проблем, артикульованих доповідачами та дискутантами. Успішний науковий семінар, організований у Харкові, показав перспективність проведення подібних заходів в подальшому, перспективність творення майданчиків для рефлексій над історичною наукою.

Фотозвіт: https://keui.wordpress.com/2016/12/17/news-567/